“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
5-та година ранку 24-го лютого 2022-го.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вісім потужних вибухів в аеропорту, до якого від мого дому ось, через дорогу кілька кілометрів, розбудили не тільки мене, Бориспіль, а й всю Україну. Невже війна? Спросоння кидаюсь до комп’ютера, щоб переглянути стрічку новин, аж ось телефонний дзвоник від сина (він живе поруч, але окремо від нас): «Пап, я зараз зайду».
– Щойно отримав СМС-ку від свого ізраїльського керівництва: «Всім працівникам бориспільського відділення «FF cargo» терміново виїхати до Кіпру» – з порога заявив він, – Отже, не барись, збираємось.
Проте, незважаючи на нетерплячку та поспіх, виїхати змогли тільки після обіду. Житомирська траса була вже недоступна, а тому повернули в бік Черкас. Дорога в один бік була як одна суцільна щільна колона легковиків, на узбіччі стояли перші покинуті автівки, а після Черкас довелось підкорятись військовим регулювальникам і покірно пропускати військову техніку, що поспішала в бік Києва.
Першу ніч ночували у знайомих у Вінниці (коли вранці проїжджали Калинівку, а там був склад боєприпасів, втрапили під справжнє бомбардування з літаків з червоними зірками на крилах – пронесло). Другу ніч кантувались десь аж під Львовом, а тільки на третій день добрались до Ужгорода.
Піший перехід через кордон, вісім чи й всі десять годин на морозі в черзі до прикордонного пункту серед тривожного і нажаханого натовпу жінок, дітей, пенсіонерів і тих, хто проводжає. На прощання обнялись з сином: «Взяв тобі, батьку, квитки на літак з Будапешту до Тель-Авіва. Там вже майже рік наша мама у дочки з онучками, а я вже виїхати не зможу – оголошена мобілізація. Країні потрібні солдати і мій обов’язок бути там. Тому я до найближчого військкомату. Побажай мені удачі».
Далі два дні в Будапешті.
Сам.
Німий.
Виявилось, що англійською, на яку чомусь надіявся, не володію навіть на найпримітивнішому рівні.
Жив у готелі, в будівлі, що колись була Центральним банком Австро-Угорщини, походив центром міста, монументально одягнутим в бруківку і камінь років так двісті тому, гуляв мальовничою набережною Дунаю.
Зайшов перекусити в якусь піцерію, розплачуюсь, розкриваю портмоне, але коли дівчата-офіціантки побачили там мій український паспорт – брати гроші відмовились. Для вас, українців, безкоштовно. Вже закінчував трапезу – бачу, підходять, невже передумали?
Ось вам, мовляв, ще й вечеря за рахунок закладу, – і кладуть мені на стіл паперовий пакет з запеченою куркою і картоплею фрі. І все це без слів, російську, мову колонізатора, тут легко забули, українська ж для колишньої імперської нації – мова добрих варварів. Але й так все зрозуміло – вони все ж на нашому боці.
На прикордонному пункті міжнародного аеропорту Тель-Авіва, що носить ім’я першого президента Ізраїлю Девіда Бен-Гуріона, ледь вгледівши тризуб паспорта, мене і інших громадян України відділили від інших пасажирів – кожного на співбесіду. Поки чекали своєї черги, бачили, як виводили двох наших жіночок – їм відмовили у в’їзді в Ізраїль. Я теж захвилювався, хоча й мав наперед заготовані ксерокопії ізраїльських паспортів дочки і трьох онучат, запрошення, клопотання і ще з дюжину потрібних в такому випадку паперів.
Вже вдома, тобто у дочки, розібрався, що для українських біженців в Ізраїлі існують певні обмеження як у праві на в’їзд в країну, так і в праві на отримання допомоги від уряду Ізраїлю, в той час як російські громадяни тут мають режим найбільшого сприяння.
За якийсь час я вже оговтався в цій дивовижній країні. Зазнайомився з примхами і перевагами клімату, правилами громадської поведінки, азами внутрішньої політики, а також з переважно російськомовними її громадянами, мешканцями і заробітчанами, відсоток яких в Ізраїлі з часів розпаду совка тільки збільшився.
А ще за деякий час, незважаючи на появу нових знайомих, симпатиків і навіть друзів, відчув брак спілкування зі своїм звичним оточенням, з однодумцями і опонентами, з земляками і з Україною, тому вирішив телефонно пошукати когось із старих знайомих, благо, що сучасні інформаційні технології дають цьому можливості.
Так я чомусь набрав номер, за яким не дзвонив, мабуть, років з десять.
Колись, ще в молоді роки, коли доводилось служити в сумнославетному КҐБ СССР, був досить близько знайомий з одним з прапорщиків служби зовнішнього спостереження. Ми їх називали «топтунами». Офіцерів серед них не було, і практично весь свій службовий час ті хлопці і дівчата проводили на рингах і татамах, відточуючи свою вправність в бойових мистецтвах, в тирах, добиваючись влучної стрільби зі всіх видів вогнепальної зброї та автодромах, де вчились майстерно володіти будь-якими транспортними засобами.
Зі Славком, а мова про нього, ми зазнайомились тільки з тої причини, що він був родом зі Згурівки, яку я свого часу «оперативно обслуговував». Моїм завданням був пошук перспективних кандидатів на службу в органах, і я зупинив свій вибір на саме на ньому. Його мама була з Азербайджану, і тому Славко з дитинства вільно володів азербайджанською, а отже турецькою, вона ж кримсько-татарська. А вже під час служби він вечорами вивчав ще й арабську в університеті Шевченка. Після розпаду совка, в лихі дев’яності, коли я мав непоганий цукровий бізнес, саме Славко зі своєю командою приватних охоронців стеріг мої фури з цукром у провінційних українських бурякосіючих глибинках.
Пізніше наші шляхи розійшлися. До мене доходили якісь дивні і неперевірені чутки, що нібито саме Славко прошляпив замах на клієнта. Казали, що його тягала прокуратура, бо клієнтом був не хто інший, як скандально відомий Валерій Малєв, головний купець-торговець української зброї.
Отже, я без особливої надії набираю номер Славка і… він озивається.
– Привіт.
– Привіт.
– Як справи?
– Та ніби нічого.
– Знаєш, а я зараз в Ізраїлі.
– І я теж…
Цього я вже ніяк не очікував:
– Як? Де? Чому?
– Ну, це не по телефону. А знаєш, приїжджай, поговоримо, – і Славко продиктував мені адресу в Тель-Авіві, яка після елементарної перевірки в інтернеті, на мій величезний подив, виявилась відомою адресою посольства України в Ізраїлі.
До речі, з приводу ізраїльських назв. У них зберігається цікава традиція використовувати топоніміку, в тому числі і міську, для просування історії Ізраїлю та іудаїзму. Приміром, посольство України в Тель-Авіві знаходиться на вулиці, що носить ім’я пророка Ірміягу, який жив (а може й не жив) в 4 ст. до нашої ери, а от мої онучки живуть на вулиці Чарівної сопілочки (Галеле Еґоз), деталі старозавітнього юдейського епосу, що невідомо яким чином перекочувала в відому нам з дитинства казку шведської письменниці Сельми Лагерлеф «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми», як дудочка-щуролова.
І ось я на вулиці пророка Ірміягу перед непоказною і типовою для цього міста п’ятиповерховою спорудою, нагорі якої український прапор. З головного входу до мене в обійми кидається Славко. І хоч йому вже п’ятдесят, він як був так і залишився маленьким та шустреньким живчиком, що за іграшки і для забави може легко дістати п’яткою як своє, так і чуже вухо.
– Боже, Славко, а як ти тут опинився і що ти тут робиш?
– Та ось, блукаю Близьким Сходом, дивлюсь що де погано лежить, що можна купити, а що можна й поцупити, – віджартувався він.
– То ти маєш якесь відношення до зброї?
– Я чесний купець і намагаюсь мати відношення до всього, – ухилився від відповіді Славко.
Я зрозумів, що подальше розпитування втрачає сенс – людина на роботі. Тим часом мене завели в якусь невеличку кімнатку, звідкілясь дістали пляшечку знаменитого місцевого червоного King David і почалось «а пам’ятаєш…». Ясно, що розмова тут же торкнулась широкомасштабного вторгнення, що триває ось уже скоро місяць. В цей момент в кімнату якось непомітно зайшов ще один симпатичний чолов’яга і приєднався до нашої розмови.
Познайомились. Виявилось, Євген Володимирович, посол України в Ізраїлі. В подальшій розмові принагідно я згадав про прикрий інцидент з нашими жіночками в аеропорту.
– Нам відомо про такі випадки. Мало того – готуємо судовий позов проти уряду Ізраїлю.
– Відмовляюсь вірити. Це ж нечувано: посол подає в суд на уряд, при якому акредитований. Цікаво, а світова історія дипломатії має такі прецеденти?
– Мабуть ні. Принаймі, мені про це невідомо. Але реагувати мусимо. Для цього ми тут.
Випите «в спину вступило», мене окрилило і я якось непомітно захопив ініціативу в розмові. Мене уважно слухали, як виявилось, з неприхованою цікавістю. Аж тут пан посол мовив: «А чому б вам не виступити у нас з лекцією? Знаєте, за цими подіями ми запустили нашу інформаційно-виховну роботу в посольстві, але ж ніхто не скасовував затверджені плани її проведення. Наші молоді працівники з задоволенням послухають вас, та й галочка про виконання заходу нам теж не завадить». Я став було відмовлятися, мовляв незручно, та й взагалі хто я такий (?), але Євген Володимирович вмів наполягати і, врешті, я дав згоду. Призначили день та час, коли зберуть аудиторію, і розпрощались зі словами «ми вас чекаємо і на вас надіємось».
Коли повідомив домашнім, що на мене чекають посольські щоб послухати лекцію – мені, вибачте, не повірили. Але коли почав шукати для презентації пристойний костюм та краватку (бо з собою в багажі привіз джинси, спортивний костюм та пару футболок) – щось запідозрили. Костюм знайшовся у сусіда, а білу сорочку й краватку великодушно позичив зять. У визначений час мене вже супроводжували дочка з зятем, які забажали особисто бути присутніми на папиному бенефісі.
Захід пройшов на ура. Остапа, як то кажуть, понесло, але цей інформаційний потік власної ерудиції я все-таки намагався контролювати і регулювати. Були задані правильні і вчасні питання, що дали можливість дещо додатково пояснити. Закінчилося все благополучно і пристойно. Посуд, як жартують, не побили.
На прощання Славко, що весь час відмовчувався, сказав:
– Вдячний тобі за розуміння і за те, що не пристаєш з зайвими запитаннями. Але розумію й те, що ти дуже хочеш їх задати. Можу тобі сказати коротко: все, про що ти здогадуєшся, десь відповідає дійсності. Я дійсно маю забагато повноважень, забагато відповідальності, на мене дуже надіються, а ночами я постійно прокидаюсь у холодному поту – а раптом не зможу? А ще дякую тобі за лекцію. Деякі її тези та аргументи візьму на озброєння.
Нещодавно слухав велике інтерв’ю нашого посла в Ізраїлі, де він докладно описував ситуацію з судовим позовом української амбасади до уряду Ізраїлю. Сам позов та перемога в суді були б неможливі без насправді безпрецедентної підтримки ізраїльського громадянського суспільства, ініціатив місцевих громадських організацій, відчайдушного галасу ізраїльських медіа та без вчасно підставленого плеча відомих ізраїльських адвокатських компаній.
І після отримання на руки цього вікопомного судового рішення наш посол вирушив з ним до Міністра юстиції Ізраїлю. Тоді міністеркою була ефектна і миловидна ізраїльська посадовиця, тому для залагодження ситуації Євген Володимирович підніс їй величезний букет квітів, таким чином привітавши її з торжеством справедливості. В результаті уряд Ізраїлю пішов на суттєві поступки.
Ну а мій давній товариш Славко знову пропав.
Телефон його часто буває поза зоною, але бачу, що повідомлення мої прочитані. Видно, Славко знову в пошуку, адже знайти на буремному Близькому Сході те, що «погано лежить», «що продається» і «що можна безкарно поцупити» не так вже й просто, а інколи буває й небезпечно.
Свого часу цього самородка я знайшов у провінційній Згурівці.
І не помилився.
м. Бориспіль, лютий 2025 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.