“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Із книги «Із криївок духу», Чернівці, ДрукАрт, 2025
Горкалюк свого шваґра вважає лікарем від Бога, котрий лікує і словом, і скальпелем. Він, заслужений лікар України, виявляється, тримав у своїй руці навіть серце. Одного разу привезли чоловіка, який, збираючи в лісі гриби, спіткнувся і невдало впав на ніж, що тримав у руці. Коли запитав, яким чином Михайло врятував бідолашного, відповів скромно: «Розпанахав у відповідному місці пацієнту грудину, потримав його серце у долоні, а воно мовило, що не моє, тож я поклав його на місце і зашив рану потерпілому. Нині він живий і бадьорий, іноді, оповідають, може перехилити і чарчину».
Упродовж останнього місяця муляло-бентежило запитання: «Як здоров`я сестри, адже їй довелося пережити автотрощу». Природно зрадів, коли вона, усміхаючись, відчинила хвіртку, запрошуючи до оселі словами маминої подруги Кордячки: «Дай Боже, гостя файного у дім, то і я файненько попоїм!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після щедрого не то сніданку, не то передобіддя господар дому Михайло розпочав оповідь фразою: «З журбою радість обнялась, якщо не помиляюсь, слова Олександра Олеся, а у мене з Валентиною вийшло навпаки – з радістю журба обнялась несподівано, хоча сьогодні стверджуються слова поета». І продовжував пригадувати про їхню поїздку місячної давності до дітей та онуків у Київ. Дорогою до столиці у Хмельницькому звично підбирають своїх сватів, котрі, зрозуміло, і повертаються з ними так само. А того разу попросили не підвозити їх до міської квартири, а залишити на заміській дачі, що неподалік лісу. Не міг відмовити, полюбувалися з годину дачними насадженнями та й рушили до Дунаївців. Проїхали пару десятків метрів – аж раптом з кущів перед машиною з’ява косулі. Не встиг як слід загальмувати, відчув, що бампером ударив її, на мить аж заціпенів. Та дивлюсь, каже, піднялася, поглянула, як видалось, на мене та й пошкутильгала назад у кущі. Що ж мав робити – повіриш, пригадав вірш свого шваґра:
Косулі очі – очі дитинчати,
і вся вона – мов Дух Святий створив,
та в погляді – печалі строгі чати
і втечі неминучої порив
од всіх і всього, що в природі править, –
од любощів естетів й звірини –
в гурти смерек, у полонинські трави,
щоб там її Господь оборонив.
Горкалюк неочікувано почув дві строфи власного вірша «А що ж далі?» – запитав оповідача. «А далі, – скривився Михайло, – Господь, як знаємо, не б`є буком, та нас із Валею усе ж покарав, на жаль. Хоча більше дісталося не мені, а твоїй сестрі». Наступного дня, за словами швагра, він зранку поїхав купити на ринку помідори і відразу мусили їхати знову ж таки до Хмельницького, Валентині потрібно було відвезти якийсь звіт. Запитую у жіночки, що продає помідори, скільки маю заплатити, а та запитує своє: «А чому без номерів?» «То що, тепер помідори з номерами?» – ледь не зареготав. «Та ні, чому на вашій машині не бачу номерів?» Оглянувся, і справді нема. Тож не поїдеш без них. І моя половинка мусила добиратися маршруткою. Номерні знаки повернули даішники перед обідом. Знайшли на місці зіткнення з косулею. А маршрутка, котрою їхала Валентина, буквально за кілька кілометрів від Дунаївців потрапила в автотрощу. Так сталося, що ніхто не зумів би скористатися застереженнями: «Якби знав де впадеш – підстелив би», – в автомобіля, котрий рухався зустрічною смугою, тобто зліва, на ходу відірвалося колесо і джип з балоном газу в багажнику, за кермом котрого був двадцятилітний юнак, врізався на швидкості в маршрутку, юнак загинув моментально, а пасажирів маршрутки довелося визволяти бригаді еменесників. Постраждали по суті усі, а серед них і американець українського походження, що приїхав на батьківщину предківську волонтерити, і Валентина, котру побачив уже в реанімації лікарні всю синю майже аж почорнілу, травмовану».
– Я запам’ятала, як на нас мчить зустрічний джип, відтак почула страшенний удар, і весь світ потемнів, прийшла до тями аж у лікарні, – завершила Михайлову оповідь сестра. – Тепер біди від війни, а мене біда знайшла на мирній дорозі, здавалось би, у нейтральному бутті. До щоденних тривог, як там діти й онуки після бомбардування Києва, додалися клопоти, як поправити своє здоров’я і стати на ноги. Дякувати Богу, уже почуваюся краще, сподіваюсь небавом увійти у звичну для себе лікарську колію. Господи, поможи нам вижити, дочекатися мирного неба над головою. Коли нарешті втихомириться проклятущий ворог?..
– Війна мусить колись скінчитися, всі війни, як знаємо з історії, завершуються миром, а тепер моя жінка Марія просить щодня Бога, Всевишні сили, аби нарозумили москалів, аби тоті згадали, що і вони народжені людьми, а не виродками, – перехопив оповідну естафету Володимир Морар-Гуцул. За його словами, вже виповнилося 40 днів після загибелі в бою племінника. Рідня оплакала, однак тіло досі не привезли до села, навіть не забрали з поля бою, бо ворог починає шалено стріляти, лише хтось наближається до вбитого – вже біля нього та інших бійців полягли нові армійці. То хіба не називати таких нелюдами? Так не чинять навіть варвари, а москалі називають себе православними християнами, та ж вони – слуги диявола, сатанисти. Завойовують нас, аби оснастити свої оселі унітазами, телевізорами, пральними машинами, мікрохвильовками, бо ж для них, дикої орди – то дивина. Дивина, як переконався, під час служби в автобаті, і те, як наші люди попри несприятливі природні умови уміють і вижити, та й скрасити своє виживання.
Дислокували автобат у зоні вічної мерзлоти. Замерзає вся природа, повітря, морозом, здається, пронизує будь-які помисли. Зігрівся думками, коли якось зафіксував поглядом побілені хати з призьбою перед вікнами. У них, з’ясував, живуть українці, виселені у часи сталінських репресій. Оселі з дерева, захищені з усіх боків дощаними загатами, заповненими утрамбованою тирсою. Відтак споруду обов’язково, за звичаєм предків, білять. Біля хат вирощують і, схоже, карликову, кукурудзу подекуди квітнуть, хай трьома-чотирма пелюстками, і жоржини.
Літньої днини скористався своїм солдатським звільненням, подався до заприміченої раніше хати, побачив, що на грядках порається моложавий чоловік. Підійшов до нього, поздоровкався: «Добрий день! Боже помагай!». Той відповів: «Добридень! Слава Ісусу Христу!» Зреагував, як годиться: «Навіки Богу слава!» Той аж зрадів: «Вижу, що Ви наш чоловік, звідки будете?» Почувши, що з Буковини, господар посміхнувся: «Так, нашого цвіту по всьому світу, а я з-під Теребовлі. То ми, виходить, майже земляки, сусіди за областями».
За «других совітів» був юнаком, проте на фронт не мобілізували, буцім зважили на стареньких батьків, а записали до винищувального загону, себто став «яструбком-стрибком», як люди називали. Довелося брати участь в облавах, прочісувати навколишні ліси, аби виявити повстанців-упівців. Минулося, дякувати Богові, без перестрілок, схоже, уявних ворогів хтось заздалегідь попереджував. Та настав день, який визначив нинішню долю. Зранку несподівано видали червоноармійські гімнастерки і конфедератки-кепі, а на них були пришиті шеврони і кокарди з тризубом. Перед вечором мали йти, як пояснив інструктор-енкаведист, до місцевого ксьондза, пересвідчуватися, чи він толерантний до радянської влади. Хлопець збагнув, що його використають в ролі провокатора, а місцевого отця знав як людину чесну, доброзичливу, котра помічна людям і словом, і незрідка, йому, зокрема, матеріально. Він і вчитель, і просвітянин, порадник, помічник в годину скрути. А хіба можна обдурити людину, котра тебе охрестила, котрій відкриваєш душу при сповіді, яка причащає тебе? Сказав «інструкторові», що не здатний для провокацій, на злодіяння для ближнього, що той потрактував як зраду радянській владі: «Твою відмову трактую відмовою зрадника». Після того був суд, на якому «свідчив» проти нього, свідчив фальшиво один із «яструбків», було ув’язнення й висилка. Проте вижив, не пропав, а повертатися вже нема до кого. «А тут, як видите, живу. Бо й тут земля любить тих, які її не плюндрують, а обробляють. Недарма запам’ятав з дитинства: «Праця єдина з неволі нас вирве», до того ж пам’ятний нашим українцям заклик: «Свій до свого по своє», тож гуртуємось, збираємось толокою при потребі. Нам заздрить москальня, адже для них домінантне: «Рятуймося, бо тверезіємо». Ми збираємось гуртом не тому, що гуртом і батька легше бити, – гуртуємося, пам’ятаючи національні предківські заповіти задля спільної справи».
Так, у тих місцях панує вічна мерзлота. На щастя, дерева не бракує. Його і заготовляють, і використовують незрідка для господарських потреб. Тож наші українці заготовлену деревину спалюють після завершення зими. Від чого розмерзається ґрунт, його знімають, звільнену площину застелюють торфом, адже торф’яників чимало. Оброблену таким чином ділянку наново засипають зібраним перед цим ґрунтом – людина почувається господарем, а не заручником землі. Чини по-довженківськи, щоби щось «проізростало», так, як літературна героїня «Зачарованої Десни» видатного Олександра Довженка: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість», – любила проказувати вона».
Тоді солдатом принагідно згадав, що одного разу, коли добирався автобусом із Вижниці до Чернівців, у передміському селі Мамаївцях звернув увагу на транспарант із написом: «Праця єдина з неволі нас вирве» над автотрасою. Чи не тому всі мамаївчани такі працьовиті? – мимоволі запитав сам себе. Про те, що трудолюбиві, незаспані, за буковинським визначенням, знають скрізь і всюди, навіть в Америці і Канаді. Про це свідчать і своєрідні, добротні будинки, впорядковані розкішні господарства біля них. Людей з Мамаївців, як невтомних, універсальних трударів, хвалять, а хто і заздрить, у його рідному Банилові-Підгірному.
Після спілкування з екс-тернополянином сюжетами солдатських снів неодноразово ставали оповіді мами про те, як рятувалася їхня, доволі заможна родина при наближенні фронту до села наприкінці Другої світової війни.
Рідний дядько завбачливо викопав у великій кімнаті будинку двометрову яму, дно котрої та стіни зашалював дошками – вийшло свого роду підпілля-погріб, куди засипали зерно, що було на господарстві, а зверху, як годиться, закривала схованку підлога. Мали свою пару коней, фіру, котру завантажили необхідними для прожитку продуктами, взяли кілька гуцульських джерг, забрали і корову, і десяток овець, та й рушили на гуцульські терени до Селятина. Там, і частково у Поркулені, захистилися від жахіття боїв. Переживши найтривожніше, повернулися до села. Щоправда, лише з конем і корівкою, бо одного коня забрали примусово не то бандерівці, не то енкавелисти, переодягнені бандерівцями, а вівці, нерозумні тварини, підірвалися на замінованих пасовищах ще у горах. Від голоду в селі тривалий час рятувало заховане під підлогою зерно, воно навіть почало проростати, та залишилось придатне для споживання, – ніякі зайди не знайшли сховку. «Тож вийшло, що попрямували в гори і повернулися додому за принципом «Свій до свого по своє», – підсумували одностайно оповідь Гуцула. Але час підганяв – попрощалися з господарями і поїхали далі, до Хмільника.
Уже після перебування Горкалюка у санаторії, зворотною дорогою до Чернівців, Володимир Морар-Гуцул оповість, що тіло покійного племінника так і не віддали землі: від шанованого ним священника, Василя Гасинця, котрий телефонував при ньому до командира частини, почув правду, яку не волів би чути: «Ні вовків, ні лисиць через постійні обстріли там, де спочила рідна людина, природно, вже нема, та є маса птаства – дрозди, горобці, синиці, сороки, вороняччя, котрі скльовують очі, тіло…» Така гірка сутність і дика правда нинішнього, начебто цивілізованого століття. І що ти вдієш, людино?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.