Альма
Євген Кручик був сином непересічних батьків, талановитих і відомих. Й сам подавав чималі надії, як художник і поет. Однак після ранньої смерті батьків безвільність спочатку привела його до чарки, згодом – до неприкаяності.
Він неухильно розпродував батьківське майно: машину, дачу, речі… Ще від батьків йому у спадок дісталися дві породисті собаки, які непомітно постаріли. Альма осліпла, Нестор страждав на ревматизм. Певно, від недоїдання. Євген, бува, бурчав: «І на біса ви мені потрібні, самому їсти немає чого». Він навіть з полегкістю зітхнув, коли неповороткий Нестор потрапив під машину.
Худа покірлива Альма – ребра та хребет – іноді терлась біля Євгена. Вона хотіла їсти. Євген кидав собаці шматок хліба і забував про неї. Альма блукала захаращеним садом садиби і їла яблука.
Якось Євген вдало продав фамільну ікону. Відсвяткував це діло – добряче випив і закусив. Заснув безтямно з сигаретою в роті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Йому наснився важкий сон – у темній печері згори на нього падає каміння… Насилу Євген прокинувся – за сорочку на грудях його термосила сліпа знесилена Альма. У кімнаті палахкотіло і диміло. Євген остаточно очуняв і збагнув, що він перебуває в епіцентрі пожежі. Схопився і рвонув до вікна, розчахнув стулки, гарячково поліз геть.
Коли будинок палав на всі заставки, приїхали пожежники, викликані сусідами. Євген, стиснувши голову руками, ходив, як заведений, тротуаром. До нього дійшло, що сигаретка стала причиною біди. Точніше, він сам став причиною біди. Відчайдушна Альма врятувала його, а він залишив її у вогні.
Після того Євген Кручик кинув пити і взявся, як кажуть, за голову. Так несамовито працював, що через сім років вибудував на згарищі таку-сяку хатинку. Працював будівельником. Взявся за пензлі і малювання.
Перед черговою життєвої перепоною він думав: «Та заради Альми хіба я це не подужаю!»
На першій персональній виставці відомий мистецтвознавець Сидір Петрук-Кіпринда перед портретом вродливої осяйної жінки запитав:
– А це, певно, та сама легендарна жінка Альма, яку ви приховуєте і яка вас надихає?..
Очисники
Якось на озері я забрався у найдальший його бік – ловив фотоапаратом захід сонця. У розпал краси на скутері припхалися два хлопці. Вони почергово почали закидати в озеро спінінги. Робили це діловито і методично. Та мені було не до них. На небі розгорялася феєрія.
Врешті один з хлопців, до речі, в чорній сорочці, сказав:
– Здається, є.
Другий, у червоній сорочці, взяв у нього вудлище, почав ним специфічно смикати. Підтвердив:
– Факт, є.
Він подався стежиною у кущі, зняв зі скутера якусь «хламиду», притяг на берег. Дуже швидко хламида перетворилася на гумовий човник. Один із хлопців оперативно відчалив. Наказав:
– А ти посмикуй!
Одне слово, хлопці спільними зусиллями витягли риболовну сіть, довжелезну.
– Бракони кляті!.. – діловито лаялися хлопці.
Живу рибу вони повикидали у воду.
«Дивно, – міркував я. – Що це за катавасія?»
На небо я вже не дивився. Нишком підглядав за хлопцями.
Вони витягли сіть на кострище. Хлопець у чорній сорочці полив її з пляшечки і підпалив.
– Третя за тиждень, – звернув він увагу на мене.
– То ви мисливці за сітями? – вразився я. – Наскільки я знаю, озеро поділено на сегменти і його проорюють люті браконьєри.
– Вже не лютують. Клямка їм, – бадьоро констатував хлопець у червоній сорочці. – Нормальні рибалки об’єдналися. Заодно і електровудкарів взяли за горлянки. Риболовля – це магія, це – задоволення, а тут усіляка нечисть заважає. Досить!
Совеня
Катерина Пилипівна Маківка на околиці містечка знайшла пташеня сови. Воно було величеньке, але до літання не здатне, кумедно вирячувало великі круглі очі і не дуже прагло видряпатися з долонь. Катерина Пилипівна покрутилася туди-сюди, зітхнула і понесла пташеня додому.
Донька-старшокласниця Тоня з ентузіазмом вигукнула:
– Нічого, врятуємо! Будемо годувати мишами!
– Де ти візьмеш мишей? – охолодила доньку Катерина Пилипівна.
Чоловік, між іншим, затятий рибалка, заспокоїв:
– Черв’яками поставимо на крила, дощовими і мучними.
У літній кухні влаштували ясла для совенятка з регулярним годуванням. Консультував Інтернет.
Та скоро ситуація кардинально змінилася. Бо мама-сова знайшла совенятко. Вона через кватирку залітала до приміщення і годувала в імпровізованому гнізді малечу.
Якось донька Тоня з розпачем повідомила:
– Мамо, мамо, вона годує Гошу (так назвали совенятко) пташенятами!
– Та не може бути! – здивувалась Катерина Пилипівна.
– Сама подивись.
Гоша після перетравлювання поживи дещо відригував, зокрема дзьобиками пташенят.
– Ну от бачиш! – прикрилась Тоня.
– Ну що поробиш, – розвела руками Катерина Пилипівна. – Таке життя. Отакі закони природи.
Тим часом Гоша активно підростав, і настала мить, коли збагнули, що його треба відпускати на волю. Але спочатку слід навчити літати.
Гошу виносили на подвір’я, клали на лавочку. І Гоша доволі скоро навчився літати. Одного разу зник. Та за три дні почав регулярно прилітати, сідав на відчинену квартирку, на лавочку. Залюбки брав їжу з рук, більше того – дозволяв брати себе в долоні і пестити.
У вересні сімейство поїхало на відпочинок до озера Світязь. І коли увечері вийшли до мальовничого берега, над ними пролетів не мартин, а сова.
Вражена Катерина Пилипівна сказала:
– Ну не може цього бути! Невже це Гоша?
Чоловік підтвердив:
– Цього не може бути! Занадто далеко. Заспокойся.
Однак щодня над окрайцем озера на ними пролітала сова. Вони дивились услід і хитали головами.
Й досі їх мучить сумнів.
Найкраща риболовля
Два брати пішли рибалити на озеро. Якраз морозець прихопив прозорим склом поверхню води до середини водойми.
Випили добряче для настрою. Напомпували гумовий човен, поклали його на заманливий лід, завантажили рибальське причандалля, встали навколішки і… обережно посунули, штовхаючи човен, вперед по кризі. Задум був блискучий – дістатися до незамерзлої частини озера і там поборознити воду спінінгами. Романтика!
Та фокус не вийшов – лід під «експедицією» почав загрозливо потріскувати.
– Зараз, грішним ділом, пропоремо човен, – прохрипів старший брат Іван, до речі, дуже огрядний, – вертаймося на берег.
Так-сяк видерлися на сушу. Старший брат Іван задумливо запалив цигарку.
Молодший брат Васько, до речі, сухорлявий, переніс човна на інше місце і взявся повторювати задум сам-один. Заліз у човен. Пошкрябав клешнями. Крига начебто тримала. Авжеж, братуха занадто важкий для цієї авантюри, а от самому – ліпота. Подужав уже метра зо три – та раптом трісь! Лід почав ламатися! Круть-верть, та проломилася розкішно прозора крига. Васько потягнувся руками до очерета, щоб підтягнутися до берега. Човен нахилився, беркиць – і Васько у воді. З матюками вибрався на берег. Що робити?
Старший хутко розпалив вогнище, щось з одежини віддав молодшому для перевдягання. Приніс з машини сухі чоботи і ватні штани. Почав молодшого сушити, посадивши його на пеньок перед вогнищем. Випили для зігрівання по пів кварти. Старший Іван побіг ще за дровенятами. Повернувся, а Васько закляк на пеньку – заснув, огорнутий теплом з боку багаття і умиротворений оковитою.
Іван аж замилувався брательником.
Минуло з півгодинки. Перше, що сказав молодший, прийшовши до тями, було таке:
– Це моя найкраща риболовля! Буде про що згадати! А то закинули блешні, щось несподівано витягли. А тут романтика! Пригода! Цілковите офігіння!
Князьок
Високопосадовець місцевого розливу Веніамін Крутько почувався піднесено, попри те, що довбешка болісно розламувалася від святкування новосілля. Пройдено черговий «етап життя» – побудовано розкішний маєток під кодовою назвою «Венеція». Від річки було «відкручено» частину її умиротвореного плину, тобто ефективним каналом відведено воду до мальовничого гаю зі змішаних дерев. Гай заздалегідь було обнесено шикарним парканом, побудовано маєток, і от закінчено облаштування симпатичного озерця з античними скульптурами, ажурними містками, рідкісними деревами і кущами, і навіть з Острівцем Кохання.
Веніамін вийшов на терасу і мимохідь замилувався цією красою. За три години він відлетів на Мальдіви – відпочити «від праці праведної на ниві блага народного», тобто нервувань кабінетних, адже Веніамін Петрович Крутько трудився неабиким високопосадовцем-чиновником місцевого розливу.
За два тижні Веніамін Крутько повернувся зі своєю Ельвірою засмаглими і посвіжілими. Попрямували до свого маєтку. Але що це?! Височенний паркан було знесено. На водоймі трапились страшенні непередбачувані зміни. Облаштовано пляж з човниковою станцією, баром і кальянною. Народ відпочивав на золотому пісочку і купався. Решта прибережної зони була заставлена металевими гаражами. І це за чотирнадцять днів!
– Хто це?! Як це?! Чому?! Хто дозволив?! – репетував-пінився Веніамін Петрович.
Врешті, кремезні молодики йому пояснили:
– Водойма не паспортизована, її на жодній карті нема. Отож вона нічия! Оскільки вона нічия, то разом з прибережною зоною заново приватизована адміністрацією Києво-Святошинського району. Подальше – справа техніки. Клаптики землі розпродані нужденним людям. А ти хто такий, дядя?
– Та я вас усіх засаджу! Ви мені мільйони відшкодувань будете платити!
Знайомий облдепутатик зашепотів Крутькові на вухо:
– Ці хлопці із НАБУ… А он ті з СБУ. А ті з ДБР. У них тут свої плани…
– А ти що, місцевий князьок? – підійшов присадистий чоловік у бездоганному костюмі і сонцезахисних окулярах.
– Та я просто кіноактор, аніматор, – знітився Веніамін Крутько, – роль крутелика репетирую… Колеги прихованою камерою знімають.
– І знімати не дозволено! – вказівним пальцем помахав імпозантний чоловік, хутко сів у легковик і водій з місця рвонув.
Подолання
Річка. Металевий ажурний оглядовий поміст, з якого містяни зазвичай зістрибують чи пірнають у воду під час купань.
Ось у спеку прийшли два хлопчики-приятелі. Один – височенький, вгодований і дуже самовпевнений, другий – менший зростом, худенький, скромний.
Вони вилізли на металеву огорожу над найглибшим місцем. Худенький красиво пірнув – ластівкою. Повернувся.
– А тепер ти, – запропонував приятелю.
Той з острахом глянув на воду, трішки підвівся і тут же судомно присів на металеві перила.
– Ні, тут занадто високо і глибоко, – видихнув.
– А ти солдатиком, – заохотив худорлявий.
– Ні, не можу, боюсь.
Перебралися на кілька метрів у бік берега. Малий вправно пірнув і майстерно доплив до берега.
Вгодований вибрався на огорожу, але… знову таки не наважився стрибнути у воду.
Перебралися ще метри на два у бік берега.
– Ти стрибай першим і встань на дні, підстраховуй мене, – наказав височенький.
Малий стрибонув солдатиком, аби головою не врізатися у дно.
Зайняв позицію, стоячи на дні, розвів руки. Вигукнув:
– Стрибай! Солдатиком…
Нерішучий товариш скомандував:
– Підійти ближче! А тепер – ліворуч… Ні, давай стрибнемо разом.
Малий знову виліз на перила.
– Ти – першим, покажеш мені приклад, я за тобою, – керував огрядний.
Малий виструнчився для стрибка.
– Ну хутчіш, поки я сміливий. І підбадьорюй мене, підбадьорюй, щоб я мужності набрався! Ні, трішки відповзи. Разом стрибонемо.
Малий дещо відступив убік. Подав голос:
– На три-чотири…
– А раптом я втоплюся, – завагався вгодований.
– Та там води по шию, – запевнив товариш.
– А раптом я ногами встромлюсь.
– Та вода замортизує, – заспокоїв малий.
– Ти що, лопух? Ти легенький, я – важкенький.
– Тоді сповзи трішки нижче з огорожі.
– Добре. Ну стрибай, я за тобою. Ну чого ти, дурненький? Це мій останній шанс, я, здається, насмілився. Ну, давай же, пеньок. Ну, який же ти незграба!
Малий стрибнув, а вгодований так і залишився на місці. Не переміг себе.
Худорлявий поплив геть.
– Гей, ти куди?! – закричав вгодований. – Ну ще одну спробу! Останню.
Але приятель вийшов на берег, прихопив одіж і хутко пішов геть.
“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.