Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій). «Важка кров»

1541

Оповідання

 

Петра Сливку привезли в похоронному автобусі прямо з донецької землі, де він був у солдатах. Сам туди пішов. Казав: «Як не я, то хто ж плече рідній землі підставить, коли до неї прийшла біда». А біда така страшна прийшла, якої давно не знали. Вже стали й забувати, як то привозять у село молодого хлопця – учора ще парубкував, а сьогодні товариші прощаються назавжди. І дівчина, яку сподобив собі на життя, але й націлуватися не встиг як слід, а лиш прогулявся кілька разів по вулиці та в обіймах постояли біля воріт, коли місяць зійшов над селом, а вже як засвітало, то ледве вимовила: «Чекатиму», і розплакалась, – теж прийшла.

Всі чорними хустками запнуті, як годиться, а вона у білій фаті на голові. Люди на неї витріщалися, хто з жалем, а хто з осудом, бо для чого було фату на голову натягувати, хто її після цього за жінку візьме? Ото нерозумна дівка, казали! А чого нерозумна – останній раз бачить свого милого, хоч з лиця й покаліченого, що й упізнати важко, але ж любого, що й серце заходиться й ноги мліють, як погляне на нього, що в домовині лежить. Мріяла за весільним столом із ним сидіти, а вийшло, що за поминальним доведеться – і вдова, і наче б і не вдова, бо ж не розписані, як належить по закону.

Сам же пішов, ніхто силою не тягнув і в спину не штовхав. Ото тільки й сказав батькові:

– Тату, йду за Україну воювати, землю нашу боронити, – рішуче так сказав, аж страшно зробилося Степанові від тієї рішучості, а ще більше від слів, від сина почутих.

Степан остовпів, йому зразу й мову одібрало, язик онімів, що не годен був ним навіть поворушити. А як трохи оговтався, то спромігся тільки й спитати:

– А чого саме ти, хіба більше нікому? – І дивився на сина так, наче обвивав його мотузками, в’язав руки й ноги, щоб і з місця не зрушив.

– Ой, тату, і тут земля наша, і там наша, а вони прийшли, щоб її з-під нас забрати, бо їм усе мало й мало, – відказав Петро з притиском, наче в нього щось забирали найдорожче, наче виривали серце й кидали під ноги, топтали.

– Сину, ти у мене один, що ж ми з матір’ю будемо робити, як тебе там уб’ють? – ледь не кричав батько у розпачі, а душею рвався до сина, щоб ухопити за плечі, стряхнути, аби одумався, зупинився й не покидав батьківського двору.

– Як уб’ють, то янголом до вас прилітатиму, крилами обійматиму, – засміявся, але ж бачив Степан, що крізь сльози та усмішка зблиснула і йому очі засліпила, бо враз світ стемнів, а потім вогнистими колами пішов, а ноги в землю вгрузали, вгрузали, щоб не одірватися від землі, не злетіти в небо, яке враз захиталося, ладне ось-ось упасти і його до неї придушити.

– Сину… – застогнав.

– Тату, земля оця так напоєна нашою кров’ю, що вже однаково, що та кров отут у грудях стугонить, що в жилах землі нашої потече, коли з моїх ран проллється. Кожному прийде година у землю лягти, кожного вона міцно обійме, так обійме, що ніхто не випручається. Так воно є – хто своєю смертю поляже, а кого уб’ють за неї. То вже краще за неї полягти, ніж ото з дурості якоїсь, – уже рішуче відповів батькові Петро, але покусював нижню, припухлу губу.

– Сину… – тільки й зміг збутися на слово Степан, а інші в горлі застрягли, наче кістками.

Стояв перед сином і крім його синіх очей, що як ті волошки у полі серед колосся достиглого, нічого не бачив, заслало горе чоловікові, що враз звідкись нагрянуло, ясний зір, наче сірою пеленою закрило. Нічого вже не бачив Степан, нічого його не цікавило, бо життя його зупинилося.

– Якщо не я, тату, то хто ж тоді? – сказав Петро, обернувся до дороги й поспішив до автобусної зупинки, аби вкрай не розжалобитися та не зостатися вдома, бо як подумав, що з матір’ю станеться, коли від батька почує новину, що син їхній на війну сам по собі пішов, а з нею й не попрощався, то в самого в грудях холонуло. А зупинитися вже не міг. Ішов у вишиванці кряжистий плечима, бо змалку до праці привчений, козарлюга, як прадід у нього був, тільки коня та шаблі не мав. З тією вишиванкою його побратими й додому привезли, в домовину на груди поклали, щоб і там його гріла, як материнська любов.

– Він все й одягав її, або брав у руки й цілував, казав, що «мамка вишивала», – ковтаючи слова, аби не розплакатися, сказав офіцер і чомусь усе рукою від чола до маківки чуба собі гладив, поправляючи, наче його хтось куйовдив.

А воно ж так і вийшло – сказав, що янголом прилетить, то так свого слова й дотримався. Він такий у нього, але ж якби за цим разом того слова взяв та й не дотримався! Тільки ж тоді не був би його сином.

Махнув від воріт рукою:

– Тату, я таки пішов!

– Іди, сину, та вертайся живим, – відповів батько, а там стояв, дивився йому вслід, випроставши плечі, мовби хотів ними небо підперти, щоб на сина не впало, і наче щось переминав у руках.

– Ви тільки мамці не зразу кажіть, – ще докинув йому, повернувшись, Петро.

– Не скажу, – відказав батько й наче ті слова застрягли йому в горлі, здавили і йому забракло повітря, вхопився за серце, але на ногах устояв…

Славно йшов по вулиці Петро, ступаючи на землю легко, але заодно й твердо карбував свої сліди, щоб ніяка негода їх не зітерла, нічиї інші ноги не затоптали. Зросту вищого за середній, худорлявий, але у плечах широкий, пасмо густого русявого волосся від переду й через усю голову на потилицю, як жмут ковили, спадає. То він під козацького оселедця чуба виголив, коли дізнався, що прапрадід його був вільним козаком. Так радів, що аж танцював посеред двору – і я козак, вигукував та навприсядки, навприсядки…. Сусід як побачив, то ледве очі йому не повискакували:

– А чого твій аж підплигує?

– То душа його радіє, до неба хоче злетіти, – відповів йому Степан, а сам вдоволено усміхався і відчував, як груди напинали сорочку.

-Еге ж, до неба, – похитав головою сусід. – Рано ще до неба…

І як поїхав Петро автобусом, то автобусом і назад повернувся. Четверо солдатів розкрили задні двері, витягли звідки домовину, оббиту малиновим крепом, і занесли у двір, а люди шанобливо розступилися, дехто схлипував, витираючи сльози. Піднесли труну до хати й зупинилися, бо не знали, як діяти далі – чи вже тут і ставити, але не було ні табуретів, ні ослонів – забули в горі завчасно виставити, чи нести до хати. А тут із розчинених дверей вибігла Ганна, його мати.

– Ой, синочечку, зайди ж до рідної хатоньки! – Так закричала, що всім стало моторошно, і впала непритомна біля сина. Підбігла до неї фельдшерка, піднесла до носа змочену нашатирем ватку, вона від того стріпнулася й заглипала ротом. Хапала ним повітря, а вже сказати нічого не могла.

Дехто вже й пожалкував, що прийшов, бо ж хіба на таке можна дивитися? Тут і самому розумом можна стерятися.

– Він же цю хату з батьком по цеглиночці викладав, жити в ній до старості планував, – все ж здобулася Ганна на слово, хоч у голові їй усе мішалося, наче в ній хтось товкачем, як у макітрі, мак на шулики розтирав та так завзято, що вона ледве втягувала в себе повітря, а вже коли видихувала, то тільки харчала.

Понесли Петра в домовині до рідної хати й Ганну попід руки повели за ним, а покришку обіперли об стіну біля дверей. Хтось уже й дві табуретки слідом приніс, щоб, коли винесуть домовину вже з хати, то було на що поставити. За ними й батюшка з півчою зайшов. Довгенько не виходили, батюшка службу правив, а потім із хати почали виходити люди – то їхні родичі.

Поставили хлопці в камуфляжі, що його привезли із фронту, домовину обережно на табурети й відступилися, а Ганна впала на домовину, гладила сина долонею по голові й так страшно дивилася на нього, що ті, хто ближче стояв, подумали, що вона таки стерялася розумом від горя, бо ж то єдиний син, а вони з чоловіком уже підстаркуваті.

– І вушечко ж відрізали, бодай їм руки повідрізало, і очечки ж повиймали, щоб матусю свою не побачив. Ой, не побачиш уже матінку свою, а я тебе, дитино. Ой, людоньки, більше ж ніколи не побачу! А я ж тобі, коли був маленький, пісень співала, коли пішов на війну, молитви читала та все на колінах, і поклони била. Чого ж тебе у мене відібрали, за яку провину? – Голосила мати його Ганна, заломлюючи руки, і всі люди плакали, навіть хлопці, що, може, й сліз ще не знали, а він лежав на останній своїй постелі спокійний і незворушний.

Сонце вже стояло над хатою, цілувало променями його лице, на якому застигла страшна мука, а світло просвічувалося назустріч сонцю крізь ту муку і здавалося, що він усміхається. І такою та усмішка була страшною, що в людей і душі німіли, і ноги в землю вклякали.

А як перед цим виносили домовину з хати, то вся хата заридала, та так страшно, що в декого й волосся на голові заворушилося. Така хвиля горя накрила домовину з Петром, наче річка розлилася повінню й хотіла забрати його з собою, щоб і в рідній землі не лежав.

А домовина пливла й пливла, наче човен, а в тому човні лежала батькова надія і материна любов уже схолола, кригою скута. Домовина випливла надвір та й спинилася від утоми. Поставили її на два табурети, батюшка аж тричі з кадилом обійшов, то, мабуть, щоб Петра напевне до раю забрали, бо він дорогою ціною за рай заплатив.

Двоє хлопців підійшли до Ганни, взяли її попід руки, відірвали від труни і передали чоловікові, що стояв поряд. Він бережно обійняв її, вона схилила голову йому на груди і вже не голосила, не кричала, тільки мовчки здригалася всім тілом, як та земля, коли на неї падали снаряди біля її сина. Так їх двоє й стояло перед домовиною, наче тополя з осокором край села, обнявшись, а над ними білий світ шумів вітром, що звідкись налетів, але одразу ж завмер і собі стояв за причілком хати тихенько, навіть не смів і сльози витирати із згорьованих людських облич.

Коли знову хлопці взяли свого побратима, щоб однести до місця вічного спочинку, батько легенько відсторонив від себе дружину, підійшов до стіни, об яку обіперли великого дерев’яного хреста, повернув голову:

-Ану, підсобіть, хлопці, – і став завдавати його собі на плечі.

– Тобі, Степане, не можна, – підбігла одна жіночка, замахала руками. – Ти ж батько, а рідним – ні-ні!

Степан відсторонив її вбік, двоє солдатів підійшли й поважно, наче виконували щось сакральне, допомогли йому хреста на себе покласти.

– Я батько, то й нести буду синові хреста, бо ж як був він маленький, то носив його на плечах, а він сміявся і радів. Своїми руками синочкові хреста ставитиму, бо я ж його на них виносив, виняньчив…

Коли виносили домовину з двору, то всі розступилися, пропустили Степана із хрестом, бо треба, щоб попереду несли хреста, за ним домовину, а за нею, щоб уже й люди йшли. Ні катафалк не стояв біля двору, ні якоїсь машини й автобуса не було, десь, мабуть, поставили під деревиною в холодок, щоб не розпікся на сонці. Несли на руках захисника рідної землі, бо як же інакше, адже ось вони живі та здорові, а його смерть із ними розлучила.

І йшов Степан вулицею із хрестом на спині поперед домовини, яку несли солдати, наче прокладав йому дорогу в потойбічний світ, що так рано забирав його до себе, не давши їм із жінкою налюбуватися своєю дитиною, не дав і онуків дочекатися. А тоді раптом почав під тим хрестом хрипко приказувати:

– Подивися ж синочку, стільки людей на твоє весіллячко прийшло. Чого ви, люди плачете? Смійтеся, люди, Степан свого сина на могилі женить.

Ішов, ішов, а тоді як закричить обривисто, наче йому щось у горлі клекотало:

– О, ратуйте, свайба йде! – А люди хапалися за голови, бо ще такого страхіття ні бачили, ні чули.

– Ой, гоп, гоп, го… – став пританцьовувати Степан із хрестом на плечах, а люди аж нетямилися від такої страшної картини, бо ж таке, як чоловік розум втратив, сина ховаючи.

Йшли за домовиною, дивилися на Степана, враз згорбленого і з хрестом на спині, і головами хитали – від такого горя не тільки заплачеш. А він ще ж і пританцьовує, а ще ж і такі слова каже, що морозом сипле поза шкірою, хоч і літо надворі.

Голова в нього нічим не покрита, а тому лисина, що вже проступала крізь рідкого чуба, змокріла від поту, блищала, а до неї прилипло кілька пасемець, притрушених борошном, біла сорочка під хрестом була геть мокра й прилипла до спини. Він то міцно зціплював губи, то широко їх розтуляв і хапав повітря, наче йому не вистачало чим дихати, а взутий у сандалі на босу ногу. Обличчя якесь жовте, наче вкрите тонкою плівкою воску, а був же чоловік ще донедавна із рум’яними щоками.

– Ой, синочку, як же ласкаво сонечко тобі світить, а на тебе могила страшно рота роззявила, хоче ковтнути, в мене відібрати. Хто ж у тебе, моя дитино, життя одібрав, чи ж заївся ним? Хай би йому поперек горла стало, – голосить-кричить Ганна, обвисаючи на руках хлопців, синових товаришів.

За домовиною йшов священик, махав кадилом і, разом із півчою, співав належних молитов. За ними сунув цілий натовп односельців. Коли вже виходили за село, Степан ледве дибав, похитувався то в один бік, то в другий, то один раз навіть припав на коліно, дядьки підбігли, підтримали, допомогли підвестися. До нього підійшов один у камуфляжі:

– Давайте я понесу, а ви спочиньте, – сказав до нього, і вже хотів і хреста із Степанової спини знімати.

– Із сином і я вмер, а що йду, то це я востаннє йду. Батьки не повинні своїх дітей хоронити, – відказав Степан таким голосом, наче в його грудях була ще одна яма, ним самим викопана для себе. – Це я й свій хрест несу, бо свій хрест треба самому нести.

– Та ви б таки спочили, – наполягав чоловік, не втямивши Степанових слів.

– Ще наспочиваюся, – відказав Степан і далі вперто ніс хреста. – Це ж дитині своїй. А не дай, Боже, нікому своїй дитині хреста на могилі ставити.

І йшов далі, важко ступаючи, наче ось-ось не втримають ноги й він упаде, а з вуст зрідка виривалося хрипле:

А вже смерть та по хаті ходить,

А вже потихеньку до мене приходить,

Та все потихеньку, та все помаленьку

До мене приходить…

А потім замовкав, сили йому бракло, по лицю текли великі краплі поту, змішувалися зі сльозами, капали на розпашілу землю й миттю висихали в розпеченому поросі. Хлопці у військовому камуфляжі частіше міняли свої плечі під домовиною, всім у головах уже аж чамріло, особливо в жінок, бо сонце все дужче припікало, а ще батюшка ладану не шкодував підкладати до кадила і його нудотний запах, змішуючись із гарячим повітрям і солодкавим запахом, що вже виділявся із мертвого тіла, яке везли майже дві доби по такій же спеці, змушував і сльози витирати, і носи долонями прикривати, щоб не так було чутно.

В сонячному мареві неба висів великий шуліка, видивляючись здобич, але усе, що живе й дихає, поховалося між гіллям дерев, кущами всякими, високими травами, забилося в нори й нірки, де приємна прохолода. До такої ж прохолоди несли й розімліле тіло ще не так давно живого, дужого і красивого хлопця, якого забрала смерть, що невблаганно косить усе молоде й красиве у своїй молодості, а для неї ненависне.

– Така була дитина вштива, як іде, було, то завжди поздоровкається, – казала одна жінка.

– А мені картопельку викопував і до погреба вносив, – і собі обізвалася старенька жінка, що намагалася не відставати від тих двох, за неї молодших і дужіших.

– Він же сам на ту війну пішов! І матері нічого не сказав, пожалів, а тепер що ото? Хіба йому більше від інших було треба? – питалася друга жінка, підправляючи чорну, в червоних квітках по краях хустку, зав’язану під підборіддям. Було видно, що не любила вона хусток носити, а тут похорон, то треба було запнутися.

– А в мене ж картопелька ще не викопана, – бідкалася стара, все ще намагаючись не відстати від них.

– Далася вам та картопля! Батьки он без сина лишилися, а вам картопелька, – сердито відказувала їй дебела, при своєму тілі жінка, яка міряла землю такими кроками, наче відміряла ділянку на кладовищі, щедро.

– Е-е, не скажи… – ображено підібгала стара синцюваті губи.

– Тут і казати нічого – горе в людей, а ви зі своєю картопелькою, – як одрізала молодша.

– Еге, коли почалася воєнна веремія, то і я носила відерце картопельки, щоб синочки там не голодували, – не здавалася стара, але починала відставати, бо хіба встигнеш за молодицями?

А позаяк молодиці відмовчувалися, розмови не підтримували, то продовжувала:

– Ой, проклята ж та війна, де молоде забирає, ще не ціловане, а залишається отаке луб’я, як оце я – не вдатне й картопельки з городу вибрати, – не заспокоювалася стара, все ще прагнучи не відставати від тих молодиць, що, навпаки, хотіли відірватися від старої вперед, аби не набридала своїми балачками. – Чого вона мене не забирає?

– Ой, бабо, навіщо ви тій смерті здалися? Який із вас для неї толк? – оглянулася до неї та, що в хустці картатій. – Вона ж сама стара та кістлява, як оце й ви, а її на молоденьких хлопців тягне, чи чоловіків, які дужчі.

– Що ти, Манько, мелеш, – обізвалася та, що все мовчала. – Тут похорон, а тобі зуби шкірити.

– Хай їй абищо, нащо вона молодих до ями тягне? Хай би вибирала де старші, є ж там і старші, на тій війні? – не здавалася стара жінка, а все гомоніла й гомоніла, а чого гомоніла, того й сама, либонь, не знала.

Може того, що є до кого загомоніти, бо вона живе в старій хаті на краю села, а позад неї хат зо п’ять порожніми стоять, і в них ні душі, одні сичі опівночі або сміються, або плачуть, як діти, чи, може, то хати пропащими душами оплакують своє сирітство, а їй погомоніти немає з ким – все одна та одна. До крамниці навіть по хліб не ходить, бо дуже далеко, а ноги не носять, то вона коржа собі спече на олійці в сковороді, а коза молочка їй дасть, то тим і живе. А на похорон добулася, бо ж із такого гарного і вштивого хлопця, вже убитого, познущалися нелюди на Донбасі, а він жалів її старість, картопельку вибирав на городі й так по хазяйству допомагав. Хоча, яке там у неї вже хазяйство – коза, така ж стара, як і вона сама, та п’ять курок із півнем. То вона й придринзала провести дитину в останню путь, хоч така вже слабка, що й сама, може, ляже коло його могили, додому не повернувшись.

– Чого ти молодого береш? Ти встрель того, що вже на світі пожив, діточок виплодив, щоб сліду не згубити, а ти забираєш такого, що ще тільки дівку злапав, а й вдати з нею ще нічого не встиг. Мене, стару гниду, до ями тягни, я однако вже свій ряст відтоптала – увесь за мною висох, вік свій відбула і вже в черзі на той світ стою, то й озьми мене без черги. Туди блату не треба, бо ніхто дуже не поспішає, бо й батурою не наженеш, – продовжувала стара своєї мовити. – Старі кості їй не до вподоби, чи що? І м’ясо на тих костях лублене, що мною гидує? Ой, Боже, Боже, скриплю, як та верба, дупласта та трухлява, на вітрі, мене б уже й брала, а не оте дитя.

Висловилася й замовкла, бо втомилася – треба й на ходу силу мати, й на балачку, а в неї тієї сили, як у старої кобили, в якої вже й зуби на пеньки поз’їдалися! То молодиці, он, біжать, як кобилиці, не те, щоб стару пожаліти, притишити ходу, може, й під руку взяти. Що то молоде – жалості ніякої. Чи не терпиться подивитися, як домовину в яму опускатимуть, та як побиватиметься мати Ганна, останні хвилини бачачи свою дитину? Ото, які принцьовані, а самі ж спішать на чуже горе видивлятися, радість їм із того, чи що?

Її сини там уже давно лежать – зелена зміюка обвилася округ шиї, залізла в середину й забрала із собою. Вона до них ходить, бур’янець висмикує, сухий вигрібає, чорнобривці сіє, а ще шматочок пасочки кладе і яйце фарбоване в цибуляному лушпинні зварене покладе поминального дня, як і заведено. Поплаче, поплаче та й знову аж до осені не ходить, бо ж далеко хлопці її оселилися, їй уже не під силу до них у гості ходити. А що тим хлопцям до неї? Ще як і живі були, то, було, як нап’ються, ще й із кулаками до неї сікаються, останню копійку трусять із неї, як груші з деревини. А цей навіть крапелини в рот не брав і їй допомагав, добрий такий був, уважливий. За що ж його до ями? Ой, Боже ж то, Боже, праведний!

Страшно людям. Ще такого похорону в селі не бачили й не чули. Люди плачуть, а сонце їм сльози витирає, сяє, стоїть перед ними маревом, а все довкола дивиться то туди, то сюди, наче й собі хоче заплакати, але з усіх сил стримується, вдає із себе стороннього. І дві старезні тополі, що чатували перед селом, і клени у два ряди понад узбіччям дороги, наче солдати в шерензі, останні почесті віддавали. Такою пролягла дорога, що вела сумну процесію до кладовища.

А як піднімалися на узвишшя, то стало видно і пагорби – де зелені, бо в червні, мабуть, траву на сіно покосили, а вона знову отавою відросла, а де вже руді, від трави усохлої. Місце останнього спочинку тому, мабуть, тут у давнину й вибрали, щоб покійним було з руки дивитися на обійстя, де колись жили і звідки їх вирядили у потойбіччя. А ще тому, щоб вони не почували себе в самотині. Не буде самотнім себе почувати серед них і Петро.

Баба вже відставала спочатку від молодиць, а потім уже й від усієї процесії, а як із сил вибилася, то мовчала, а тільки голосно вдихала й видихала повітря: «І-і-і…» – з натугою вдихнула, «А-а-ах!» – видихнула. Але ніхто не звертав уваги на її сопіння.

– Дівчата, га, дівчата, ось не спішіть, бо я не встигаю за вами, – хрипко погукала, але вони вдали, що не почули. – Ох, же ж і вредні, канцилюги.

Аж тут процесія зупинилася – мати Ганна втратила свідомість і доки її приводили до тями, баба наздогнала процесію і, навіть, обігнала молодиць.

– Оце тобі слабка та квола! – вигукнула та, що в картатій хустці, ще й засміялася.

– Куди ви так поспішаєте, тітко Софіє? – І собі встряла друга, але баба як і не чула їх, а поспішала, доки процесія замешкалася, швидше стати за батюшкою, щоб бачити, як же будуть домовину в яму опускати.

Коли увійшли на кладовище, повітря вже зовсім обважніло спекою, стояло задушливе і тягучке. Солдатики опускали на полотняних рушниках домовину до ями повільно, наче не хотіли розлучатися зі своїм побратимом. Потім першими ж кинули по жмені червоної глини з білими корінцями, наче з жилами, відійшли й стали осторонь, про щось між собою гомоніли. За ними стали й люди кидати по тричі землі, підійшла й стара баба, а коли кидала й собі жменьками землю, то заточилася і, якби люди не підхопили, то впала б до ями. Люди тільки похитали головами – і чого на похорони ходити, сиділа б собі дома, бо вже скоро і її принесуть сюди. Бачте, ледве у яму не впала.

А тут і солдати, що приїхали з тілом Петровим, задерли автомати вгору й за командою офіцера тричі вистрілили в небо, а люди здригнулися, аж зморозило їх.

Люди не розходилися з кладовища, аж поки з викопаної землі не виклали могилу й не поклали на неї вінки. І хрест поставили, такий високий, що ні в кого такого немає. Сусід на велосипеді відро цементу вже готового привіз, висипав у ямку, що глибоку викопали поряд, аби вітрами хрест не розхитало. Ще й притоптував Степан ногою землю зверху, утрамбовуючи.

-Він небо над рідною землею своїми плечима тримав, а тепер нехай хрест небо над ним підпирає, – приказував, топчучи землю. – Високий хрест, бо й смерть його висока, така висока, що аж до неба дістала. До неба дістала й мене придавила. Ось так, ось так…

І топтав, і топтав землю навколо хреста, наче горе своє втовкував, щоб воно вже нікого не чіпало, дітей раніше батьків не забирало, доки дядьки взяли його під руки й повели з кладовища, а він ще поривався до могили:

– Куди ви мене ведете? Не займайте мене, бо піду, а він полетить, і так високо, що я його не дістану. Не ведіть мене, дайте ж, хоч востаннє обійму свого сина.

-Вже сира земля його обняла, – відказали йому і не випускали з рук. – Так міцно обняла, що не випустить із тих обіймів.

Коли вже стали відходити від могили, хтось вигукнув:

– Дядьку Степане, а медаль «За мужність» забули покласти з Петром, осьо вона, на подушечці!

Степан як не чув – ішов уже сам, дядьки відпустили, згорблений і зів’ялий, наче дуб, під корінь підрубаний. А Ганну ще вели попід руки. Вона вже не плакала, а тільки стогнала, бо хапало серце пекучими болями, наче його розпанахало сокирою, що й дихнути на повні груди ніяк.

Той, що гукав, синів командир, наздогнав Степана, торкнув легенько за плече.

– Ось, медаль, давайте, я її вам почеплю, – сказав і став старанно приколювати до сорочки ту медаль, що її Петро отримав незадовго до своєї загибелі. Так старався, що на широкому чолі виступив густий піт, котився великими краплями і падав на медаль.

Степан невидющими очима подивився спочатку на того чоловіка в камуфляжі, потім на медаль. А чоловік і собі відступився кроків зо три від Степана і, прискаливши око, уважно подивився й собі.

– Оце буде по нашому, – вдоволено відказав, витираючи долонею піт.

Не встиг він налюбуватися нагородою, що враз аж засяяла від сонячних променів, які лилися з неба, як Степан різко розвернувся й підтюпцем побіг до синової могили. А як підбіг, то згріб ту медаль, що пропікала йому й сорочку, й ребра, і в серце вп’ялася, як шуліка кігтями, п’ятірнею і вирвав її разом із шматком білої матерії, геть чисто просякнутої солоним потом.

– Навіщо вона мені без сина! Га? – закричав, і кинув її на свіжу могилу, а тоді згадав синові слова: «Кров наша», нагнувся, підібрав і виважив на долоні.

Степан дивився на медаль так пильно, наче вдивлявся у якусь глибоку, і лиш йому видиму картину, що враз розкрилася перед ним у живих фарбах, та все в червоних і яскравих, наче свіжа кров, у згусток якої перетворилася медаль на його долоні. Вона розплавлялася і ставала гарячущою, наче червоне олово, що пропікало долоню наскрізь і кров’ю стікало на землю, а земля всотувала її у своє лоно. Рука чимось наповнювалася, наливалася, ставала така важка, наче вся кров, пролита його сином, увійшла в неї і долоня під її нестерпною вагою стала опускатися донизу.

Степан ще спробував підняти руку вгору, виважити на долоні медаль, що враз здалася йому синовим серцем, яке розірвав осколок, наче не міг обминути й згинути у просторі, залишивши його сина жити. Але ж бо ні – так не сталося, а вибрало саме серце і в нього поцілило, наче хтось справний його туди спрямував.

Він таки подужав медаль і підніс долоню перед своє лице та прикипів до неї очима.

-Яка ж ти важка, наша кров, – ледь вичавив із затерплих грудей і поклав медаль біля хреста.

А вже гаряча хвиля підіймалася по руці і вливалася розпеченою лавою в серце, наповнювала його таким пекучим щемом, що воно стало розчинятися в ньому, а він сам перетворюватися у криваве місиво свого серця.

серпень 2020 р.

м. Полтава

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.