Насолодившись сповна горнятком запашної вранішньої кави, Степан невдоволено вимкнув китайське кишенькове радіо. Новини були невтішними. Третій тиждень російські окупанти нещадно обстрілювали великі міста й маленькі села. Він, колишній штурман військового гвинтокрила, третій тиждень не міг виспатися. Сумні й ненависні думки комашнею напосідали вдень і вночі. Одна з них тупо свердлила стомлений мозок: «Як могло таке статися?..»
Струснувши русявою чуприною, поставив порожнє горнятко на підвіконня. Воно було четвертим. Вказівним пальцем потер не по роках посивілу скроню. Звичним рухом руки відхилив фіранку, щоб, як завше, глянути, що там діється за вікном. Буденність його не цікавила. Волів скоріше переконатися у правдивості почутих з радівця синоптичних передбачень. Обіцяли дощ.
Це його своєрідний «фірмовий» ритуал. Хоча можна було й не звірятися. Ліва нога вгадувала негоду не гірше від синоптиків. Іноді мало не до сліз…
За віконним склопакетом міської п’ятиповерхівки поволі народжувався черговий березневий день. Але весною ще й не пахло. Проте небо не заснували дощові хмари. Їх розігнав вітер, безтурботно й шалено розхитуючи ще голі дерева. Холод з вікна пробрався крізь незастібнуту картату сорочку і пробігся спиною. Здригнувшись, Степан окинув стомленим поглядом карих очей вулицю. Там – жодної людини. Не виходив ніхто й із сусіднього приватного будиночка, що навпроти. Зазвичай його господарі – ранні пташки…
Як зберігся цей «райський куточок» серед урбаністичних висоток на виріжку міста, Степан не відав. Нічого не знав і про його двох літніх жителів: жінку й чоловіка. Одинокі, бо ніхто й ніколи до них не навідувався. Прості й чемні люди. Завжди шанобливо віталися, забачивши його у вікні. Він відповідав їм тим же.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Переконавшись, що ніхто з них не з’явиться на подвір’ї з акуратними квітниками й грядкам попід хатою, камінною стежкою до дерев’яних воріт, Степан намірявся затулити фіранку й зачинити вікно. Аж раптом до тих воріт підкотив легковик. Кремезний водій без поспіху виставив з багажника невелику валізу на коліщатах. Наступної миті з авто вийшла білявка середніх літ з песиком на руках. Потім з-за неї вигулькнуло русяве дівча років шести-семи.
Враз «райський куточок» ожив. З його навстіж розчинених дверей пташкою випурхнула жінка в байковому халатику наопашку і в нашвидкуруч накинутій хустині. Її ноги ніяк не втрапляли в домашні капці. Озирнувшись, вона щось вигукнула. Певно, чоловікові. І, відкинувши геть, неслухняні капці, босоніж кинулася назустріч несподіваним гостям. Добігши, сплеснула в долоні й заходилася обіймати й гарячкувато обціловувати приїжджих. При цьому щось невпинно говорила, змахуючи рукою непрохані сльози.
Степанові стало цікаво, хто ж такий дорогий і так неочікувано навідався до одиноких господарів у цей, сплюндрований недоречною війною, час. Підняв з підлоги пластикову секцію рибальської вудки й прочинив кватирку. Проте вітер, що вже зовсім розігрався не на жарт, зірвавши хустину з босоногої жінки, розривав на клапті усі її радісні вигуки. Та він, вихопивши з тієї круговерті кілька фраз, здогадався, що до сусідів приїхала… донька з онукою і їхнім песиком, рятуючись від окупантів.
Невдовзі з будинку вийшов господар. Він лише обняв доньку правицею і, поцілувавши онуку, мовчки потягнув до хати валізу…
Дощу не сталося. Бешкетливий березневий вітер так і не дав зібратися до купи дощовим хмарам. Степан запнув фіранкою вікно. Задзеленчав вхідний дзвінок.
– Там не зачинено, заходьте! – вигукнув. Він знав, що прийшла сусідка Юлія з верхнього поверху, темноволоса молодичка з великими сірими очима. Щойно розпочалася війна, ця щебетуха майже щодня навідувала його.
– Добрий ранок, Степане Кузьмичу!
– Привіт, сусідко!
– Знову вам не спалося, – кинула очима на підвіконня Юлія. – Я тут сальця і молочка трохи принесла. Вчора Василь трилітровий слоїк привіз від сестри. Це набагато краще, ніж кава.
– Бомблять їх рашисти? – Обернувся до неї Степан.
– Так. Недавно ракета влучила прямісінько в хату, що через дорогу… Вирва, як ставок за селом… У сестри теж шиферини ніби вітром здуло, і шибки повилітали… Та слава Богу, що нікого не було в тій хаті, виїхали в Польщу…
– Чого ж сестра не виїхала?
– Хіба приймуть… з її поросятами, коровою й качками?..
– А моя донька, яка живе в Італії, вже дві сім’ї з Бучі прийняла.
– То чого ви тут чекаєте, не спокійно ж?
Степан, витримавши паузу, ніби щось обдумуючи, відповів стиха:
– Перемоги, Юлю. А їй там і без мене дістається… Своїх двійко виховує. Ладі – шість, Мирончику – восьмий пішов.
– А чоловік твій?..
– Волонтерствує.
Степан знову замовк. Пригладив вуса і стиха мовив:
– Не годен я вже кудись їхати… Крім того, на рідній землі, здається, якось певніше. Телефоную їм, а вони – мені…
– А мій Василь ні вдень, ні вночі не вилазить зі своєї каламбіни. Розвозить харчі воїнам, броніки, гуманітарку… Я все в холодильник поставлю.
– От… добре, що нагадала! – раптом ляснув себе по нозі Степан. – Мало не забув, там, на холодильнику, гроші візьми. Трохи заощадив. Можливо, на один бронежилет комусь вистачить…
– Степане Кузьмичу… у вас же самого… – забідкалася Юля.
– Не вигадуй. Візьми, я наказую.
– Гаразд, передам Василеві… А ви пийте молочко, з кавою набагато смачніше буде. Сальце ще й тиск нормалізує. Читала десь про це… Бережіть себе, ви – добра людина, і донька ваша… Пішла я, бувайте! А вікно зачиніть, прохолодно ж…
Юлія зникла за дверима. У квартирі стало тихо й самотньо. «Двадцять перше століття! Були собі люди і… Повернуться, а жити нема де… Ті б ракети путлєру запхнути в дупу… Хто вигадав цю війну?»
– Марсику! – почулося за прохиленим вікном.
«Ось і відповідь. Бог війни маленький десь там ходить… Але кого так величають?» Степан глянув за фіранку. Білявка, яка щойно приїхала до батьків, стояла на порозі й когось голосно гукала. Наступної миті із сарайчика вигулькнув куций хвостик, а через секунду показався його опецькуватий володар, який зовсім нещодавно сумирно сидів на руках у неї. Він щось сердито мотузив зубами й врешті витягнув з картонки зеленого удава й потягнув його на двір, задкуючи. Досить скоро шланг для поливання, а це був саме він, розтягнувся на всю свою довжину.
– Марсику, що ти там робиш? – розважливо поцікавилася білявка.
Песик гордовито підвів голову і… глянув чомусь прямісінько на вікно Степанової квартири. Він ніби відчував, що хтось спостерігає за ним. Степан цілком вірогідно прочитав в очах мопсика: «Захарастили різним лахміттям усе тут, а мені ж треба буде десь жити».
З хати вийшла мама білявки, побачивши ту картину, закричала обурено:
– Ах ти ж негіднику! Не встигнув приїхати, а вже бешкетуєш! Ось вийде Микола, він тобі задасть! А ти… Куди дивишся, Олю?!.
– На Марсика, мамо, – відповіла незворушно донька. – Йому ж треба розім’ятися. Стільки проїхали в авто…
Марсик припинив тягнути шланг, повернув голову до неї й кивнув, ніби на знак вдячності за розуміння, а на господиню будинку дзявкнув кілька разів і поважно пішов до сарайчика.
– Софіє, що там за лемент ви зчинили? – почулося з дверей. – Світланка вже їсти хоче.
– Та зачекайте трохи! Зараз снідатимемо, – відповіла жінка і заходилася швиденько змотувати зеленого удава, примовляючи. – Ти бач, який бешкетник.
Ось так Степан зовсім несподівано познайомився зі своїми сусідами із приватного сектору навпроти, з їхньою донькою, внучкою і дуже жвавим і кумедним песиком Марсиком. Правда, поки що заочно…
Наступного дня Степан, посмакувавши, як завше кавою, але вже з молоком, навіть не вмикав китайське радіо. Одразу ж прилип до вікна. Він зрозумів, що віднині у нього з’явилося непереборне бажання спостерігати за невеликим симпатичним сріблясто-пшеничної масті песиком на могутніх м’язистих лапах. Неабияк приваблювали його чорні вуха-трояндочки, такого ж забарвлення, ледь квадратна мордочка зі зморшками й складками. Та найбільше вражали темні, великі й розумні, очі з дуже виразним і промовистим поглядом.
Цього разу за вікном майже нічого не відбувалося. Зимова прохолода вперто не хотіла поступатися весні. Але виглянуло сонечко і на вулицю вийшла білявка Оля в маминому халаті. З коробкою цигарок у руці. Сіла на лавочці під хатою. Біля неї примостився Микола. Кивнув, мовляв: «Пригостиш?» Донька витягнула цигарку й подала батькові. Той, понишпоривши в кишенях, розвів руками. І тут із сарайчика вибіг Марсик, Наблизившись до них, уважно подивився на цигарку в руках чоловіка, тернувся писком об лапу і чкурнув за хату. Через мить з’явився знову перед ними. В зубах тримав… запальничку. Микола розсміявся і погладив песика, щось примовляючи.
«Ти бач, який! – подумав Степан. – Певно, чоловік якось загубив ту запальничку, а він, розумник, вирішив «виправитися», мабуть, за понівечений шланг». Наступної миті Марсик ще більше потішив.
Одержавши порцію лестощів, розлігся безтурботно на осонні. Раптом хмаринка затінила сонячне місце. Песик підвів голову і невдоволено глянувши на небо, перейшов на світле. Хмарка знову закрила сонце. Мопсик поміняв в черговий раз місце. І тут тінь надовго запанувала. Марсик чекав, чекав, а потім заходився сердито гавкати. Чи то на сонце, чи то на хмари…
Після обіду господарі «райського куточка» влаштували сімейне прибирання. Посеред двору встановили велику картонну коробку, з-під телевізора, мабуть, і заходилися зносити туди різне сміття. Навіть із сарайчика, де оселився мопсик. Це, очевидно, неабияк сподобалося йому, і він теж узявся за діло. Зносив до коробки всілякі сухі гілочки, якісь папірці, що їх вітром занесло на подвір’я. Довго возився зі старим поліетиленовим пакетом, що увесь час «виривався на волю». Нарешті, впіймавши його, пес почав притоптувати лапами норовливий пакет. Микола, побачивши сумління Марсика, зібрав усе зібране ним і, витягнувши з-під лап пакет, закинув до коробки. Чотирилапий помічник вдоволено гавкнув «Дякую», продовжив вишукувати сміття.
…Світлоока сусідка Юля вже другий день чомусь не приходила. Степан занепокоївся. Можливо, щось трапилося. Війна ж… Але обстрілів не було. Будинок цілий. Хіба що сирени почастішали. Він не знаходив собі місця. Навіть до вікна не наближався. У другій половині дня його невеселі думки сполохав вхідний дзвоник. Це була вона.
– Ой, вибачте мені! – навіть забувши привітатися, виголосила ще з порогу. – З Василем…
Степан звернув увагу, що Юля без будь-якого макіяжу і з припухлими очима. Достоту від сліз.
– Так що з Василем, – обережно запитав.
– Поранили його… Вибачте, зовсім забула про вас.
– Заспокойся, Юлю. Усе гаразд. Я живий-здоровий. А у нього поранення серйозне?
– Осколком у ногу. Лікарі запевнили, що ходитиме. Я тут сиру домашнього, ковбаси, гречки принесла.
– У мене ще сало є…
– Його треба було вже з’їсти, – Юля пташкою пурхнула на кухню. – Ой! Скільки тут посуду назбиралося! Кілька хвилин і я все перемию.
– Просто не було коли! – гукнув він. – В мене тут такий друг з’явився, не питай. Марсиком кличуть.
– А де ж він?
– Залиш той посуд і йди до вікна. Усе побачиш на власні очі. – Коли вона підійшла, Степан відкинув фіранку.
Микола саме ремонтував дерев’яний паркан довкола оселі. Неподалік мирно спочивав Марсик. Щойно чоловік вдаряв молотком по гвіздку в штахеті, мопсик невдоволено підводив голову і прискіпливо вдивлявся великими очима в його спину. Гучний стук вочевидь надокучував йому. І той погляд був дуже промовистим: «Скільки ти гриматимеш, не даючи спочити?»
Чоловік зовсім не звернув на те уваги, поклав несподівано молоток біля купи штахет і пішов до будинку. За цигарками чи води попити. Марсик підвів голову і, дочекавшись поки той зникне за дверима, звівся на ноги, хитрувато роззирнувшись, підбіг до молотка, схопив його в зуби і поніс за будинок. Повернувся уже без нього.
Микола, через мить вернувшись, розгублено нишпорив довкола штахет, розшукуючи раптово зниклий інструмент. Нічого не второпавши, з виразом досади махнув рукою й запалив.
Степан прочинив вікно ширше і голосно вигукнув:
– За хатою шукайте, пане Миколо!
Чоловік, нічого не відповівши, знизав плечима й поплентався за будинок. Повернувшись з молотком, вигукнув у відповідь:
– Це ви так жартуєте?..
Юля, яка спостерігала за всім поряд, від здивування ніби заклякла. Затим промовила дещо розчаровано:
– Та який же це друг?
– Розумний до нестями. Сама ж бачила. Такий меткий прибився якось до нас з побратимами на Донбасі. Тільки іншої породи… Ти ось що, Юлю, наступного разу принеси мені, будь ласка, сосисок. Він їх любить. Так лопає, аж за вухами лящить.
– Гаразд, Степане Кузьмичу, розвеселили ви мене. Побіжу вже. До завтра!
– Передавай привіт Василю. Нехай швидше одужує, – проказав навздогін. А коли двері зачинилися за сусідкою, задумався над питанням: «Яким же чином я ті сосиски передам? Щось типу рогатки треба, мабуть».
Наступного ранку Юлія принесла Степанові пів кілограма сосисок. Тож він, дочекавшись поки вона піде з квартири, відчинив вікно і примостився очікувати на появу Марсика. Трохи згодом той бадьоро вискочив зі свого тимчасово орендованого притулку. Намотав кілька кругів довкола будинку. Вимив лапою чорну, як ніч, мордочку, потер вухо-трояндочку, повів носом, і… приліпився поглядом до вікна Степанової квартири.
Степан аж відсахнувся. «Винюшкував смакоту, – подумав. – Але яким же макаром закинути сосиску йому?» Враз очима наштовхнувся на вудку біля вікна. Через хвилину гостинець уже міцно сидів на її кінчику. Їх розділяла лише межа між стіною висотки і парканом «райського куточка». Він бачив, як мопсик аж тремтів, очікуючи зірвати той приз. Але як?.. І песик знайшов. Невелику заглибину під парканом. Кілька енергійних рухів міцними лапами – і він уже під вікном щедрого незнайомця. Весело виграє великими розумними очима.
Відтоді Степан подібним чином не раз пригощав свого несподіваного чотирилапого друга.
…Настав лелечник-квітень. Прилетіли з ирію бузьки, вмостившись на електропідпору за рогом будинку. Прийшла пора городніх справ. І хоча повітряні тривоги не стихали, господарі заходилися садити картоплю. Тож Марсик і тут «відзначився». Степан мало не вмер від сміху. Мопсик сидів незворушно на краєчку грядки і уважно спостерігав за людьми, які копали чудернацькі ямки, закладаючи туди картоплини з кошика, а потім загортали їх землею. Збагнувши, мабуть, процес, він раптом вхопив у пащу з кошика картоплину. Заніс її до найближчої ямки й ретельно засипав приплюснутим носом. Микола погладив його по голові, й песик охоче продовжив свою роботу.
Проте під вечір його ледве не відшмагали. Перепало на горіхи й Степанові. Сталося от що… Після трудового авралу на грядках, Софія зібралася, очевидно, приготувати смачну вечерю. Пішла нащипати пір’я зеленої цибулі. А Марсик тут як тут! Давай завзято допомагати. Деякі пір’їни висмикував разом з цибулинами. Одна аж ніяк не піддавалася, допоміг лапами. Жінка почула якусь вовтузню за спиною. Озирнулася й мало не впала, уздрівши таку «допомогу». Вийшла донька Оля. Зчинився неймовірний галас. Мопс заховався в сарайчику. Микола, обіпершись на паркан перед вікном Степанової квартири, запалив. Аби не встрявати у сварку. Побачив у вікні Степана й кивнув на знак привітання. Мимохіть запримітив шматочок сосиски і… мопсиків підкоп під парканом. Вистрілив недопалком убік і закричав:
– То це ви, шановний сусіде, розбалували нашого песика! І не здогадувався, чого ж це він так погано став їсти. Та ще й вередує он як. Ви так не робіть. Доросла ж людина…
Отакої! Степанові стало ніяково. Він рвучко зачинив вікно і затулив щільно фіранку. Проте це були, як мовиться, ягідки… Після ще однієї витівки Марсика, господарі «райського куточка» і взагалі перестали вітатися з ним.
Наближалося свято – День матері. Тож Оля вирішила зробити мамі приємний подарунок – букет зі щойно розквітлих пломенистих тюльпанів, що розкошували на квітнику під вікнами будинку. Зрізала кілька й поклала позаду, щоб не заважали рукам. Марсик побачив ті квіти, схопив у зуби й тихенько відніс до дверей. Ніби знав, для кого вони. Звісно ж, тюльпани, що побували в мопсиковій пащі, вже нікуди не годилися…
Не пробачила йому Оля цієї витівки навіть після того, як Марсик по обіді узявся… підмітати подвір’я. Травневий вітерець всіяв його майже повністю пелюстковим снігом. Тож Оля надумала прибратися. Та хтось несподівано зателефонував і вона покинула віника посеред двору. Марсик чекав, чекав, а потім затис у зубах ту мітелку і давай нею на всі боки…
На дев’яте травня мопсика одягнули у жовто-блакитний комбінезон. Зверху приладнали прапорець такого ж забарвлення. Песик спочатку намагався всіляко зірвати його. З часом звик і стартонув аж до воріт, кумедно підкидаючи задні ноги. Раптом зупинився навпроти знайомого вже вікна і крутнувся на місці, мовляв, «Подивись, друже, що в мене є. Виходь, разом святкуватимемо перемогу!»
«Ой, Боженько! Скоріше б!..» – подумалося Степанові. Він відхилив ще більше фіранку. Йому подобалося спостерігати за цим розумним невігласом. А мешканці «райського куточка» вже винесли магнітофон на вулицю. Повсідалися на лавці і мовчки спостерігали за забігами мопсика. Залунала пісня «Рідна мати моя» і Марсик притих. Через мить він уже справно вальсував перед глядачами. Та коли з динаміків почулася бадьора, вже досить популярна мелодія «Ой у лузі червона калина…», його ніби підмінили. Він заходився маршувати, ніби справжній вояка.
Микола, побачивши прочинене вікно навпроти, підірвався раптом з лавки, підійшов до паркану і гукнув:
– Агов, сусіде! Ви там, за вікном?.. Виходьте до нас. Познайомимося нарешті. Та й нагода хороша…
Степана ніби струмом пройняло. Поспіхом затулив фіранку. У двері подзвонили.
– Вітаю вас, Степане Кузьмичу! Здається, війна закінчилася, бо сирени не виють… Вам тут Василь подаруночок передав, як колишньому військовому…
– То ви збираєтесь, чи ні?!. – почулося знову за вікном.
– Сусіди кличуть до себе, – ніяково промовив Степан. – Хочуть познайомитися.
– Треба йти, чого ж ви?..
– Куди мені?..
– Та не мордуйтеся так, приймуть… Ви вже, бачу, й одягнуті.
– Промерз трохи… чомусь…
– Не вигадуйте, йдемо!
– Що ж, вперед, капітане!
…Біля воріт «райського куточка» зібралося все його невелике населення. Увінчував той гурт, який очікував на свого таємничого сусіда, звісно ж Марсик. Юля обережно підкотила візок зі Степаном до воріт і… Сусіди розгублено переводили погляди то на бороданя у візку, то на темноволосу молодицю за ним.
– А-а… де ж сусід, який балував нашого мопса? – першим порушив загальне мовчання Микола.
Ніхто нічого не відповів. Запанувала знову тиша. Раптом повз здивованих людей пробрався Марсик. Безцеремонно заскочив на руки бороданю й заходився виціловувати його обличчя своїм висовуватим язиком.
– Ой! – зойкнула Софія і прикрила рот долонею. – Вибачте нам… Ми зовсім нічого не знали…
– Пусте, – й собі оговтався Степан. – Будемо знайомі. Капітан у відставці Головченко.
– А ми – Василенки, – відрекомендувалася за всіх найменша – онука Світланка.
…До пізнього вечора на подвір’ї «райського куточка», що притулився до урбаністичної висотки на виріжку маленького українського містечка, гомоніли люди між собою. Лунала пісня «Ой у лузі червона калина…» А подвір’ям, встеленим пелюстковим снігом, маршував сріблясто-пшеничний мопсик з великими мудрими очима і дивним ім’ям Марсик.
Йшов третій місяць російсько-української війни…