“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
ЗОРЕСЛАВ ЗАМОЙСЬКИЙ
Це був середнього зросту чоловік приблизно сорока років, з живими очима, тихий і делікатний, великий любитель різних мистецтв. Про нього думалось: «Такий і мухи не образить».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зореслав одинаком мешкав у Бучі.
Я знав про нього, що він був журналістом-фрілансером і активістом, працював для громади Приірпіння, до якої належать Буча, Ірпінь, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське. Висвітлював діяльність органів місцевого самоврядування, зокрема, писав для інтернет-ресурсів «Інформаційний портал» і «Громада Приірпіння».
Я вважав, що Зореслав Замойський – це псевдо. Та лише після його загибелі дізнався, що ні, це були його справжні ім’я і прізвище.
Інколи ми спілкувалися телефоном. Зореславу було сутужно, він був змушений рятуватися у підвалі від бомбувань і ракетних обстрілів. Проте Замойський не був боягузом, регулярно вибирався на розвідки, вважав, що має бути літописцем трагічних подій. Зореслав взявся писати щоденник, вів його від 24 лютого 2022 р., казав: «Хочу в подальшому описати події цих днів більш детально».
27 лютого Зореслав повідомив, що «опинився мало не у самому епіцентрі бойових дій. Такого в житті ще не бачив і не бажаю випробувати нікому».
1 березня Зореслав Замойський оприлюднив у Фейсбуці власні фото подій і зазначив: «Вулиця Вокзальна міста Буча. Розбита колонна бронетехніки. Це наслідки бою, який трапився в моєму кварталі 27 лютого».
4 березня Зореслав у ФБ повідомив: «О 20.00 темрява надворі суцільна. А світла немає. За добу всі електроприлади погоріли до дідька від завеликої напруги в мережі. В тому числі і холодильник. Зараз вдома. На вулиці тиша. Далеко іноді чутно поодинокі вибухи. Танки та інша техніка давно виїхали в невідомому напрямку. Що буде вночі, тільки Бог знає, можу тільки уявити. Завтра може статися так, що не буде Інтернету чи зв’язку. Можливо, надовго. Як кажуть, живемо за обставинами».
Відтоді зв’язок з Зореславом було втрачено. І не тільки з ним.
Його понівечене тіло знайшли на вулиці Богдана Хмельницького після звільнення Бучі від російських військ. Тобто після 28 березня.
Зрозуміло, що Замойський дуже ризикував у своїх вилазках літописця, російські окупанти без попереджень розстрілювали людей, які фотографували, втім, вони стріляли у будь-кого. Вулиця Яблунівська, якою я часто ходив, стала однією з найжахливіших розстрільних вулиць у Бучі.
Коректний врівноважений Зореслав Замойський мав міцну мужню громадянську позицію і мирний характер. Такий, здавалося, і мухи не образить…
А ЧИМ КОНІ ВИННІ?..
Між Ірпенем і Гостомелем у заплаві річки Ірпінь – у весняно-літньо-осінній сезон – пасся табун коней. На додачу серед коників і поні, що розбрідалися великим пасовиськом, юрмилися кілька десятків овець і кіз. Теж ласували соковитою заплавною травою. За всією цією оравою доглядав немолодий пастух. Тварини належали кінно-спортивному клубу «Родео», що базувався в селі Горенка над мальовничим озером Блакитне.
Я періодично їздив велосипедом з Ірпеня до коней. Влаштовував фотосесії для задоволення душі. Коні і поні були напрочуд ручними і ласкавими. Зрозуміло, що ця благодать мала сезонний характер. Узимку тварин утримували у стайнях, де годували запашним сіном і зерном.
Горенка зазнала нищівних обстрілів з боку російських агресорів-окупантів. Село на 80% відсотків було зруйновано і спалено, Горенка найбільше постраждала на Київщині. Коней загарбники розстрілювали з усіх видів озброєння, а стайні спалили.
ПРОЗРІННЯ
У пошуках води я пішов серед руїн до озерця. Там зустрів знайомого стариганя з бідоном. Він був ну дуже старий, воював – так він казав – у минулому столітті з німецькими нацистами. Часто виступав у школах – розповідав про славні подвиги «великої радянської армії», стверджував: «Батьківщина радянських народів – Москва».
Дід скам’яніло стояв біля краю озера, він не міг нахилитися і зачерпнути. Я жваво йому допоміг.
Дід, врешті, розчепив уста і мовив:
– А ви знаєте, вчора на сусідньому озері московитські солдати застрелили двох жінок і хлопчика, вони хотіли набрати води.
Голос і очі діда випромінювали жахливе прозріння, бо він додав:
– То були російські нелюди. Такими вони були і в ту давню війну…
КВІТКА
Мама з донечкою два тижні відсиділи у підвалі. Та ось окупантів викинули геть бійці ЗСУ.
Дівчинка вранці вибралася до садочку, побігла серед яблунь і слив, потягнулася рукою до квітки червоного маку на забіленій холодній землі. Малій було невтямки, що яскрава квітка була штучна.
І та квітка була замінована…
М’ЯЧ І МІСЯЦЬ НА ВОДІ
Вечір лагідно наповз. Хлопчисько розігнався – і втелющив м’яча в озеро, аж місяць розлетівся на друзки. Матуся хотіла вигукнути: «Не переймайся, тато дістане!», маючи на увазі м’яча.
Та довкіл умить накрило пронизливим гулом – і озеро, перетворюючись на чорну вирву, армагедонно розлетілося краплями…
Живих розчинила палаюча темрява!
Ні хлопчик, ні його мама не встигли побачити, як скажена російська ракета випарувала м’яч і місяць на воді…
ІСТОТИ З ПЕКЛА
Старий шукав на згарищі, що жевріло вогнями-вуглинами, серед руїн онука. Принаймні, тіло онука.
Врешті, поліз до підвалу. Та зась!
Довго і непосильно розбирав і відтягував дошки, цеглини, брили, всілякі уламки.
Зайшов молодий сусід Іван, ошелешено запитав:
– Що робите?
– Онука шукаю, – відповів дід.
Удвох взялися розбирати завал.
Дід охляв, запалив сигарету, присів-привалився до яблуні.
Молодий Іван затято працював. Зник у темряві провалу. Вибрався з малим на руках.
Старий розтер залишок сигарети об каменюку.
Голова хлопчика безсило звисала.
Малий був мертвий.
Молодий сусід поклав дитину на зелену траву. Дід став на коліна, зазирнув онукові в розплющені очі. Безслізно запитав Івана:
– Ти досі не віриш, що існує демонський – пекельний – світ, звідки вилізають двоногі рашисти?
– Та вірю, – махнув рукою Іван, до речі, рятувальник служби надзвичайних ситуацій.
Він вже збився з ліку – скільки братських могил, нашвидкуруч виритих екскаватором, всіяло вулиці міста.
Він точно знав, що всі школи, лікарні, церкви усіх конфесій безжальні, відморожені істоти розбомбили, спалили.
Скрізь вони розстрілювали ікони, розстрілювали образи Бога Отця, Христа і Діви Марії, спалювали Біблії, бензину не шкодували…
СПІВЧУТТЯ
Їду до Варшави з польського містечка Констанцин-Єзьорна. На автобусній зупинці – жінка. Інтуїція підказує: «Це – наша, українка». Надто замучена, та й вдягнена якось не так.
Їй хтось телефонує, чутно чоловічий голос. Так і є – українка. Чоловік починає розповідати, що відбувається на фронті, не називаючи географічної конкретики.
Жінка киває головою, поволі починає схлипувати, врешті, ридма ридає… Нечисленні польки, що набігли до зупинки, спохоплюються, оточують українку, втішають і заспокоюють її. Одна навіть починає плакати разом з українкою.
УТРЬОХ
Іду уздовж річки Єзьорка (Констанцин-Єзьорна, Польща) до парку «Здоров’я». Повз проходять літня жінка і малий хлопчик. Раптом чую віршик:
Падав сніг на поріг,
Кіт зліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.
Кіт не знав, що на пиріг.
Треба тісто, а не сніг.
Розвертаюся і кажу малому:
– Дорогенький, ти прочитав мій улюблений з дитинства вірш Платона Воронька – про перший сніг, я його пам’ятаю з першого класу. Як приємно зустріти співвітчизників на польській землі.
Жінка приязно усміхається і з гордістю каже:
– Це я його навчила. А ще ми разом з онуком співаємо українських пісень.
– Наприклад?
– Ну, наприклад, «А ми тую червону калину піднімемо…»
– А заспіваймо разом.
Хлопчик з півоберта почав:
– «Ой у лузі червона калина похилилася…
І ми разом з жінкою дружно підтримуємо:
– «Чогось наша славна Україна зажурилася…»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.