Віктор Терен. «Жіночі парфуми “Le мuguet” з ароматом конвалії»

460

Оповідання

 

– Де вона?! Де? Вона тут, тут!

– Він знову марить. Щось йому ввижається.

– Вона щойно була, чому ви її від мене ховаєте?

Павло силкується підвести голову, водить очима по сторонах, аж страшно, як блищать у нього очі. Він, мабуть, уже здогадався, що незабаром його ліве око зовсім перестане бачити, і тоді з того лівого боку зникне світло і назавжди запанує темрява. Зате праве око просто чудове. Навіть помічає золотий ланцюжок на шиї медичної сестри і хрестик з вигравіруваним Ісусом, для чого вони Його виставили на показ? Певне, це така собі реклама людської доброчинності. А от вона була. Була і зникла, розтала, як на віконному склі підпалена  сонцем краплинка.

– Де ви її поділи? Вона приходила!

Павло не витримує власного крику, задихається, і Той, що на золотому розп’ятті, милостиво дозволяє.

– Вколіть йому морфіну.

Бавиться стетоскопом і додає.

– Серце в нього міцне, витримає.

– Добре, лікарю, – каже  медична сестра і вприскує морфін.

І  Павло знову летить. Полум’я пожирає його підбитий літак, плавиться кабіна, скло тече по склу, але наркотик зробив свою справу, і він уже не відчуває того вогню, який обступив його з усіх сторін – і з неба, і зсередини.  ‘Голова  чиста й навдивовижу ясна. Він перелітає високі міста (точніше, те, що від них залишилося), низенькі села, втрачені дороги і свої немалі роки, і якимось чином  застає себе на батьківському подвір’ї.

– Мамо, ма-а! – чує самого себе, – мені прийшла повістка з військкомату! Мене вже братимуть на військовий облік, так і написано!

Така радість, така радість! Його братимуть на облік! Значить, він уже призовник, уже великий, от і печатка на повістці підтверджує, що виріс.

Стіни у військкоматі обвішані хоробрими плакатами – на кожному кулемет  або гармата. Павло стоїть навитяжку й чекає наказу. Немає значення якого, головне, щоб наказу, в армії без наказу ніяк не можна.

– Чого ти такий щупленький? – запитує воєнком.

Питання явно не сумірне з важливістю події. Міг би й запитати про щось інше, наприклад, за скільки він пробігає стометрівку. Добре, хоч  Мирославка, а простіше, Славка, яка в їхньому класі сидить попереду нього, не чує цього непотребного запитання.

– Я не щупленький,  –  бурмоситься Павло.

– То що, будеш танкістом?

– Я хочу літати.

– І цей про те саме! На всіх вас літаків не вистачить. Там по коридору в третій кімнаті медкомісія, вони скажуть куди тебе призначити.

В медкомісії теж плакати на стінах, тільки на них уже не гармати, а зрізані по вертикалі людські тіла з гордо піднятими головами. Схожі на географічну карту з морями й материками. Офіцер-медик байдуже на нього глянув і звично скомандував.

– Відкрий рот!

Рот у Павла вже точно не щупленький, а такий, як і треба, просторий, добре пристосований до життя. Але й тут виявилося не все так добре.

– У тебе великі гланди. Ангіни часто бувають? От-от. Ангіна викликає ускладнення з боку серця, – пояснив йому, як зовсім дорослому. – Може розвинутися міокардит.

– А з такими гландами в льотчики візьмуть?

– З такими навряд.  Хочеш, я тобі їх повириваю? Нараз.

Вирвати зуб і то страшно. Але іншого виходу у нього просто немає.

– Приходь завтра. Покладу тебе в лікарню на операцію.

І відразу після того, як Павло погодився, навпроти відчиненого вікна приземлився гостренький, з трикутними крилами літак. Прилетів за Павлом.

 

Біль втілився в людську подобу і Павло його виразно бачить. Кістлявий, зарослий рудим волоссям, цей матеріалізований біль переминається з ноги на ногу й вагається – заходити в палату чи ні? Боїться морфіну. Відтак тупцяє дрібненькими шажками в сусідню палату і Павлові стає легко й вільно. Він перелітає гори й повітряні ями, він уже далеко від цього продавленого ліжка і неправдивої подушки, яка кожного разу обіцяє йому спокійний сон і кожного разу дурить. І взагалі, він за тисячу кілометрів від себе нинішнього і від цього, який зараз, часу.

І десь там, у зворотному вимірі, дивиться у вікно (щоб не видати себе перед Славкою) і кладе їй на парту “Маленького принца” з гілочкою конвалії між сторінками.

– Вітаю тебе, будь здорова, чорноброва.

– Боже, конвалія! Вони ж цвітуть лише у квітні!

– Вони  на  твій  день  народження зацвіли.

Славка дивується  раннім конваліям, а Павло дивиться, як вона дивується. Очі в неї робляться великі, наче в дитини, що виросла в місті і раптом приїхала в село й побачила живого лелеку.

– Який ти хороший! – каже Славка.

– Ти найкраща, –  таки видав себе з головою.

А одного разу він привіз їй конвалії з паризького неба.

Це було вже після льотної академії. В те літо стартувало знамените авіашоу Ле Бурже і паризьке небо виблискувало новенькими літаками та гвинтокрилами. Павло (вже класний пілот) презентував на цьому найбільшому у світі авіасалоні український багатоцільовий літак. Штопор, бочка, чакра Фролова, він виконував одну за одною фігури вищого пілотажу, був, що називається, на висоті, а після всього довго блукав вулицею некоронованого короля Франції кардинала Рішельє,  на якій за дверима вишуканих бутиків поселилися вже інші королі, володарі неперевершених французьких парфумів. Надумався і зайшов у галантерейну крамницю.

–  Соntre vous sont un parfu meries avec un effluve un muguet?* – запитав   французькою. Павло самотужки  вивчив і любив цю вільну мову, в якій слова вимовляються злитно, без пауз, ніби тече ріка, і через кілька років він вмовить полковника й на фюзеляжі його літака напишуть французькою “Un princе petit”, маленький принц. Та це потім. А зараз продавчиня дістала з королівської скарбниці декорований порцеляновими дзвіночками флакон у відтінках білого і жовтого золота, на якому було на написано “Le muguet”. Конвалія.

– Сes parfumeries plaisent votre femme favorite,** – сказала вона.

Парфуми були просто дивовижні. Коли дружина відкривала флакончик, то прохолодний, чистий запах конвалії заповнював усю їхню кімнату і  залишався в ній довго-довго. І тоді вони не сміли ні сердитися, ні ображатися одне на одного через якусь дрібничку, тому що конвалія завжди вважалася символом щасливого кохання.

 

Біль про нього таки не забувся і повернувсь назад. Тим паче, що в сусідній палаті йому вже не було чого робити: той закривавлений хлопчина з територіальної оборони стоїть уже на іншому блокпосту, небесному, і пропускає машини в царство Боже. Тільки на цей раз той пришелепуватий  біль прибрав риси одного метушливого чоловічка, який мав тоненький голос і розмовляв так, ніби дряпав по склу, через що на нього й казали Дряпичка. Цей Дряпичка навіть улітку носив бавовняні пальчатки, казав, що в нього мерзнуть руки. Але то була неправда. Пальчатки він одягав для того, щоб ніхто не побачив його довгих, як у Фреді Крюгера нігтів, якими він міг вчепитися в голову.

Однак для Павла гірше за будь-який біль було усвідомлення того, що він із своїм осліплим оком став інвалідом. Це слово “інвалід” дотинало його до глибини душі і вганяло в розпач. Він ще не звик до нього, ще  не змирився, і ось тепер Павло борсався на зіжмаканому ліжку і безуспішно намагався освоїтися з цим новим для себе статусом інваліда. Осягти розумом той беззаперечний факт, що віднині його сприйматимуть зовсім по-іншому, ніж раніше. Сприйматимуть як людину, що не зможе обійтися без сторонньої допомоги, а то й просто перечепиться і впаде.

    – Еге ж,  –  казав сам з собі Павло з невеселою  іронією, –  тепер ти матимеш безліч привілеїв. Будеш менше платити за газ і електрику, тобі уступатимуть місце в громадському транспорті  і  при потребі забезпечать протезами зубів,

щелепи і навіть твого ока. Дадуть знижку на путівку в санаторій і ти отримаєш

_________________________________________________________________
   *Ви маєте парфуми з запахом конвалії?(франц.).

**Ці парфуми сподобаються вашій коханій жінці. Це дихання конвалії (франц.).

 

річний абонемент в басейн при наявності довідки про інвалідність. Життя буде прекрасне. Одна  біда, що ти не зможеш літати. Однооких пілотів не буває.

 І коли він ось так сам себе мордував, йому хотілося зірватися з постелі й кудись бігти, перевертати ці напхані ліками тумбочки, вити від безвиході та безсилля, і ще від того, що він тепер не зможе помститися за своїх товаришів. І коли думав про загиблих, то знову й знову прокручував перед собою відеоролик свого останнього у житті повітряного бою.

З росіян пілоти нікудишні. Атакують вони тупо, без вигадки, та вся біда в тому, що їх завжди багато. Орки взагалі не знають міри і без кінця розмножуються, вони подібні до своїх матрьошок – одна в одній і завжди вагітні. Нападають орки лише тоді, коли їх більше. Так сталося й на цей раз. Першого шуляка Павло звалив на землю одним снарядом, навіть встиг побачити, як катапультувався пілот (хоча навряд чи це йому допомогло, адже рашистським льотчикам підрізували стропи парашутів, щоб не потрапили в полон і не розпатякали зайвого), і одразу ж після цього кинувся на другого. Потягнув на себе штурвал і ніс його винищувача загрозливо піднявся вгору й застиг на місці, наче прицілювався. Це була не раз випробувана в бою “кобра”,  класичний  маневр, який врятував життя не одному пілоту. Ще мить, і кобра смертельно вжалила б залітного московського пташка, та раптом у Павла перед очима спалахнуло неймовірно яскраве сонце. Воно прорвалося крізь хмару, сяйнуло мегатонним вогнем, і через це Павло й не встиг своєчасно помітити третього літака, який зайшов з-під того сліпучого сонця і  випередив його на кілька секунд. Але кілька секунд в повітряному бою – це дуже багато. Часом це може означати ціле життя. Рашист раніше натиснув на гашетці червону кнопку, і ось тепер Павло перевертається, шарпається на ліжку, дарма намагаючись знайти собі якесь опертя у вигляді мимовільної згадки.

 

Того дня був обхід завідуючої. Попереду йшла сама завідуюча, за нею      ступав палатний лікар, далі незамінний у нинішніх обставинах лікар-реабілітолог  (про Вікентія Іраклійовича ходили легенди, що він своєю ученістю воскресав немічних і убієних, як Христос Лазаря), і нарешті медсестра та двоє чи троє інтернів.* І коли процесія наблизилася до Павлового ліжка, він знову почав про те саме.

– Де вона? Чому ви її від мене ховаєте?

– Посттравматичний стресовий розлад, – сказав палатний лікар. – Йому весь час мерещиться.

Павло докірливо подивився на палатного і заговорив спокійнішим та врівноваженим голосом.

– Слухайте, нічого я не вигадую. Вона приходила, вона точно була в палаті.

    – А може ви нам скажете, хто ця вона? –  іронічно перепитала завідуюча.

– Як хто? Моя дружина.

– Ваша дружина живе в іншому місті.

__________________________________________________________

*Випускники вищих медичних закладів, які проходять практику в інтернатурі.

.

– Ну й що? Вона приходила. Вона й зараз десь тут недалеко.

Палатний лікар розвів руками і почав оправдовуватись, наче був у чомусь винним.

– Він таким раніше не був. Ну, депресія, в його стані це зрозуміло. Але щоб аж так? Щоб марив і сам вірив у своє марення? Це вже щось інше.

– Це називається афективним вибухом. Сильне душевне хвилювання, яке заважає тверезо мислити, – заговорив, як по писаному, психолог-реабілітолог, уже згаданий нами Вікентій Іраклійович. – Але має бути причина, яка до цього призвела. І якщо ми цієї причини не знайдемо, то вона й надалі провокуватиме різного роду емоційно-психічні реакції. Я спробую в цьому розібратися.

– Спробуйте, Вікентію Іраклійовичу, спробуйте, дорогий, просто сил немає на нього дивитися! – аж руку до серця притиснула завідуюча.  Потім розпитала в Павла чим він хворів у дитинстві, яка в нього спадковість та як він спить, і  не затримуючись, повела свою процесію до іншого ліжка.

І коли всі вони пішли, Вікентій Іраклійович поклав свою руку на його руку і начебто й погодився.

– Може бути, що ваша дружина й справді приходила. Але як ви про це дізналися?

Павло сумно посміхнувся.

– Ви думаєте, що я потьмарився головою? Зі мною в порядку. Але можна, щоб ви мне послухали? Маєте кілька хвилин?

– Уже слухаю.

І Павло розповів. І про те, як він з Парижа привіз своїй Славці парфуми, ну просто неймовірні парфуми, називалися вони “Le muguet”, і як пахнула конвалією їхня кімната, і волосся його дружини пахло, обличчя, сукня, і навіть якби він зовсім осліпнув, то все одно упізнав би її по цьому запаху.

– І ось я знову відчув той самий аромат конвалії. Тут, в оцій палаті. То я хочу вас запитати – де він узявся? Звідки? Значить, вона приходила? Подивилася, що я сплю й пожаліла будити?

– Ну а зараз ви його теж відчуваєте?

– Зараз теж. Такий тоненький, упізнаваний.

– І зараз?!

Вікентій Іраклійович пройшовся палатою, обережно вдихнув повітря, видихнув, та як він не принюхався, а ніякого аромату конвалії так і не відчув. З відкритого вікна пахло дощем, відгонило випадковим димком, гнилим торішнім листям і чим завгодно, тільки не цією лісовою квіткою. Та й цвісти їй ще рано. Біленькі рясні дзвіночки вкриють звільнені від снігу галявини лише у квітні, а зараз тільки березень.

А от його пацієнт переконаний, що пахне конвалія. І на сентиментального фантазера він не схожий. І міркує, сказати б так, цілком логічно. Тоді в чому загадка? І раптом Вікентію Іраклійовичу пригадалися лекції в медичному інституті. Студентам розказували, як цікаво влаштований людський організм. А влаштований він справді мудро і далекоглядно: коли в людини страждає периферична анатомо-фізіологічна система, яка одержує інформацію з навколишнього середовища, тоді посилюються інші, додаткові джерела інформації, іншими словами, якщо слабне зір, то водночас може неймовірно загостритися слух або нюх. А його пацієнт втратив око. То що? Відтоді він почав відчувати ті ледве вловимі запахи, які не відчуває будь-яка інша звичайна людина? Добре, погодимося. Але звідки ці навіть найтонші пахощі конвалії взялися в палаті?

І здається, він здогадався. Узяв листок лікарських призначень і в довгому списку сердечних та знеболюючих препаратів знайшов “Convallariae majalisі”. Ось вона, настойка конвалії! Йому виписали настойку конвалії. Все зрозуміло, все роз’яснилось і стало на свої місця.

Значить, правду казав Павло – вона таки приходила.  І приходила тільки до   нього одного і ні до кого іншого. Ніхто й не здогадався, що вона тут була.

І навіть не сама приходила, а з усім, що було для них обох найдорожчим. З їхніми стежками, дорогами, піщаним берегом, на якому залишилися їхні сліди, ніжними есемесками і ночами суцільного щастя. В минуле немає жодного поїзда, пароплава, жодних коліс, але минуле може повернути запах квітки. Вдихнеш її і твоє минуле одразу з’явиться перед очима, відкриється тобі, оживе, затріпочуть листям спиляні дерева і повториться музика, яка грала в парку, коли тобі було двадцять.

Якби хоч на хвилинку воно повернулося  і до його  Славки, як зараз до нього! Дружина залишилася десь там, у сплюндрованому Ірпені, де з будинків зосталися одні фундаменти. Їй з донькою знайшли тимчасову кімнату в гуртожитку, і її маленька кімнатка наскрізь пропахла димом і згарищем. І  волосся в неї пахне не конвалією,  її голова і весь одяг просякнуті гаром, тому що багато днів і ночей вона просиділа в підвалі.

Павлові аж сльоза набігла на його бідне око. Воно ж не вибите, а просто не бачить.

– Так хочеться  приїхати до неї після госпіталю і знову подарувати їй наш “Le Мuguet”! – замріяно сказав Павло. – Щоб вона пирснула його на своє біленьке зап’ястя, вдихнула, заплющила очі і попала в довоєнне життя. Але де ти його тепер знайдеш? Росіяни розбомбили навіть парфумерні крамниці.

Вікентій Іраклійович мовчки сидів на краєчку Павлового ліжка і про щось зосереджено думав. І раптом його обличчя прояснилось.

– Клянусь рештками свого волосся, що через тиждень ось тут на тумбочці стоятиме флакончик! Ваш французький “Le Мuguet” стоятиме. Де я його візьму? А то вже моя справа. Волонтери допоможуть. Тільки в мене буде одна умова…

– І яка ваша умова?

– Умова така: ви дуже захочете видужати. Набратися сил і стати на ноги. І щоб ніяких чорних думок, ніякої депресії. І з вами все буде добре. І все буде Україна.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!