Віктор Терен. «Вирвати із себе все російське»

569

(Уривок з роману “Пандемія”)

Одного дня багато-багато росіян взяли лопати, пішли на цвинтар під Кремлівською стіною і розгребли могилу Сталіна. Витягли труп, пораділи, що він не зогнив і не розклався, хіба-що добряче засмердівся, а потім роздрукували труп на 3-d принтері і кожен росіянин приніс  його до себе додому.

Труп посадили за сімейний стіл, пригостили улюбленими стравами Йосипа Віссаріоновича (знали, що він любив, адже одним із особистих кухарів Сталіна був дід Володимира Путіна Свиридон Путін), згадали бойові роки, побідкалися, що розпався Союз “нєрушімий” і насамкінець попросили в трупа поради, що їм робити далі.

– За кожну пораду віддайте мій ґудзик, – сказав труп, розпаливши велику, завбільшки з кулак знамениту сталінську люльку.

Тут така справа – коли труп вождя перекладали з мавзолею в дерев’яну труну, то золоті ґудзики на його кітелі замінили на латунні. Культ розвінчали і ґудзики забрали.

Віддали йому ті ґудзики. Труп попив чаю з сливовим варенням (при житті любив сливи і суп з маленьких курчаток, які тільки-но  вилупилися) і сказав, що треба знищити українців. Страх перед українцями у Сталіна був такий великий, що він його тіпав і на тому світі.

Його почули…

 

Його почули і загриміло, затупотіло, заскреготіло залізо об залізо, вдарилася кров об кров.  Повітряні тривоги, цілоденне виття сирен, хистка надія знайти когось під завалами. Церкви, облаштовані під ворожі укріплення, бо вони знали, що українці ніколи не стрілятимуть в Бога. Пологи у бомбосховищах, в підземеллі метро, шукаємо сім’ю, яка усиновить дітей, хлопчика й дівчинку, вони народилися вчора, тато й мама загинули в Сумах, діти лишилися зовсім одні. Я годуватиму їх своїм серцем. Викладений на землі напис “Діти”, мішень для бомбометання, порожні дитячі возики, право на життя мого народу.

Руzкій, пляма на все життя, пляма кривава, чорна. Руzкіе, генетична помилка планети. Ранкова молитва перед портретом ботоскного росфюрера. Відірвані сраки, які спалять у пересувному крематорії. Скриншот з телефону вбитого російського солдата: “Мамка, я на Украине.  Мне страшно. Мы херачим по всем подряд, даже по мирным. По всем подряд. Нам сказали, что они нас будут приветствовать, а они кидаются под нашу технику, не дают проехать. Называют нас фашистами. Нас заживо зажарят. Мама, мене очень тяжело, пайди к гадалке”. Дійдеш, падлюко, до Києва лише з грунтовими водами.

Обстріляні гуртожитки, заміновані лікарні, ракета, яка летить за тобою, поезія, що волочить по згарищах своє перебите крило – на фасаді розбомбленої багатоповерхівки великими літерами чийсь вірш, найкращий з усіх, які я читав останнім часом:

 

Одягай найтепліші штани,

Бо в підвалі померзнуть ноги.

Я любив тебе ще до війни,

І скажу про це в день перемоги.

 

Я не знаю чи я залишусь живим, коли ти це прочитаєш.

Ти в метро співаєш гімн України. Ти на мітингу в Мелітополі, вони стріляють по ногах, а ви всі стоїте й співаєте гімн України. Ти під Херсоном, ти за межею досяжності, ти ось тут, біля мене, ти радієш теплому березню, вже обліталися бджоли, і все одно не віриш, що немає завтра.

Вирвати із себе усе російське, з кров’ю і м’ясом, їхню породу і їхній язик, викинути страх, ніби ганчірку. Не можу заснути, але не від страху, а від ненависті й огиди. Сину, ніколи б я не подумав, що ти в бою захищатимеш мою спину, а я твою.

 

…Він спустився напівтемними сходами в підвал і тільки тепер згадав, що забув свій череп. Ну так, він залишив його наверху, прямо на столі, а без нього йому аж ніяк. З ким же він буде розмовляти, хто йому розповість про таємниці не надто поштивого данського Ельсинора? А череп у нього був просто чудовий, куди кращий, ніж ті два, що були раніше. Ті буди потріскані, з якоїсь чорної глини, а цей – з правдивого воску, а надто виразними були його порожні очиці, наскрізь пронизували, аж страшно робилося, коли він брав той череп в руку й запитував – чий ти, кому ти належав? Блазню чи королю? Судді чи вбивцю?  І череп відповідав, що всім відразу він належав, бо кожен з нас може бути одночасно і королем, і блазнем. Такий задум Творця і ніхто й ніколи тієї загадки не розгадає. Отож хоч-не-хоч, а потрібно було повернутися і забрати свій дорогоцінний череп, тому що такого в нього більше не буде.

Краще б не повертався. Не знаю, як там у 16 сторіччі, а в нашому – вернутися означає невдачу, лихо, а він таки повернувся і уже з черепом під рукою спустився в підвал.

Там уже були всі – і його нерішуча Офелія, і її пустопорожній гуляка брат Лаерт, і похмурий привид батька з печаллю на виснаженому обличчі –  всі вони зібралися у Францію, наче їх там ждуть – а казав же, краще все-таки в Польщу, Польща гостинніше приймає біженців, біженці там сплять у цілком пристойних спортзалах та в школах. Офелія сиділа на ящику для реквізитів і наспівувала якісь безглузді пісеньки, Лаерт просто куняв, а привид короля щось бубнів про снаряди, які знову накрили житлові квартали. Ну так, вони все переплутали – століття, країни, вже збожеволіли або незабаром це зроблять, і він з ними також.

– Гамлет, – озвалася до нього  Офелія, – я десь загубила свій віночок. Ти не бачив?

– А я теж забувся свій череп, потім за ним повертався.

Маріуполь бомбардували зранку до ночі і з ночі до ранку. І до всього цього якось уже всі звикли, як звикають до похмурої погоди, холоду, голоду, та навіть пацюків, які раптом виплодилися в неймовірній кількості і гризуть все підряд, навіть на бетонних балках видно відмітини їхніх зубів. Але того дня орки скинули на драматичний театр не просту бомбу, а надпотужну, завбільшки з  годовалого бичка. В підвалі театру сховалися сотні мирних мешканців міста, а сама будівля з усіх боків була помічена написом “Діти”. Під завалами загинули сотні ні в чому невинних людей.

А перед цим Гамлет і Офелія ще встигли посидіти удвох, притулившись спинами до газового котла.

– Знаєш, а я тебе справді люблю! – сказав Гамлет. – Я  про це раніше не казав, а це хоч зараз тобі скажу. Справді люблю, без Шекспіра.

– І я тебе люблю, – відповіла  Офелія. –  Дуже.

Потім він ще встиг згадати, де бачив її віночок з білих троянд – вона його повісила на дверній ручці костюмерної. Побігла в підвал і про нього забула.

І ще потім встиг подумати, що було б добре, якби Шекспір переписав останній акт, в якому Офелія отруїлася. Навіщо? Вони ж любили одне одного, ще як були дітьми.

Але сказати про це він уже не встиг. Шекспір лежав, притиснутий залізною балкою до цементної підлоги і на мережаний комірець його камзолу повільно стікала кров.

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!