Внутрішній рейс

Із  «Листів українського мандрівника»

Олег ЯНЧЕНКО
 
У Дніпрі автовокзал розташовано поблизу залізничного вокзалу.
Достатньо химерна будова –  адже архітектора посадили свого часу.
Автобуси  там підіймаються естакадою на горішній поверх, високо над землею, і такою ж самою естакадою спускаються донизу аби їхати далі. На цю горішню платформу треба підійматися із темної та глибокої вокзальної  утроби, там продають білети на всі напрями та пиво. Раніше я часто їздив з цього автовокзалу до Києва тоді, коли ще не вимерла уся рідня у Дніпрі.
Поблизу автовокзалу, на схилах високих горбів, мов вулики, мов мурашники тулилися приватні будинки та багатоярусні густі гаї.
Мені часто снилося, як щоночі хтось в одному з цих будинків відкриває віконце та випускає на полювання своїх приборканих сов.
У тому районі було багато мишей та щурів, у ярах водилися змії і це була околиця, але околиця у середмісті – приборкані сови не лишилися б без їдла.
Район був етнічно чистий – його населяли переважно вкраїнці, по ярах та вище по проспекту Петровського жили цигани і там завжди можна було дістати наркоту, не лише зеленкуватий отруйний тютюн, але й рідке макове начиння для шприців.
Автобус проходив повз карликовий парк – його розбили на місці цвинтаря; посеред його дерев, посеред сухотних тополь та хворих акацій юрмилося безліч примар, вони тулилися до вікон автобуса, там ховали тих, хто загинув у 1919 під час вуличних боїв, та тих, хто помер під час перших голодоморів у 1920-х роках.
Автобус  потрапляв до невидимої сизо-чорної хмари розбурханих замордованих душ, немов, їдучи  на велосипеді чи на мотоциклі, ви вривалися до зграї великих комах або ж кажанів, сині та обвуглені обличчя померлих тулилися до вікон, їхні ротові отвори химерно прочинялися, вони немов попереджали про щось тих, що їхали ув автобусі або ж погрожували їм – автобус, зрештою, нахабно перетинав їхню невидиму та невагому країну.
Далі автобус підіймався вгору проспектом Петровського, автобус на Київ завжди йшов ввечері, на проспекті міське світло починало відступати перед глибокою темрявою передмість та ближніх хуторів.
Там, де закінчувався проспект, там закінчувалося місто, там був ще один парк, у ньому стояв пам’ятник моєму діду, у 1943 його повісили німці, він працював на НКВС.
У дитинстві мені здавалося, що пам’ятник стоїть саме там, де у 1943 стояла та шибениця, на якій його повісили.
Він вчився на лікаря, у 1941 його залишили задля підривної роботи проти Третьої Імперії у вже окупованому місті, він писав вірші у стилі націонал-більшовиків того часу, його батько – мій прадід – не перетравлював радянської влади, у 1930-х прадіда посадили, він воював у Добровольчій Армії Денікіна, недоброзичливці, які ненавиділи нашу родину, шепотіли в нас за спиною, що прадіда посадили за доносом його власного сина.
Прадід дожив до 1970-х і я трохи пам’ятаю його – напівтемним спалахом,  світлою сивою  людиною посеред спекотного бджолиного літа у густому чорному дворі.
Десь біля  автовокзалу.
Район довкола дніпровського автовокзалу нагадував село – у дворах не було колодязів, колодязі були лише у циган у яру, але у будинках було багато груб, їх розпалювали на початках великої синьої стужі тим вугіллям, яке купували на Озерному Ринку, у спеціальних ятках, власне грубу вперше у житті я побачив в тому районі, коли гостював у когось із родичів – грубу немов вбудовано було у стіну, вугілля засипалося до пащеки, пащека відкривалася мов люк, її було зроблено із заліза. Будинки були одноповерховими, але довгими – із багатьма просторими кімнатами, із погрібами та горищами, придатними для життя. Від ринку до цих дворів приходили великі голодні щури, від ярів – приповзали змії, інколи прилітали кажани. У щурів, у середині пагорбу, була власна стежина, яка вела від ринку до дворів та будинків на верховині. Було декілька дитячих переказів про того нещасного хлопчика,  який випадково зі своїх погребів потрапляв до тієї підземної стежини – його або з’їдали, або він перетворювався на щура. Дитяча фантазія не хворіла на особливу вибагливість.
Район довкола дніпровського автовокзалу почали вбивати та витравлювати – систематично, безугавно та нахраписто. Так вбивають людину, яку мали б втопити, але ця людина вперто не хоче йти на дно і тоді її б’ють веслом по голові. Не знаю, чи їснує цей район досі. Радше за все, він разом із приборканими совами назавжди переселився до моїх снів. У горловині тієї вулиці, де стояв дім моїх родичів, був ліхтар, єдиний на тій  вулиці – у сні cвоєму я бачу сову коло нього, яка повертається до свого потаємного пристановища зі здобиччю, у її дзьобі борсається дрібний щур, у якого вже переламано всі кістки і який вже є стравою, стоїть світла липнева ніч, понад головою багато зоряниць як у планетарії, високе та невагоме небо димиться від них та захлинається ними.
Поза містом починалося зоряне небо й починалася темрява на землі довкола автобуса. Пасажири трохи перелякано та трохи розчаровано роздивлялися одні одних – cеред пасажирів автобуса Дніпро-Київ, немов химерний та недоречний відьмак ув італійській «комедії масок», майже завжди траплявся худорлявий хлопчина із жовтувато-білим, відверто хворим кольором обличчя, у нього не було квитка, він домовлявся із водієм, у хлопця наявною була єврейська домішка і тому суржикомовний водій щиро та весело знущався з нього, м’яко занурюючи юнака обличчям у лайно перед тим як милостиво взяти на борт – хлопцю треба було дістатися до Борисполя, він вчився за кордоном, можливо, у Штатах, можливо, десь у неближніх Європах, вранці у нього був літак, він мав встигнути за будь-яку ціну.
В автобусі не було вільних місць, і юнак сидів коло водія на підлозі мов безпритульний пес, якого все ж таки прихистили, під час зупинки у Кременчуці він не прокидався, а лишень щулився від холоду, який хмарно та колючо потрапляв до салону крізь прочинені автоматичні двері.
За час своїх поїздок бачив двох чи трьох таких хлопців.
Можливо, то був один і той самий хлопчина – а можливо, пам’ять немов зробила ксерокс із хворого виродженого обличчя та худого кістлявого тіла, аби не переобтяжувати закрома свої.
Автобус спочатку йшов  Правобережжям – обабіч  дороги спалахували та згасали хутори та селища, тяглися нескінчені нічні гаї, у кожному з тих гаїв горів ліхтар, утворюючи невелике коло жовтого або ж золотавого світла, утворюючи крихке півсонце чи радше півмісяць, який дозволяв роздивитися вапняно-білі стіни придорожньої хати, фрагменти гаю та освітлену ойкумену вузького двору.
Коли автобус по великому мосту, майже невидимому у пітьмах,  переходив Дніпро та потрапляв до нічної пустелі повітового  Кременчука, то ув автобусі спали майже всі, світло у салоні вже було притишеним і до автобуса заглядали студені зорі.
У Кременчуці була недовга зупинка.  Чоловіки виходили палити – незважаючи на те, літо було надворі чи зима. Лишень хлопчина, який поспішав до Борисполя, лишався спати, сидячи коло водійського місця, й ті, що виходили палити, інколи чіплялися об нього. Він не прокидася і лише скавучав уві сні.
У Кременчуці додивлялися п’ятий чи шостий сон. У місті було порожньо. Деінде горіло світло – переважно на других та останніх поверхах прямокутних хрущовських будинків, і коли автобус зупинявся на перехрестях, можна було роздивитися тісне черево освітлених покоїв.  Дивно, але я ніколи не бачив там людей. Інколи можна було завдяки райдужному блазенському мерехтінню здогадатися про наявність телевізора, який працював у невидимому куті чужої оселі – але людей не було, неначе ця ніч, яка завжди була холодною, навіть влітку, вистигаючи, примушувала людей зникати, залишаючи по собі  світло на других та на останніх поверхах.
Інколи серед пасажирів траплялися примари. Одного разу у Дніпрі до автобуса завантажилася ціла родина ортодоксальних євреїв. Два чи три покоління. Вони були на диво тихими та безбарвними. Здавалося, що вони не лишають тіні по собі. Можливо, їх зробили із піску та глини, написавши потаємне тарабарське закляття на грудці праху, хвилин за 20-30 до відправлення автобусу. Вони майже не говорили між собою. Коли  ми перетинали Дніпро, то крізь одне із відкритих вікон до салону увірвався нічний вітер, який проти годинникової стрілки летів понад чорними водовиріями великої хижої ріки, він сповнив собою увесь салон та мов зоряне світло крізь скло пройшов крізь людей, що спали, і тоді здалося, що ці примари у чорних круглих шапках ось-ось підіймуться у повітря як ляльки, зроблені із сухої невагомої соломи та крізь прочинені вікна відлетять до нічної студеної пітьми.
Між Кременчуком та Борисполем була найчорніша темрява.
У Борисполі починалося світання, автобус проходив повз високі огорожі із колючим дротом нагорі, потойбіч яких видно було злетні смуги та вогні літаків.
У Борисполі зникав хлопець-пес, у Борисполі ніхто не сідав до автобуса, хіба що в темному салоні більшало сонячного світла…
Між Борисполем та Києвом починалися нескінчені будівельні майданчики, колючий дріт та великі бігборди із мертвими обличчями…
Понад Дніпром бовванітиме чорна Лавра, чорне соняшникове поле, у якому все ще гніздилася ніч…
Попереду було сидіння на деміївському автовокзалі в очікуванні тієї миті, коли відкриється київське метро…
Попереду…