Володимир Яворський-Волдмур. «Невиконана обіцянка»

“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024

 

Під час моїх безцільних швеньдянь Києвом стався один випадок, який глибоко запав мені в серце і який не перестає мене мучити й досі.

Це було в кінці літа на Подолі. Я вертався з набережної, де кілька годин просидів над Дніпром, зачаровано вдивляючись у тихий плин його темних, німотних вод. Уже зовсім споночіло. Я плентався безлюдною вуличкою, заглибившись у невеселі роздуми про своє безрадне життя. Як раптом з розчиненого навстіж вікна, де ріс молодий явір з густим буйним листям, почувся надсадний жіночий крик:

– Люди, люди! Поможіть! Вона себе заріже!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я зазвичай ніколи не пхав свого носа у будь-які людські стосунки, не кажучи вже щоб втручатися в якісь там сварки чи конфлікти. «Що мені до них, до цих людей з їхніми хворобливими бажаннями, еґоїстичними потребами, вимогами, ефемерними цілями й насолодами?! – міркував я. – Я й у собі не годен розібратися, а ще буду там комусь щось радити!».

Отож я дибуляв далі, намагаючись не чути вайкоту з вікна. Але дивна річ! Не встиг я ступити й кількох кроків, як якась невідома сила шарпнула мене за плечі і повернула назад. Я не здатен був чинити цьому опору. Мене всього струснуло і кинуло до входу в кам’яницю із заиржавілою перекособоченою брамою, яка, судячи зі всього, ніколи не зачинялася. За кілька змигів я був уже коло дверей помешкання, звідки лунали крики. Вмах розчахнув двері і, влетівши всередину, побачив дику картину. Сива з розпатланами косами жінка у замизґаному квітчастому шляфроці обхопила руками молоденьку чорняву дівчину і, силкуючись вирвати в тої бритву, кликала на допомогу. Дівчина не давалася і  лише харчала, щосили відбиваючись. Вона  мала обмотану шматтям куксу замісць правої руки, а до лівої, де був лишень великий палець, була при­в’я­за­на скотчем бритва, яку стара і намагалася відібрати. Все довкола: підлога, стільці, канапа було забризкане кров’ю, яка цебеніла зі щоки і шиї дівчини.

Я миттю прискочив і  вирвав бритву. Жінка відпустила дівчину і та кинулася на канапу, забившись лицем у подушки.  Усе її тіло здриґалося від ридання.

–  Якби не ви, то вона би відібрала собі життя,–  важко посапуючи, мовила жінка. Її обличчя, руки і шляфрок теж були закривавлені. – Дякую вам! Я вже думала, що ніхто так і не прийде на допомогу.

– Це ваша донька? – запитав я, роззираючись по кімнаті. Вона вся була завалена речами, переважно одягом. На стіні висів портрет чоловіка у моряцькому однострої.

– Ні, внучка,– –  жінка взяла гребінець, щоб привести до ладу волосся.—Донька два роки тому розбилася на авті під Броварами.

– А це хто? – я вказав на портрет.

– Чоловік. Також загинув. Уже давно, – жінка зідхнула. – Ми тут удвох живемо.

Я рушив до дверей. Більше тут мені не було що робити.

– А знаєте, вона рисує… В неї є талант художника, – жінка всміхнулася.

– Так? – я теж посміхнувся.

– Ти ще прийдеш? – раптом почулося з кімнати.

Я повернув голову. Дівчина сиділа на канапі і дивилася на мене. В її очах не було ні муки, ні благання, ні докору, ні образи, нічого взагалі, лише чистий, безпретенсійний, прозорий, як кришталь запит. Я ніколи не бачив ні раніше, ні пізніше таких ясних, таких нічим не заплямлених,  таких злагідних, таких непорочних, таких відкритих і переповнених життєвим струменінням очей. І я відчув, як щось глибоко в моєму серці защеміло.

– Прийду,–  відказав я, через силу видушуючи з себе слова. – Потім… Колись… Прийду подивитися на твої рисунки.

– Ні, ти не прийдеш,–  мовила дівчина, продовжуючи протинати мене своїми чистими, ясними як небо очима.

Я відвернувся, бо не міг більше цього знести. І вибіг на вулицю.

З того часу я живу з якимсь гірким почуттям вини. Щовечора кажу собі: «Все, завтра піду на Поділ, туди, до тої дівчини, подивитися на її рисунки, тільки на рисунки і більше нічого, виконаю свою обіцянку». Але настає завтра і я все відкладаю, і не йду до неї. І так минають дні за днями, і обіцянка моя залишається не виконана.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.