(УРИВКИ З РОМАНУ “ПАНДЕМІЯ”)
1
Спочатку начебто нічого й не відбувалося. Сонце сходило за графіком, кури мого братухи так само тікали в сховок від знахабнілого шуліки, а на базарі котяча благодійниця Стешка запевняла, що її чотирилапі друзі безмірно совісніші за двоногих істот, тобто, нас з вами. Я задумав спорудити ще одні сходи, щось на зразок ескалатора, щоб моя Анничка ступала на них і відразу потрапляла на горище, звідки відкривався прекрасний ландшафт з вирубаним дубовим лісом і розкішним сміттєзвалищем, над яким кружеляли голодні птахи, мов чайки над морем. Усе було, як завжди і ніщо не провіщало тривожних сигналів ні з неба, ні з екрану телевізора. І все ж чутки про підступну всесвітню моровицю долинали все частіше. Страшне своєю невідомістю і гостре, як кована сокира, слово “ковід” нависло над головою, і наш допитливий народ почав розбиратися, що ж воно таке і з чим його їдять.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одні казали, що той coronovirus народився в череві здохлої акули, і то було схоже на правду, бо коли скуштуєш рибу з нашого супермаркету, то в трудовому животі українців заведеться все, що завгодно. Інші аргументовано доводили, що ні, справа не в акулі, цей коронований вірус зробили своїми руками китайці, а вони такі, що здатні на всякі жахіття, ви ж тільки послухайте, як називаються їхні дитячі іграшки: “Крокодил і вагітна комашка”, “Відріж зайчику вушко,” “Підсмажений динозаврик” і таке подібне, включно з різними непристойностями. Мольфарка Марфа взагалі мала свій погляд на речі, і була впевнена, що всі віруси од вошей, а воші поналазили в Карпати разом з москалями, і тут я з нею повністю згоден.
Та як би там не було, а люди ждали виступу першої людини в державі, якій вони довірили свої сподівання і чесно сплачені податки. Сам себе він називав Верховним і це самовизначення йому дуже подобалося. І тому кожного разу повторював:
– Я – Верховний. Верховний скрізь. На засіданнях сенату, на хрестинах, на іменинах у свого дружка, на шашликах, всюди.
Ради Бога, мені по цимбалах. Нехай так і буде, як йому хочеться.
Отож українці з нетерпінням чекали аби Верховний їм розказав, що робити з цією китайською пошестю, щоб ми перемогли й пішли вперед, ще далі, ніж завжди. Але Верховний був дуже зайнятий – то в нього спортзал, з якого він посилав звернення до народу у вигляді есемесок, то якась важлива vip-вечірка, на якій вирішувалися законспіровані кадрові питання, то боротьба з багатіями, і лише згодом він став навитяжку перед країною й урочисто промовив:
– Шановний народе, я – Верховний.
Шановний народ відклав усі свої справи і прикипів до телевізора.
– Я – майстер спорту по боротьбі з вірусами!
Посланий меседж був надзвичайно важливим, але Верховному й цього видалося замало. І він додав:
– З мікробами і з бактеріями також!
Потім зробив багатозначну паузу, щоб люди змогли осмислити всю значимість почутого, і натхненно продовжував.
– Навколо мене ворушаться вірусні щупальці, з полюса сиплеться пісок, зморщилася державна печатка, і ще буде й буде багато всіляких страхіть, але я одягну каску, бронежилет і піду вакцинуватися разом з вами!
Погодьтеся, що це було сміливо сказано. Верховний одягнув каску, і хоч вона виявилася завеликою і через це він став схожим на симпатичного маслючка, та все одно це не зіпсувало його трендового вигляду. А коли ще й оголив торс і показав, який він накачаний і які в нього біцепси, то людям відразу одлягло од серця: авжеж, з таким Верховним вони все переможуть. Втече той вірус назад у свій Китай, втече аж бігом, а над Україною знову засвітиться оптимістичне небо.
І на початку все воно так і складалося. І якщо Європу трясла небачена досі пошесть, то в нас усе було, як і завжди, без змін у виданому про смерть свідоцтві. Ті самі традиційні інфаркти і те саме лікування дарницьким цитрамоном. Та ось вітер подув не в ту сторону, не вздовж, а впоперек, і тепер усе частіше можна було почути тривожні розмови.
– Ти знав дядька Михайла?
– Аякже! А чого знав?
– Того, що вже немає дядька.
– А де ж він подівся?
– Схопив живіт, а тоді почав кашляти. Кашляв, кашляв, і так і скапарився.
А то й про іншого.
– Це правда, що Петренко помер?
– Вчора. А перед цим нюх втратив. Бідкався, що й чарки не понюхає.
– Так я ж його недавно бачив!
– То недавно. А вчора вранці жінка до нього кинулася, а він холодний.
Якось на базарі Стешка зустріла Ксеню – то була її подруга, і навіть більше, ніж подруга: колись вони обоє любили одного хлопця, а Стасик любив їх обох, така була між ними сердечна спорідненість. Потім Стасик знайшов собі ще одну любаску, але ненадовго – його нова пасія приголубила іншого, а їхній Стасик, обдурений і поневажений, залишився один, як палець.
Ксеня несла не то вазу, не то глечик, і якась була сама не своя, схилила голову й скулилася, як побита. І ще й у хустці, яка старила її років на десять.
– Привіт, подружко! – защебетала Стешка, вона не вміла сердитися навіть на колишню суперницю. – А що це ти купила? Для квітів?
– Які там квіти! Це для нашого Стасика.
– Для Стасика?
– Для нього ж. Якраз те, що треба.
І тоді Ксеня розказала, що Стасик захворів на ковід, в лікарню його не взяли, бо в них там статистика, то щоб не попсував. А в нього температура, росла, росла, він просто згорів. А перед цим подзвонив, щоб вона приїхала.
– Він лежав на якомусь манатті і просив у мене пробачення. Я йому простила. І вирішила по старій дружбі поховати, нема ж кому. Поїхала на цвинтар, а там кажуть, що ковідних вони не хоронять, а спалюють. Тоді я подалася в крематорій, а там сказали, що в них урни закінчилися. Треба ждати, поки з Житомира привезуть. То хтось мені шепнув – якщо даси тисячу і приїдеш із своєю урною, то спалять навіть без черги. То я оце й купила.
– В мене кращі вази, фарфорові. Я б тобі й так дала, без грошей. Було б до мене прийти.
– Приходила, а тебе не було.
– За товаром їздила.
Тоді вони пошукали і знайшли у вагончику іншу посудину – теж чималеньку, з чорної глини і вузеньким горлечком. На ній були вигравірувані якісь коники, дядьки з списами, а на етикетці написано, що це грецька амфора. Ксеня десь читала, що амфори призначалися для поховання дітей. Ну а Стасик і був, як дитина, хто покличе, до того й побіжить.
За базарчиком на пагорбі стояла церква і в небо підіймався тоненький хрест. Стешка перехрестилася й тихенько сказала.
– Помолися за його душу.
– Помолюся. На трубу крематорія, – з притиском відповіла Ксеня й поспішила на маршрутку.
А Стешка пішла поплакати на свою лавку.
Атож, у неї була її лавка. Стояла осторонь від базару, за купами потовченої цегли і якимсь покрученим залізяччям. Зігнута стара верба затулила її від усього світу довгими зеленими пацьорками, і про неї ніхто не знав і не здогадувався. Ні залізничний сторож, який десь тут недалеко охороняв залізничну колію, щоб нікуди не втекла, ні п’янички, які б давно облюбували її для задушевної бесіди, знали про неї тільки Стешчині коти, але вони поклялися коростяним щуром (від якого чешеться язик), що нікому про неї не скажуть.
Стешка зовсім занепала духом. І не лише через Стасика, а й тому, що базар, можна сказати, капітулював. Ніхто нічого не купував, хазяїн давав їй копійки, і ще й хворіла мати. І взагалі, думала, що цей ковід ненадовго, що як появився він, так і щезне, але ж виходило, що ні, не зникне він і нікуди не подінеться. І з цією новою моторошною реальністю доведеться змиритися й жити.
Страх остаточно запанував над приреченими людьми.
Панічний страх припинення свого біологічного існування, безпорадного лікарняного ліжка, втрати роботи, заробітку, врешті, нерозгаданий страх, навіяний прикметами і снами, які сприймалися похмурими сигналами з потойбіччя. І якщо в далекі мезозойські тисячоліття страх перед стихією і звіром об’єднував людей в родини і племена, то тепер навпаки, роз’єднував і заганяв кожного у власну нірку і свій кокон. В цій втечі від подібних до себе вбачалася хистка надія на спасіння, але яке спасіння, якщо нам заповідалося, щоб ми не цуралися, а любили одне одного? Це ж Він сказав, що немає вищого призначення, як віддати життя за ближнього.
Єдине, що рятувало від пригніченості і отупіння – це інтернет. Тоненька ниточка, яка з’єднувала людей з людьми і час від часу нагадувала, що ми ще не зовсім захланні. Онлайн-школа, онлайн-гастроном, онлайн лікар і онлайн прослуховування легень. Онлайн вчора, онлайн завтра, онлайн осінь. Онлайн піти, поїхати, онлайн “а давай ми нікуди не підемо і не поїдемо, а роздягнемося й попадаємо в ліжко, і це найкраще, що зможемо зробити”.
Невід’ємною частиною життя стали маски.
Вони були як паспорт, як перепустка на іншу планету. Правда, тут виникла проблема. Свої маски, які були на складах, ми продали за кордон, нових не пошили, і тоді міністр народного здоров’я і довголіття одягнув на себе маску пелікана й закликав переходити до самооборони.
І його почули. Уже невдовзі жінки в’язали маски з м’якенької козячої шерсті, а чоловіки взагалі прикривалися чим попало, наприклад, чашечка бюстгальтера коханої дружини була, як маска: щільно прилягала до обличчя і з неї тоненько струменіли запахи ніжного жіночого тіла. Набули популярності універсальні маски типу “унісекс”, які підходили всім, незалежно від статевої приналежності. Для цього брали пластикові бутлі, підрізали знизу і одягали на голову. І тоді здавалося, що місто заполонили космічні приблудці, надто ввечері, коли на ці унікальні шоломи падало місячне світло.
По телевізору показали, як відомі на всю країну люди (політичні лідери, академіки, вище церковне духівництво, борці з мафією) сиділи за швейною машинкою, шили маски й давали вичерпні консультації. Голова Спілки письменників власноруч пошив маску для кожного спілчанського літератора, тому що майстри слова, особливо майстри дитячої поезії, зубожіли, обносилися, і придбання маски стало для них вельми проблематичним.
Далі пішла мода на карнавальні маски. Все почалося з ресторану “Панбархат.” Одне тільки слово “пан” говорило про те, для кого він, цей ресторан з вивішеною на вулицю вартістю страв аби не заходили прості смертні й не вимазували підлогу. І коли оголосили локдаун і за якийсь тиждень людське життя так неочікувано змінилося, коли заляканим людям заборонили навіть виходити на вулицю (дозволялося вигулювати собак, і тоді позичали собак одне в одного, щоб вийти в парк і подихати повітрям), то на цьому фоні в “Панбархат” під’їжджали з чорного ходу машини, пили й веселилися ті, для кого не існувало ніяких застережень і правил. Одного разу там святкувати день народження у формі карнавалу. Був Арлекін (голова прикрашена золотими дзвіночками), Мальвіна (з пуделем Артемоном), кошлате чудовисько з тоненькими прорізами для очей і рота, маскарадний плащ з маскою Бетмана, сміялися, танцювали й плювати вони хотіли на той локдаун. Усе для друзів, закон для ворогів. Але відтоді, наслідуючи бомонд, простолюди теж почали носити маскарадні маски. І через це почався повний хаос: у місті вешталися звірині морди, чоловіки під виглядом черничок проникали в жіночі монастирі, а завсідники борделів опинилися в парламентському комітеті з питань релігії і моралі. Всім знайшлося заняття і місце під куполом. Лише зайчикам не пощастило: вони стояли під зачиненою їдальнею і просили хлібця.
До всіх цих подій додалася й погода, в якій не було ніякої осінньої логіки. Вересень, жовтень, мусили б тарабанити дощі, хлюпати з ринви цілими потоками, а проте з однотонного сухого неба не випадало й краплинки. З дня на день пекло і пряжило те саме непідвладне календарю сонце.
Колись воно вже було, таке саме сонце. Я працював у каменярні, і ледве заходив у прорубаний в скелі тісний коридор, як на мене відразу накидалося це збожеволіле світило. Пекло й дотинало червоним вогнем крізь захисні окуляри, які намагалися хоч якось порятувати мої невиспані очі. І потім, відбиваючись від скелястих уламків, множилося на тисячі іскор – якась колюча, перемішана з гранітним борошном мозаїка, що виснажувала дужче за металеве кайло. Можливо й справді існував якийсь диявольський зв’язок між цією моровицею і аномальною осінньою спекою?
2
В дитинстві я боявся дядька Григорія, але боявся його з якимсь особливим поштивим острахом. Передусім через довге сиве волосся. Як і ведеться, у всіх сільських дядьків волосся було обстрижене, абияк сховане під шапку, а в нього пишними хвилями обрамляло велику голову і спадало на плечі – ну вилитий тобі Карл Маркс, той, що на портреті в сільському клубі. Тільки обличчя Карла було кругле, пещене, а в дядька – грубе, недбало скошене з обох боків сокирою. Але мій поштивий острах ще дужче посилювався, коли дядько починав щось розповідати. А він це умів. Розказував, що бачив своїми очима, як на водосвяття отворилися небеса і він угледів з того боку вирубаний з прозорої криги хрест, наскрізь просвічувався, бо ж сонце там ближче. І ще нібито на чорному від спеки пагорбі об’явилася криниця – і справді, пішли, подивилися, а там ручай тріпоче з-під виснаженої акаційки. І нібито бачив таке, чого б краще ніколи й не бачити: і як червоні виродки розстріляли вертеп, який водили по селу, усіх трьох царів, Ірода й ангела на смерть повбивали, і як сільрадівські холуї ходили по хатах, позабирали в людей кобзи та бандури, звалили все на купу й підпалили. І те вогнище не просто горіло, а стогнало й криком кричало. І ще видів своїми очима руки, чорні, покручені, як коріння, – ані грудей, плечей, голови не бачив, а лише одні руки – вихоплювали з вогню, з кобзарської пісні обгорілі головешки.
Отож, повторюся, дядько Григорій і своїм довгим сивим волоссям, і розмовами був не такий, як усі, але й провидцем, а тим паче святим, назвати його теж не можна було, бо де ви бачили хоч одного святого з смердючою цигаркою в зубах? Він, бувало, заходив і до нас, сидів біля пічки, грівся з вулиці, а я дивився на його скрижаніле од морозу сиве волосся і слухав.
– Отоді й знайшовся муж, який захотів свій народ з неволі вивести, – починав дядько здалеку.
– Ой божечко! – схопилася з-за столу мати й кинулася запинати вікно. – Чужі очі, знаєте…
Дядько на те не завважив і продовжував.
– На волю вивести, в землю обітовану.
– Там певно немає колгоспів, – зітхнула мати. – І я б пішла.
Зібрав він людей біля церкви та й каже: поведу я вас туди, де весело й вільно жити. Підете зі мною і за мною?
Всі й пішли за Мойсеєм. Не світ за очі, а в світ перед очима.
Водив свій народ полями, пустинями, і ноги свої вони позбивали об груддя, звіра відлякували ліхтарем, і коли вже підійшли до тієї межі, за якою не було ні чортового рискаля, ні пришибленого москаля, то всі геть потомилися і вибилися з сил. І тоді й залунали голоси – спершу обережні, несміливі, а потім усе гучніші.
– Досить з нас, далі ми нікуди не підемо! Дай нам води.
– Дай нам грошей. Ми що, даром з тобою ходили?
– В мене корова півроку не здоєна, молоко пропаде, ти мені даси молока?
І пішло-поїхало. Хтось жалкував за вишневим садком, інший переконував, що не такі вже й погані ті пришельці зі сходу, ми і вони однакові, і коли Мойсей ще якось намагався їх усовістити, втримати, то недавні його попутники та побратими ще дужче розсердилися й почали кидати в нього каміння.
– Так отож у Біблії сказано, що пророк Мойсей невідомо де подівся і де його поховали. А я собі думаю, що його таки закидали камінням. Та лише з Господньої волі пісок під ним захвилювався, як море, і все каміннюччя з нього осипалося. І після цього ще довго він жив, ходив землею, та тільки мовчав, бо залишилася в нього велика образа на людей. І як з цим жити, коли ти – хліб, а в тебе камінь?
Мабуть, дядька Григорія хтось тяжко скривдив або й жорстоко зрадив, якщо він про це розказував. Та й сам він був, як той Мойсей, і теж невідомо де й коли занапастив себе. Ходили чутки, що його вкинули в погріб (у міліції був такий страшний погріб, в якому тримали ворогів і наших, і з усього району), а то проговорили, що його збила казенна машина, та як би там не було, а все це було ніби вчора.
А й справді, начебто вчора: пищала якась вересклива дудка, кричали жінки, дзенькало розбите скло автобуса, і прямо на дорозі палахкотіли вогнища. Грішні вогнища, бо все це було не по-божому.
Отож перенесуся в наш людинолюбний час, в ту минулорічну зиму, яка біснувалася й крутила снігом, як циганка спідницею. В суцільному тумані, в обмеженій видимості літак з евакуйованими українцями летів з охопленого коронавірусом Уханю. В таких погодних умовах літаки зазвичай спочивають на своїх аеродромах, а цей летів і летів, долав відстані і часові пояси, і нарешті знайшов небо над Україною. Довго кружеляв і просив дозволу на посадку. Приземлився в Харкові. І відразу після виснажливого чотирнадцятигодинного перельоту його втомлених пасажирів посадили в автобуси і повезли в Нові Санжари, де їх повинні були поселити в санаторій на карантин.
Земля не дуже відрізнялася від неба – той самий туман і та сама снігова негода. Але автобус, як і перед цим літак, вперто пробивався крізь навислу пітьму і десятки заметілей. Він був обережний, міцно тримався на скрижанілій дорозі, і хоч люди були, що називається, на межі сил, настрій у всіх був піднесений і святковий. Вдома, нарешті вдома! І дарма, що в заледенілій темряві важко було щось розгледіти – вони все одно вдивлялися в вікна і їм здавалося, що розрізняють і впізнають рідні свої тополі, села, мости, все-все, що завжди жило в серці і від чого не можна відгородитися ніякою китайською стіною.
Вже перед самими Новими Санжарами ще здалеку помітили якісь мерехтливі заграви. Червоні відблиски падали на сніги обабіч дороги і здавалося, що й самі сніги палахкотять широким тривожним вогнем. Водій з кимсь поговорив по мобільному телефону і поїхав повільніше. І незабаром вони побачили на дорозі прямо перед автобусом вогненні барикади. Соснові гілки, хмиз, ящики, все, що тільки могло горіти, якісь доброзичливці понастягували на купи, облили соляркою і підпалили. Розсипався жаринками густий кіптявий дим, так горять автомобільні шини. Навколо метушилися чорні примари (інакше просто не скажеш), розмахували руками, кричали, сурмили в якусь верескливу дудку й погрожували кулаками.
– Це вам влаштували таку гарячу зустріч місцеві жителі, – пояснив по радіо водій. – Не пускають до себе. Вимагають, щоб їхали назад.
Люди посхоплювалися з місць і кинулися до водійської кабіни.
– Це нас так зустрічають вдома? Ми ж у себе, в Україні! Куди ж нам їхати?
– Мені за них соромно, – вибачався водій. – Зараз поліція наведе порядок.
І тоді в автобуси й полетіло каміння. Цілий кам’яний град зарані заготовленого каміння затарабанив, загуркав об дзвінкі від морозу стінки автобусів. З розбитого вікна посипалося скло. А з того боку червоної темряви, з невидимого мегафону надривався істеричний голос:
– Геть, геть! Повертайтеся туди, звідки приїхали!
Наразі з’явилися пожежники, пішли прямо на полум’я і вручну розтягували вогнища. Вихоплювали з вогню й відкидали на узбіччя палаючі шини. Поліцейські стали плече в плече і утворили живий коридор, по якому автобуси й проїхали в санаторій.
Зачинилися ворота і навздогін полетіло ще кілька каменів.
І я навіть не знаю, як то все пояснити. Може, аж так ті протестувальники боялися інфектуватися вірусом? Так ні ж, бо стільки нас не одягає елементарної маски, погляньте в метро, трамваях, маршрутках. Тоді що? Пандемія вивернула на поверхню якусь озлоблену дрімучу захланність, яка причаїлися на дні людської душі ще з часів біблійного Мойсея?
3
Телефон задзеленчав серед ночі і ми з Анничкою відразу зрозуміли, про що він хоче нам сповістити. Тільки я продовжував лежати в ліжку, а вона схопила мобілку. Ну ясно, це її мама.
О Господи, що я кажу? Її мама вже не подзвонить. Зараз про неї скаже сестра. І я навіть знаю, що вона казатиме.
Вони говорили голосно, так що мені було все чути.
– Померла мама. Щойно…
– Я це відчувала… Я знала.
– Оце зараз. При мені. Я прилаштувалася в комірці для прибиральниць, мені дозволили переспати. А тоді щось мене, як кинуло, я в палату, а вона задихається.
– А лікарі? Що лікарі?– для чогось розпитувала Анничка, ніби це могло щось змінити.
– Лікарка сказала, що то як кому написано. Може житиме, а може й ні. І пішла. У них там повно хворих. Вони вмирають і вдень, і вночі. Вони всі помирають, Анничко!
– Ми їдемо, Стешко, їдемо.
Я любив свою тещу. Власне, чому любив? Я й зараз її люблю й любитиму. І вона мене теж любила. От вона любила, і це вже точно в минулому часі.
Але то була правда. Десь глибоко я запав у її зболілу голову. Останні роки їй просто безсовісно почала зраджувати пам’ять, в неї відмирали якісь нейрони і вона перестала пізнавати людей. Бувало, навідається сусідка з якою разом росли, разом на танці бігали, а вона сидить, придивляється, а тоді так несміливо запитує: “Яка ви гарна жіночко, а хто ви будете?” А от мене завжди пізнавала. У неї на стіні висять фотографії в рамочках під склом, то вона показувала на мою й казала: “Це Данило Васильович, мій зять. Він у Києві великий чоловік, пошти архангел!” Архангел – це в неї від археолога, я ж археолог.
Впертий і непідвладний ніякому парацетомолу ковід підкрався й до Прилуцька. Косило всіх підряд, а надто старших за віком.
Ранок і не помишляв появлятися на світ Божий. Закрився хмарами, обкутався туманом, таким густим, що за кілька метрів не можна було розібрати – то привид чи таки людина переходить дорогу?
– Машину поведу я, – сказала Анничка.
– Чому це ти?
– В мене адреналін. Повно адреналіну. Треба його скинути. Добре, що ти зі мною їдеш.
– Ти що? Як би це я не поїхав?
– Ну ти ж учора геть розхворівся. Навіть якщо ти нічого не будеш говорити, а просто сидітимеш поруч, я відчуватиму, що я не одна.
Якби я сказав, що дорога була жахливою, то я б нічого не сказав. Ця, так звана європейська траса (вела ж у Європу) наче побувала під снарядами й бомбами найпотужнішої у світі американської авіації. Однак адреналін виявився непоганим поводирем, і Анничка якимось чудом оминала вирви та ковбоїни. Навряд чи я зміг би по цій європейській пральній дошці рухатися швидше.
Знову дзвонила Стешка. Їй сказали, як це все відбуватиметься. Тіло оброблять хлоровмісним розчином, покладуть у водонепроникний пакет, пакет помістять у труну і строго-на строго попередять, щоб не відкривали.
– Не можу уявити, як мою маму… в пакет… в мішок…
– Треба ж берегтися. Кожного дня тисячі.
– Тисячі, десятки тисяч. Нас уже немає, замість нас одні цифри. Дистанція один від одного не менше півтора метри, мити руки не менше 20 секунд, використовувати маску не більше 3 годин… Я втомилась боятися цифр.
– Анничко, незабаром поворот, гляди, щоб не проскочити.
– От я читала. Коли тонув “Титанік,” молодша за віком жінка поступилася місцем у шлюпці своїй служниці. Чи багато б сьогодні поступилося своєю вакциною? І взагалі, у нас усе навпаки: старші люди не змогли стати в онлайн-чергу на вакцинацію тому, що вони не мають смартфона, і взагалі, він для них terra incognita. То що? До них приїхав хтось, щоб провакцинувати вдома?
Знову пустився сніг, і на цей раз десь там угорі замислили щось дуже серйозне. Я мовчки сидів і розмірковував про те, що цей виборчий меседж “країна в смартфоні” взагалі не гуманний до старших людей. І що ця віртуальна країна з віртуальним Верховним не має нічого спільного з реальною Україною. Анничка зібралася в кулачок і стежила за дорогою. А серцем була там, де лежали складені на купу великі чорні пакети і один з них був призначений для її матері.
…Копачі наносили хмизу і розвели багаття. Треба відігріти землю, щоб трохи розмерзлася. Інакше не вкопаєш.
Кладовище тісне й велике. Гуртожиток. Вогнища горять і з того, і з того боку, і ген аж з того. Тепер кожного дня багато вогнищ, земля, як камінь.
Мати Аннички лежить в герметичній труні, поцілувати чи бодай востаннє доторкнутися до неї рукою заборонено. І взагалі, якийсь ідіот (прости Господи) написав у правилах поховання померлих від ковіду, що на весь обряд виділяється 15 хвилин. Треба бути ще більшим ідіотом, щоб його послухати. Десь тут має бути і представник місцевої влади – за тими ж правилами він повинен переписати прізвища й телефони присутніх на похованні. Якщо запитає мене, скажу все, що я думаю про владу. Місцеву і київську.
Священик кинув у яму жменьку землі і потім довго й старанно витирав об сніг черевики, до яких налипла жовта сира глина. Йому потрібно щось сказати. Так уже повелося – він мусить виголосити промову. Йому заплачено. Підійшов до мене, показав на закриту труну й тихенько запитав:
– Це він чи вона?
В нього сьогодні багато трун і покійників. Усіх не запам’ятає де хто лежить і він чи вона. Отож переходить від однієї домовини до іншої і запитує, хто там – чоловік чи жінка? Жив чи жила, пішов чи пішла у кращі світи?
Стешка трохи прийшла в себе і такій самій запечаленій жінці, як і вона сама, пошепки розповідає, що у матері гарно закрився рот, не западає і не провалюється. Не треба було й шнурком прив’язувати.
– Це я, я в усьому винен! – оправдовувався переді мною чоловік Стешки. – Я приніс додому ковід і всіх заразив.
Я його заспокоюю, що він ні в чому не винен. І взагалі, ніхто ні в чому не винен. І Той, що на розп’ятті, теж ні в чому не винен.
– Коли ж нарешті Його знімуть з розп’яття? – стукає в мої скроні одна й та сама нав’язлива думка. – Матір в чорний пакет. І Його теж?
Анничка підійшла до труни, поклала на неї руку й тоненько заскімлила, заскиглила, заскавучала.
– Радуйся, діво, радуйся! – це півчі, вони відспівали біля одного свіжого горбика і підійшли до нашого.
Яма простора й глибока. Вогнище відігріло землю перед брамою небуття і вічності.
4
Моя сестра Катря жила у своєї дочки і час від часу я до них приїжджав у гості. І як тільки заходив у їхню голуб’ятню на дев’ятому поверсі, то відразу начебто опинявся в рідній батьківській хаті. Авжеж, у тій невеличкій квартирі було так багато всього, що повертало мене у спільне з сестрою дитинство. І білі й червоні воли, які тягли вози з кримською сіллю (ця невибаглива картинка висіла на стіні в передпокої), і материна швейна машинка “Зінгер” з єгипетським золотим сфінксом (колись малим я вдивлявся годинами в це крилате чудовисько з тулубом лева і головою жінки), і простенька з лози етажерка, на якій з кожним роком все меншало моїх саморобних іграшок і все більшало шкільних підручників. Катря була вже в літах, навіть у великих літах, а все одно читала запоєм книжки, любила Чарлза Дікенса і чогось не долюблювала Драйзера, могла годинами розповідати про романтичну любов Джона Стейнбека і Керол Хеннінг, які покинули всі свої світські клопоти і поселилися на півострові Монтеррей, – в усякому разі, коли ми з сестрою пускалися в літературні мандри, то я мусив напружувати свою багатостраждальну пам’ять, щоб підтримувати розмову і не виглядати невігласом.
Коротше, Катря була в доброму, як на її вік, здоров’ї і ясному розумі, і до сказаного я можу додати лише те, що стільки жила, стільки й вірила вона в медицину. В могутність інтерферону і віферону, в професорські окуляри і безсоння медичної сестри. Ще в школі, коли ми жили в Павлиші, вона начиталася медичних книжок і лікувала сусідів. Діагностувала, призначала й детально пояснювала, що пити до обіду, а що перед сном. І таки щось помічне радила, тому що приходили й дякували.
Коли почалася пандемія, Катря уважно стежила, щоб ми всі безкінечно мили руки, пригорщами ковтали вітаміни, провітрювали кімнату, одним словом, примножила свою безустанну пильність до вірусів, мікробів та інших ворогів людства. За неї можна було не хвилюватися, в ковіда не було жодних шансів причепитися до її чистеньких рук і захищеного новенькою маскою обличчя. І будь ласка! – ніхто з нас не захворів, ковід чомусь вибрав саме її.
Одного не найкращого дня Катруся раптом відчула, що їй не зовсім добре. Було так, наче в ній поселилося щось вороже, ненаситне, і десь там всередині розповзалося й набирало поганої сили.
– Мабуть, я застудилася, – подумала Катря і напилася чаю з малиною, якій вона так само вірила, як і випробуваним в боях антибіотикам. Але цього разу малинка не допомогла. Її кидало то в жар, то в холод, хилило на сон, і коли я приїхав і завів розмову про якогось милого їй літературного генія, то вона так прямо й сказала “Ти пробач, братику, ми про нього поговоримо потім, а зараз я піду трохи посплю”.
Катря була відповідальною людиною і подзвонила сімейній лікарці.
– Вам не потрібно хвилюватися, – сказала “сімейна”. – Якщо немає ні температури, ні кашлю, то це не ковід. Можете зробити тест, щоб заспокоїтися.
Наступного дня Катруся так і зробила. І всі можливі й неможливі аналізи були просто чудові, хоч вішай на дошку пошани. Само собою, тест на ковід був негативний. Але вже через пару днів вона почала викашлювати коричневі згустки крові.
Сімейна лікарка тепер уже не була такою категоричною.
– Може бути, що це й справді ковід. Він навчився ховатися і в лабораторії його могли не помітити. Краще лягти в лікарню. Хоча навряд чи там знайдеться місце, шукайте знайомих.
Знайомих у мене не було. Були гривні.
Ще вранці, коли я відвозив сестру в лікарню, вона посміхалася, навіть намагалася жартувати. В ній відчувалося якесь душевне піднесення, бадьоре збудження, адже вона вірила медицині, тим паче не якійсь там сільській, а київській, де сила силенна професорів, і всі вони досвідчені, всі вони відкладуть свої справи і кинуться її лікувати. Але після того, як опинилася в палаті, послухала стогони й даремні волання про допомогу, її оптимізм почав потроху вичерпуватися.
Власне, що таке українські лікарні? Це щоденне і щохвилинне випробування душі й тіла, біле царство плачів, нажаханих історій, суперечливих сподівань і клятвених обіцянок більше ніколи і ні за які гроші сюди не потрапляти. Усього цього тут більше, ніж достатньо. Зате всього й не вистачає: ліжок, крапельниць, систем для переливання крові, гарячої води, мила, і у вічному дефіциті (ще з радянських часів) туалетний папір. А тепер з настанням пандемії уже бракувало й апаратів штучної вентиляції легень, пульсоксиметрів, та навіть простеньких подовжувачів для кисню, щоб пацієнт не лежав, як прив’язаний, а зміг рухатися і вставати з ліжка. Зате була відносна демократія: в палату пускали близьких людей. Мене зашнурували в халат і в маску й теж дозволили відвести сестру в палату.
– На цьому ліжку лежала така набожна жінка, – сказала санітарка, міняючи постіль. То була своєрідна похвальба вузенькому ліжечку, бо якщо на ньому лежала набожна жінка, то значить, воно було хороше і воно допоможе.
Я не став розпитувати, де зараз та богоугодна жінка. Коли пацієнт помирав, санітарки міняли постіль і хвилин через 20 на його місце клали когось іншого.
Наразі в коридорі щось заторохтіло, швиденько проїхало й зупинилося біля сусідньої палати.
– Когось повезли, – сказала пацієнтка, яка з трудом ще могла говорити.
Я вже його бачив, той візок біля стіни в коридорі. Брезентові мари з коліщатками, сучасний човник Харона, яким відвозили померлих. Якщо в морзі не вистачало місць, небіжчиків клали одне на одного. На тілі писали “К-19”. Щоб не заразити ні живих, ні мертвих.
Я примостився на ліжку біля сестри. Ми не знали про що говорити й мовчки чекали лікаря.
– Він прийде, прийде, – заспокоїла мене санітарка і вийшла з палати. Мабуть, мінятиме чергову постіль.
Минула година, ніхто не приходив. Я думав, що про нас тут взагалі забули. Лікарів на таке велике відділення було замало і працювали вони без відпочинку, не відлучаючись на обід і не знімаючи своїх протичумних костюмів. Хоча це тільки так говориться – “костюми”. Насправді це піжама, довгі штани, зверху ще довший халат, ще зверху на голові капюшон або косинка, ватяно-марлева пов’язка, окуляри-консерви, клейонковий фартух, клейонкові нарукавники, гумові рукавички… І на все це одягання та переодягання витрачалося багато часу, а в палаті задихалася людина, а на другому крилі відділення кликали на допомогу, а ще когось привезли. І тому лікарі працювали в памперсах. Спочатку соромилися, а потім звикли.
Лікар прийшов тоді, коли його вже й не ждали.
– Пробачте, – сказав він втомленим надтріснутим голосом. – Я не міг прийти раніше.
Подумки він був ще й досі там, у реанімації.
– Жінка… ви зараз на її ліжку.
Це й він про ту віруючу жінку. Чогось вона запам’яталась і йому, й санітарці. За всіх молилася і називала себе свідкою Ієгови.
– І як вона? – озвалися з іншого кутка палати.
– Та як… Уже ніяк.
Лікар не став нічого пояснювати і ніхто його більше ні про що не розпитував. Напевне та жінка уже стоїть перед своїм Ієговою. В масці чи без маски, то вже немає значення, Ієгова не захворіє.
Він дістав стетоскоп, але вислухати легені не встиг, тому що зайшла медична сестра і сказала як про щось звичне.
– Там у сьомій бабуся. Я до неї, а в неї очі скляні, дивиться на мене й не бачить.
– Вибачте, – підвівся лікар. – Я зараз прийду.
Його “зараз” розтягнулося ще на годину. А коли він усе-таки прийшов і вислухав легені, то відразу розсердився.
– Чому ви раніше не звернулися до лікаря? У вас у легенях пожежа, гасити треба, це видно й без КТ. Ви дуже легковажна, голубонько.
Катря була надто делікатна і кожного разу боялася на когось кинути тінь, образити. А тому й не стала розповідати, що і “сімейній” вона дзвонила, і не відразу знайшлося місце в лікарні, та й навіть зараз їй довелося так довго чекати лікаря. Вона тільки часто-часто закліпала очима (я знав, що це в неї бувало тоді, коли хтось їй незаслужено дорікав) і тільки й сказала:
– Та якось так…
– От-от, усі якось так. Думають, що “якось так” минеться. Ніхто про себе не дбає і ні в що не вірить.
Це була неправда, Катря вірила в медицину.
Контингент палати змінювався кожного дня. Одні помирали, інші приходили на їхні ліжка і потім теж покидали цей безглуздий ковідний світ. І всі помирали якось однаково, наче змовилися між собою: спали, спали, а тоді якось непомітно стиралася межа між сном і смертю, і все, царство небесне.
Я й сам достеменно не знав – добре ми зробили чи ні, що поклали Катрю в лікарню, в цю обитель терпіння й страждань. Яка психіка це витримає? Може, краще було б лікувалася вдома і якось би воно було? Але ж тут кисневі концентратори, крапельниці, та врешті, лікарський нагляд, і тому усе ми зробили правильно. І небеса теж були до неї милосердні: вона вставала, багато рухалася, не потребувала легеневої вентиляції, проходила по мінімуму крапельниці й дихала киснем не через трубочку, а стояла біля напіввідчиненого вікна і жадібно ловила пронизливі запахи зимової відлиги, хоч як і всі ковідні втратила нюх.
Ну так, відчинене вікно – це її, по ньому я б завжди упізнав свою сестру. Колись давно ми жили в старій хаті лише з трьома приплюснутими віконцями. Звикли до сутінків і навіть раділи з того, що не задуває вітер і тепло в морози. І одного дня, як нікого не було вдома, мала Катруся намалювала фарбою на стіні ще одне вікно, на чотири шибочки і з калачиками на підвіконні. І коли ми прийшли додому, то нам здалося, що в хаті і справді стало світліше й запахло біленьким медком – він ріс у нашому садку і так пахнув, що від нього просто казилися бджоли.
– Вікно відчинене, – сказала Катруся.
Батько спочатку її насварив, а потім відсердився і невдовзі прорубав ще одне вікно на місці намальованого.
І ось тепер Катруся стояла біля іншого, скажемо так – уже дорослого вікна, з якого відкривалося лікарняне подвір’я. Двоповерхова лабораторія, котельня, якісь невиразні сірі будиночки, серед яких і довга приземкувата мертвецька, так тут називали морг.
– Ваш коронавірус піддається лікуванню, – сказав лікар. – Ще кілька днів і будете вдома.
Того дня часто й сильно калатали дзвони Володимирського собору. Всі думали, що це якесь божественне свято, аж ні, то її покликало небо.
Катруся сиділа біля свого вікна, дивилася на легенькі хмарки, і навіть гадки не мала, що через кілька хвилин її душа буде десь там, вище тих біленьких хмаринок. Тоді повернулася до своєї сусідки, щось намагалася сказати, і це у неї нібито й вийшло, одне чи два слова, а потім, як косою – голова набік, обличчя змінилося до невпізнання, погляд скляний, зляканий – і все, не стало моєї сестри. Згодом мені скажуть, що коронавірус згущує кров, і в судині, яка йшла до серця, утворився й відірвався тромб, смерть миттєва.
Коли я вже виходив з лікарні, мене наздогнав біля воріт якийсь дядечко.
– Це у вас померла сестра? Співчуваю. Я можу посприяти і вам видадуть тіло без розтину і зайвої мороки. В мене домовленість із паталогоанатомом. І це вам коштуватиме всього 3000 гривень.
Я йому нічого не відповів і мовчки пішов під холодний зимовий дощ.
2021.