Володимир Шкурупій. Два хрести

477

Оповідання

Потяг дрібно бив по колії, наче по барабану – ту-дур! ту-дур! Мелькали поля, луки з вербами і острівками верболозів, то тут, то там болітця, дерева, що де густо, де рідко росли понад колією, а де стояли й одиноко, немов би вартові чогось незвіданого, вічного, чим є природа для людини. Білолиці хати, що ховалися в садках від того щоденного гуркоту, городи і люди на них, що нагнули свої спини коромислами над картоплями, буряками, кукурудзами й іншою городиною, без якої не може обійтися не стільки сама людина, як її душа. Люди звершували одвічну свою роботу, не звертаючи ніякої уваги на ту канонаду, бо людина до всього звикає. Навіть до чиєїсь смерті, а про свою так і згадувати не хочуть: «Як Бог дасть, так і буде», – відказують, коли їх із великого розуму питають, чи бояться вони смерті.

Іван смерті не боявся. Але своєї. Коли ж до нього серед ночі подзвонив невідомий чоловік і сказав, що якісь люди знайшли останки його сина Юрка, то щоб приїжджав їх забрати додому, аби похоронити біля рідні, він злякався. Так злякався, що захотілося вмерти, впасти в ту чорну печеру і там залишитися назавжди. Але печера свого чорного рота не розкривала і його до себе не забирала.

Спочатку він завмер і сидів на ліжку з телефоном у руці, наче прибитий старий качур на воді, підстрелений мисливцем, але ще живий. А тоді, знесилений, ліг, затиснувши трубку так, що й пальці поніміли, але йому було вже однаково, бо відчув, що начеб умер, так заціпеніло все його тіло. Він намагався обізватися до жінки, що міцно спала поряд, але язик не хотів ворушитися, бо, як здалося Івану, набряк і став, як та варяниця, – він його в один бік, він його у другий бік, а той як закляк.

Хотів рукою поштовхати жінку, щоб проснулася, але рука з трубкою задерев’яніла й зовсім його не слухалася. Він із жаху так витріщив очі, що аж стало в хаті видно, наче то місяць із подиву заглянув у вікно й освітив нічну темряву, щоб видніше було вигледіти, що сталося у цій хаті, бо аж до неба долетів німий крик, вирвавшись із розірваного навпіл серця цього чоловіка, якому прилетіла страшна звістка, наче той чорний птах, що вдарив крилами об шибку, а вона жалісно задзвеніла, а потім розсипалася скляними сльозами…

Іван сидів у купейному вагоні, бо всі інші були зайняті, а в цьому в останню мить зняли бронь. Він відвернувся лицем до вікна і притулився до нього чолом, відчувши легку прохолоду. Вагон кидало із сторони в сторону й відштовхувало чоло від вікна, а потім голова знов мовби як падала на те товсте скло, яке й сокирою не одразу розіб’єш, а не те, що чолом. Сльози безперестанку котилися великими краплями, як ті пучки, що збігали з очей по щоках та падали йому на коліно, а ще злітали на скло і збігали вниз, а дві жінки і хлопець думали, що то йде дощ.

Дощ і справді йшов за вікном, наче то плакало небо і змішувало свої сльози зі сльозами Івановими, а його супутники ще не знали, чому той чоловік як одвернувся від них, то так і не повертає своєї голови – ні поздоровкався, коли вони підсіли на одній із станцій, ні обізвався до них, мовби чогось сердився, а сидів, наче вкляк на своєму місці.

А чого на них сердитися, коли вони купили квитки, як і належить, і це їхні місця? А він не звертав на них ніякої уваги, бо ні бачив їх, ні чув, коли вони зайшли і стали розставляти набиті якимись речами сумки, як заправляли свої постелі, як потім сиділи і перешіптувалися, поглядаючи здивовано в його бік.

– Я казав йому – сиди, синку, вдома, бо ти не годний до війни. Ти он як хворів у нас, а ми трусилися над тобою, бо ти пізня в нас дитина. Був ще старший, так той, як тільки послабило із владою, поїхав до Америки грошей заробити, то з тієї днини ні слуху від нього, ні духу, наче десь по дорозі в океані втопився, чи що? А цей, менший, упав із вишні та так об землю забився, що лікарі його ледве виходили, а ще більше мати Галина, жінка моя. А я, було, візьму його на руки, винесу надвір, а він охопить ручечками мене за шию та сміється, аж заливається: «Ой, тату, як же то гарно кругом!» А я його і до річки понесу, і до гаю, і на курган – могилу козацьку – винесу, показую йому поля і долину. Думав, що й він, коли виросте, то отак і мене буде доглядати на старості, поховає з почестями. А так вийшло, що оце їду його мертвого забирати.

Іван схлипував, бо вже не було в нього сили плакати, а тільки хапав ротом повітря, наче вже востаннє, бо ось-ось у грудях йому щось перекриється й він захлинеться останнім схлипом і тоді вже не подивиться на сина востаннє, а так і поховають рідну дитину чужі люди. І знову хлинули сльози, наче дощова вода із ринви, упав головою на складені на столику аж чорні від роботи руки і затрясся гострими плечима у такт стукоту коліс. Хлоп’як підійшов до нього і погладив по сивій голові.

– Не плачте, дощ скоро пройде.

Івана наче пронизало струмом від маківки й до самих п’ят і в них стало гаряче, мовби ступив ними на розпечене вугілля. Він підвів голову і невидючими очима глянув на дитину, і йому увидівся його Юрко таким же малим, як і оцей хлопчик, коли ступив по землі перші ще нетривкі кроки, бо хвороба, що відняла йому ноги, стала висотувати силу із його кісточок. Він не вірив своїм очам і плакав від радості, а синок сміявся й казав: «Не плачте, тату, гризь скоро пройде». Гризь пройшла, а смерть, як на лихо, навідалась.

– Відійди від дяді, бачиш – у нього горе, – звернулася молодша жінка до хлопчика і потягла його за руку до себе, посадила поряд, а він і собі почав пхикати.

І знову всі дивилися на згорьованого Івана, але сиділи мовчки, нічого не питалися в нього, бо ж яке то повинне бути тяжким горе, щоб чоловік так тяжко плакав і бився головою об вікно!

А Іван, дивлячись крізь сльозову хуртовину на жінок, бачив свою Галину – як вона несамовито рвалася з сусідових рук, коли виходив із двору, та страшно кричала, наче з’їхала з розуму: «Візьми мене з собою, бо не застанеш живою!» А він спрожогу вскочив у машину: «Швидко вези, – гукнув шоферу, – бо я їх обох із дороги в труні привезу!»

А де він себе діватиме, коли віддасть сина сирій землі? Для чого йому ота хата із цегли мурована, оті гроші, що важко заробляв і для сина складав, щоб ніякої нужди хоч у нього замолоду не було, нужди, яку йому самому довелося на своїх плечах нести, як каміння у саквах? Та краще б він старцював із тими саквами, як тепер його дитина замолоду в землі гнитиме! А й земля ота, що від колгоспу дісталася, для чого йому тепер, її в сакви не покладеш і по світу не понесеш, і в могилу не забереш, а він же її ледь не зубами вигризав, щоб зразу за селом вимірили, а не десь у степу, що до неї й за день не дійдеш.

Земля одразу за селом, а син за небокраєм, там, куди вже ні дійдеш, ні доїдеш, хіба що вже й своя душа туди чорною ластівкою полетить. Так там, кажуть, уже інша земля, і життя не таке, як тут. Але якщо воно так рано закінчується, то хай би вже й не починалося, хай би, як ото він із дерева упав та кісточки поламав, а за ними й хвороба гризотна підстерегла, уже був би й Богу душу віддав, як тепер отакого чорнобрового та білого з лиця, як кров з молоком, хоронити.

І тут йому крізь смутні думки блискавкою пробилися слова, які колись чув по радіо і вони йому закарбувалися в душі: «Ой, яка ж то вража сила, Боженько ти мій, відібрала в мене сина і за гріх який?» Вони, ці слова, перед тим, як прилетіла серед ночі чорна птиця зі страшною звісткою, все й лізли йому в голову і він ще думав, що з якого лиха вони виринули з пам’яті, як ті жаби, та вчепилися йому в груди? Аж воно, бачиш, як обернулася до нього вража сила! Так обернулася, що все життя в землю втоптала і вже не проросте він ні найменшим корінчиком. Як же тепер вікувати, як на світі жити?

На якійсь станції вийшли жінки – старша і менша з хлопчиком, а натомість підсіли якісь нові люди й теж здивовано дивилися на чоловіка, що враз постарів на ціле життя. Але він уже виплакав свої гіркі сльози і душа його була, як небо після дощу, тільки нікуди не ділися чорні хмари, що його обволікали, грізно нависаючи над землею, над потягом, над Івановою долею.

Потяг забіг у місто і зупинився на станції.

Люди виходили з вагона і він разом із ними. На пероні лишився один. Всі розійшлися, а він оглядався, де ж той військовий, що повинен був його зустріти, як обіцяв, і повезти до сина. Але ніхто до нього не підійшов. Нікого з військових не було і в пристанційному будинку, де люди купують квитки та очікують потяги. Куди їхати, він не знав, і що робити, теж не знав. Тому вийшов із станції і присів на лавці, що стояла в кінці перону. Чорні хмари нависали над залізничною станцією і над принишклим сонним містечком. Здавалося, що вони ось-ось упадуть і розчавлять і будинки, і станцію, і потяги, і його самого. Але хай би було й так, лиш би одразу, щоб не терпіти мук, як він оце їх терпить.

– Ой, Юрчику, синку, як же мені, старому, хоронити тебе, молодого? – стогнав Іван, обхопивши руками голову, й хитався в обидва боки.

Підійшли до нього два молоденькі поліцейські, постояли, подивилися.

– З якою метою тут сидите? – спитав строго у нього один із них.

Стріпнувся Іван, підвів голову догори, щоб бачити того, хто до нього обізвався.

– Сина приїхав забирати, – відказав стримано, а губи затремтіли – ось-ось заплаче.

– А де ваш син? – переглянулися між собою поліцейські.

– Я й сам не знаю.

– А хто знає?

– Той, що мені повідомляв і обіцяв зустріти на вокзалі та й відвезти до сина.

– І де він?

– Хто?

– Той, що обіцяв зустріти.

– Хто ж його знає. Може, щось йому завадило, а, може, й забув чи зі служби не пустили, – розвів Іван руками, а вони в нього тремтіли.

Забрали поліцейські Івана до відділку, а там посадили в окрему невеличку кімнату з тапчаном.

– Спочиньте тут, а ми тим часом ваші документи перевіримо, – сказали йому й зачинили за собою двері.

Приліг Іван на того тапчана й застогнав, бо як подумає, що привезе бездиханне тіло свого сина до села, а тоді занесе у двір, а там мати Галина, то йому рве душу і за сина, і за жінку Галину, бо не витримає її хворе серце – не треба йому й кулі, само розірветься. А не розірветься, то й так зупиниться, адже серце матері чує серце своєї дитини, куди б не закинула її доля. Коли ж не чує, тоді і її серце зупиняється.

Лежав Іван на тому тапчані, а думкою линув у село, де жінку свою залишив, і не знав, чи застане її живою, чи вже люди в домовину поклали. І рвалося його серце на дві половини – одна до сина летіла, а друга до жінки, а йому залишалося оніміле тіло.

Незчувся Іван, як у сон, наче в пекло, провалився, а до тями прийшов від голосів у відділку. То таки приїхав за ним той офіцер, що додзвонився до нього додому й обіцяв зустріти та забарився, а це напитав у вокзальних, де він може бути.

– Звиняйте, бо зразу машина поламалася, а потім такий обстріл був, що й земля горіла, – винувато казав до Івана. – Ходімте, будемо їхати.

Доки їхали, то мовчали, а коли підійшли до трупарні, військовий сказав:

– Ви тут постійте, а я зараз, – відімкнув замок і відчинив двері.

Іван підійшов і заглянув до середини. Йому щось заворушилося в грудях, а серце забилося так, що ледве не виломило ребра, бо хотіло вирватися і кудись дітися, замлоїло в голові, наче ковтнув стакан перваку чи хтось ударив іззаду ломакою, що аж заточився, але військовий устиг підтримати попід руку.

Захитався Іван, але встояв на ногах, хоч вони йому підломлювалися в колінах і тремтіли. Там, за дверима, на голій підлозі лежали один біля одного, незрозуміло якого віку, чоловіки, але на вид зовсім молоді, може, ще як діти, як і його Юрась. Лежали, наче поросята після зарізу, обсмалені паяльною лампою.

– Не входьте, – сказав йому військовий, – я сам.

Іван зіперся одною рукою об одвірок і виряченими очима дивився до середини. Він увесь наче заціпенів, наче спинилося і його життя, і вже хотів і сам лягти поміж тими молодими, але вже мертвими чоловіками, та й померти. А тут військовий виніс велику чорну целофанову торбину і дав її Іванові.

– Що це? – оторопіло спитав Іван і в нього затремтіли руки.

– То ваш син, – відповів той, кусаючи повні губи, почервонілі очі налилися сльозами, а потім так і бризнули на Івана.

– Як же… – розгубився Іван, коли взяв у руки торбину, дивився на неї виряченими очима й тільки зівав ротом, видаючи якесь хрипіння чи клекотання, але не міг нічого казати, бо йому заціпило, його пройняв такий моторошний страх, якого він ніколи не знав у своєму житті. Він то спрямовував свій зір крізь пройму дверей до середини, то дивився на чорну торбину, то на військового, а той і сам млів під його страшим зором.

– А я ж привіз вишиванку, яку він любив, і штани парубочі, – проказав розгублено, – опорядити хотів на смерть, щоб у труну покласти. Як же не опорядити…

Він стояв зігнутий у три погибелі, наче на нього одразу звалилися усі смерті цієї війни і важезною брилою тиснули до землі. Йому наче хто підбив ноги під колінами і він став повільно опускатися, доки й сів на землю. Сидів і очманіло дивився на торбину і здавалося, що він зором простромив торбину і вліз очима в неї.

– Син… Це мій син…– шепотіли враз зчорнілі вуста і лице чорніло, наче на ньому зібралася вся темінь проминулої ночі.

Іван обережно поклав торбину перед себе і став невміло хреститися, бо не хрестився ніколи в житті, а тут щось взяло за руку і три пальці склало пучками докупки й водило нею повільно – на лоба, на груди, на правий бік, на лівий бік, а ще бив поклони, аж діставав чолом до землі.

– Як же я тебе отакого мамці привезу? – питався у сина, але він його уже не чув, бо відлетіла його душа в таку далечінь, звідки вже ні видно, ні чутно.

Військовий підвів Івана.

– Я доставлю вас до вокзалу, – сказав йому.

У потягу Іван сидів біля вікна, тримав на колінах целофанову торбину, яку одягнув у вишивану сорочку, і обіймав її обома руками. Він уже не плакав, бо вибігли з нього усі сльози. А коли люди питали в дивакуватого чоловіка, що то в нього у торбі, він відказував:

– Сина додому везу… – і додавав: – Навоювався…

Іван зупинив автобус задовго у полі перед селом. Ніс чорну торбу, аж згинався у плечах, а йому здавалося, що несе малого Юрка, а той сміється і до тата, і до сонця у небі, і до річки, і до кожної пташки в синяві, що радісно махає крильцями, купаючись у блакиті. Так і він, як те лелеча, що зіп’ялося у батьківському гнізді й пробує свої криленята, чи здатні вони вже податися у білий світ, махає ними, ще не зміцнілими, махає, на силу випробовує і, врешті, злітає й підіймається аж під самісіньке небо. Коло за колом усе вище й вище веде його лелека-батько, аж доки пірнають у високості білі хмари.

А він несе свого сина на плечах. Несе до гнізда, з якого той випурхнув у великий світ, ще не встигнувши як слід розправити крила, й упав, ворогом уражений. Ішов Іван, а під ним зітхала земля. Ішов Іван, а на нього сумно дивилося небо. А тоді раптом набігла звідкись хмарка і покропила все довкола: і зелені трави, і барвисті квіти, і ошатні дерева, і Йвана, і його сина на плечах, але зразу після цього десь ділася, наче її проковтнуло бездонне небо чи увібрала в себе ненаситна земля. Іван не дивився ні в один бік, ні в другий, а тільки перед себе, більше вгадуючи дорогу, аніж бачив її, бо вже нічого не розрізняв і не чув, так страшно було в його душі, так пекло в серці, наче хтось розпанахав його навпіл і з нього ллється кров прямо на дорогу, якою вертався його син додому.

Потому все як заніміло, наче його змило водою отого дощу, що знову навідався ріденький – набіг, трохи примочив, наче щоки сльозами, та й побіг собі далі, залишаючи на сірому попелі дороги ямками дрібненькі сліди.

Чим ближче наближався Іван до села, тим ясніше відчував, яким важким ставало його тіло, як нестерпно було робити крок за кроком, ступаючи задерев’янілими ногами. У голові йому розпеченим жаром сиділа одна думка, яку він раз за разом видушував із грудей:

– Прийду, і що скажу твоїй мамці? Може, нам із тобою кудись світ за очі зайти, а їй надія буде, що колись вернемося і буде все, як зраніш жилось?

Думки обсідали голову, липли до кістки забутими і напівзабутими картинами наперекір його волі, адже нині виринали з далекої далини, яка нікуди не дівалася, а волочилася за ним по життю. Сили його так ослабли за ці дні, що він уже ладний був лягти посеред дороги й нехай його давить машина, бо його життя раптом померло разом із сином. Хай уже прийде і по нього смерть, бо для чого старому жити, коли молоде вмерло? Аж у світі зовсім не так. Старе листя в передзим’я з дерева опадає, а надходить тепло, то наростає молоде. А тут молоде осипалося, а старе на вітрі шелестить. Чого ж воно сталося навпаки, а не так, як визначено у світі?

Важко ступав Іван по землі, аж вона вгиналася під вагою його горя, темніло йому в очах, мовби серед ясного неба та раптом насунулася чорна ніч і все собою затулила, у душу йому влізла і розлилася в ній, як та повінь по всені – каламутна і темна, а він все вдивлявся в глиб себе, наче шукав у її темені відповідь на те, чого ж це сталося з його сином, а не з ним? І не знаходив, бо чи є на таке питання відповідь?

Відповіді не знаходив, але відчував, як щось зароджується невиразне, таємне, тільки йому зрозуміле у своїй сутності, що постало між ним і цим світом. В глибокій тиші йшов Іван селом поміж тинів, хат і садків, а думки чіплялися за гілля древ, наче не пускали його, затримували, оберігали від того невідомого, що чекало його вдома.

А на подвір’ї купчилися люди, наче на весіллі. Їх було повно і в дворі, і біля двору, а ворота розчинені навстіж. Коли Іван побачив таку купу народу, то йому враз зробилося холодно і страшно, аж ноги затремтіли.

– А що це тут таке? – видавив із себе, і всі повернули голови на його голос та дивилися на нього, наче він з’явився з того світу примарою.

Люди розступилися перед ним і він побачив два хрести, що зіперлися об стіну, а перед ними і дві домовини на табуретах, а в них у головах батюшка з кадилом. А трохи осторонь і духовий оркестр, що його воєнком привіз із райцентру, бо ж хоронитимуть воїна, першого у їхньому районі.

Сонце світило, пригрівало, бо ж уже наближалася обідня пора, вітерець, що було наскакував, як той розбишака, залетів разом із горобцями у шипшиновий розлогий кущ, що ріс на межі з сусідами, і там занишк, а дика груша за причілком плакала білими сльозами і ронила їх на домовину, і на зелений спориш, що заслав густим килимом подвір’я, і на згорьованих людей.

Іван то ступне, то зупиниться, а люди стоять мовчки, похнюпивши голови і спостерігаючи за кожним його кроком. Він зайшов між домовини і спинився, торби із пліч не знімав, а стояв і дивився широко розкритими очима і здавалося, що вони ось-ось вискочать із очниць і покотяться по споришу геть на город, а за городом у степ.

Він ще сіпнувся йти далі, мабуть, до хати, але його не пустили дві домовини: в одній лежала його жінка Галина, а друга порожня. Її теж приготували про всяк випадок, бо подзвонили до сільського голови з воєнкомату й сповістили, що Іван із тілом сина уже їде додому, але вони не знають, де він. Посланий від них офіцер до вокзалу запізнився, а коли приїхав, то Івана там уже не застав. Тому сільський голова розпорядився почекати з похороном до полудня, а там уже, як Блог дасть.

Іван обвів усіх поглядом, наповненим таким болем і печаллю, що ніхто його не витримував, а ще дужче опускав голову і наче прикипав очима до домовини.

«Що це таке?» – не виходила йому з голови одна й та ж думка, що печиною запекла йому під черепом. Десь там, на денці свідомості, ще теплилася надія, що це всього лише страшний сон, а як виборсається з нього, то все буде, як і було до цього. Але це був не сон. Він усе дужче в цьому переконувався, а на свідомість напливало чорною хвилею ще страшніше – син у торбі, жінка в домовині, а він між ними. Він поривався запитати, а де ж третя домовина, що для нього, але язик не слухався, присох до піднебіння й він не міг його віддерти.

З хати вийшла, похитуючись, стара жінка, його мати.

– Ой, нема ж, нема вже…– охриплим голосом, що зривався на писк, уже не плакала, а тільки стогнала.

Той материн голос його наче трішки отямив і він на якусь мить застиг у нерішучості, підважив перед себе чорну торбу й хотів матері щось сказати, але слова зливалися в якесь невиразне бурмотання, в якому можна було розібрати хіба що «чую, мамо, чую…».

– Ваню… Ваню…– простягала вона до нього кістляві руки, але він уже як не чув її голосу, а став старанно розв’язувати вузол на торбині, а всі витягували шиї, товпилися або й протискалися наперед, щоб бачити, що він там робить і що вийме з тієї торби.

Все завмерло, наче й само вмерло. Стало так тихо, що чути було, як калатає його серце і б’є кожному в скроню, наче дятел гострим дзьобом у стовбур деревини. А Йван поставив на зеленого килима торбу, розв’язав гузир, розкрив його і став шарудіти руками всередині, а коли знайшов те, що шукав, то вийняв. Люди сахнулися – в руках він тримав білий череп. Так потримавши якусь хвилину, обережненько поклав у порожню домовину. Усі спочатку жахнулися, а потім жінки, трохи оговтавшись, заголосили, а чоловіки й собі, не стримавшись, забасували, і те голосіння наповнило подвір’я, вирвалося у небо, а потім, як мокрим рядном, накрило людей, хати, садки і городи, заплуталося, як павутиння, у гіллі дерев, аж горобці сполошилися й подалися геть у поле за село.

Іван клав у домовину кістку за кісткою, матері ховали позад себе дітей, щоб ті не бачили тієї страшної картини, але додому не відводили, а стояли, наче вклякли ногами у землю. Навіть батюшка хрестився та витирав долонею піт, що викочувався цілими краплями з-під скуфії.

А Іван, виклавши з тих кісток скелета, акуратно згорнув торбину і її поклав теж у домовину, тільки в ногах. Потім узяв покривало, яке перед тим вийняв із домовини, і закрив синові кісточки, щоб не було видно жодної – хай люди думають, що під тим покривалом лежить тіло.

Батюшка нарешті опанував собою, передав кадило жінці, що стояла поряд із ним, мабуть із півчої, а сам підійшов до домовини, відхилив покривало з черепа і поклав на лоба вінчик із прохідною молитвою, а на ньому Христос розіп’ятий.

«І сина мого розіп’яли», – подумалося Іванові, а наступною думкою була вдячність батюшці, що той не засумнівався у правдивості того, що в домовині лежать останки його сина, які він привіз із краю самого пекла, де лютувала війна.

– Ой, сину, сину, – підійшла мати й притулилася до нього, – як же тепер жити? Прости, дитино, що Галю не вберегла. Ти поїхав, а вона стала наче причинна, спочатку голосила, а потім кричала, а тоді як затихла, то вже й не обзивалася. Я до неї, а вона тільки ротом зіпає, хоче щось сказати, а не може, тільки белькотить. А тоді захрипіла й замовкла зовсім. Доки швидка з райцентру приїхала, а вона вже й схолола. За що ж нам така кара Господня?

І замовкла, бо вже не мала сили говорити, а тільки сльози витирала краєчком хустки.

– Ось що, люди добрі, час іде, сонце припікає, то вже час і до кладовища вирушати, – взяв батюшка ініціативу в свої руки, бо всі – і сільський голова, і воєнком, що вже встиг приїхати з райцентру, і ще, хто з начальства прибув на похорон, ще вагалися і стояли мовчки, спостерігаючи за тим, що діється у дворі.

…Батюшка басисто співав: «Зі святими упокой…», а жінки з півчої підхоплювали й зглагоджено та жалібно вплітали і свої тонкі голоси, що аж душу вивертало, а ще як батюшка виголосив: «І сотвори йому вічную пам’ять», то жінки не заплакали, а пронизливо закричали, наче то не Іван ховав свого сина, а кожна з них втрачала єдину дитину. Навіть чоловіки не соромилися свої перекошених від болю і сліз обличь.

Люди плакали. Плакали не тільки тому, що було шкода молодого й гарного хлопця, до якого так рано прийшла смерть, а й тому, що кожен відчув, як межа вічності пролягла перед кожним із них і заглянула прямо в очі крижаною непередбачуваністю, бо вчора ти був ще людиною, а сьогодні від тебе лишилися одні кості.

Повертало на післяобідню пору, вже проспівали «Вічну пам’ять», а люди мліли від спеки, то батюшка рукою зазвав чоловіків: «Беріть!», – скомандував.

Підійшли дядьки, з тих, що міцніші в руках, до домовини матері Галини, а хлопці до домовини з останками свого товариша Юрка, взяли і понесли до машини, що вже стояла біля воріт із розчиненими бортами, а днище заслане великим килимом із різнобарвними квітками. Поставили дві домовини – матері й сина – поряд, так, що торкалися один одного знімілим плечем, і повільно рушили вулицею. Попереду якийсь чоловік ніс хреста з рушником на перекладині, за ним несли дві кришки, зверху яких хтось поклав по хлібині, потім ішли люди з вінками, а за ними їхала машина з домовинами. За машиною йшов Іван із матір’ю. Вони тримали один одного попід руки й так ішли, як ті сироти, що втратили найдорожче і не знали, як їм жити далі.

А на кладовищі їх вже чекали дві ями, як ті два чорних ока, що дивилися в блакитне небо.

Коли опускали домовини в ті ями, а батюшка, печатаючи могили, зробив лопатою з усіх боків хрест і скомандував засипати землею, ударила музика, яка було замешкалася, наче грім упав із неба. Зметнулося голосіння йому назустріч, і все злилося в одне ревіння, а зі своїх гнізд, що на старих тополях окрай кладовища, здійнялося вороння й метнулося в небо з таким криком, що він заглушив і музику, і голосіння, закружляло чорною віхолою й так само й упало в гнізда, бо в них уже зароджувалося життя.

Засипали копачі могили землею, наче закрили повіки очам.

м. Полтава

 

Довідка. Володимир Шкурупій – прозаїк, член Національної спілки письменників України з 1988 року, нині – архієпископ Афанасій  (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, головний редактор літературного журналу Полтавської обласної організації НСПУ “Полтавська криниця”.

Автор книжок прози (оповідання і повісті) – «Жива роса» (1987 р.), «Осіння горішина» (1990 р), «Останній поріг» (2019 р.).

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!