Вісник. Радіоп’єса

412

Далекий, моторошний шум: вітер, рух машин
мокрою асфальтовою дорогою, скрип старих дерев, скрик опівнічного птаха,
покашлювання, стогін, низькі чоловічі і високі жіночі голоси  переплітаються, але слів неможливо
вичленувати із їхніх діалогів – все ніби залите водою, розвіяне вітром, розмите
туманом… Виразні лише стукіт в двері і брязкіт розбитих протягом віконниць…

КЛАСИК: Невже це все?! Тлінь і хаос – все, що
зосталось?! Першими вмерли слова, в яких я хотів сховатися від смерті. Якими,
думав, – чого з гріхом таїтись! – заслужу хоч дещицю безсмертя. Знав, що брешу
собі, але… я сподівався. Як виявилося, і рай, і пекло – безсловесні. І я –
тут,  поза ними. Холодно. І пахне цвіллю.

Де я?! В підземнім карантині? Приречений
мовчати… Втім, я ніколи  не був балакучим
– ТАМ. Щодня – сторінка! Слова, слова – вони були моїм життям. І моєю смертю.
Плоть жила окремо. А де душа? Чекає перевтілень?  Ох-хо… (зітхає). Невже і тут банальність
підстерігає кожну думку?  Про
перевтілення не йдеться. Вони всі відбулися – ТАМ…

Чорт, що це мене заносить на якісь віршики?
Справжня поезія – мисляче серце. А ті, кого я знав, мислили шлунками. Їхні
вірші нагадували мені  духовну булімію.

Цікаво, чи я про це десь написав? Анорексія
думки, булімія віршомазів… Це б їх роздратувало!  Побігли б скаржитися. В партком. Це –
вчорашні, їх уже нема… А нинішні? Ці  –
пили б і матюкалися. Кволеньким матом бомжів і пияків… Справжній мат я чув на
фронті, під Берліном. Іноді він закипав у мені, як  смалець, і проступав на папері. Доводилося
переписувати  цілі сторінки, а ті, масні,
я з жалем кидав у вогонь: найменша жертва із самообмежень. Така вона, свобода
слова… Цікаво, що чадом не пахло. Пахло кров’ю…

 

Гучно ляскають віконниці у відповідь на скрип
дверей. Виразно чуються кроки. Так ходять легкі підлітки і юнаки. Кроки
переходять у біг – важкий, з надсадним диханням, зі стогонами, яких нездатні
заглушити постріли й вибухи.

 

КЛАСИК:  
Знов табуном ідуть. Щоб я побачив своє прострелене плече… Свій страх,
своє падіння – під ноги тим, хто біг позаду… І той хлоп’як попереду. Це він їм
відчиняє двері і біжить. То теж був я. Ще довоєнний. В степу горіло – я
прокинувсь і побіг. Мене гнав  страх…
Чекай! Страх – роздоріжжя перевтілень? 
Це записати б варто.

Додому повертався на світанку. Дійшов до
річки. Впав у воду, плив і дивувався – річка парувала. Злякавсь бажань, що
зріли у мені. Надмірна сексуальність сільського підлітка, який себе боїться і
ненавидить мачуху.  Фрейд чи Гоголь? Знов
страх і сльози…

 

З навали звуків раптом прорізається пісня
“Пусти, мене, слізко, до янголів…”

 

Перша жінка – контрапункт життя і смерті.
Якраз перед атакою. Вночі. Білява молоденька німка. Фрау, фройлян? Яка тепер
різниця?  Боялась, що її зґвалтує
солдатня і вибрала мене.  Впустила в дім.
Вечеряла зі мною. Не пам’ятаю  імені й
лиця, а тільки запах. Атласний доторк, подих, шовковистість… Німкеня пахла, як ріка,
яка парує на світанку. Ріка, якою плив я вздовж й не переплив. Кохатися –
плисти уздовж ріки на глибині…

Майн лібе фройлян. Може, Лореляй?..

Уранці я віддав їй медаль солдатську і втік. В
атаку. Все, що було – між нею і  війною –
не пам’ятаю… Закоханий, упав під ноги тим, хто біг позаду…

 

Чується глузливий чоловічий сміх і голос,
повний жалю і жовчі.

 

МАЙСТЕР: Позаду, значить, бігли за тобою?
Дехто й попереду сюди поспів…

КЛАСИК:    
Друже Майстре, це ти? Озвися знову – я тебе не бачу…

МАЙСТЕР: Заговорить, щоб ти мене побачив? Що
то – класик! Суцільний дискурс в тексти! Тут я, тут!

КЛАСИК:   
Мій друже, ти  збудив мою уяву! Її
терзали привиди, і я її приспав…

МАЙСТЕР: …спочатку   совість міцно задрімала, чи не так? Без
совісті уява ялова, колего, вам відомо.

КЛАСИК:   
Ти знову про своє?  Про той
дзвінок?

МАЙСТЕР: 
І, зауваж, то був дзвінок останній.

КЛАСИК:   
Я не повірив: думав, знову фронда чи алкоголь.

МАЙСТЕР: 
Облиш. Ти добре знав, що я в петлі і треба поспішати. Достатньо було б
слова розуміння чи зустрічі. А ти їх уникав…

КЛАСИК: 
Вгамуйся, друже! Пригадай, як склалось: союзна премія, переклади, я на
Балканах, згодом рік в  ООН… Ще й
молодюсінька любов мені зустрілась…

МАЙСТЕР: Мене якраз тоді як вовка гнали…
Гончих знаєш. Ти міг би легко зграю зупинить.

КЛАСИК: Ти не просив про це! Ти грався з ними…

МАЙСТЕР: …та не загравав, як інші!

КЛАСИК:  
Тобі занадто легко все давалось! Талант, визнання читачів, шопта твоїх
прихильників.

МАЙСТЕР: І кровожерна сотня ваших, яка до тебе
лащилась. Влещала!

КЛАСИК: Послухай, друже! Я тебе за сина мав!
Пустив у дім і серце. Я бачив у тобі себе, колишнього: ця непоступливість. Ця
гордість. І – талант!

МАЙСТЕР: Любові не просив я –  ждав розуміння… Але хіба когось ти розумів,
крім себе? Ти і твоя кар’єра! Іншим місця не було.

КЛАСИК:   
Вибач, друже, в літературі  кожен
платить сам за себе.

МАЙСТЕР: А в смерті? Хто викупить тебе? Кому
служив ти – сатані чи Богу?

КЛАСИК:  
Облиш, будь ласка. Слову я служив. Ти знаєш, як це!

МАЙСТЕР: Знаю. За СЛОВО прощено  мене. Я – вісник.

КЛАСИК:   
Ти – вісник тут?  Що ж, прозвістуй
мені. Я вмію слухати.

МАЙСТЕР: Це так тобі здається. Але – до діла.
Ти також самогубця. Знайди ту мить, коли і як це сталось. Через кого чи через
що – згадай.  З тобою пам’ять, відчуття,
уява і видива життя живих і мертвих. Дій!

КЛАСИК: 
Який сюжет! І фабула, й герої… Сину, брате, друже!  Як це транслювати ТУДИ, в буття?

Скажімо, завтра знайдуть у шухляді мій роман,
написаний хоча б наполовину. Без купюр самоцензури, без обмежень всіх
відчуттів, які я завжди тамував.

МАЙСТЕР: Ти ще не думав, а говориш. Не
поспішай шукати кон’юнктури – із вічністю контрактів не буває. Прощай. Мене ти
більше не почуєш.

КЛАСИК: 
Помстився чи рятує?! …О смерте, ти нестерпна вигадниця! Із потойбіччя
вісника прислала…

 

Знову чути скрип дверей, знову ляскають
стривожені протягом  віконниці, й тихі
жіночі кроки відлунюють якоюсь щемною забутою мелодією, можливо, це сербська,
балканська мелодія.

 

КЛАСИК: Я пригадав, як пахне річка вранці… Це
запах жінки…  Так пахла лиш одна… Боже  милостивий! Вона прийшла до мене… Теж
померла?!

ЖІНКА:   
Я  не померла, але я прийшла. У
сні… Ти мені снишся. В довгій темній залі, вгорі віконниці, відкриті
протягом,  навстіж двері. Ввійшла у ці, а
вийти маю в інші, вони десь там… А ти сидиш в кутку, в своєму кріслі, за спиною
вогонь у коминку… Що там горить?

КЛАСИК:   
Напевне, мої книги. Жар нетривкий і холодно мені.

ЖІНКА:     
Ти молодший, аніж тоді, коли ЦЕ сталось.

КЛАСИК:  
Молодший? Я давно старий.

ЖІНКА:     
Хтось повернув тебе в літа вельможні – у ті часи, коли був ти – ще ти. І
я була з тобою. Пам’ятаєш?

КЛАСИК: 
Рікою пахне… Це була любов? Пристрасть? Чи, даруй, – не знаю, як звалось
те, що привело тебе сюди… У сні, говориш?

ЖІНКА:      
Ти мені снишся завжди. Сни довші за любов, що сталася між нами.

КЛАСИК: 
То розкажи мені, щоб я ті сни побачив… Щоб я повірив… Бо, як мовив
класик, здалека й кішку можна за куницю визнать. (Сміється.)

ЖІНКА:      
Ну от, тепер я переконана – це ти, а не фантом чи привид…

Ми стрілися, коли неждано травневий випав
сніг. Розстались на початку листопада. Тоді з дощами падав перший сніг.
Промокли в мене  ноги, я йшла і плакала…
Сніги й дощі сліди твоїх  цілунків змили…

КЛАСИК:   
О Господи! Жінки, які говорять як дурні поети – це твоя кара! Як рікою
пахне…

ЖІНКА:     
Я  – ненавмисне… Рікою пахне? Я й
справді почуваюся, як риба, яку відпливом винесло на берег…

КЛАСИК: Припливом чи відпливом? Будь у словах
точніша, перекладачко!

ЖІНКА:      
Слова – це ти. А в мене тільки серце й сни. Я вже й не знаю – хто з нас вмер
раніше?!

КЛАСИК:  
Ми орди днів не бачились з тобою! Ти втекла – зі снігом і дощем…

(Мелодія)

Облиш ці спогади і підійди до мене – я скучив.
Півжиття  тужив! Тому й писав отак
несамовито – словами вичакловував тебе! Поглянь, цих книг надовго стачить –
горіти в коминку… Залишся!

ЖІНКА:   
Жар нетривкий  і холодно мені… Це
ти сказав і цим межу означив. Хто з нас – сон?

КЛАСИК: 
Тут не буває снів. І вхід, і вихід – для мене – позачасся. А втім,
годинників тут також не буває. І слів нема.

ЖІНКА:     
Це вічність? Ти – безсмертний чи дух? Нічого я в цім сні не розумію…

КЛАСИК: 
Це позачасся, а могли б тут жить мої творіння  і населять його… Аборигени вічності – герої
справжніх творів… Не моїх… Самотній я і заселить не здатен це пустище словами,
бо безплідний.

ЖІНКА:      
Навіщо ж двері?!  Хто крізь них
приходить?

КЛАСИК: 
Прообрази. Шматки мого життя. І ти прийшла – рікою пахне… Пробач, але…
Ти – безіменна. Просто – жінка.

ЖІНКА:    
Ти  вгадав. У снах про тебе – я
завжди інша жінка, але щоразу – імені не маю.

КЛАСИК: 
Я боявся імен жіночих. Впустити жінку в серце тому, хто пише? На віру й
вірність присягнути їй і їй служити, щоб власне ім’я стратити назавжди? Заради
слова я й себе зрікався!

…Страх порожнечі в іменах жіночих. А я боявся
стати безсловесним!

ЖІНКА:      
І втратив все? Он книги догорають…

КЛАСИК:  
Скажи, а ТАМ мене читають?

ЖІНКА:   
ТАМ? Образи й образъ живуть, але вони, як знаєш, поза словом. Ти – серед
класиків успішних, безумовно… Кажеш – в позачассі? ТАМ – час минає твій. 

Прощай, коханий, я рушаю в путь, бо
прокидаюсь…

 

Чується шум ріки, яка перетікає через пороги.
Грюкнули  двері, настала  тиша і раптом у ній голосно, впевнено зацокав
годинник.

 

КЛАСИК: 
Час повернувся чи – ознаки божевілля? О, страх піддатись на вмовляння
серця і смерть впустити в себе! Але ж я вмер для тих, хто ще живе?  Годинник – образ смерті в слові… То в чому ж
смерті сенс – явить безсмертя духу? Ні слів, ні імені – а доля? Доля все ж
була. Але її я задля слави зрікся…

Знову вони ідуть.

 

Цього разу двері й вікна зриває з петель і
виносить шаленим вихором. До зали вривається натовп, а разом з ним – той
особливий шум юрми, яка чогось вимагає:

—           Хай
біле стане чорним, а чорне – білим!

—           Геть
радянських класиків!

—           Караул
стомився! Ганьба!

 

КЛАСИК: Вгамуйтеся, панове-друзі-товариші! Хто
вам дозволив…

Свист, ґвалт.

КЛАСИК: Я не 
люблю натовпу – ідіть собі. Я вас не кликав!!!

 

Відбувається щось на зразок мітингу.

 

ГОЛОС I (обурено):    Він не любить натовпу! А хто тебе
питає,  кого і що ти любиш?

ГОЛОС II (єхидно):    Ти ж не любив  – служив!

ГОЛОС III (плаксиво): Що за пиха? Ми ж герої
ваші… А ще казав: “я лиш  один із вас!”.

ГОЛОС IV (істерично): Відступник! Халявщик!
Вліз в класики, а сам – нікчема!  Куди
дивилась влада?

ГОЛОС V (злорадно): Влада завжди любить
мертвих більше, як живих!

 

Підземний вітер-протяг стає нестерпним, бо
вбирає в себе всі звуки, які до цього чулись – все, що лягало на доріжку слуху
і будило пам’ять, зникає. Настає повна тиша і в ній відлунює голос Класика.

 

КЛАСИК: 
Людино з натовпу! Я напівмертвим жив і тут… існую? – напівмертвим. А все
тому, що серед вас, серед оцього ґелґотіння шукав… Кого, чого шукав? Героя?
Форми? Норми? Сучасності? Німий серед німих і безіменних…

Покоління німаків захланних і я, їх класик?
Хіба? 

Тлінь слів мені не ідентичних – позачасся. І
тлінь того, що було власним “я”… Неспівпадіння з собою, зі світом, з словом, із
любов’ю: розійшлись навіки. А може й справді: у моїм слові Бога не було? Гра в
класика скінчилась…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!