Володимир Яворський-Волдмур. «Лебідь»

878

УРИВОК З ЕПОПЕЇ «НАПІВСОННІ ЛИСТИ З ДІЯМАНТОВОЇ ІМПЕРІЇ  ТА КОРОЛІВСТВА ПІВНІЧНОЇ ЗЕМЛІ»

Лебідь був здоровенний, з величезними таркани́стими лапами, грубою шиєю і міцним заса́дистим дзьобом. Кухар Яфе́т тільки тепер, коли приніс забитого птаха до кухні, усвідомив, яке жахіття його могло спіткати на Кипарисовому озері.

— Таж він завиграшки затяг би мене під воду, і тоді буль-буль та й по мені! –   скрикнув він і весь пополотнів на виду, уявивши моторошну картину, як лебідь загрібає воду крильми й лапами й щораз глибше тягне його вниз, на дно, до м’якої твани, встеленої напіврозкладеними рештками водоростей, мертвими рачками, черепашками,  мушлями та скойками.—Боже мій, мене ж могло вже не бути,– прошепотів Яфет, і десяток волосин, які ще залишалися на його голомозій голові, миттю стали дибки.

Він жбурнув  лебедя на широку товстелезну дубову дошку, схопив обі́руч найбільшого сікача, яким зазвичай телесува́ли бичачі туші, і з войовничим вигуком  щосили талапнув птаха по довгій шиї. Голова лебедя шелепнулася на мармурову долівку.

— Ось так, я спуску не даю нікому!—мовив удоволено кухар і обернувся, чи нема когось, перед ким можна було би похвалитися, що, мовляв,  хай там як, але він таки упорався з нелегким завданням спіймати в озері найгарнішого білого лебедя, якого імператор  Балтаза́р Другий зажадав засмажити собі на обід. Проте в кухні нікого не було, навіть старого глухуватого гру́бника, який рідко коли далеко відходив від кухонних печей і зазвичай куняв на купі дров  у кутку.

— Куди ж усі запропастилися? — пробурмотів Яфет .— За дві години обід, а на плиті вариться лише пастернак, залито стигнути софо́рок, та ще приготовано салату «Весілля гу́тника».

Коли він ловив лебедя, то кілька разів падав з човна, і  зараз одяг на ньому був зовсім мокрий, з нього крапала вода, і на підлозі утворилися чималі калюжі. Він тільки тепер це помітив. «Треба піти, переодягтися,– подумав Яфет і зиркнув на великий кедровий  ста́вець, де була викладена на взір терасованої піраміди салата «Весілля гутника»,  яка    складалася  з одинадцяти компонент, головною з яких були  огірочник, біла лобода, базили́ка, подекуди звана ще васи́ликами, кубе́ба та ягоди ключини́. Проте саме ключини в салаті і не було. Її не привозили більше  до Седіолана, бо в північно-східних провінціях Діямантової імперії, де росли ці ягоди  дико і де їх також вирощували у парниках, уже рік як тривали запеклі  бої з військами короля Рафанаїла.  Яфет під строгим секретом замісць ключини наказав усипати до салати ягоди калини і тепер переживав, щоб імператор часом не виявив підміни.

Він набрав трохи салати на срібну ложку, зосереджено понюхав її, шумно втягуючи носом повітря, тоді дрібочку скуштував, старанно розжовуючи й  плямкаючи своїми грубезними й масними, наче ке́вбики, губами. «Пахне начебто добре. Та й смаком не найгірша. Не може бути, щоб імператор запідозрив, що тут щось не до шми́ги. Тим більше, що я й не пам’ятаю, коли він востаннє загадував цю нічим непримітну салату»,– розмірковував кухар.

Переодягшись у сухе, Яфет вийшов із своєї кімнати  і в коридорі палацу, якраз навпроти виходу до саду, побачив поетесу Ляу́ру. Вона, в розкішному  барня́стому моде́сті з довгими обтислими рукавами і сорокува́тим чембо́ром на поясі, з затуманеними очима, які нічого не бачили, стояла, злегка похитуючись, і щось голосно говорила чи радше вигукувала хрипким голосом, подекуди навіть  з  дещо гістеричними нотками. Кухар підійшов ближче і став слухати.

Поетеса деклямувала вірша. Це був, судячи зі всього, сонет, який вона щойно склала.

 

Чудовний лебедю, на плесі осяйному

Ти паном на воді шугаєш, а в очах

Багряні зблиски звізд, що загубилися в садах,

І мертві спогади. Нема їх. Все, по всьому.

 

Западе озеро в далеку каламуть по тому,

І кипариси порохом укриються на берегах.

Бубнявіє в тобі, у гордих білих крилах змах,

Порив нестримний, що понесе тебе додому.

 

Безкрайніх луків просторінь біжить,

Застигле сонце жде, искріє, мерехтить,

Та вже з небес вечірня сутінь залягає,

 

Спадає сива поволока з печальних лиць,

Рука недоброго пророка шию гнучку стискає

І в світі неземному пір’їни срібляні лягають ниць.

 

Наприкінці вона зробила павзу, а тоді, вдихнувши повітря, коротко, наче ударом меча, останнім словом «ниць» завершила деклямацію.

Яфет, який уже мав сьогодні в саду через лебедя неприємну сутичку з Ляурою, коли ніс його задушеного на кухню, хотів було пройти повз неї мовчки, але не зміг себе  стримати. Його раптом накрила хвиля люти. Адже він віддавна ненавидів поетесу за манірність, постійну замріяність і що вона, будучи, як він уважав, звичайною хвойдою, корчить з себе сливе що непорочницю. Але найбільше  його обурювало, що вона незаслужено, на його думку,  втішалася прихильністю імператора Балтазара Другого  і з якихось загадкових причин  не потрапила до числа тих кількох десятків «митців-дармоїдів», яких імператор вигнав з двору після смерти принцеси Ніоби два місяці тому.

Кухар, скрививши лице шкаворіжною міною блазня і душачись від сміху, загугнив плаксивим тоном:

— Нездарний лебедю, і дух спустив ти в світі неземнім…

Ляура, побачивши Яфета і почувши його мерзотні слова, аж  затремтіла від обурення  і в шалі кинулася на нього з кулаками. Вона готова була вбити його, розірвати на шматки, видряпати йому очі. Проте кухар устиг шугнути до дверей і з реготом вибігти з палацу. Поетеса шатнулася було за ним, але,  зачепившись подолом за гак на одвірку, брьохнулася  на самому порозі  на підлогу. При цьому вона сильно забила коліно і до крови роздерла лікоть. Від болю та образи, яка її душила,  бідолашна Ляура ніяк не могла прийти до тями. Безрадно повзаючи  по мармуровій долівці  і марно намагаючись звестися на ноги, вона надсадно кричала, плакала, раз у раз вибухаючи прокльонами на адресу Яфета.

Імператорський обід розпочався як завжди вполудне о дванадцятій тридцять у просторій їдальні, розташованій на першому поверсі Літнього палацу ліворуч від виходу в сад. Балтазар Другий сидів за довгим столом, накритим білим обру́сом, лицем до великих вікон, за якими виднілася величезна мідна статуя дракона, що потопала в білих куделях квітучої ирги́.  Праворуч від імператора сидів канцлер Друї́д. Він був уже такий старий та згорблений, що зовсім не міг триматися рівно, і його підборіддя нема, нема та й торкалося краю стола. Ліворуч зазвичай сидів маршал Хризосто́м, але від учорашнього дня, коли імператор повернувся з фронту, де став свідком панічного відступу своїх найдобірніших леґіонів перед натиском армії короля Рафанаї́ла, маршалові було заборонено показуватися йому на очі. Отож, ліворуч від імператора м’який магаґо́новий стілець із інкрустованою чорними перлами спинкою залишався порожнім. Пустувало і місце по той бік стола, де раніше обідала покійна принцеса Ніо́ба. Навпроти її  стільця з попелястим оксамитовим сидінням і пречудними білими перлами на спинці уже протягом двох з половиною місяців незмінно клали плоский та глибокий тарелі, трохи збоку ніж, виделець та ложку, а зверху на тарелі ставили кришталевий келих, наповнений  по самі вінця білим вином.

Балтазар Другий почував себе вельми кепсько. Він був украй пригнічений усім, що відбувалося.  Після смерти Ніоби, як він був переконаний, на Діямантову імперію  невідворотньо насувалося  якесь страшне лихо. Всі Північно-Східні провінції  були окуповані ворогом, а з фронту надходили нові й нові повідомлення про поразки імперських військ. Цілі стратегічно важливі території опинялися у ворожих руках, міста падали одне за одним. З дня на день мав капітулювати обложений королівськими вояка́ми найбільший північний порт імперії Брайбінар. Бої вже подекуди точилися в Північно-Західних провінціях Робіга́т та Трансальга́р. Його фаворитний двадцять сьомий леґіон  Шостої армії, в якому він багато кого з леґіонерів знав особисто, було перекинуто воювати на важкопрохідні торфяні болота  у верхів’я  ріки Альга́р, що, на думку багатьох,  означало неминучу його загибель. А на довершення всіх нещасть Балтазара Другого тиждень тому ще й було поранено в ліву руку сліпою кулею, коли він, повертаючись з фронту, переправлявся через ріку Бра́йбу.

Імператор всією своєю душею відчував наближення катастрофи. Вона просто дихала йому в потилицю. Треба було щось негайно робити,  щось чинити, діяти, розпоряджатися, напружено шукати  виходу. Всі чекали від нього мужніх кроків, твердих і ясних наказів, сміливих рішень, а він їх не мав. Він почував себе цілковито безпорадним. Не міг навіть думати. В його голові вмах все мішалося, тільки-но він силкувався зосередитися на  чомусь, навіть на найдрібнішій проблемі. Просидівши у повній самотині весь учорашній день та ніч у Кривій вежі, розташованій у східній частині Літнього палацу, Балтазар Другий відчув, що мусить  щось зробити, инакше його просто розірве зсередини. Зробити хоч що-небудь. Тому сьогодні вранці, спустившись з вежі, він і  наказав Яфетові засмажити на обід того бідолашного лебедя. Наказав, сам не  відаючи чому.  Діючи, наче в потьмаренні. Байдуже, що це був улюблений лебідь принцеси Ніоби, що вона так любила ним милуватися, прогулюючись над Кипарисовим озером, що це врешті безглуздо і жорстоко перед пам’яттю небіжчиці, але, певно, саме тому птаха  й треба було принести в жертву. «Неординарна ситуація вимагає неординарних учинків»,– шибало раз за разом в імператоровій голові, паралізуючи будь-яку иншу думку. Всі чекали від нього вчинку. Імператор мусив його зробити. І він зробив його.

Проте зараз за столом Балтазар Другий із жахом усе глибше і глибше усвідомлював, що його вчинок не приніс жодного полегшення. Нічого не змінилося. Навпаки, відчуття катастрофи ще більше наростало. Сяк-так з’ївши голубиний розсі́л з грибами та зернятами чайоту, він відсунув таріль і сумно внурив очі у вікно, де у роззявленій пащі мідного дракона походжала туди-сюди, щось дзьобаючи, ви́вільга. І тут йому згадалося, що  у Меве́йській провінції, де минуло його дитинство та юність, цю гарну кіша́сту з жовтим та чорним пташку називали фюка́длом, а на Півночі, в Брайській провінції, де його нещодавно поранило, він почув иншу її назву – ліскоту́ха.

— Донедавна я був переконаний, що кращого імени для неї, ніж фюкадло, і бути не може.  Та ба, тепер я в цьому сумніваюся. Ні в чому нема певности на цім світі,—прошепотів імператор, відчуваючи як його очі повняться слізьми.

— Чи бажає ваша величність пастернаку із софорком? — плоскогруда, худа, нічим не примітна з лиця служниця Солю́ксія,  яка однак уже три роки незмінно слугувала Балтазарові Другому при столі і всюди, хай де він був, нахилилася до нього, гадаючи, що він просить щось покласти до тареля.

— Можеш дати трохи пастернаку, але без софору, — тихо мовив імператор, глипнувши на служницю. Ви́кот її білосніжного фартушка відстовбурчився, і звідти  війнуло невідомим йому, збудливим ароматом зів’ялих фіялок з домішкою  ка́мфори.—Що це?—майже несвідомо прошепотів він.

— Ще пастернаку? — блиснула білими зубами Солюксія, яка вже поклала дві ложки пастернаку на таріль і почула, що імператор ще щось сказав.

— Ні, не треба, — Балтазар Другий узяв правою рукою срібного видельця з декорованою чорним опа́лем ручкою, настромив  кілька м’якеньких варених кружалець і підніс було, щоб покласти до рота. Але рука його раптом застигла в повітрі. Одне кружальце впало назад до тареля. Ліва його рука, яка була поранена і висіла підтримувана лему́ровою пов’язкою, нервово сіпнулася.

— Ой, — зойкнула Солюксія і занепокоєно замикуля́ла зеленкуватими очима.– Може, допомогти вам їсти, ваша величносте?

— Тільки щойно була вивільга і вже нема, — зідхнув імператор. Він знову сумно дивився у вікно.

— Ваша величносте, ви зможете самі їсти? — повторила Солюксія.

Здавалося, що Балтазар Другий не чує.

— Думки його величности зараз дуже далеко, — вкрадливим голосом проказав канцлер Друїд, указуючи пальцем, щоб слуга налив йому софорку. — Ти що, не бачиш, як він себе почуває?

— Я хочу допомогти його величності, — відказала з винуватою міною Солюксія, вся зашарівшись. Адже досьогодні ніхто не робив їй таких неприємних зауважень.

Канцлер їв, майже торкаючись вустами тареля. За  високо піднятими над головою ліктями, які рухалися відповідно до того, що робили його права рука,  тримаючи  ножа, чи ліва виделець, иноді вигулькували великі бліді канцлерові вуха.

— Гукни, щоб несли лебедя, — мовив Друїд, не відриваючись від пахучих пастернакових кружалець, щедро присмачених софорком. — Гадаю, це неминуче  розважить його величність.

Коли у величезному порцеляновому полумиску принесли обсипаного коля́ндрою та копрієм печеного лебедя, який, лисніючи золотистою шкіркою, весь парував і сповнював повітря просто таки божистим запахом, Балтазар Другий нарешті відірвав свій погляд від вікна. Якось дивно схиливши голову набік, він кілька разів глянув на лебедя. Проте його лице не тільки не прояснилося, а стало ще похмурішим.

— Що це? — коротко кинув він.

— Печений лебідь, ваша величносте, — шепнула Солюксія. — Ви ж самі вчора загадали засмажити його на обід.

— Так? Можливо. Але… —  почав був імператор тремтливим голосом. Слова наче застрягали йому в горлі і він замовк.

— Може, у вас просто нема апетиту? — мовила Солюксія. — Сказати, щоб прибрали?

— Ні, хай буде, — він заперечно махнув рукою. — Я дивитимуся на нього.

Солюксія покірно схилила голову. Канцлер Друїд продовжував доїдати свій пастернак. У їдальні запала тиша. Чулося лише легке постукування Друїдових ножа та видельця і зрідка плямкання його губ.

— Канцлере, може би ви припинили їсти?! — з роздрато́ванням у голосі мовив Балтазар Другий.

Канцлер миттю поклав ножа та видельця на стіл, витер серветкою губи і застиг із зігнутою в дугу спиною.

Тим часом імператор що довше дивився на печеного лебедя, то дужче його огортало  почуття жаху. Йому здавалося, що лебідь — це таємний знак, який символізує  крах його самого  і всієї Діямантової імперії. Він виразно бачив це в нерухомих, колись таких дужих лебедевих лапах, оцупки яких стирчали з полумиска, в нікчемних брунатних кривульках, які колись були його могутніми крилами, у безвладній, закрученій аж за край полумиска, натоптаній пахучою на́чинкою шиї, гнучкістю і ґрацією якої раніше всі так милувалися, у незграбному ка́добі  тіла, яке завершувалося сміховинним гострячком, на тому місці, де був колись його гарний пружинистий хвіст. Він усе уважніше й уважніше вдивлявся в те, що лежало на полумиску. І щоразу знаходив щось нове, щоразу виявляв  щось  инакше.  Він приглядався якомога пильніше до кожної найменшої  риски, вигину чи плямки,  аж поки йому не почало макітритися, що на полумиску зовсім не птах, а людське  тіло. По короткій хвилі він уже виразно бачив його.  Безголове, з обрубаними  руками й ногами, які стирчать догори огидними ку́ксами, з патьоками товщу на заброндзовілій запеченій шкірі  по боках, рясно посипане  спеціями. Він дивився і не годен був відірвати від нього очей. Щось до краю знайоме прозирало в цьому тілі. Хто це? Кого  нагадує воно мені?! Він ніяк не міг згадати. Напружено порпався в пам’яті і нічого не знаходив.   Його вже всього починало тіпати. І тут свідомість Балтазара Другого осяяло. Він чітко побачив, що це ні чиє инше, а його власне тіло. Так, це він сам лежить на столі. Як він цього досі  не розпізнав?! Як не угледів сам себе?! Адже це не лебедя, а його самого сьогодні запечено і принесено сюди на величезному порцеляновому полумиску, щоб виставити всім на глум. Він весь зблід, наче крейдяна стіна,  і  затрясся від жаху.

— Хто? — несамовито заверещав імператор, зірвавшись з місця. — Хто посмів це зробити?

— Лебедя приготував кухар Яфет, ваша величносте, — спроволока мовив канцлер Друїд, який  теж звівся на ноги і стояв у поклоні. Втім через згорблену спину він завжди стояв  хильце́м і ніхто ніколи не знав, кланяється він чи ні.

— Сюди мерзотника! — гаркнув Балтазар Другий, обернувшись до начальника палацової охорони сотника Фолюспе́рія, грубезного ґе́вала з довжелезними рудими вусами-стирчаками, який стояв коло виходу з їдальні разом з двома виструнченими ґвардійцями. Вони були озброєні короткими мушкетами й тримали  шаблі  наголо.

— Обер-нись! Бігом руш! — громовим голосом скомандував сотник і ґвардійці,  щосили вдаривши підборами кованих чобіт, вибігли з їдальні, але тут же повернулися.

Яфета не довелося довго шукати. Він від самого початку обіду чатував за дверима їдальні, маючи тяжке передчуття, що салата «Весілля гутника», стане фатальною для нього. І як тільки з-за дверей долинув розлючений Балтазарів вигук «сюди мерзотника», він улетів до їдальні і впав перед Балтазаром Другим на коліна.

— Помилуйте, ваша величносте! Я не хотів! Клянуся Святим Джізе́йсом! Я не хотів додавати калини! — заридав він.

— Якої калини?! Що ти верзеш?! — зи́кнув імператор, до такої міри розпалений химеріями про лебедя, що нічого не тямив і здатен  був бачити лише власні жахітливі  марива, які увиджалися йому у полумиску.

— Ключини́ ніде нема! Її давно вже не привозять! — залементував  Яфет, обливаючись слізьми.

— Та ти що, за дурня мене маєш! — люто ревнув Балтазар Другий.  Лице його розчервонілося, на шиї і лобі здулися жили. — Що це на столі? — він указав рукою на полумисок з лебедем.

Кухар, який стояв на колінах, умить перестав плакати, не розуміючи, що від нього хоче його повелитель. Він нервово посіпував головою і дурнуватими очима дивився то на лебедя, то на імператора.

-Я ще раз тебе питаю, що там? — загорлав Балтазар Другий,  мало що не корчачись  у судомах. — Відповідай!

— Печений лебідь, ваша величносте, — пролепетав Яфет. — Я спік його вам на обід.

Імператор деякий час дивився на кухаря виряченими очима, наче його усті́ль покинули сили. Губи й кінчики пальців на його правій руці хворобливо дрижали, ліва рука випала з пов’язки і теліпалася, як нежива, лице набрало землистого кольору, а гарні чоколя́дові очі раз за разом спалахували безумним вогнем, який, здавалося, прагнув лише одного – спопелити кожного, хто виникав перед ним.

— Та ти не лебедя, а мене спік, виплодку, — желіпнув Балтазар Другий з такою силою, аж на вікнах задзеленчали шиби. А тоді раптом став конвульсійно хапати ротом повітря, замахав безладно здоровою рукою і врешті, корчачись, з піною на вустах повалився на підлогу.

Солюксія, канцлер Друїд, сотник Фолюсперій з ґвардійцями  і всі слуги, які були в їдальні, кинулися до нього.

Очуняв імператор аж увечері і його за наполяганням лікаря Базилікса вкрай кволого перевезли з Літнього палацу до Блакитного, де він ще три дні не вставав з ліжка. Врешті на четвертий день, сидячи в ліжку у своїй спальні, він викликав до себе канцлера Друїда і мовив, через силу розтуляючи вуста:

— Ну, доповідайте, я знаю, що є лише погані новини.

— Ваша величносте, — канцлер Друїд кліпав своїми водянистими підсліпуватими очима і ніяк не зважувався говорити.

— Та що вже, кажіть, Друїде, — зідхнув Балтазар Другий.  Його права рука з жовто-чорним діямантом на вказівному пальці була притиснута до грудей і, здається,  тремтіла. Сам діямант, який був відомий під назвою «Око безодні» і, як подейкували, мав провісницькі властивості,  здавався навдивовижу тьмяним.

— Позавчора королівські війська захопили Брайбіна́р, а вчора одержано телефонограму, що на Трансальга́рських болотах упень розбито двадцять сьомий леґіон Шостої армії, — швидкома́ проказав канцлер і, здавалося, що під час цих слів його спина скоцюрбилася ще більше.

— Знаєте, чого я вас покликав? — тихо мовив імператор.

Друїд мовчав, дивлячись униз на срібні пряжки своїх новеньких шарлатових пантофлів.

— Слухайте наказ. Ніяких більше авдієнцій, доповідей і реляцій. Нікого не хочу бачити і нічого не бажаю чути. Маршала Хризосто́ма не пускати навіть на поріг . Ви зрозуміли?

— Так, ваша величносте, — кліпнув очима канцлер, проте не квапився йти геть.

— Чого вам ще? — Балтазар Другий  нахмурився.

— Що робити з кухарем Яфетом?

— Як що?! Стратити негідника. І то якнайхутчіше.

Друїд уклонився і, ледь чутно човгаючи пантофлями, вийшов назадгу́зь зі спальні.

За кілька днів кухаря Яфета було страчено. Йому стяли голову на квадру́полі, спеціяльній машині  для страчування злочинців. Квадруполь вважався в імперії найгуманнішим способом позбавлення життя, позаяк нікому не доводилося виконувати ролю ката. Машина сама здійснювала всі підготовчі операції, як тільки страте́нець опинявся в полі її засягу. Отож  достатньо було лишень поставити його на круглу мідну пластину на долівці за півтора метра від квадруполя, як його механізм миттєво урухомлювався. З цієї причини квадрупольну смерть  багато хто з науковців прирівнював до нещасного випадку.  Згодом про страту Яфета було повідомлено у багатьох  часописах, в тому числі і в столичній газеті «Звізда імперії», де, зосібна, зазначалося, що його «страчено  за замах на життя імператора».

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!