На запитання сценариста-початківця «які жанри та герої цікавлять вашу кіностудію?» керівництво кінокомпаній відповідає, як правило, таким чином:
– … за фактом, нас цікавлять мелодрама – детективні історії (з любовною лінією), цікавими героями – не старшими за середній вік.
Герої цієї розповіді – Петро і Надія Острозорови – якраз підходять до вимог кіновиробників.
По-перше, вони люди середнього віку. По-друге, дуже цікаві персонажі.
А як їм не бути цікавими за їхнього соціального статусу та багатотисячних зарплат? Трирівневою квартирою. Віллою – однією на французькій Рів’єрі, а іншою у місті зі снів та фантазій Пальма де Майорка…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Петро та Надія працюють ведучими суспільно-політичної програми «Сила в правді» на головному телеканалі країни.
Те, що їхня держава сьогодні єдина, згуртована, монолітна, як ніколи – є безперечна заслуга Островзорових.
Тому господарі не обходять їх своєю пильною увагою та батьківською турботою.
Щороку їх нагороджують то пам’ятним знаком, то медаллю, а то й зовсім орденом.
У своїх передачах провідні програми «Сила в правді» із жаром, запалом і неодержимою, таки маніакальною пристрастю захищають і виправдовують всі починання лідера своєї держави і роблять вони це, як здається багатьом, не з бажання хайпанути, а від щирого серця.
Чому не сердець? Та тому що за 25 років спільного життя їхні серця стали одним спільним серцем, що б’ється в ритмі правди і шляхетності!
Коли у чатах їх запитують:
– Яким є ваше політичне кредо?
Петро відповідає:
– Завжди з лідером.
А Надія доповнює:
– Немає лідера – немає країни.
Островзорови впевнені, що їхній державі безмежно пощастило з вождем, лідером, головою, конунгом, президентом.
Вони вважають, що затіяна главою їхньої держави (і за сумісництвом головнокомандувачем) спецоперація, а точніше повномасштабна війна, є правильною та необхідною акцією.
У своїй авторській програмі «Сила в правді» Петро і Надія жваво, яскраво і водночас зворушливо описують злочини нацистського (як іменується у вищих ешелонах влади) режиму недокраїни, на території якої проходить спецоперація. Натуральним чином клянуть і ганьблять вони на чому світ стоїть фюрера недокраїни – кінченого алкоголіка і пропалених наркоманів – членів його уряду – у масовому знищенні власного народу …
– Що у нас сьогодні, – поцікавилася у репортера каналу Надія, – є щось цікаве?
– Ось подивіться.
Репортер увімкнув запис відзнятого ним напередодні матеріалу.
Увечері того ж дня Надія показала матеріал Петру, якому нездужалося у його фешенебельній трирівневій квартирі.
– Який патріотичний порив! – пафосно вигукнув (закінчивши перегляд матеріалу) Петро, – скільки благородної люті! Браво! Браво!
Ставимо цей сюжет до нашої наступної «Сили».
«Сила» — так між собою називають Островзорови свою програму.
– А чи не жорстко? – Скребаючи наманікюреним нігтиком скроню, поцікавилася Надія, – все-таки побита молода дівчина, юне створіння. І було б за що. Адже, м’яко кажучи, за дрібницю. Манікюр кольору недокраїни ! Може, вона навіть і не знала, що фарбує нігті в ці кольори.
– Як це дрібниця. – обурився Петро, - ти що таке кажеш, Надю? Як це не знала, коли ми з тобою вдень і вночі говоримо та показуємо символи режиму алкашів та наркоманів. Отже, все в рамках. Треба ще й манікюрниць притягти до відповідальності. Може, у них там у салоні терористична група окопалася.
– Але ж…
– Вибач, – перебив її чоловік, – я мушу прийняти ліки.
Петро пішов до кабінету. Надія ще раз увімкнула сюжет.
-Надя! Надя! Почувся з кабінету тривожний голос Петра.
– Що?
– Іди сюди.
– …без мене вже й пігулку випити не можеш!?
– Тут справа не в пігулці. Тут усе серйозніше.
Надія увійшла до кабінету:
-Ну Що сталося?
– Подивися на Гошу.
Петро і Надії позбавлені можливості мати дітей і все свою любов і турботу віддають своєму улюбленцю Гоші – чарівному американському папузі з категорії тих, що давно вже занесені до червоної книги зникаючих видів. Гоша живе як у Бога за пазухою. Ні, краще. Він живе, як депутат держдуми: літає по всій трирівневій квартирі, їсть добірне зерно, свіжі фрукти і гадить де захоче.
Папуга знає кілька слів і один вираз: «Смерть жидобендерівцям!», який Гоша вимовляє на свій папугаївський лад «Смерть жидо бендер вівцям».
– Ну подивилася і що?
– Що? Що? Ти подивися на його пір’я.
– А що з ними не так?
– І вона ще питає, – здивувався Петро, – а те, що воно жовто-блакитне. Точнісінько кольору прапора недокраїни ! І мало того, на голові у нього малюнок, що нагадує їхній тризубець… Як це я одразу не розглянув. Чи не купив би!
– Коли ти його купував, – зауважила Надія, – це були символи братньої нам країни.
– Ну так. Ну, так, – пробурмотів Петро, - що тепер робити?
– Нічого.
– Ти в своєму розумі!?
– Ти чому так зі мною розмовляєш!
– Пробач, Надю, пробач. Погарячкував. Сама бачиш, яка обстановка. Пробач… Але й ти теж гарна. Нічого! Якщо за манікюр побили, то уявляєш, що з нами зроблять, дізнавшись, якого кольору у нас птах? Адже ми з тобою не прості люди. Ми ведучі “Сили”! Ні, тут треба діяти швидко та рішуче.
– Що ти пропонуєш? Позбутися його?
– Та ти що, – обурився Петро, - я краще себе позбудуся, ніж Гоші! Адже ми з ним, як кажуть, стільки каші та солі з’їли!
– Ну, а що ж тоді?
– По-перше, треба терміново прибрати всі Гошини фото із наших соцмереж. По-друге… По-друге? Не знаю, але можна спробувати його перефарбувати.
– Та ти що! Фарба – це хімія. Мало що з його пір’ям після такої процедури трапиться.
– Це правильно, – погодився Петро, - це правда! А що робити? Чи є у тебе конструктивні ідеї?
Надя наморщила лоба, що означало процес обмірковування. Зморшки розгладилися, і вона сказала:
– Обскубти. А поки в нього зростатиме нове пір’я… ми, дивишся… знову станемо братніми народами…
– А він не застудиться?
– Не хвилюйся! Я зв’яжу йому светр!
– І все-таки треба звернутися до фахівця, – запропонував Петро, - до цього жирного кабана.
– Він нас не здасть?
– А ми акуратно… так натяками…
Наступного дня Петро та Надія прийшли до кабінету ветеринара, якого інакше як «жирний кабан» ніхто з його клієнтів і не називали.
Вислухавши Островзорових, той дав свою ствердну відповідь:
– Ні! Ні і ні… робити цього не можна і те, й інше може вбити птаха…
І американський какаду був наглухо замкнений у кабінеті Петра.
На запитання знайомих: «Як ваш Гоша?» зазвичай балакучі Островзорови ухильно відповідали:
– Нормально.
Минали дні. Програма «Сила у правді» зривала високі рейтинги. Гоша як і раніше (але вже в тиші кабінету Петра) вигукував «Смерть жидо бендер вівцям».
Якось ведучих «Сили» викликав до себе керівник каналу (представницький номенклатурний чоловік) Ернест Гаврилович Солодкий.
Островзорови увійшли до кабінету та привітно привіталися.
Керівник (не відриваючи погляду від паперів) кивнув своєю великою лисою головою.
Ведучі «Сили» знали про звичку шефа викликати до себе і тримати підлеглого стоячи, не підводячи очей і не кажучи ні слова хвилин п’ятнадцять.
Петро і Надія ніяк не могли зрозуміти, у чому вони завинили. Рейтинг зашкалює, у коментарях одні лайки, нещодавно нагородили почесним орденом.
Ернест Гаврилович відсунув папери, підняв голову:
– Я викликав вас ось у якій справі, – суворим (передбачаючим велику неприємність) голосом почав Е.Г. Солодкий, – на моє ім’я надійшов лист від доброзичливця, в якому він повідомляє про те, що ви, тобто Островзорови, тримаєте у себе «на квартирі» птаха ворожого забарвлення, що дає доброзичливцю право вважати Островзорових… тобто вас… латентними прихильниками режиму морфіністів та алкоголіків. Фото птахів додається.
Ернест Гаврилович кинув на стіл фотографію Гоші:
– У цій… конкретної ситуації… від птиці краще позбутися.
– Ні, — заявила Надія.
– Ні в якому разі, — підтримав її Петро.
– Це, звичайно, ваше право, – крутячи зображення нещасного птаха у своїх жирних пальцях, сказав начальник, – але в такому разі я змушений буду закрити вашу «Силу» і передати справу до органів нацбезпеки. Нехай вони розбираються із цим питанням.
– Але ж це просто смішно, — гортанно вигукнула Надія.
– Я вам тут не анекдоти розповідаю! Бач, розпустились! Ідіть, ви вільні.
Ведучі вийшли з кабінету. На ганку телецентру їх зустрів «качок» бандитської зовнішності:
– Ви Островзорови?
– Ми, а в чому річ?
– Попрошу вас пройти зі мною до авто. Ось документ про ваше затримання.
– На якій підставі…
– Вам усе пояснять.
– Ми нікуди не поїдемо, – заявив найрішучішим чином Петро, - Ми …
Не встиг він закінчити репліку, як міцні молодці, що невідомо звідки взялися (заломивши Островзоровим руки), заштовхали їх у кабіну автомобіля.
Куди їх везли, Островзорови не мали жодного уявлення. Обличчя їхні були заховані під чорними балахонами.
Машина зупинилася. Ведучих «Сили» витягли з кабіни. За мірним гудінням вони здогадалися, що вони в ліфті, але піднімається він або опускається зрозуміти було неможливо. Ліфт зупинився. Балахони зняли. Островзори опинилися в кімнаті без вікон, освітлювалося тісне, темне приміщення каламутною «лампочкою ілліча», про яку в давні часи говорили: «Висить груша, не можна з’їсти».
У кабінет увійшов юнак приємної зовнішності.
– Прошу сідайте.
– Але тут один стілець!
– Ах, вибачте.
Молодий чоловік швидко посміхнувся:
– Ну, що не будемо товкти думки в ступі, а візьмемо їх відразу за роги. Вам, сподіваюся, зрозуміло, по суті, і в принципі… чому ви тут?
– Не зовсім, — відповів Петро.
– Навпаки, – перебила його Надія, – зовсім не зрозуміло: не по суті, не в принципі.
– Птаха треба позбутися.
-На якій підставі?
– На підставі того, – молодик зробив серйозне обличчя, – що вона має забарвлення ворожої нам країни. Вам ще пощастило, що ви живете в наш час. Уявляєте, що з вами було б, якби ви тримали під час минулої війни птиці зі свастикою на крилі!
– Ок, – сказала на це Надія, – але, коли ми її купували… птах мав оперення братньої нам країни.
– Але сьогодні все змінилося. Або змінюйте оперення… або здайте нам птаха.
– Кому це вам?
– Органам нацбезпеки. Повірте, це у ваших інтересах. Уявляєте які наслідки чекають на вас і птицю, дізнайся про цей факт патріотично налаштовані громадяни.
– Помремо, але птаха не віддамо! – пафосно вигукнула Надія.
Представник нацбезпеки дав їм два дні на ухвалення остаточного рішення.
Петру та Надії знову накинули на голову балахони. Автомобіль знову довго петляв вулицями міста, нарешті вони опинилися біля дверей їхньої трирівневої квартири.
Петро і Надія не стали чекати на закінчення ультиматуму органів держбезпеки. Наступного ж дня вони вирушили на центральну площу, дістали фотографію Гоші та почали скандувати:
-Свободу птаху!
Помітивши, кого захищають протестувальники – їх одразу почали бити свідомі, патріотично налаштовані Zражданє, які ж і допомогли ментам упакувати любителів ворожих птахів до автозаку.
Кинувши все майно, Островзорови разом із Гошею таємно залишили улюблену, ситну Батьківщину і знайшли собі притулок у недокраїні, керованій клікою алкоголіків та наркоманів.
Тепер перед ними стоїть нелегке завдання: відучити багатостраждального Гошу від вислову «Смерть жидодендорівцям», яку він вимовляє на свій папугайський манер «Смерть жидо бендер вівцям».