“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Зізнаюсь.
Каюсь.
Є в мене гріх…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отримую певну насолоду від спілкування в чат-рулетці з «мировой контрой».
Адекватних росіян, дійсно, дуже мало. Приблизно один з десяти, а то й двадцяти. Коли на екрані монітора бачу за спиною співрозмовника московитський триколор, портрет Путіна-Сталіна, приховане обличчя чи демонстративну цигарку, пиво й чую матюки – не завдаю собі клопоту і одразу перемикаю на пошук наступного. З деяких пір почав вітатися гаслом «Слава Україні», а у відповідь пояснювати, що я військовий і це таке статутне військове привітання. Раніш було «здравія желаю».
Та коли попадаю на незашореного і думаючого – це справжня знахідка.
Адекватні, як не дивно, переважно молодь до тридцяти п’яти, обов’язково з вищою освітою. Вони, як правило, не розпитують. Їм потрібно виговоритись, виправдатись, почути, що їх підтримує хоч хтось з того боку. Вони переважно покірно погоджуються з моїми інколи й гострими закидами. В деяких випадках відверто просять вибачення.
Одного разу я навіть сказав: «Та не коріть так себе особисто» – на що отримав відповідь: «Я особисто винен в тому, що тут лишився. Коли живеш в цьому пеклі – мусиш миритися. Коли не миришся – не живеш. Буквально».
Але вчора попався не просто адекват. Попався колега, підполковник ФСБ, з 2010-го на пенсії, проживає на десь Північному Кавказі. Без вагань і недомовок визнав злочинну вину московської влади в агресії проти України.
Спочатку я навіть не повірив, але потім, для переконливості, він почав говорити нашою професійною «пташиною мовою» і підтвердив існування наказу по всіх спецслужбах Росії в 2008-му, що регламентувала активізацію розвідувальної та підривної роботи проти України. Привів подробиці організації цього напрямку в управлінні, де він служив на той час, про основні тодішні керівні документи, про завзяття одних і глухий спротив інших. Про мовчазні протести всередині системи спецслужби, про ідіотську ініціативність і про звільнення зі служби як спасіння.
Ясно, що розповідь його була без імен чи конкретних посилань, але з датами і фактами.
А у відповідь я надіслав йому своє оповідання, написане ще 2015-го. І історія ця не придумана. Вона реальна і реальні в ній описані люди і події. Зараз же мій північно-кавказький «адекват» це просто підтвердив.
Ось ця історія.
– Якого дідька штовхаєшся, – почув я від кремезної спини у трамваї.
– Вибачте, але я не хотів, можливо ненароком.
– Всі ви ніби-то ненароком, – спина повертається і…, – Овва, оце так зустріч, – незнайомець кинувся обійматися, оповивши і мене, і половину трамваю міцним цигарково-горілчаним перегаром.
І тільки після ковтка чистого повітря, вже на зупинці, проводжаючи поглядом хвіст жовто-червоного вагону, я пізнав у незнайомці свого старого знайомого і мого першого ґебешного наставника, Івана Єрофеєвича, або простіше Єроху.
Потім ми довго ще сиділи у якомусь маленькому ресторанчику, згадуючи наші молоді роки, юнацький запал і перші непрості запитання, які ми не могли довірити навіть одне одному, бо тоді, на початку вісімдесятих, служили в одному з таємних підрозділів всемогутнього КҐБ СССР.
Виявляється, Єроха свого часу майдан 2004-го не сприйняв. Їздив туди, дивився, розмовляв-питав-сперечався, але не сприйняв. Не повірив він ні Віті, ні Юлі, ні їхнім солодким обіцянкам, однак розвал і поразку помаранчевої коаліції сприйняв як особисту образу і поразку.
А от на майдан 2014-го, Майдан з великої букви, прибув мабуть одним з перших, не дивлячись на те, що від Києва жив більше ніж за сотню кілометрів. На цьому Майдані він був рядовою мурашкою і ті хто стояли поряд, нізащо не повірили б, якби їм сказали, що цей простецький дядько-пенсіонер в літах є колишнім підполковником КҐБ, асом агентурної контррозвідки, справжньою грозою перших рухівців, останніх сектантів, продажних ментів і вічної рай-парт-госп-номенклатури.
– І яка причина такої разючої переміни? Перший Майдан не сприйняв, а за другий ладен був віддати життя.
– А між цими Майданами пролягло цілих десять років і одна дуже яскрава подія.
– І що ж це за подія?
– Звичайнісінька п’янка. Питання тільки коли і з ким? – і Єроха поділився історією.
Отже, в кінці літа 2008-го, в акурат після п’ятиденної грузинської війни, до Єрохи прямо на роботу у районне відділення завітав відвідувач. Ним виявився «годок»-Ігорьок, з яким той свого часу призивався та вже потім підвищував свою професійну кваліфікацію на курсах КҐБ. Тоді, тобто ще в кінці сімдесятих, вони якось так сильно затоваришувалися, що потім декілька років ще передзвонювалися, їздили одне до одного, дружили сім’ями. «Годка» не влаштовувала буденна чекістсько-жандармська служба «на землі» і він мріяв «про небо», тобто про закордон чи центральний апарат спецслужби.
Його наполегливість врешті дала результат, він пройшов відбір і потрапив на відповідні курси спецпідготовки аж в Москву. Зв’язок з ним надовго перервався. Потім була незалежність, потім інші справи і ось раптом…
Того дня два полковники довго сиділи на Єрохиній кухні і, як кажуть, «кружляли сивуху». Нібито і часу пройшло небагато, Єроха був вже підполковником, а Ігор – полковником на генеральській посаді начальника контррозвідки військового округу російської армії. Саме того округу, що межував з Україною.
Вдома, в Україні, він не був вже давненько, близьких людей тут майже не залишилося…
– І що ж тебе сюди привело? – спитався Єроха.
– Ти будеш сміятися, але любов, – відповів Ігор, – і не просто любов, а любов до Вітчизни. Приїхав я спеціально, щоб попередити вас. У ваш центральний апарат чи приймальну якогось генерала не піду – там повно московських шпигунів. Ось вже декілька днів шукаю серед есбеушників надійних людей, що мають можливість ударити в набат.
– І що ти таке говориш. Який набат? – скривив губи Єроха.
– Москва готує повномасштабну війну проти України. Грузія була пробним каменем. Зараз з центру пішли розпорядчі вказівки і таємні накази активізувати розвідувальну і взагалі будь-яку агентурно-оперативну роботу проти України, її спецслужб, армії і все таке. Масштаб операції – по повній, з залученням усіх наявних сил і засобів. Ти хоч і невелике начальство, проте маєш якийсь вплив і особисті зв’язки. Ось і подумай, кому таке сказати. Я знаю, що підставляюсь, проте готовий хоч зараз до вас в агентурний апарат. Знаєш, лягти на амбразуру легше, ніж наважитись на ініціативну вербовку.
Два полковники раптом протверезіли і глянули одне одному в вічі.
– Вибач, але мені вже пора, – сказав Ігор.
Коли Єроха закрив за гостем двері, то зрозумів, що перед ним постало надважливе і непідйомне завдання, завдання, що варте було самої кар’єри.
З тиждень потому він ходив, думав і мучився, кілька разів їздив нібито по справах в обласне управління і зондував ґрунт, однак так нічого і не надумав. Ще днів два він писав, переписував, рвав і знову писав рапорт. Рапорт у двох примірниках – один своєму генералові, інший голові спецслужби своєї держави. Ще декілька днів носив ці листочки біля серця і вже потім наважився: офіційно зареєстрував у секретаря свого райвідділення і послав спеціальною фельд’єгерською поштою зазначеним адресатам.
За деякий час до Єрохи на дорогущій іномарці приїхали два вишколені, чисто виголені і коротко підстрижені розв’язні і впевнені в собі молодики у свіжих сорочках і галстуках і від яких пахтіло дорогим одеколоном. Ну, прямо-таки моделі з салону чоловічої моди.
Представились, показали посвідчення клерків центрального апарату і давай-но розпитувати: а як, а що, а де, а коли. О, так ви пили! А що пили? Горілку? А багато? Так це ж смертельна доза! А співрозмовник ваш теж? Що, теж стільки? А на ранок голова боліла? А на похмілля було? О, так це ви з-похмілля листи писали – стільки галасу наробили, людей від роботи даремно відірвали…
Єроха сидів, слухав їх і відверто нудився. Йому вже дуже сильно хотілось провести цих молодиків до столиці і сісти писати новий рапорт. Рапорт в одному екземплярі. Рапорт на звільнення зі служби.
А ще йому було невимовно прикро, що він зівнув Майдан. Як же він його не зрозумів? Як так сталося, що він, обтяжений неабияким досвідом, такий розумний, сильний та умілий і прогавив?
Майдан 2014-го Єроха не прогавив. На цьому Майдані він був рядовою мурахою: разом з усіма щось робив, щось носив, десь чергував, когось чатував і тільки не міг себе змусити дивитися на сцену-трибуну, на якій хизувався той, кому він свого часу надіслав свій найважливіший і найщиріший в своїй військовій кар’єрі рапорт.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.