“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Знакова подія одна на всіх та кожна людина має своє бачення її. Так і Майдан. Кожен бачив його по своєму. Хтось там втратив найдорожче, а хтось просто скористався можливостями та ще й прихопив гарний навар. Комусь сльози, а комусь халява.
Я ж бачив Майдан зовсім з іншого боку. Таке можна оповісти тільки вже згодом, коли «відійдуть шпари», коли вже можна буде назвати справжні імена ворогів. Імена ж героїв, поки ллється кров, будуть неназвані, бо герої продовжують свій подвиг.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До середини лютого 2014-го, ще до перших смертей на Майдані, керівництво самооброни поставило своїм оперативникам завдання: добути всі можливі дані про антитерористичну операцію силовиків проти протестувальників (план «Хвиля»). Ці плани і операції були розроблені спільно тодішнім керівництвом СБУ та МВС за участі московських кураторів і вже було точно відомо, що президент Янукович їх затвердив.
До цього плану керівництво країни намагалося долучити також і збройні сили, і саме тому за деякий час до цього заступник начальника вітчизняного Генштабу генерал Думанський розіслав по військових частинах циркуляр, яким вимагалося висловити підтримку Януковичу на загальних зборах офіцерів. Та, на жаль для правлячої верхівки, офіцери вперлися. Так, загальні офіцерські збори Бориспільської авіабригади зухвало та ще й одностайно відмовилися засудити Майдан, і ця ініціатива практично миттєво поширилася серед військовиків всієї України. Звідти стало відомо про криваві плани влади щодо Майдану.
Майдан – це не тільки студенти, активісти і шукачі пригод. Майдан – це не тільки площа, де вони стояли і звідки лунав голос свободи. Майдан – це ще тисячі і тисячі тих, хто не тільки співчував, а й допомагав, чим міг. Хтось коштами, хтось зносив теплі речі, їжу, медикаменти, хтось забезпечував протестувальників паливом, шинами, автотранспортом. Але були і ті, хто на Майдан не виходив. Не тому що боялися, а тому, щоб не «світитися» перед чисельними бригадами «зовнішнього спостереження», які були зігнані в Київ зі всієї України і навіть з московських глибинок. Картинки з камер відеоспостереження ретельно вивчались і аналізувались. Знаючі люди казали, що навіть була запущена принагідно викрадена в США супердорога програма ідентифікації обличч. Хто-хто, а колишні і діючі спецслужбовці це напевне знали, а тому пропонували свої послуги керівництву самооборони безконтактно. Способів є безліч.
Випадково я дізнався, що заступником командира 28-ої Офіцерської сотні є мій давній знайомий, колишній прикордонник, тому налагодити особистий контакт і долучитись до шляхетної справи для мене не становило проблеми.
Особиста зустріч поза межами Києва, відверта розмова, інструктаж, постановка завдання.
Майдан постачали оперативною, таємною і навіть особливо важливою інформацією аж з найближчого оточення Януковича. Прізвища керівників каральних підрозділів, їх московських кураторів, місця зосередження, інформація про зброю, засоби, плани, схеми… Все це було в наявності, однак особисто в мене були сумніви в можливостях керівництва Самооборони якісно провести аналітику, відділити правду від дезінформації чи й від пліток. На Майдан працювали кращі вітчизняні кадри, що вже відчули смак демократії і свободи, однак Майдан не мав справжнього професійного штабу. Як і завжди в такій ситуації, підстав для недовіри чи осторог потрапити в пастку було досить, і всі вони мали досить поважні підстави.
Все це я додумував, уявляв, намагався застерегти, пропонував свої послуги, але розумів, що ніхто в світі не спроможеться за такий короткий термін створити якісну працюючу аналітичну контррозвідувальну структуру. Таке народжується навіть не роками, а десятиліттями. Однак революційна ситуація ставить жорсткі вимоги – тут або пан, або пропав. Це вже потім історики дослідять, опишуть, визначать помилки і способи їх подолання.
Завдання було конкретне: у влади є план силової зачистки Майдану. Він узгоджений і навіть затверджений президентом, одначе й досі не приведений в дію. Треба визначити, чи ж вони справді наважаться на кров і коли.
Нічого собі завданнячко.
Я вже більше двадцяти років поза системою. Майже всі, кого знав, уже на пенсії. Останній з могікан – мій старий друг і однокашник з ґебешної вишки, а зараз діючий донецький генерал держбезпеки Сашко Пелех, з яким я тільки-но влітку смажив шашлики в Яготині на Супої, не викликає довіри, бо є довіреною особою самого Саші Стоматолога. І хай би що він приватно не говорив, але довіритися йому – провалити справу.
Перебрав усіх своїх ґебешних знайомих, порадився з деякими однодумцем, колегами-пенсіонерами СБУ, проте нічого путнього удумати не змогли: на приступ не підеш, в лоб не спитаєш, язика не візьмеш – жаль. А так хотілось допомогти, докласти і свою дещицю у велику справу.
Я розумів, що у цьому пошуку я був не один.
Не тільки якісь там студенти, активісти чи свідомі пенсіонери спецслужб хотіли віддано служити Майдану. Йому служили діючі офіцери, генерали, держслужбовці і навіть високопосадовці, ризикуючи своїм положенням, а може і життям. Служили навіть олігархи, напевне знаючи, що копають собі і своєму бізнесу глибоку і надійну могилу. Майдан кожен розумів по-своєму: хто за ідею державної незалежності, хто за національну і людську гідність, хто за прозорість і безпеку бізнесу. Потім, вже ось скоро, ми всі розійдемося по різних ідеологічних квартирах, але зараз поки що всі разом.
Того дня ввечері випадково в електричці зустрічаю Віру, свою вірну однокласницю, зараз учительку української мови в нашій рідній яготинській школі. Буквально декілька місяців тому я подарував їй щойно видану книгу моїх ґебешних авантюрних спогадів.
– Прочитала? – запитую зразу в лоб.
– Аякже.
– І як враження?
– Сиділа, читала і підскакувала.
– Що ж тебе там вразило?
– Орфографічні і стилістичні помилки в твоїй книзі, які не виправили навіть редакційні коректори. Я була, є і залишаюся українською мовницею.
– Ну, а окрім помилок, щось зрозуміла?
– Спочатку вважала, що ти трішки розфантазувався і тебе «понесло», а коли то прочитала моя дочка, підтвердила, що все правда.
– А хто ж твоя дочка?
– Майор СБУ.
– Отакої…
Поговорили, позгадували. Ось і приїхали. Прощаючись, я без особливої надії запропонував Вірі передати своїй дочці привіт від колишнього опера, що зараз воює за Майдан і який хотів би з нею погомоніти про справи сущі.
Поки добрався до домівки, попорався по дому, увімкнув комп’ютер, аж там вже в моїй електронній скриньці «Ви отримали листа» від невідомої мені Ярослави: «Мама казала, що Ви шукаєте зустріч зі мною. В мене теж є що сказати».
Зустрічались від Києва далеко, в Яготині в невеликому привокзальному генделику. Тут не було камер відеоспостереження, та й приводи тут бути у нас залізні: і для неї, і для мене Яготин був малою батьківщиною.
– Чому ти мені повірила?
– Прочитала Вашу книжку і зрозуміла, що ви просто зобов’язані бути на Майдані.
– А чому я мушу тобі вірити?
– А мені вірити не обов’язково. Тим, хто вас послав, просто віддайте це, – вона поклала на стіл маленьку флешку і обережно підсунула її в мій бік, – тут всі необхідні докази.
– Самі розумієте, – додала вона, – за це мене можуть не тільки звільнити, а й… Ще раз наголошую: я вірю вам, маминому однодумцю, і вірю Майдану.
Кожен, хто був на Майдані, справедливо вважає, що він і саме він своїми діями, допомогою чи зухвалістю забезпечив його перемогу. А кожен з оперативників, хто працював на Майдан, вірить, що саме ним добута інформація була вирішальною і забезпечила необхідний результат.
Я не знаю, хто дивився те, що було на моїй флешці і яку реакцію це викликало. Перш ніж передати флешку майданному сотнику, я проглянув її сам (вибачайте, не втримався, хоча це є порушенням усіх святих правил, яких мене свого часу навчали).
На флешці було багато документів. Дуже багато. Були такі, що на одну сторінку, були такі, що й на десятки. З таблицями, планами, схемами і фотографіями. Підписи під документами були суцільно генеральські і міністерські. Прізвище ж одного з підписантів мені здалось до болю знайомим – Сергій Бесєда.
Я не витримав і набрав номер телефону свого колишнього колеги.
– Приёмная начальника управления СБУ по Донецкой области.
– Мені генерала Пелеха, – сказав я, попередньо назвавшись.
Генерал в той момент був на донецькому залізничному вокзалі, де масово заганяли тітушок в поїзд «Донецьк-Київ», видаючи кожному по пляшці горілки і буханець хліба, але я того тоді не бачив.
– Саш, привіт! А ти пам’ятаєш Сергійка Бесєду з нашої вишки? (Так ми називали Вищу школу КГБ СССР, в якій разом довелося свого часу вчитись). Ти давно його не бачив? Ось тут я тільки-но дізнався, що він зараз у московському ФСБ велике цабе – цілий генерал-полковник. Випадково не зустрічав? Кажуть, він зараз в Києві – Майдан зачищає.
Сашко довго мовчав, а потім промовив:
– Извини, дружище, но я занят. Поговорим как-то потом.
Через день на Майдані впав перший вбитий, а потім Майдан запалав.
Ярославу я більше не бачив. Не було особливої потреби.
Три роки потому вона вже підполковник, керівник підрозділу української спеціальної служби, що реально б’ється з підступним і запеклим ворогом. Б’ється до крові не на життя, а на смерть.
Хто ж вона, героїня чи зрадниця? Як розцінити її проступок? Адже вона свідомо передала «третій особі» не просто таємні документи, які мусила оберігати, а зробила це з чітко окресленою метою: змінити існуючий державний лад, за що Кримінальним кодексом передбачене неабияке покарання.
Ніхто з самооборони Майдану не запитував мене про мої джерела. Ніхто не спитав, звідки флешка. Тоді якось було не до того, а зараз і поготів.
Ім’я «Ярослава» я придумав, а її справжнього імені не назву, воно так і залишиться неназваним, але, на мою думку, за великим рахунком, без неї і без таких як вона справжня українська державність відбутись не могла в принципі.
З іншого боку, назви вона зараз своє ім’я і покажи на загал свою роль в обороні Майдану – та хто ж їй повірить? А назви я її справжнє ім’я – а хто ж повірить мені?
м. Бориспіль, 2017 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.