Володимир Яворівський. Друге пришестя (уривок з роману)

1419

…І не лукав, чоловіче, бо це – таки згасання, і не дури себе, ради Бога…

Але ж душа ще бурхає, хоч і замітає її снігами. Ще запалюється кров і стугонить у жилах, як колись. Як колись. Як коли…

То вона борсається перед тим, як угомонитися? Неправда! Хіба я все вже вижив і тепер – на сідало? Ні перо, ні пензель – тільки ложка в руці? Та  тихе шемрання часу біля вуха.

Приїхали? Ні, ще їдемо!

Не боявся ж я нічого. Ні Господа, ні чорта. Ні царів, ні підцарків запопадливих. Навіть смерті – ні. А каторги? Не боявся. Тепер… боюся. Боюся згадувати про неї та й тільки. Ще раз кажу: не боявся я нічого! І тому – жив. А зараз? Зараз – живу. Отже, не боюся нічого.

Дерева в академічному сквері наче розступилися на зиму, хочеться самоти і спокою, не торкаються одне одного навіть гілочкою. А серед літа ж опиралися одне одному на плечі, шелестіли: ось я, чуєш, припади мені на рамена, відпочинь, брате. Може, взимку вони спілкуються корінням, відчуваючи дотик найтоншого корінчика, щоб зберегти себе, щоб пронести крону над снігами?

Отам, під товщею холодної землі, вони тримаються корінням одне за одного. Отам, отам, де дотлівають козацькі кості. Якщо їх колись і викопають, то – впізнають, бо – горбаті, бо не під Берестечком чи Жовтими Водами наклали головами від ворожої шаблі, а від канчука на забудові цієї пихатої північної Пальміри. Багно Петербурга стало їм небом, по якому ходять царі та лакеї.

Тарас зозла розкинув поли важкого кожуха, щоб струсити мокрий сніг, що налип на комір, на вилоги, на потерті обшивки рукавів. Холод притьмом шаснув під тонку батистову сорочку, і Тарас глибоко, з пронизливими хрипами, закашлявся.

Кінець березня, заходиться на квітень. А тут, у Петербурзі, ще віхтирить мокрим снігом, зима вередує, як панянка на видані.

«Чи й виживу в оцих снігах, чи розтануть вони коли-небудь. По саме серце – сніги, сніги, вже й надія не може зігріти, втомилася чи постаріла? Чим підгодуєш, підмолодиш її, чоловіче? Цукеркою ілюзії? Неминучою весною? Поїздкою в Україну? Чи ж буде коли-небудь та поїздка?

Вже цілий рік третє відділення і цензура пережовують мого „Кобзаря”. Вже й зуби свої покришили, але й «Кобзареві» дісталося, либонь, вони були б раді видати лише крапки, крапки… крапки… замість «Кобзаря» і «Гайдамаків». А в кожній крапці плаче вбите холодною рукою слово і моє серце…»

Аж гидко згадувати того, написаного під диктовку всезнаючого Панька, листа-покруча. «Отримав височайше соізволєніє для проживання в столиці, але, потребуючи щоденного харчування, покірно прошу ваше превосходительство дозволити мені нове видання моїх творів, надрукованих за царювання спочилого в бозі государя імператора Ніколая І…»  Тьху, ото всипав словес. Соромно й повторювати. «То не для друку,– приказував Панько, – не для людей, для канцелярії. Прохання осяде в попечителя Петербурзького учбового округу, а «Кобзар» полетить в Україну. Смиренний лист Шевченка для них важливіший за вихід «Кобзаря». Вмій, Тарасе, поступитися малим, щоб зробити велике…»

«Потребуючи щоденного харчування…» Славна була б передмова до «Кобзаря»: прочитайте, бо я, бачте, дуже «потребую харчування». Чи взяв би хто її до рук? Навіть добрі душі похитуватимуть головами: а що ж ви хотіли, десять років солдатчини… Можна й пробачити «відставному рядовому Оренбурзького номер один батальйону», не писав, не малював. Того, колишнього, Тараса вже нема…

Прохання твоє залягло в канцелярії. Десять літ минуло, а вони все пам’ятають. Все. Вже Миколка перший давно прислуговує Богові, дозволено говорити про його людські вади, виявляється, він навіть дозволяв собі деякі помилки, але… розпорядження його діють і досі. Цербер Дубельт відсипається після безсонних ночей у третьому відділенні. Не сучасний він, надто очевидні його методи, іноді навіть компрометували владу. М’якше треба. Те саме, але м’якше, демократичніше, але результат, щоб той самий, навіть – більший. Треба вам у відставку, Дубельт, відпочити вам треба, втомилися, а за цей час підросли молодші, гнучкіші, вміють і ліберально погомоніти, не гатять кулачиськом у зуби, а помірковано, лагідно, з усмішечкою, з розумінням: «Я особисто вас розумію, але… держава, її спокій, її майбутнє… будемо думати, шукати виходу. На це, розумієте, потрібен час, терпіння… Дубельт був  харцизякою, держимордою, тому й пішов, як бачите, у відставку. А ми – Долгоруков – не такі, і жандарми наші дуже змінилися. Не чіпайте їх, вони вас не займатимуть. Держава наша дуже змінилася. Придивіться неупереджено – і ви побачите, якою ліберальною стала наша Росія, вже й Сам, Височайший починає думати про покращення становища селян, якщо вже Сам  думає, то щось таки зміниться. Треба вміти чекати, більше терпіли… Бачите, навіть граф Орлов змушений був покинути цю невдячну посаду шефа жандармів. Ні, він був (і є зараз!) прогресивною людиною, тому і займає високе суспільне становище в Росії, але відчув, що йому треба йти із жандармерії. Нелегко нам тут, ой нелегко. Вороги народу розмножуються разом з народом. Зовнішні вороги вже не страшні Росії, а от внутрішні, внутрішні, «свої»… та ще й в період лібералізації… Потерпіть. Ми ж помилували вас, відпустили на волю, дозволили жити в Петербурзі, Академія за вас поручилася, такі люди впливові дали гарантії про вашу лояльність, не підводьте їх, удосконалюйтесь, як художник, як малоросійський лірик – це у вас прекрасно виходить: карі очі, чорні брови, малоросійська природа, кохання, сльози над долею покритки (бувають в нашій армії і нечестивці, звідники сільських дівчат, не визнають своїх дітей – солдафони, що поробиш, вони завжди були), про чудову малоросійську природу ще ніхто так не писав, як ви. А це – зараз, у часи демократичні, найбільше потрібно. І простолюдові, і міністрам. Очищає це, здорово оновлює душу. Політик ви, скажемо прямо, нікудишній. Грубий. Образили маму Самого. Гидко й повторювати те, що ви зозла про неї написали. А який син пробачить карикатуру на свою рідну матір? Ви ж мали матір? Любили її? А от якби якийсь лиходій про неї сказав так, як ви… колись… давно, але ж – сказали… Я розумію Самого, як сина. Він захищає матір. Так само, як ви б не дали в образу свою, яка вас народила.

Будемо надіятися, що Олександр Миколайович простять вас, грішника. Власне, вже простив, давши вам волю. Великодушнішого за нього в нас іще й не було. Росії поталанило. І вам – теж. Шануйтеся. Любіть потихеньку свою Малоросію, ми її теж любимо, але в міру. В міру, щоб не нашкодити ні собі, ні їй. Пишіть і малюйте скільки вам хочеться. А «Кобзар», який ви хочете перевидати, може нагадати Олександру Миколайовичу… колишню вашу образу його батька.., матері… Поміркуйте, чи потрібно вам зараз це? Воля, Петербург, Академія, друзі, ліберальність уряду, переміни на краще, все малоросійське зараз надзвичайно популярне в нашій столиці: шаровари, вареники, пісні, вечорниці, де читають ваші вірші… Ми ж не проти цього, навіть заохочуємо. Чесно кажучи, студент Петров, який колись так нерозумно доніс на вас – мені особисто – огидний. Це – аморально. Разом пити чарку, товаришувати, влізти в душу, а потім – так брутально зрадити. Він – глибоко нещасний, кається. Третє відділення більше ніколи не користувалося його послугами, мерзенний тип, який несе тягар зради. Іуда свого роду. Я навіть дивуюся, чому Дубельт з Орловим не врахували тоді, що Петров – покидьок, Іуда? Сьогодні ми б на це дивилися інакше. Власне, вже дивимось інакше: Куліш друкується, ми дозволяємо йому видавати свої книжки, дозволили навіть мати свою друкарню, все йому пробачили. Носиться він із малоросійщиною через край, але шкода нашій державі невелика. Хай собі бавиться. І до Костомарова в нас нема претензій. Ну, були помилки, в молодості, але більше не повторювалися. От і маєте: ваш товариш – уже професор, авторитетний вчений.

Отож, все буде гаразд. Лише – треба зачекати…»

Бачиш, Тарасе, як шляхетно, по-людському. Наче й не шеф Долгоруков, а брат рідний, який зичить тобі тільки добра і благодаті.

А «Кобзаря» не дозволяють.

Хитрий Кожанчиков не дасть ні копійки, поки не матиме в руках гарантованого дозволу на видання. Вже винюхав, що діло непевне, й обіцяний аванс – назад, до кишені. Грець із тими грішми, але ж Кожанчиков, закривши свою кишеню, зачинив мені двері в Україну.

Думав, з весною – і  я – до неї.

Через дванадцять літ хоча б торкнутися її й відчути – жива! Є! Переконатися, що я – не останній, хто її любить.

Хто ж, як не мама, зцілить мою душу, одігріє її, тихо приголубить і не дасть! не дасть! – погаснути до часу. На цілому світі в мене є кілька родичів, з півсотні друзів і – Вона. І цього досить, щоб усе  перебути і вистояти, не втративши себе. Цього досить, чоловіче.

А дванадцять літ я лише вірю, що вона є. Може, вигадав? Може дурю себе, як немовля цяцькою.  Тому й Долгоруков не пускає: тішся тут, у Петербурзі, ходи по малоросійських вечорницях, пий горілку по шинках, замітай полами кожуха Петербург, навіть вільнодумствуй за чаркою. Хто ти тут, у цій північній Пальмірі? Хто? Відставний рядовий Оренбурзького номер один батальйону, помилуваний самим Олександром, жертва «тимчасової» несправедливості, яку поправили… через десять років, коли вже гасне душа і очі. Дозволено, щоб тобі співчували (Ах, як він намучився! Яку жорстоку долю послав йому Бог!), щоб запрошували на пишні вечері з пишними промовами на адресу «мученика», «батька», «малоросійського Ісуса». Все тобі можна, все тобі подаровано. Чини, як знаєш, але пам’ятай, пам’ятай, що за тебе поручився сам віце-президент Художньої академії, граф Федір Петрович Толстой, адміністрація Академії. Якоюсь мірою – навіть Сам повірив, що ти – вже не той, хто написав «Сон» і був заводієм кирило-мефодіївців. Пам’ятай про це, відставний рядовий Оренбурзького (будь він проклятий!) номер один батальйону, не підведи нікого.

Тут ми тебе не боїмося, бо в Долгорукова – рука й справді довга,  дістане.

Вони бояться моєї зустрічі з Нею, тому й не випускають з цієї позолоченої північної хурдиги. Тут вигадуй собі на старості літ безпечну для імператора й третього відділення сльозливу тугу за південноросійськими пейзажами, за минулим, яке вже нікому ні про що не нагадує, по-старечому сплакуй у рукав після вареників…

Тьху! Лізе ж таке під шапку! Втечу! Їй же Богу – втечу. Хай тоді шукає Долгоруков. У Керелівці, в Переяславі, в Корсуні, на Михайловій горі в Максимовичів. «Як бог поможе мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору. Добре, дуже б добре було, якби то воно так сталося, як гадається».

Тікай! Із замкненої хурдиги втекти легше, як з оцієї, де вікна і двері – навстіж. За нею пантрують ще пильніше. Тікай. А милостивий Федір Петрович, який стільки добра зробив для тебе, який вирвав тебе з пустелі, з азіатського небуття? Як подивишся йому в очі? Хоч «пробі!» кричи, хоч у ту стіну, яку звели між Нею і тобою, бийся…

 

…І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав.

 

Втекти не штука – щось переінакшити в цьому світі – от заради чого варто і жити, і страждати, і навіть померти.

Тарас рвучко звівся з лавиці, скинув шапку, струсив з неї сніг, і знову наклав на голову, аде сиділа вона тепер високо, стрімко – так носять її тільки в молодості.

Він розкинув і згорнув поли кожуха.

Ішов зі скверу не стежкою, а брьохав мокрим снігом поміж деревами. Ішов, рвучко подаючи груди вперед, ступаючи широко і розмашисто, хоч ноги і слизькалися на ковзькому снігу.

 

Від редакції. Дякуємо доньці Володимира Яворівського Лесі за запропонований до друку в “Українській літературній газеті” уривок з останнього роману В. Яворівського.

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!