“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
СПОГАДИ, 1964
«Степи України» – символічний вираз, що блискавично передає образ країни, тепер це називають “мем“. В моїй уяві для Казахстану таким слівцем може служити поняття «жуз» – об’єднання на етнічній основі кочового народу з прив’язкою до географії. Існує три жузи: старший (на заході), середній (у центрі) і молодший (на сході). Але щодо природи країни, то вираз «Степи Казахстану» абсолютно всеохопний і значимий. Наші степи за останні два століття перестали бути домівкою для кочівників, а Казахстан, незважаючи на спробу суцільної розоранки і бурхливого зросту видобувної промисловості, залишився країною безкрайніх обріїв, що вільно вміщують в свої кордони 4,5 України або у перерахунку 5 Францій. За роки незалежності промислова потуга Казахстану значно зросла, столиця перенесена у Цілиноград, назва змінювалася на Акмола, Астана, тепер Нур-Султан (з 17 вересня 2022 року – знову Астана – Ред.).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У РФ наростають тенденції ставити під сумнів суверенітет Казахстану в цілому (начебто більшовики здали «землі Росії» казахам в оренду, а термін її закінчився у 1991 р., то ж забирайтеся куди хочете). Або сиплються погрози локальні щодо Північного, промислово розвинутого Казахстану, з метою його анексії. Іншими словами, ця країна поставлена на чергу після України на знищення.
Справжня самоназва казаХів – казаКи. Це більшовицькі писарі, заводячи у 1940 р. кирилицю замість латиниці, (введеної у 1929), штучно замінили літеру “К” на “Х”, щоб розділити в написанні казахів від козаків українського, кубанського та казаков, донського чи уральського походження. Бо ж в основі усіх цих варіантів назв – тюркський термін, що означав вільну людину чи окрему спільноту вільних людей. Такими вважали себе і казахи.
У пам’яті нашого народу зберігаються спогади писемні і в переказах про половців та їхні стосунки з князівським світом Русі – участь у внутрішніх протистояннях, родинні зв’язки, нарешті, спільна битва 1223 р. з монголами на р. Калці (нині – Кальчик, притока Кальміусу). Країна, яку заселяли половці, звалася Куманія, що дуже суголосно звучить для українців з глибинним культом звичаїв кумівства. Символічна також назва фігурної керамічної посудини «куманець» для напоїв, поширеної в козацькому і тюркському побуті. Ще одне національне ім’я цього народу – «кипчаки», від якого виникла назва половецької землі Дешт-и-Кипчак (ХІ-XIV) – поняття, яке покривало простір степів від Буджаку на заході до озера Балхаш на сході.
Дарма Москва лютує та злословить з приводу переходу Казахстану на латиницю. Мова кипчацько-куманська була писемною і достатньо розвинутою ще в середньовіччі. Так у Ватикані зберігається «Codex Cumanicus» (1303), який містить латино-персько-куманський словник, відомі також куманські словники і граматики, писані арабською мовою. Отже, казахам є чим пишатися і на що спиратися у мовних питаннях, ігноруючи неосвічених у тюрнознавстві кирилістів-антилатиністів.
Казахський письменник Олжас Сулейменов видав книжку «АЗ і я» (1975) з грайливим двозначним заголовком, де старослов’янське «Аз» і сучасне «я» разом складають геополітичне поняття «Азія». У ній він виразно показав присутність у культовому для мовознавців та літературознавців давньоруському (українському) творі «Слово о полку Ігоревім» значної кількості тюркізмів – фактично кипчацько-куманських слів і понять, які дають можливість не тільки розпізнати, але й зрозуміти смисл «темних» місць цього видатного середньовічного твору. При цьому саме тюркізми переконливо свідчили про його автентичність (підробити у XVIII ст. таку мову було неможливо). Одразу ж Сулейменов потрапив в опалу, почалося гоніння на нього, виключення зі Спілки письменників (тоді вона була всесоюзна). Так працював стереотип про відсталість в культурному відношенні кочових народів, особливо ж дратувала розповідь казахського автора про наявність міст – торгових, культурних центрів у кочівників. У приклад згадує місто Отрар (розквіт – середина XIII ст.), зруйнование аж у XVIII ст. [тепер – туристичний центр на півдні Казахстану]. В Україні ця праця Сулейменова, як вченого, була зустрінута з великим і зацікавленням. Тюркізми не заважали українцям сприймати своїм світ князівської Русі, а тим паче – козацтва.
ТУРГАЙСЬКІ СТЕПИ
Мій інтерес до казахської теми пояснювався тим, що за десять років до виходу згаданої книжки мені випало деякий час перебувати в Казахстані в ході молодіжної програми студентських поїздок на цілинні землі для будівництва там різних об’єктів. Якраз про це я й хочу розповісти, засвідчуючи своє доброзичливе ставлення до казахів і Казахстану.
Нас, студентів 4 курсу радіотехнічного ф-ту Київського політехнічного інституту, готових виїхати на будівельну штурмову роботу в Казахстан, назбиралось 15 чоловік (між нами одна дівчина-студентка в майбутній ролі куховарки). Ми провели свої заходи підготовки: зібрали, хто мав, та докупили потрібний інструмент. Пройшли медкомісію, були попереджені про обов’язкове прищеплення від бруцельозу – (там на цілині корови всуціль заражені цією хворобою), а пити молоко доведеться, бо їдальні як такої нема. Кілька днів на збори, закупівлю продуктів, добір аптечки і всіляких побутових дрібниць, пакування рюкзака з взуттям, одягом, постіллю і… ми вже в дорозі.
Координати кінця нашого руху залізницею невідомі.
– Приїдемо, дізнаєтесь, – така відповідь.
Дорога далека, через південний Урал і Оренбург. Дві ночі у вагоні, і нарешті добираємося до станції прибуття поїздів у північному Казахстані – Аркалик, місто обласного підпорядкування (обласний центр Кустанай). Несподівано групу поділили навпіл. Так було треба для майбутньої роботи, нам пояснили зустрічаючі. Далі вже семеро (плюс восьма дівчина Валя) їдемо на бортовій машині до Амангельди – села однойменного району. Загальна географічна назва місцевості, куди ми прибули – Тургайські степи.
Самого села ми не бачимо, нас зразу завезли «в бригаду». Розташували в єдиному будинку, досить просторому, так що ми всі вмістилися на зсунутих залізних ліжках зі старими матрацами в одній кімнаті. Як і попереджали, нам одразу з дороги запропонували бідон молока. Пили всі (і далі протягом двох місяців) – студентські організми справлялися. Але один хитрун, який не зробив прищеплення (де тільки довідку взяв?), на другий же день мав проблеми з травленням, мусили ми його терміново відправляти назад до Києва.
Розглядаємось навколо – метрів за 50 – під відкритим небом двома дугами розставлена причіпна сільгосптехніка. Тракторів не видно, мабуть в ремонті. Втім ми потім наслухались, що з технікою, яка вийшла з ладу, довго не возилися, її часто кидали серед поля та приганяли нову. Було не до ремонтів, та й кваліфікації не вистачало, а поле безкрає.
В іншій стороні, приблизно на такій же віддалі, дарунок природи – пересихаюча мала річка, що утворює озерця – де більше, де менше. Місце нам приглянулося. Вирішили тут сотворити літню кухню, робоче місце для нашої куховарки Валі. Вона людина сільська, така плита для неї не загадка. Казанок у нас був, а тут і води набрати можна чистої, щось зварити чи заварити, і посуд буде чим і де помити. Дійсно, через тиждень плита з саману була готова і дуже нас виручала. Біля неї ми й обідали, хто стоячи, а хто сидячи на саморобному ослінчику. Найбільш несподіваним виявилося, що один з нас взяв з собою мисливську рушницю (в складеному вигляді вона ховалася у просторому рюкзаку). І не дарма. Прямо над нашою кухнею у високості безбоязно літали чирки – малі качки. Хазяїн рушниці цим швидко скористався. Поки ми обідали, він на раз по декілька чирків збивав. Вони падали неподалік і чекали поки ми їх позбираємо. Такий у нас був не щоденний, зрозуміло, але й неодноразовий мисливський десерт.
Виробниче завдання нам поставили ясне – збудувати житловий утеплений дерев’яний будинок із закритим ґанком (під коридорчик для верхнього одягу). План будинку і його розміри були на кресленнях. Матеріали – балки, стовпи, дошки, рейки, цвяхи маємо привозити зі складу в Амангельди. Комиш для утеплення стін треба було накосити (він ріс по мочарах вниз за течією річки) і висушити на сонці. Лопати, ломик і дворучна пилка у бригадира знайшлись. Ми з ним узгодили місце розчистки, спланували його під фундамент та взялися до роботи. Рили ями, готували опалубку для заливки, добирали каміння.
Для підвозу матеріалів нам у поміч прислали казаха Ермека [ім’я довільне, справжнє загубилося в плині часу] з вантажною машиною ГАЗ-51. З першої ж поїздки ми з ним дуже здружилися. Справа у тому, що я про всяк випадок взяв з собою з Києва водійські права з категорією, яка дозволяла мені експлуатувати вантажівки. Тому я міг підміняти Ермека в господарських поїздках. Машину він мені довіряв, а сам міг зайнятися чимось важливішим на той момент. Зате в нас було менше простоїв і чекань за відсутністю того чи того будматеріалу. Виконувались поїздки і на прохання бригадира радгоспу. Саме завдяки цій дружбі я багато чого більше дізнався про світ казахів порівняно з іншими «будівельниками».
Ермек мав багато родичів, братів (сім’ї у казахів багатодітні). Їздив він до них на коні. Дякуючи йому, і я вперше сів на коня. Це була подія! Коротка консультація з управління – і кінь поніс мене по степу, легко долаючи нерівності рельєфу. До того я багато їздив на мотоциклах (двоколісних і триколісних з коляскою) на рідному Поліссі – по берегах річок або по лісові. Там головне – з’їхав з траси – умій держатись доріжки. А тут, на коні, почуття загострюються до ейфорії. Під тобою не мотор, а тепла, сильна і розумна істота. Навколо безмежний степ зі своїм трав’янистим запахом. Вибирай дорогу хоч в яку хочеш сторону, власне, не дорогу, а напрямок. Якось же степовики орієнтувалися, і в темну ніч – по травах, по зорях? А коли їх нема, небо захмарене? Такі думки полощуть мозок. Тим часом кінь летить, несе твоє тіло і душу степом широким. Уявляю, яку потужну спільну силу відчував кожен воїн-вершник, як от скіф чи половець, коли суцільною лавою неслася ця кавалерія! І так від сивої давнини, фактично, до середини ХХ ст., коли живу потугу замінили лязгаючі залізними гусеницями танки. Коней любили і люблять пристрасно, як найближчих друзів, як невіддільну частину самого себе. Недарма ж виникла легенда про кентаврів. «Мій» кінь був добре об’їжджений, мене, як новачка, не скидав, за півгодини я повернувся вельми задоволений.
ЮРТА КОЧІВНИКІВ
Іншим разом Ермек запросив мене до своїх батьків далеко в степ на кочову стоянку. Машину ми залишили поодаль, поблизу юрти паслися вівці. Я вперше побував у справжній, не виставковій, а цілком діючій житловій юрті. Перед нею доріжка, тут треба роззутися, бо в самій юрті по підлозі розстелені товсті чисті повстини. Ближча частина застелена скатертиною. Посередині самовар на великій металевій таці, по колу менші для чашок під чай. Ермек почувався в своїй рідній стихії, познайомив мене зі своєю матір’ю (батька на той час не було). Пояснював, що тут до чого.
Мене посадили зліва (сідати по-східному, по-козацьки з підігнутими ногами я не вмів, довелося напівлежати). За спиною крізь тканину проглядала якась скриня, очевидно, з кухонним начинням та торбами. Навпроти, по праву сторону, стояло металеве ліжко. На ньому не спали, там лише лежали складені горою повстини і згорнуті ковдри й постелі (спали на встелених по долівці килимах в задній частині юрти). Оце й усі «меблі».
Мати заходилася частувати нас кумисом. Ермек, коментуючи свої дії, припідняв з торця ліжка завісу з цупкої тканини. Попід ліжком була глибоко, по вінця, закопана велика, на декілька відер, каструля, прикрита кришкою. От там і зберігався (як у холодильнику) кумис, власне, він тут і творився. Заливалося кобиляче молоко та вкидалася грудка закваски-окислювача (в тому числі з кінського кизяку). Мати Ермека зачерпнула циліндричним літровим ковшем з довгою ручкою (таким у 50-х роках у Житомирі на вулицях розливали свіже привезене в бідонах молоко на продаж) і розлила нам у металеві кружки кумис, дуже корисний і поживний напій. На смак подібний до пива, так само піниться, коли наливають.
Напившись кумису, ми перейшли до чаю, печива і дрібних смоктальних цукерок, що були розсипані по скатертині. Самовар, дуже важливий прилад у кочовому побуті, мати вже довела до кипіння. Розклала піали, чайні ложечки, склянки з кобилячою сметаною, густою і дуже смачною. Міцно заварений духмяний чай парував, запахущий. Випили по одній піалі, по другій. Я вже дуже дякую і відмовляюся, але як тільки ставлю порожню піалу на тацю, мати знову мені наливає. Виявляється, звичай такий – не хочеш більше пити, перевертай піалу догори дном (це мені Ермек підказав). Мати його дуже привітна, гарна з виду, навчала мене деяким словам (хліб, сметана) казахською. Добра, щира душа, казашка, як українка. Недарма наші князі та їхні діти охоче одружувалися з половчанками. Враження мої від перебування в справжній юрті були дуже глибокі, залишилися на все життя і справили суттєвий вплив у ставленні з пошаною до степових народів, починаючи від скіфів, особливо мені цікавих. [Як наслідок, мої видання: «Велика Скіфія–Оукраїна» (2001); «Екзампай –сакральний центр Великої Скіфії» (2006); Велика Скіфія переможе (2011)].
Разом з Ермеком потрапляв я і в будовані казахські житла, де щось особливе, незвичне впадало у вічі. Одного разу приїхали до якогось хутора, якщо можна так назвати окрему будову, схожу на залишок невідомого радгоспного приміщення, чи то складу, чи укриття в страшну негоду. Чому така думка? Бо всередині не було перегородок, ребра конструкції були металеві. Біля центральної опори на підпорах стояла «піч» у вигляді металевої діжки з відкритим верхом. Горів вогонь. Праворуч, біля стіни з вікном – великий саморобний стіл.
Нас зустріли: казашка (жінка старшого брата Ермека), її син років 6-7-и та інший гість, німець, примусовий виселенець з Прибалтики у Казахстан, про що й розповів мені. Казахську мову він знав, бо розмовляв нею з хазяйкою, а російської «навчав» хлопчика. Починав з «основи» російської мови – пропонував йому повторити за ним відомий матюк з трьох слів, і коли «учень», огрубляючи до невпізнаності два слова на початку, закінчував виразним словом «мат» без м’якого знаку, то ним дуже тішилася мати казашка, вловлюючи це одне слово, але не розуміючи хитрості «учителя». А він весело сміявся і з малого, і з неї.
Тим часом казашка заходилася нас пригощати свіжоспеченими булочками. Тісто в неї вже було вимішане, готове до випічки. Вона відділяла частку в жменю, розминала її та безбоязно, одним рухом, приліпляла до внутрішньої розпеченої стінки «печі». За якийсь час так само вправно повиймала все, що було просмажене, але трималося приклеєним, і вгостила нас своїм простим кулінарним шедевром, до речі, вельми смачним (тісто було здобрене кобилячою сметаною, такою ж як мене вгощала мати Ермека). Цього способу пекти я, зрозуміло, не знав. Значно пізніше довідався, що ним же користалися й інші народи, зокрема греко-татари на Донбасі.
ОБРЯД ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ
Так само несподівано вдалося мені спробувати національну страву казахів – бешбармак – на іншому «хуторі» з кількох хатин. У священну для мусульман п’ятницю аксакали своєю молитвою супроводжували підготовку до жертвоприношення. Для цього відбирали дебелого барана, але не кололи його одним помахом, а довго під молитву і тваринне бекання водили великим ножем по шиї (вважалось, що це впливає на властивості м’яса) та в якийсь момент таки її перерізали. Далі знімалася шкура, м’ясо розрізалося на куски і варилося у власному баранячому жиру у великому мідному тазу. В кінці додавалися овочі. Вже готове м’ясо складалося гіркою. Голова теж приготовлялася, і виставлялася на самому верху. Нею нагороджувався найстарший аксакал або найпочесніший гість. Спиртних напоїв казахи-мусульмани не вживають. Виделки теж не в ходу, їдять руками, ретельно миючи їх перед їжею. Кусок жирної баранини з’їсти не просто. Ермек (комусь він доводився внуком чи племінником, вже не пам’ятаю), мені пояснив, що кусок м’яса береться знизу великим пальцем, а зверху двома або й усіма чотирма. Отак і підноситься до рота, а далі підпихається великим пальцем вглиб. Ціла наука. Їй відповідає і назва цієї страви «бешбармак», що у перекладі значить «П’ять пальців». Після миття рук у підвісному умивальнику і я кусочок баранини з’їв з цікавості до традиції.
[Відтоді я думав, що обряд жертвоприношення поширений лише у мусульман в степу. Але через півтора десятиліття, перебуваючи в туристичній екскурсії у Вірменії, високо в горах, у християнському монастирі, знову став свідком жертвопринесення барана, але зовсім за іншим сценарієм.
Вірменська родина випроводжала випускника школи на навчання далеко на північ. Молили бога, щоб з ним все було добре. Ритуал почався в монастирському дворику з надрізання до крові вух барана, а продовжився вже поза монастирем, на скелястих берегах бурхливого потоку. Жертовну тварину довго не мучили. Шубку розпустили, з м’яса поробили шашлики. Все потрібне причандалля привозилося з собою, в кінці дії місце в скелях ретельно очищалося. Отже, не у монотеїстичних релігіях справа, а у вельми древніх віруваннях людства. В Україні подібних звичаїв, здається не було, хіба у половецькому степу чи татарському Криму, а в нас, можливо, десь у Карпатах на високогірних плаях, де вівчарі випасали отари овець, мали б звучати після заклання якісь жертовні дохристиянські молитви].
СТУДЕНТИ, ДО РОБОТИ!
Будівництво наше просувалося вперед. Якийсь час провозилися із заливанням фундаменту. Далі затримка була з рубероїдом, необхідним для гідроізоляції. Але коли дійшли до дерев’яного каркасу, справа пішла веселіше. Допомагали креслення, про щось додумувалися самі. Двоє з нас мали досвід у такій роботі з своїми батьками, решта теж легко справлялися з ножівкою, сокиркою і молотком. Проклали нижні балки для підлоги, тоді спорудили козли для риштування, з їх допомогою закріпили стояки, з’єднали їхні верхи і вже проглянувся майбутній будинок. Постелили підлогу, вмонтували вікна, ззовні стіни обшили дошкою, поверх неї вагонкою. Тепер справа дійшла до утеплення – ніші в стінах заповнювалися комишем, але на прохання бригадира ми їх остаточно з середини не забивали, лише кріпили рейками (можливо, замовник сподівався підвезти якийсь інший утеплювач, бо клімат тут взимку суворий, континентальний). А ще ж питання з піччю чи плитою і взагалі джерелом тепла та димоходом не було розв’язане. В кімнаті підлогу ми постелили, стелю підшили, ґаночок спорудили, поставили крокви, позшивали дошками, покрили рубероїдом. Залишалося накрити дахівку бляхою, або шифером, але ні того, ні того на складі не було.
Так протягом місяця будинок ми з недоробками спорудили, роботу нашу прийняли. Хто там закінчував її восени, ми вже знати не могли. Нас, студентів, на початку серпня перекинули на інший об’єкт – будувати з саману корівник. Чим ми наступний місяць і займалися. Мабуть, врахували наш винахід літньої печі з саману. Корівник ми збудували, але теж не до кінця – голі стіни з вхідними проймами, без воріт, які мали привезти і вмонтувати пізніше, як і матеріал для покриття верху. Од нас не вимагали здавати об’єкти «під ключ», наша задача – виконати запланований обсяг робіт, що й було досягнуто. Оповідати тут нема про що, тому розповім про різні епізоди і спостереження.
КАЗАХСЬКІ ЧУПРИНИ
Наприклад, про специфіку навчання дітей. В безмежних степах при кочовому населенні налагодити шкільний процес – нетрадиційна проблема. Вирішувалася вона так. Дітей звозили до інтернату і там навчали, створюючи російськомовне вчительське середовище. До батьків діти потрапляли лише влітку на канікули, та й то не завжди. Такий інтернат був і в селищі Амангельди. Далеко на пагорбку темним силуетом виділявся його корпус. Довгий час ми лише поглядали в його бік, не здогадуючись про призначення будинку. Дізналися від хлопчаків-вихованців. Якось прибігло трійко казашат віком 12-13 років подивитися на нашу будівельну творчість та з запитанням, чи може хто з нас їх постригти. Прохання здалося не важким. Гребінець, дзеркало і ножиці у мене в рюкзаку були. Так я взявся зіграти роль цирульника, хоч робив це вперше. Задача виявилася складнішою, ніж я думав, бо густе чорне волосся було дуже цупким, стирчало пучками то в одну, то в другу сторону. Простіше всього було б стригти їх під їжака, тоді це називалося «під бокс», але вони дивилися на нас, з пригладженими пасмами волосся, і хотіли зачіски «модні», не зважаючи на властивості своєї чуприни. Я старався як міг, але лише двоє витримали сеанс перукаря-аматора.
АКСАКАЛИ
З нашим мисливцем Миколою була інша пригода. Точні постріли з його рушниці прямо над літньою кухнею привернули увагу декількох цікавих людей. Серед них був і аксакал з лисячою шапкою в руках з довгими кінцями, яких би вистачило і для зав’язки попід бородою. Для чого така шапка була потрібна влітку – не відомо. Ми гуртом вирішили, що старий аксакал хоче продати цей казахський сувенір. Наш мисливець запитав про ціну. Але аксакал навідріз відмовився продавати шапку. Похвалив славну рушницю і заявив категорично – Ти іди, лисицю вполюй, і буде тобі шапка. Микола вступив у суперечку. – Так що ж я зі шкуркою буду робити, коли я цим ніколи не займався? Аксакал не відступав: – Шкурку я тобі оброблю і шапку пошию. Але лисицю ти маєш сам добути. Такий закон в степу. Це був для нас усіх казахський. урок мисливської честі. Лисицю Микола так і не вполював – була це безнадійна справа. Сам у степ не підеш, та й де ту звірину шукати.
Але як веде себе лисиця в лісі, я мушу розповісти. Випадок унікальний, гадаю, ніколи і ні з ким не повториться. [Коли мені доходило до 15 років, батько взяв мене на полювання вдвох, щоб навчити розуміти ліс і звірину в лісі. Він все це знав досконало, бо виріс у лісовій місцевості. Цілий день ходили ми по лісу в пошуках зайця чи вальдшнепа (лісової курки – нім. – В.П.). Дарма. Не знайшли! Вже надвечір верталися з лісу. Раптом побачили руду лисицю, що на наших очах крутнулася і миттю вскочила у глибоку нору під величезним крислатим дубом. Мабуть, і вона нас побачила, але вирішила не міняти наміру заховатися у своє надійне, як їй здавалося, підземне укриття. Вона теж нічого не вполювала. Нам було цікаво заглянути в її нору. З глибини стирчала її зубаста мордочка, здавалося, вона готова вискочити і вчепитися по-собачи комусь із нас в ноги. Батько просунув рушницю їй назустріч, а вона вхопилася зубами у гладенькі стволи. Зуби не втримали слизький полірований метал і зіскочили. В цю мить пролунав постріл прямо в писок. Так раптово закінчилася її лісова біографія.] Залишилося питання: куди ховаються лисиці в степах?
Характер аксакала, вже іншого, мені теж довелося відчути. Якось я в Амангельди вирішив зайти в лавку, подивитись, що там продають. Було досить душно, очі заливав піт, тому я зняв свої затемнені окуляри і тимчасово їх поклав на вітринне скло прилавку. На аксакала, що став поруч зі мною, я не звернув уваги. Раптом він хапає мої окуляри і на мій протест бурхливо пояснює, з допомогою продавчині-казашки в ролі перекладачки, які у нього хворі очі, і як йому треба темні окуляри, а їх ніде знайти. Я, ледь стримуючись, пояснював йому, що не зможу далі працювати без окулярів, їздити на машині, бо вони не просто темні, а –3,5 для корекції короткозорості. Важко було пояснити властивості скелець з діоптріями. Нарешті я здогадався запропонувати йому одягнути окуляри при очікуваній далекозорості в 3-5 одиниць. Звичайно, він нічого не зміг побачити з такою сумарною різницею зору в 6-7 діоптрій, і з великою прикрістю віддав їх мені. Шкода було старого, блиснула для нього надія і тут же зникла. В такому селі знайти темні окуляри, та ще й для далекозорого – безнадійна задача. А казахське сонце дуже яскраве і пекуче.
ЗИМІВНИК КОЧІВНИКІВ
Якось у серпні довозив я будматеріал машиною, і коли вже повернувся на бригаду, здав її Ермеку і почав шукати наших хлопців, бо їх ніде не було видно. Нарешті мені наша кухарка Валя сказала, що з дозволу бригадира усі пішли далеко в степ, де був кавуновий баштан. А кавуни вже поспіли. Довелося шукати бригадира. Він задав мені напрямок, куди треба йти, але далеченько, кілометрів зо три, а може й більше. Коли я вже приблизно половину відстані подолав, побачив зліва досить великий покинутий загін, очевидно, для баранів, овечок чи корів і коней висотою з метр, досить товстий, зліплений з кизяку (очевидно, по плетеній основі) що утворював стійку стіну і велике витягнуте півколо до неї з виходом посередині. В страшно холодні зими в такому загоні тварини тулилися і зігрівали одна одну, гуртом спасаючись від пронизливого вітру. Чимось ще мусили підживлятися, мабуть, сіно заготовлялося.
За цим загоном, впритул до нього, була напівземлянка з ще не проваленим покриттям з того ж матеріалу. В неї можна було заглянути і навіть спробувати опуститися. Не знаю, чи наші археологи зафіксували щось подібне в українських степах. Навприсядки по схилу я спустився вниз. Праворуч, вздовж базової стіни загону проглядалося довге приміщення як у вагоні – спільний прохід і роздільні купе. Перших два такі відділення вціліли, наступні – одне чи два завалилися. Стеля підпиралася поперечинами, від стінки базової до стінки зовнішньої і стовпцями під їх середину. Крім перших двох вони не встояли, обломилися.
Очевидно, тут проживала ціла родина – батьки, сини, невістки, діти. Стати в зріст дорослому не можна. Мабуть, пересувалися на колінах. Невідомо чим і як обігрівалися, як виходили на повітря, закривалися. Спали, певне, на шкурах чи на товстій повсті не роздягаючись. Втім, це мої домисли. Треба читати казахських письменників, науковців-етнографів. Можна тільки поспівчувати, в яких умовах взимку переховувались кочівники.
[Голодомор у Казахстані був не менший ніж у нас в Україні. Загинуло до половини населення – 1,5-2 млн. Більшовики вирішили, що стадо в 30-50 тварин занадто велике для однієї родини, досить і десяти. А ви спробуйте хоч одну зиму перебути в описаних мною умовах, прогодувати всіх і залишитися хоча б з частиною стада для подальшого існування. Казахи масово гинули або тікали (відкочовували) на південь, у Сіньцзян, до тюркського ж мусульманського народу уйгурів. Деякі їхні нащадки повертаються донині в незалежний Казахстан, бо зберегли свою мову і звичаї, і спонукають до цього русифікованих казахів].
КУТОЧОК УКРАЇНИ
Дивлюсь на дорогу далі. Попереду маячив якийсь зелений гай, та до нього ще треба дійти з півкілометра. Проте я був цілковито винагороджений. Там був справжній куточок України. Досить велике і глибоке озеро (я в ньому поплавав). Береги обсаджені деревами, над водою – верби. За озером сучасна хата з городом, українськими квітами і навіть соняшниками. За хатою видно великий город і жінку, що порається, нахилившись. Типова не казахська, а українська картинка. Так воно і з’ясувалося. Межу присадибного городу я не наважувався переступити. Не зі страху, а з поваги до хазяйки і хазяїна, якого на цей момент не було. Жінка сама підійшла до мене. За її словами, вони з чоловіком приїхали до Казахстану на перший заклик Хрущова, ще в кінці п’ятдесятих. На місці освоїлись, сприйняли цю землю, як свою, тому й залишились на постійне проживання. Місце дуже сподобалося, тому і хату тут поставили.
БАШТАН
Шановна казахська україночка направила мене до місця, куди вранці пройшли мої колеги з студентського робочого загону.
– Повертайте от в такому напрямку (це південний захід від озера і гаю), там долина, а збоку велика площа під баштаном. Ваші хлопці вже там.
Справді, не встиг я пройти декілька сотень метрів, як з гучними вигуками зустріли мене мої товариші. Розігрували мініфутбол і я включився в цю гру. Цей футбол врятував нашу команду від кавунового самоправства. Долина широка, а на її південному боці зі схилом навпроти сонця шикарний баштан. Він охороняється, але сторож-аксакал (ще один) до нас, студентів, був прихильний і поступливий. Кілька найбільших кавунів з його дозволу ми оприходували на місці. Це був неочікуваний презент нам від казахської землі, на який ми і не очікували. Ніхто й не замислювався, що прекрасні кавуни родять не тільки на Херсонщині в Україні, а й у Тургайських степах.
ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД
Під кінець нашої роботи до нас звернулося керівництво села Амангельди з питаннм, чи ми зможемо провести вечір в клубі. Артистів серед нас не було, але сміливих розіграти сценки типу КВН і заспівати своїх українських пісень вистачило. Був у нас і козирний хід. Справа в тому, що перед самим від’їздом в Казахстан я купив свіжий номер газети «Правда» з поемою Олександра Твардовського «Тьоркін на том свєтє». Ми її ще в поїзді попрочитували. Поточний 1964 рік був останній перед фіналом доби «потепління». М.С. Хрущова. Тоді ми (і не тільки) ще не знали й не передчували, що скоро (за кілька місяців) настане час полковника – «переможця на малій землі».
Окремим вступним виступом я читав названу поему О. Твардовського. Вражаюча саркастична критика радянської бюрократичної системи. Як Тьоркін ходить по кабінетах начальства на тому світі з своїми солдатськими потребами і всюди, до самого верху, натикається на повну байдужість інстанцій і постійні перепосилання від одного стола до іншого. – От би їх скоротити, як не всіх, то хоч половину, замислився Тьоркін. Але герой О. Твардовського переконується, що систему удосконалити неможливо, бо в ній (чиновницьку братію) «…чтобы сократить, надо увеличить». М. С. Хрущов особисто дав дозвіл на друк, це був його останній сміливий крок. Бо без його заступництва подібна творчість моментально була б зацькована як «антісовєтчіна».
Весь текст завеликий, на два газетних розвороти, тому я читав лише уривки. Слухали уважно, реагували мляво. Сценки КВН подобалися більше. В клубному залі було чоловік до 20, казахів меншість, решта цілинники. Пісенні номери мали успіх завдяки нашій куховарці Валі. Особливо сподобалася відома українська народна пісня «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела», яку ми усі гуртом заспівали наостанок.
Наша поїздка в Казахстан за тиждень завершилася.
Минуло 27 років. У 1991 р. Україна і Казахстан стали незалежними державами. Почалися складні процеси реформування соціалістичної економіки до світової ринкової. Задача виявилася настільки складною, що і після 30 років не знайшла свого остаточного розв’язання.
РФ перейшла від трансформації «посткомуністичного» простору до реставрації імперської політики. З 24 лютого 2022 р. йде справжня, але не оголошена, російсько-українська війна – спецоперація знищення України. Або утвердження її незалежності.
Червень 2022 р. На міжнародному економічному форумі в Петербурзі в присутності Президента РФ, Президент Казахстану Касим Жомарт заявив, що Казахстан поважає суверенітет України і не буде визнавати «квазідержавні утворення» типу ЛНР/ДНР.
Слово Казахстану важить немало, особливо підкріплене консультаціями з Китаєм.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/