Володимир Мазур запросив… на власний похорон

143

(Уривок із книжки)

Повернувшись із чергової
відпустки, я покликав свого заступника Степана Порадюка, щоб прийняти
керівництво редакцією. Він стисло доповів про стан справ, підкреслив, що за мою
відсутність нічого екстраординарного не трапилося.

– Хіба що був візитер зі
Сполучених Штатів Америки на прізвище Мазур, – додав Степан. – Він передплачує
«Вечірній Київ», дуже хвалив газету за її державницьку позицію та шкодував, що
тебе не застав. Обіцяв вийти на зв’язок.

І справді, невдовзі пролунав
телефонний дзвінок з Чикаґо – на проводі був Мазур.

– Жаль, що під час мого побуту в
Україні ми не могли зустрітися. Та є нагода надолужити втрачене – ми
відзначаємо півстолітній ювілей Організації Оборони Чотирьох Свобід України, а
я є очільником Ювілейного Комітету. 
Запрошуємо Вас, редактора українського патріотичного і дуже цінного
часопису «Вечірній Київ», до нас на урочистості. Звісно ж, витрати беремо на
себе…

Відмовлятися від запрошення було
б не тільки нечемно, а й нерозумно. Тим більше, що всі витрати приймаюча
сторона брала на себе. Звичайно, дещо принизливо, але що поробиш, коли наші
статки не дозволяли розкоші самохіть поїхати за океан. Невдовзі надійшло
офіційне запрошення мені й дружині та інформаційні матеріали про ООЧСУ. Це був
1996 рік. Відверто кажучи, я дотоді не чув про ООЧСУ, та й не знав особисто ні
редактора Євгена Гановського – тодішнього голову організації, ні Володимира
Мазура – голову ювілейного оргкомітету.

Але ця невідома в колишньому
Радянському Союзі організація зацікавила мене. Її програмовими засадами стали
чотири основні тези, сформульовані свого часу президентом США Ф.Рузвельтом, що
лягли в основу Атлантичної Хартії: Свобода слова – Свобода совісті – Свобода
від страху – Свобода від злиднів.

Звичайно, переломлюючись з
американської дійсності на українські реалії, ці основоположні принципи
набирали великої практичної актуальності. Тим більше, що на час заснування
організації на західноукраїнських землях ще точилась визвольна боротьба, діяла
Українська Повстанська Армія. Українські патріоти в Америці, які об’єднались в
ООЧСУ, якраз і ставили перед собою конкретні завдання: правдиво інформувати
світ про українські справи; знайомити українські громади в США з перебігом
визвольної боротьби в Україні; морально й матеріально підтримувати борців за
волю в Україні; консолідувати на цій основі українську еміграцію.

Одне слово, я прийняв запрошення.
І не пошкодував. Це був конкретний вияв однієї з форм громадського життя
братів-українців у Сполучених Штатах. До того ж, познайомився з цікавими людьми
– діячами української діаспори, точніше – 
бандерівського її крила, активістами української громади з різних
куточків Сполучених Штатів.

Мені надали слово на урочистому
зібранні, дуже уважно слухали, відчувалося, що добре начувані про газету
«Вечірній Київ», підходили, говорили компліменти, вручали візитівки,
запрошували в гості. На бенкеті розпорядник (по-нашому тамада) Іван Буртик
попросив мене також виголосити тост. Я говорив про Незалежну Україну, про їхню
заслугу у відновленні державної незалежності і завершив гаслом «Слава
Україні!». Все застілля підвелося і дружно вигукнуло «Героям слава!».

Володимир Мазур і його друзі
влаштували нам з дружиною поїздку по кількох штатах – від невеличкого міста
Клінтона в Нью-Джерзі до Чикаґо. Він повідомив, що по маршруту подорожі у
різних містах будуть організовані зустрічі з місцевими громадами українців.

– А я зустріну вас у себе вдома,
в Чикаґо, – сказав Мазур. – Звідти полетите до Нью-Арка, якраз устигнете на ваш
рейс до Києва.

В усіх містах, де випадало
зупинятися,  нас тепло зустрічали місцеві
українці. Зібрання з цієї нагоди були людними, організовані чітко, всі були
поінформовані, хто до них приїхав. Довелося розповідати про ситуацію в Україні,
відповідати на численні запитання. 

У Чикаґо Володимир Мазур чекав
нас у своєму двоповерховому офісі, де знаходилася і його квартира. Це
середнього зросту кремезний чоловік, завше підтягнутий, у ретельно
випрасуваному костюмі, серйозний і чемний. Говорив спокійно, привітно і щиро,
але з підкресленим відчуттям власної гідності. Найперше, що мене немало
подивувало, це те, що він у деталях знав про перебіг нашої поїздки: про що
йшлося, які запитання ставилися та які були відповіді на зустрічах у Клівленді,
Філадельфії, Детройті та інших містах. Отже, розвідка працювала добре,
інформацію отримував своєчасно. Недарма він упевнено і щиро мовив:

– Ґратулюю, пане редакторе,
ґратулюю… Ви гідно представляли Україну, правдиво і дотепно відповідали на
запитання, іноді каверзні.

Гостювали у Мазура ми три доби,
ночували у митрополичому номері церковного готельчика, відбули ще одну
багатолюдну зустріч з українською 
громадою. Господар показав нам визначні місця міста, пройшлися вулицею,
де переважно мешкають українці, і яку так і називають – Українське село: тут
розмовляють українською, тут навіть вивіски також українською мовою.

Про Мазура, крім того, що він зі
Сходу України, належить до бандерівського крила американської діаспори, що має
неабиякий авторитет у своєму середовищі, я мало що знав. Про себе він не
розповідав, а розпитати, попри професійну журналістську звичку, я не
насмілювався. Щось було у постаті господаря таке, що стримувало. У всьому його
вигляді  прочитувалося: все, що треба
мені знати, він скаже сам. Уже по смерті я дізнався, що Мазур був видним
оунівським керівником, входив до складу Проводу ОУН (б), навіть був заступником
голови, аж доки через незгоду з лінією Слави Стецько (тодішньої керівниці
організації) був усунутий з цього поста.

Після цих зустрічей у нас із
Мазуром встановилися стабільні дружні стосунки. Він досить часто телефонував, а
приїжджаючи в Україну, заходив до редакції, бував у мене вдома – сам і з
колегами. Тож одного пізнього вечора неочікуваний міжнародний дзвінок мене не
застав зненацька: зазвичай у цей час телефонував Мазур з Чикаґо. Здивувало  інше – голос приятеля був як завше рівний і
спокійний, але дуже кволий.

– Тут – Мазур. Вітаю вас, пане
редакторе. Маю до вас велике прохання, по­обіцяйте, що виконаєте його…

– Слухаю вас уважно, друже
Володимире, – звернувся я до нього так, як спілкувалися в своєму середовищі
оунівці. У відповідь почув такий же тихий голос:

– Я тепер у лікарні. Через
тиждень помру…

Ошелешений, я перебив
співрозмовника:

– Та що ви таке говорите?..
Борони вас Господь…

– Маю рака в останній стадії…–
якось безбарвно, без жодних емоцій продовжив Мазур. – Мені показали знімки:
метастази поширились по всьому тілу. Отже, вирок остаточний, сумніву не
підлягає… Я прошу приїхати вас з дружиною провести мене від України в останню
путь. Вважайте, що  це моє передсмертне
прохання і передсмертне бажання. Я залишу розпорядження – вам оплатять усі
витрати. Обіцяйте, що приїдете, друже Віталію…– вперше назвав він мене не
офіційно, просто по імені. 

Я був надзвичайно вражений, у нас
не прийнято так буденно говорити про смерть. Тільки й спромігся вимовити:

– Якщо вже таке станеться, то,
звісно, приїду… І привезу пригорщ землі та кетяг калини…

– Ви мене дуже втішили, друже. Я
вам вірю: раз сказали, що приїдете, то дотримаєте слова… – на цьому зв’язок
перервався. Чи то, втомлений непростою розмовою, Мазур вимкнув телефона, чи то
була якась технічна  причина, тільки
повторний дзвінок не пролунав.

Ми з дружиною, приголомшені
несподіваним зверненням нашого американського приятеля, довго не могли
оговтатися, сушачи голову, як же виконати дану мною обіцянку.

Найдивовижніше в цій історії те,
що рівно через тиждень прийшла телеграма з повідомленням, що  Володимир Мазур відійшов у вічність, що
похорони відбудуться через три дні, що треба негайно звернутися в консулат США
і оформити візу. На щастя, дипломатичне відомство уже знало про все, і
буквально за день всі візові справи були полагоджені – небувалий випадок у моїх
на ті часи досить частих звертаннях у консульські установи різних країн. Більше
того – вони й квитки купили, на наші гроші, звичайно. На рейс Київ– Нью-Арк–
Чикаґо. До  Нью-Арка – на рейс
Українських авіаліній, до Чикаґо – на рейс авіакомпанії «Дельта». Єдине, чого
не вдалося, так це придбати квитки назад –  від Чикаґо до Нью-Арка. Та мене заспокоїли:
купите на місці, в Америці вас не залишать.

Я набрав землі в парку біля
пам’ятника Тарасові Шевченку, на Бессарабці купив кілька кетягів калини,
нашвидкуруч зібралися і відбули до США. До Чикаґо добралися пізнім п’ятничним
вечором, а похорон призначено на суботу – отже, встигли. Нас зустріли і
влаштували на ночівлю. Вранці пішли до церкви на відспівування. Покійник був
блідий і худющий – виснажений важкою хворобою. Відспівував митрополит
Української Православної Церкви у США Константин. Ми попрощалися в числі рідних
і близьких друзів.

Хоронили Мазура на міському
чиказькому кладовищі, де українська діаспора викупила для себе ділянку. Такою
була остання воля Мазура, хоча він завчасно облаштував місце для себе на цвинтарі
у Бавнд-Бруку.

Могилу густо оточила похоронна
процесія чиказьких українців. Мітинг був коротким, з прощальним словом
виступили лише двоє: представники від Америки і від України. Слухали
зосереджено і сумовито. Коли я поклав шкатулку із землею і кетяг калини на
кришку домовини, присутні, схвильовані цим фактом, не приховували сліз. У мене
теж спазми стисли горло і на очі накотились сльози…

 

Колектив «Української
літературної газети» долучається до привітань, які надійшли на адресу шановного
Віталія Карпенка з нагоди його сімдесятиріччя.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!