“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
ОПОВІДАННЯ
Марія лише краєм ока побачила, як ракета влучила у п’ятиповерхівку, де вона мешкала з родиною, але цього їй вистачило, щоб вона несамовито побігла від пекла, тим паче, що у квартирі нікого не було. Тимчасом будинки вибухали, спалахували, рушилися праворуч і ліворуч.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Марія подалася в приватний сектор, до бабусі. Проминула вуличку, другу. Марія сподівалася, що приватний сектор не бомбитимуть. Ну що там бомбити, скромні будиночки та груші з яблунями… З провулку вискочив знайомий хлопчик.
– Ви бачили, чули?! – запитав він.
– Що? – зніяковіла Марія.
– Там упав літак, за мостом! – махнув хлопчик рукою. – Наші збили російський літак! Ура!..
Хлопчик кудись побіг.
– Ховайся негайно! – закричала Марія.
Вона залетіла в подвір’я до баби Ганни. Все ціле, садибка, як картинка… Та баба Ганна лежала під порогом хати обличчям у землю. Марія гарячково перевернула за плече бабусю і відсахнулася – на чолі стирчала гостра залізячка, а обличчя залила кров. Баба Ганна була мертва і холодна.
Ошелешена Марія метнулася углиб ділянки – до льоху, вхідний «грибок» якого був затулений кущами смородини. Швидше, швидше… Льох у баби Ганни знатний, глибокий, монументальний, пречудове бомбосховище. А неподалік гриміло і вибухало.
Колись рідня жартівливо казала: «Маріє, знай, Маріуполь названо на твою честь». А тепер Маріуполь вже котрий день несамовито знищувала Росія.
Ключ від льоху був під діжечкою, просто руку сунь. Гарячково відімкнула антикварний замок на дверях під козирком, рушила сходинками униз. Льох і справді глибокий, монументальний, стіни бетоном підперті, над головою – дубове перекриття. Марія клацнула електровимикачем, однак світло не увімкнулося. «Та яке там світло?» – сама собі гмикнула, – ці упирі все розбомбили». Вона навпомацки знайшла свічку, коробку сірників, з полегшенням зітхнула. Запалила свічку. Засяяла консервація у банках, висвітилися химерно відсіки з городиною. Хід вів далі, і повертав під 90 градусів. Ну прямо таки катакомби! Ось діжки з моченими кавунами, яблуками, діжечки з капустою і помідорами. Дід Петро був фундаментальним чоловіком. А баба Ганна горбатилася на городі відчайдушно до останнього. І от нема її.
Марія працювала в театрі костюмеркою. Нема театру. Доня Таня вчилася в університеті. Нема ні доні, ні університету. Брат Петро воює в складі азовців, на «Азовсталі», вони засіли десь під землею. На комбінаті гаряче до нестями.
…Через три дні Марія вилізла з льоху на розвідку, та й відро треба вилити… З тилу хати – а з нею сталася прикра новина, хата була перестріляна автоматними чергами, жодного цілого вікна – Марія вийшла на сусідню вулицю: тихо, нікого… Пройшла боязко метрів зо двісті, видивляючись і дослухаючись, садиби попалені, покоцані, тож повернула назад у свою схованку, яку вона називала «бомбосховищем», це слово вселяло надію і впевненість.
Коли повернулася, відчула звірячою чуйкою присутність когось. Прочинила ширше двері і побачила на крутих східцях розпластану фігуру. Сторожко полізла униз, схилилася над невідомим чоловіком у темній уніформі. Той зі стогоном розвернувся і розплющив очі:
– Ти кто? – запитав.
– А ти хто? – запитала Марія.
– Я наш.
– Хто наш?
– Ну етот… азовєц. Вирвался із пєкла.
– Азовець?..
– У тебя есть, что попить и поесть? Три дня не ел. А пил із лужі.
– Знайдеться. Спустимося нижче, там рівно. Я запалю свічку, потім піднімусь і зачиню зсередини двері. Отож щось перекусиш.
Так і зробила. Втім, з’ясувала, що незнайомець, певно, травмований – його ліве передпліччя потемніло до фіолетовості. Глянути на плече, він сам попросив.
– А що це таке? Від чого? – запитала Марія.
– От падения, – відповів чоловік.
– Звідки куди?
– Та… – відмахнувся страждалець.
– Це, певно, забій. Потрібен цілковитий спокій. Постільний режим. Дай Боже, щоб переламів не було.
Марія принесла банку яблучного соку і банку тушкованої курятини. Так-сяк відкрила об ребро металевої полиці.
Врешті, познайомилися.
– Марія, – рекомендувалася жінка.
– Олександр, – пив-жував, напівлежачи, чоловік.
Хотіла запитати, чи знає він її брата Петра, та щось Марію зупинило.
…Потяглися томливі години. День минув – просигналив темрявою через трубу віддушини.
Для несподіваного гостя Марія притарабанила другу розкладачку з альтанки в садку.
– Що будемо робити? – запитала Марія.
– Подождьом своїх.
– Ну так… – із сумнівом кивнула Марія.
– У мєня, мєжду прочім, в Маріуполє єсть родствєннікі, – зітхнув-простогнав Олександр.
– Та ну! І хто ж?
– Мама, ну єщьо по мелочам разноє…
– А мама де мешкає?
– На Васильєвской, нєподалєку от родільного дома, она там работала…
– Немає тепер пологового будинку, і сусідніх кварталів нема…
Зависла важка пауза.
– Ти спиш? – запитала Марія.
– Ні.
– А хто ще в тебе тут є?
– Да я в Маріуполє очєнь давно нє был. Сразу послє школи уєхал.
– Куди?
– В… – запнувся Олександр, – да мір большой… – Після паузи мовив: – Тєоретічєскі знаю, что у мєне тут єсть бабушка по отцу – Анна Пєтровна. Єсть плємянніца, і двоюродниє брат з сестрой.
– А як твою маму звуть?
– Вероніка Анатольєвна…
Олександр у забутті засопів, заснув.
Марія, обхопивши голову, погойдувалася і примовляла: «Так, так… так, так…»
Вона раптом пригадала, що у баби Ганни на полиці біля входу лежить ліхтарик. «От растьопа, я про нього забула!», – схопилась.
Збігала за ліхтариком і хутко повернулася. Взялася обережно обслідувати специфічну одежину Олександра. Виявила ретельно зрізані нашивки, корінці яких все ж таки ледь пробивалися. В кишенях знайшла складний ніж і пістолет. Документів – жодних.
Пішла до своєї розкладачки. Прилягла і скоро забулася сутужним сном. У сновидінні «наткнулася» поглядом на фотографію – на зображення бравого молодця-курсанта біля літака з червоною зіркою. Наче від удару прокинулась. Авжеж, вона цю фотографію бачила у Вероніки Анатоліївни, маминої сестри… Все, пазли склалися! Так ось ти хто, Олександрику! Російський льотчик, що бомбив рідне місто, в якому мешкала твоя мама!..
Марія важко потьольопала до розкладачки, на якій розкинувся Олександр. Запалила свічку. Розштовхала двоюрідного братуся.
– Вставай, – просипіла, – наші прийшли!
– Де? Хто?..
– На вулиці російські машини з літерами Z стоять. Ходімо.
– Да нєужєлі? Слава Богу, – закрехтів Олександр.
Посунули сходами нагору. Марія розчахнула двері, вдарило свіжим повітрям.
– Виповзай. Тут вже чекають.
Олександр виповз на волю. Ступнув вперед, перечепився за чурбачок – і важко-безсило гепнувся на землю вперед обличчям.
Марія дужо і водночас напрочуд холоднокровно перевернула його на спину. Взяла вила, приставлені до стіни льоху. Олександр очманіло дивився круглими очима на Марію. А та з нелюдською силою встромила вила у ті очі…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.