“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Ще тоді, коли ми жили в тому невеличкому містечку Б. в Галичині, мені дуже запам’яталася ця картина. Я й зараз її пам’ятаю. Заплющу очі і бачу наче наяву. А минуло, прошу вас, понад п’ятдесят років з того часу. Куди ділася вона, навіть і не втямлю. У кожному разі, коли ми переїхали на нове житло, то за картиною й слід простиг. Немовби й не було її. І ніхто, ні моя мама, ні тато, ні бабуня Рися, ні сестра Варуся ніколи не згадували про неї. Це було в нашій сім’ї свого роду табу, щось заборонене і неприйнятне до обговорення.
А з’явилася вона неспогадано і за доволі дивних обставин. Це було тоді, коли мій тато ні сіло ні впало не захотів більше ночувати в кімнаті з мамою і перейшов спати до невеличкого покоїка, розташованого між кухнею і лазничкою. Навпроти якраз були двері до вбиральні, щойно відремонтованої, з рожевою плиткою на стінах і новеньким сяючим унітазом, над яким високо вгорі нависав зливний бачок з нікельованим ланцюжком і керамічною бамбулькою на кінці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Чому ти перейшов сюди спати?—питав я тата.
– Як ти, Тисю, не розумієш?!—сміявся тато.—Та тому, що з покоїка ближче до вбиральні.
Я, ясна річ, не вірив татові, неабияк сердився на нього, і біг до мами. Вона зазвичай сиділа коло вікна за швейною машинкою і щось шила. На підлозі лежали клапті тканини, спутані нитки… Я підходив ззаду і тицявся носом у мамині плечі. Мати невдоволено оберталася і хмурилася.
– Що ти хочеш?—її бліді вуста болісно кривилися.
– А чому тато тепер спить у покоїку?—вередливо гугнив я і морщив носа.
– У нього спитай!— відказувала мама з погано прихованим роздратованням і знову бралася до шиття.
– А він не каже!— не відставав я.
– Не заваджай, а то дістанеш!— мати різко відпихала мене, натискала педалю і машинка починала голосно строчити, якось нервово, навіть злосливо, як мені здавалося. Та ще й иноді під здушене хихотіння Варусі, яка тільки й робила, що трималася за мамину спідницю.
Я ішов геть. Мене душила образа на всіх: і на тата, і на маму, і на сестру, і навіть на бабуню Рисю, якої я побоювався і тому рідко щось питав. Утім, вона не була зла, просто вельми богомільна. І не любила, коли її турбували без причини, особливо, коли молилася перед спеціяльно облаштованим вівтарем з іконами та лямпадками у темному кутку її доволі просторого покою. Там за цим вівтарем стояла масивна шафа і вишиваний барвистим геометричним орнаментом параван, за яким бабуня переодягалася. Вона взагалі не любила, щоб до неї хтось заходив. І я одного разу дістав доброго прочухана, коли чогось навідався до бабуні і побачив, як вона стоїть біля розчиненої шафи і щось п’є з мініятюрного кришталевого келишка. В повітрі пахло таким чимось солодкаво–духмяним, що мені аж засвербіло в носі.
– Бабуню, а що ти таке там п’єш?—мовив я і рушив було до неї.
– А тебе що то обходить?!—бабуня вся аж здриґнулася з несподіванки.
Її нестямний вигук мене так налякав, що я кулею вибіг геть і більше ніколи не заходив до бабуні без дозволу. Згодом, коли всі обідали, тато з характерною для нього безцеремонністю на моє питання «Що пила тоді бабуня Рися» відповів так:
– Та вона там у шафі має рум, ото потайки від усіх нас і дудлить!
Ці татові слова викликали чергову бучу, і то вельми велику, бо, мушу зізнатися, сварки в нас вдома ставалися доволі часто. Отож обід було зіпсовано. Бабуня облишила качине крильце на своїй тарілці неторканим, розлючено кинула виделець на підлогу і вибігла з кухні. А мати кричала на всі заводи, обзивала тата негідником і садистом. Він огризався, але говорив мало. Потім мама плакала, проклинала свою гірку долю, а я разом з Варусею також рюмсали, обіймали маму і ніяк не могли її заспокоїти. В такі хвилини я тата ненавидів.
Ось у ті дні тато якось і приніс додому ту картину. Це було доволі велике полотно у посрібленій гладкій рамі, на якому художник зобразив товстелезну оголену жінку з гігантськими персами, доволі безформну, з обвислим животом, важкими горбистими стегнами. Жінка була підстаркувата, з коротким чорним волоссям і лежала боком на старому, доволі шкарадному дивані, оббитому квітчастим гобеленом, поклавши голову на бічний м’який валик, порваний зі споду. Жінка спала. Її лице, одутлувате й негарне, здавалося отупілим і байдужим до всього.
Тато приніс картину, загорненою у пістрю, і нікому її не показав. Повідомив тільки мамі, що це подарунок Фіґоля, його приятеля– художника, з яким час від часу зустрічався у місті в кав’ярні «Крива липа». І зразу пішов до свого покоїка, де повісив картину на стіні навпроти свого ліжка. А коли вийшов, то жартівливим тоном заявив, що тепер йому не буде так нудно.
І от відтоді, як появилася та картина, сварки в нас вдома ставалися заледве не щодня. І вранці, і вполудне, і ввечері, будь–якої мити знай спалахував гирк, колот, гризотня між татом та мамою. І то за найменшу дрібницю або взагалі без причини. Бабуня участи в цьому не брала. Вона сиділа в своєму покої, не показуючи й носа, там же обідала і виходила лише тоді, коли мала йти до церкви чи потребувала залагодити якісь справи у місті.
Я також, коли тато з мамою сварилися, забивався десь у куток і тихенько там хлипав. Я не розумів, у чому причина такої запеклої заїдні між татом і мамою і дуже тяжко це переживав. І хоча я загалом був по руку мами, та все–таки мені було шкода і тата, бо десь у глибині свого дитячого серця відчував, що він попри позірну браваду нещасніший за маму. Втім, це не заваджало мені иноді його ненавидіти, особливо, коли я бачив його бездушне ставлення до мами, до її розпачливих голосінь, з яких він иноді дозволяв собі відверто глузувати. Загалом же мені було шкода обох.
Пам’ятаю, як якось (Варусі з бабунею якраз не було вдома) я запитав маму:
– А чому тато тримає це «голе бабисько» у своєму покої?
Вислів «голе бабисько» я перейняв від мами, бо вона инакше і не називала ту картину. І завжди при тому її лице перекошувалося від огиди.
Отож почувши мої слова, мати, яка сиділа на стільчику біля кахельної печи, курила ароматну цигарку і видихала дим у розчинені чавунні дверцята, вся аж стрепенулася, наче її ударило електрострумом. Мені здалося, що вона навіть змінилася на виду.
– Бо це «голе бабисько» його ідеал жінки, – – в’їдливо відказала вона.
І в її словах я відчув таку бездонну зневагу, що мене охопив страх. Не зважившись ще щось питати, я відійшов убік і мовчки сів за столик, за яким робив уроки. Там лежала моя улюблена книжка «Коли ще звірі говорили» Івана Франка, і я розгорнув її, але читати не зміг, так і сидів, унурившись у мертві ряди літер.
На біду тато якраз був у вбиральні і все чув. Він спустив в унітазі воду і, рвучко розчинивши на розпаш двері, вийшов.
– Це «бабисько» таки ліпше за тебе, бо принаймні мовчить, – зикнув тато. Він стояв і виклично дивився на маму. Я ніколи не бачив його таким розлюченим.
– Ти не мужчина, ти шмата, ти навіть не можеш завести собі коханку, – верескнула мама. Вона, вся побуряковівши від гніву, зірвалася на ноги.
– Так, не можу, – тато криво посміхнувся. – І не хочу. Але що тобі до моєї картини?! Чим це «бабисько» аж так тобі не вгодило?
– Я спалю її, поріжу на дрібні кусочки!— на все горло зажеліпала мама і кинулася до татового покою.
– Не смій! – Тато перепинив її, схопивши за волосся, і замахнувся кулаком.
Я заплющив очі. Але кулак, вочевидь, так і не опустився на мамину голову. Я лише почув, що тато схопив пальто і, грюкнувши дверима, вибіг з помешкання. А коли я знову розплющив очі, то побачив маму, яка сиділа на стільці коло кахельної печи, тихо скімлила і раз за разом витирала сльози зовсім уже мокрою хустинкою. Я дивився на маму і не міг поворухнутися. Здавалося, що все в мені омертвіло.
По цій жахливій сварці тато й мама два тижні не розмовляли, ніби були одне одному цілковито чужі. І вдома запанувала важка гнітюча мовчанка. Але поступово лід між татом і мамою став розтавати, вони нема, нема та й перекидалися словами. А ще за якийсь час почали і розмовляти. Врешті спілкування між ними повністю відновилося. Втім, це вже було якесь зовсім инше спілкування, в ньому бракувало чогось дуже важливого, чогось живого, щирого і близького. Здавалося, це були взаємини двох людей, які змирилися із гіркими обставинами, але внутрішньо так їх і не прийняли.
Щодо мене, то я дуже зрадів примиренню мами й тата, а коли якогось дня виявилося, що тато знову ночує у маминій кімнаті, і картина з «голим бабиськом» уже не висить у колишньому татовому покоїку, то щастю моєму просто не було меж, і я не пам’ятаю в своєму житті жодної мити, щоб я так радів, так несамовито тішився, тріюмфував, як тоді.
Що ж, я був дитиною і багато чого не бачив. Але тепер, коли минуло стільки років, я добре розумію, що саме після цієї сварки і пізнішого примирення з моїм татом і сталася ця загадкова зміна, яка так дивувала і бентежила мене аж до самої татової смерти. Адже він хоч ніколи і не був балакучий, але, відновивши взаємини з мамою, став чогось ще мовчазнішим. Він наче поринув у самого себе і жив у якомусь особливому світі, до якого ніхто не мав доступу.
Що він думав? На що сподівався? Чи мав якісь бажання, мрії? Ні я, ні хтось инший цього не знав, та й ніхто його не розпитував про це. Хай там як, але тато що далі, то ставав понуріший, і все більше втрачав інтерес до радощів та утіх, яким віддається більшість людей. А коли він удвох з мамою переїхали у це містечко під Києвом до ошатного будиночка, успадкованого по бабуні Рисі (вона на той час уже померла), то я взагалі перестав його розуміти – настільки він бував відсторонений від усього. Адже тато зовсім перестав спілкуватися з людьми, навіть з мамою майже не розмовляв, а лише мовчки, з якоюсь тупою покірністю слухав і слухав її нескінченні теревені про внуків, родичів, сусідів, політичні новини, телесеріяли, всякі безглузді чутки, а також її спогади про молодість, про Другу світову війну, «нашу партизанку», УПА, взагалі про минулі часи. І якщо й казав щось, то це стосувалося винятково суто побутових проблем.
Цілими днями він самотою просиджував у придорожньому кафе, яке було розташоване неподалік їхнього будинку, і дивився на далекі темні, нічим не примітні узвишшя, де тільки й було руху, що зрідка прилітали зграї гайворонів. І на столику перед ним незмінно стояв келишок з недопитим коньяком.
І скільки пам’ятаю, щоразу, коли я приїжджав автом з Києва, аби відвідати тата, то той його келишок завсіди був недопитий.
Мені було не легко спілкуватися з татом. Він не мав бажання говорити про себе. Тільки коротко, сухими фразами відповідав на мої питання. І я кожного разу від’їжджав з почуттям ніяковости і гіркоти. Тато так і вмер там за столиком якогось дня. І це був єдиний день, коли келишок виявився порожнім.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.