“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
Перед цим я лежав у госпіталі. Ось як це сталося: на військових навчаннях ми стріляли по конусу (в авіації конусом називають такий довгий мішок, який на тросі тягне ще один літак) – ми гарненько відстрілялися, записали на фотоплівку пуски ракет “повітря-повітря”, і раптом при виході з атаки наш літак завалився в крен і почав різко знижуватись. Якимсь чудом пілот його вирівняв, що рідко вдається, але з тим літаком щось таки сталося: коли ми приземлялись, його закрутило й він ледве втримався на бетонці. Пілот відбувся кількома синцями й зайвою порцією адреналіну, а в мене в нозі щось тріснуло й прямо з полігону я втрапив у той госпіталь. До неї.
Отож і виявилося, що вона вже була – але була не в моєму запорошеному тополиним пухом селі, яке я залишив напризволяще всім степовим вітрам, коли, піддавшись льотній романтиці, подався до авіаційного училища, й не наді мною вона була – десь там на подвійній зірці Альфа Центавра, я на одній, а вона через Чумацький шлях на іншій, – а зайшла в палату й сказала, що їй треба взяти у мене кров.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця жінка була височенька, на її личку висіялися ледь помітні ластовинки, зворушливі й дитячі, а голова була тугенько пов’язана білою косинкою з вишитим червоним хрестиком, що робило її схожою на католицьку черничку. Втім, чернички з неї не вийшло, тому що з-під косинки вибивалося м’яке, кольору стиглого каштану волосся, пряме й довге, і певне, не було жодної пуританської хустинки, яка б могла ту каштанову хвилю втримати. Очі в неї нагадували стиглий, повитий легеньким туманцем терен – такий самий ріс у Дикій балці в моєму степу, і хто наважувався його нарвати, коловся до крові. Мабуть, ці очі такі самі, зможуть поранити.
Моя нога була в гіпсі, стирчала, як шлагбаум, і коли я спробував звестися й сісти на ліжко, вона мене зупинила: “лежіть, лежіть, не треба вставати!” – затиснула джутом вище ліктя руку й нащупала краєчками пальців вену. Й ото тоді, як вона повільно, щоб не зробити боляче, набирала кров, чогось мені й захотілося погладити її, як дівчинку по голові, і вже й зовсім недоречно майнула думка, що комусь це дозволено – потривожити її волосся пальцями й заспокоїти губами. І я вже подумав, що може, це і є вона – та, яка ввижалася мені в неясному тумані ще коли був я старшим школярем, і коли я вкотре дивився кіно про генералів піщаних кар’єрів або слухав платівку про чорношкіру аргентинку. Химерна юнача казка, а проте хто так уже переконаний, що вона ніколи не збудеться?
– Ви й завтра братимете в мене кров?
– Завтра? Навіщо?
– Я вам віддам усю свою кров! – вигукнув я патетично й по-дурному, й ото ж тоді, як вона брала кров, я в неї встиг закохатися. Для тодішніх моїх років цього часу було більше, ніж достатньо.
Була вона процедурною сестрою. Ставила крапельниці, робила уколи, і я, вибираючись на милицях з палати, ще зранку шкутильгав по коридору, щоб її побачити. Вітався й говорив будь-що, аби лише зачепити. Вона посміхалася якоюсь непевною усмішкою, мимохідь ковзала по мені поглядом, і згодом між нами виникло щось схоже на оту напівдитячу гру, коли ми в школі гралися в “переглядки” з дівчатами. Така собі спільна таємниця, яку ми берегли, не задумуючись, чим усе це закінчиться. І мені почало здаватися, що вона теж раділа нашим мимовільним зустрічам.
Ось таке воно й було, те хвилинне щастя. Засинаючи, я думав, що завтра знову її побачу, думав, що я їй скажу чи про що запитаю. А то навіть малював собі щось і зовсім фантастичне: от випишуть мене з госпіталю, ми зустрінемося, кудись підемо, поїдемо, і тоді… що буде “тоді”, я й сам не знав, та як би там не було, скажу, що полюбив її з першої краплі крові. Так і скажу, бо й справді було на це схоже.
Ми велися, як два потаємні змовники, що хочуть одного й того самого, але й самі собі не могли признатися, чого вони хочуть. Тоненька ниточка, що натяглася між нами двома, виявилася напрочуд міцною, хоч і тремтіла, як струна від кожного слова. А одного разу, коли вона підміняла якусь медичну сестру й чергувала на посту, я підсів до неї й заговорив… немає значення, про що заговорив, мені було достатньо, що вона сиділа поруч, і я милувався родинкою на її щоці. Ну а якщо вже говорити правду до кінця, то ще намагався уявити собі, яка вона без цього медичного халата – в легенькому платтячку чи в прозорій нічній сорочці. І раптом вона сказала, що в неї є чоловік, і що його переводять в N. І що сьогодні вона ще відчергує, а завтра прийде лише для того, щоб з усіма попрощатися. Потім, дивлячись кудись убік, додала, що їй і раніше не хотілося звідси їхати, невідомо куди, на край світу, а тепер – вона трохи завагалася й таки зважилася сказати – “а тепер ще дужче не хочеться”, – і це було те ж саме, якби вона сказала, що в неї з’явився я, і що я їй теж не байдужий.
Я вперше почув, що вона заміжня, але навіть не це мене прибило, як громом. Я вжахнувся лише від однієї думки, що ось вона поїде і я більше не виглядатиму її в коридорі, не побачу, як вона швиденько поспішає в якусь палату або на п’ятихвилинку, і госпіталь мені відразу стане чужим і осоружним. Залишиться одна порожнеча в коридорі і в серці. Та ще підстаркуватий майор у палаті залишиться – збирає в 3-х літрову банку добову сечу й переконує, що треба знову брати Берлін, і він готовий штурмувати його, хоч і зараз.
І я навіть не міг провести її на вокзал. Бо що? Шкандибатиму на одній нозі слідом за нею і її чоловіком? Чи стовбичитиму десь осторонь, коли вони удвох стоятимуть на пероні, чекаючи поїзда, й вона на мене нишком оглядатиметься, потай, крадькома, щоб чоловік не помітив наших розпачливих поглядів? Ну а коли вона поїхала, то мені ще довго здавалося, що в неї з тим від’їздом щось не складеться й вона повернеться знову в госпіталь. І кожного разу, проходячи мимо, я зиркав у процедурний кабінет, надіючись знову її побачити. А тим часом нога моя зрослася, я повернувся на полігон і ми знову літали поодинці і в “спарці” (це коли два літаки летять в парі, крило в крило), та згодом вільний художник переміг у мені авіатора, я написав рапорт і незабаром повинен був попрощатися з погонами, змінивши їх на дешеву турецьку джинсовку й невпорядковане літературне життя, яке воно в мене й зараз.
А поки-що все йшло по звичній усталеній колії. І одного разу, як і завжди, військовий газик привіз мене з аеродрому в містечко, я вийшов раніше й пішов пішки у свій офіцерський готель, де в мене була окрема холостяцька кімнатка, з твердим ліжком і наївною картиною на стіні. Сам намалював, сам і повісив. Вечоріло, поволі збиралися хмари, світлі, потім, на порожевілому заході, все темніші, і ліхтарі в снігових шапках були схожі на маленькі хатки, які незабаром засвітяться, й тоді просвічений ліхтарями сніг здаватиметься зовсім домашнім і теплим. Я йшов майже порожньою вулицею, поминув людний воєнторг і пішов далі, мимо госпіталю, що вже світився крізь поодинокі дерева широкими вікнами. Було сумно, як то й буває завжди, коли доводиться залишати все, до чого звик і що мусив незабаром покинути назавжди. І думав про неї. Тепер, коли я звідси теж поїду, мені вже ніщо про неї не нагадуватиме, крім власного серця. Певно, вона вже й забула про наші випадкові – нібито випадкові – зустрічі, живе собі й не здогадується, що моє життя, як і раніше, сповнене нею. І від усього цього, від безсилля щось змінити, на душі було сумно й тужливо. І раптом мені здалося, що по ту сторону вулиці йшла вона. Я навіть не здивувався, тому що вже не раз вона ввижалася мені в якійсь жінці, яка випадково траплялася по дорозі, – тоді я ту жінку наздоганяв, переконувався, що ні, то інша, схожа чи й зовсім не схожа на неї, – і все ж перейшов вулицю й поспішив за коричневою шубкою. Тільки на цей раз серце в мене чогось забилося часто-часто, я ще пришвидшив крок, ще, ну справді, її волосся, що вибивалося з-під пухнастої шапчини, її легенька хода… І це дійсно була вона.
– Це ти?! – не повірив я своїм очам. – Ти?
– Ти? – відгукнулася вона луною, – ти?!
Я розцілував її мокрі від снігу щоки, ні про що не розпитуючи й нічому не дивуючись. Вона не боронилася й не відвертала обличчя, тільки якось ображено схлипнула, полегшено зітхнула, наче видихнула з себе всі ці безнадійні роки – ти, справді, ти!
Потім, коли ми йшли якоюсь безлюдною вулицею, вона розповіла, що недавно приїхала до родичів, погостювала, а в понеділок знову поїде у свій N. Ну а завтра неділя, цілий день наш – вона так і сказала, що завтра цілий день наш.
Це була казка, сон, який сниться раз в житті, солодка омана, що раптом справдилася – не знаю, як ще назвати цю неймовірну зустріч. Мабуть, ми проблукали б цілісіньку ніч, забувши про її стурбованих родичів, та раптом закрутилася завірюха, хмари, що збиралися на заході, знову повернулися й холодна хуртеча накинулася на безборонне містечко. Тоді ми сховалися в напівтемному під’їзді, перечекали, поки трохи вгомонилася снігова веремія, і я провів її до будинку, в якому жила якась її тітка. Й домовилися завтра зустрітися біля ялинового базарчика, на якому вже продавали новорічні ялинки.
У повітрі вже відчувалося наближення Нового року. На вітрини понаклеювали паперові сніжинки й цілі ручаї неонових вогників звисали згори яскравими гірляндами. Ми підійшли до огородженого тиночком і прикрашеного сосновими гілками майданчика, і вона сказала, що нам треба вибрати ялинку й комусь віднести – я так і не зрозумів, кому саме, але мені було однаково – чи купувати ялинку, чи взяти в руки лопату й відгрібати великі кучугури снігу (залишилися, мабуть, ще з льодяникового періоду), – аби лише вона була поруч. Ялинки були одна краща за іншу, нам приглянулася одна густенька, як щіточка, і так ми й пішли – я ніс ялинку, вона тримала мене під руку, і з боку це виглядало так, наче ми – молода щаслива сім’я, яку вдома ждуть дітки. І я себе тішив думкою, що колись так воно й буде.
Атож, нам не судилося разом зустріти Новий рік, сходити удвох на концерт або виставу, милуватися феєрверками, що вибухали з оглушливим тріском, але сьогодні був наш Новий рік, наше свято. Я навіть не запитував куди й до кого ми йдемо з ялинкою, мені було байдуже, що скажуть чи подумають про мене її родичі або друзі, з якими їй доведеться мене знайомити, я просто йшов, як до себе додому. До нас додому. Ось прийдемо, почнемо прибирати ялинку, й на ниточках-гойдалочках, як у дитинстві, загойдаються зайчики й ведмедики. Під ялинку поставимо діда Мороза: що він приберіг для нас у своїй червоній торбі? Сніги й дощі, під які стільки пригадуватиметься наодинці з білими стінами, обсіяні камінням кілометри, що лягли поміж нами, ліси, що вперлися корінням у гори, переповнені сузір’ями небеса, й листи, листи до запиту, які ми домовилися один одному писати. Хай би він побув листоношою, в нього велика торбина.
Так ми поминули квартал, пройшли ще один, і в якомусь засніженому будинку я піднявся за нею на третій поверх. Але в квартиру вона не подзвонила, а дістала з сумочки ключ і відчинила двері. Я не знаю, чи кудись спровадила своїх родичів, чи домовилася з якоюсь своєю подругою, але вона сказала, що ця квартира наша аж до самого вечора, а ялинку ми їм подаруємо. І зніяковіло посміхнулася – “я ж казала, що завтра цілий день наш…”.
І то був не лише день – було наше ліжко, зіжмакана ковдра, наші руки, що похапцем шукали одне одного, тонке прохолодне повітря, що пахло помаранчами – нам хтось залишив у вазочці помаранчі, – і вона казала, що не любить свого чоловіка, любить лише мене, і в якусь мить неймовірної ніжності зважилася й ледь чутно прошептала – “я тобі зроблю все, що ти захочеш”. І ще не зіпсований іншими жінками й не здогадуючись, що б то значило, я сказав, що знову хочу її поцілунків з помаранчевим соком на губах. Після всього, по хвилині щасливого мовчання, я раптом заговорив упівголоса про верес, який зривав восени, шелестіла трава, осінь померла, і ти зрозумій, говорив, ми більше не зустрінемося, і все одно я буду чекати зустрічі…
Я їй читав Аполлінера, і вона не могла й повірити, що такі можуть бути вірші, про свободу і ніби зовсім про нас. Тоді я сказав, що подарую їй томик Аполлінера, привезу й подарую, “в тебе яка вулиця?” “Гоголівська, – не задумуючись відповіла вона, – легко запам’ятовується, будинок 33, й квартира 33…”. Потім спохопилася й сказала, що вдома ж чоловік. І наче вибачаючись, поправила саму себе: “Колись я спакую свої валізи й приїду до тебе, приймеш?” – і каштанова хвиля її волосся обірвала Аполлінера.
У понеділок вона й поїхала. А незабаром я теж залишив те містечко, повернувся до себе в Київ і мало не щодня бігав на поштамт – ми часто писали один одному до запиту, так часто, що на Головпошті мене вже впізнавали й інколи навіть не заглядали в паспорт, який я простягав у віконце й просив ввічливу дівчину подивитися на літеру “К”. Як і раніше, вона мені не сходила з голови, тільки тепер мої думки помножилися на спогади, помаранчеві спогади, і її листи були для мене, як ковток води для заблукалого в пустелі.
Так минув рік чи й більше, і раптом листи перестали приходити. Як відрізало. Я вже все передумав, що сталося, та найбільше грішив на себе – от, думав я, – вона не вбереглася і її чоловік прочитав мої листи, а в них усе ж, як на картах – що було, є і що буде. Писав про свої ефемерні плани на майбутнє та нагадував про її обіцянку, що колись вона спакує валізи й приїде до мене. І тоді я не витримав. Одного дня взяв квиток і поїхав у той N, ще більше ризикуючи підвести її, що називається, під монастир. Бо що сказав би її чоловік, якби я прийшов до них у гості?
Зійшовши з поїзда, я думав тільки одне – невже я сьогодні її побачу? Побачу її очі, почую її голос, а може, й шепіт, – я так собі напланував, що вона прийде до мене в готель і ми залишимося удвох, хоч раз на рік тільки удвох.
Таксі не брав. Мені хотілося роздивитися місто, в якому вона живе, і я пішов пішки шукати її вулицю. Вона ж тоді сказала, що живе на Гоголівській, будинок 33, і квартира теж 33, я не забувся. З першого погляду N. мені не сподобався: якісь захаращені вулиці, дороги розриті, з каналізаційного люку била гаряча вода, стовпом стояла пара, й нікому до того не було ніякого діла. За ярмарковою площею була й Гоголівська, нічим не примітна, не краща й не гірша за інші. Але на цій вулиці відчайдушно запрацювала моя уява: ось по цьому тротуарчику вона поспішає, квапиться на роботу, вона і в госпіталь приходила чи не раніше за всіх, у цьому магазині “Молоко й овочі” (причому тут одне до іншого?) скуповується, це її перукарня, її зупинка тролейбуса… Дивиться на ці рівненько підрізані кущики самшиту, розлогі липи з чиїмись великими гніздами, – бач, ціла липова алея, та він просто гарний, цей N., якщо вона в ньому живе й дихає його липовим повітрям! Літо, за легенькими хмарками відчувалося сонце, й воно теж її.
І ось, нарешті! В цьому будинку вона живе. Тут, тут. Вона й писала, що в неї п’ятиповерхівка. То може, краще її почекати? На вулиці чи біля під’їзду, тоді напевне я її не підставлю перед чоловіком. Сьогодні субота, може бути, що в нього вихідний. Ну й що, як вихідний? Поснідав і пішов кудись, а якщо я все-таки його застану, то запитаю якогось Івана Івановича, вибачусь і скажу, що заблукав, помилився квартирою.
Я натиснув кнопку й почув, як задзеленчав дзвінок. Двері відкрила вона.
І мені відразу кинулося в очі, що її широченька сукня напиналася спереду, й напиналася аж так, що мабуть, вона була вже на сьомому чи й восьмому місяці. Обличчя її покруглішало, зробилося якимсь одутлим, рум’яним, і на щоках, замість ніжного ластовиннячка, яке я тоді виціловував, тепер були темні пігментні плями.
– Ти? Звідки ти? – запитала вона зляканим голосом, наче це не я, а якийсь спустився з неба інопланетянин. – Де ти взявся?
– Приїхав до тебе. Скучив. Чого ти не пишеш?
– Я писала, а потім… Ти от що… Ти йди, йди, бо він от-от повернеться.
Я почав гарячково домовлятися про зустріч.
– Ну ти ж бачиш, яка я…
– Найкраща! Ти аж світишся зсередини, – сказав я, зовсім не лукавлячи, бо й справді вона була гарна тією зворушливою красою, якою буває гарна жінка, що готується стати матір’ю.
– В мене навіть голос змінився.
– Полагіднішав, як у молодої мами, – сказав я й подумав, що тепер ясно, чому вона перестала мені писати. Мабуть, вона вже повернулася до нього вся-вся, й тепер вирішила дбати лише про сім’ю та про дитинку, яку носить під серцем. І взагалі, може вона у всьому зізналася сама й покаялася перед чоловіком, і в них зараз щось на зразок медового місяця? А я тут приперся зі своїм готелем і номером на двох. Ну добре, обійдемося без ліжка, але хотілося б із нею хоч наговоритися, послухати її, не бачилися ж цілу вічність. І ми домовилися зустрітися о шостій вечора. У скверику, я його бачив, як ішов Гоголівською.
Але вона не прийшла. І єдиною втіхою для мене було те, що я привіз із собою і встиг їй подарувати томик Аполлінера. Там був обведений рожевим фломастером вірш про осінній верес, я читав їй цього вірша тоді, коли ми лежали на спраглому простирадлі і не могли напитися одне одного. Вона його одразу побачить.
я зірвав гілочку вересу
осінь зів’яла
померлий степ
ми ніколи не побачимось на цій землі
але пам’ятай що я чекаю тебе *
Верес, тільки він один на прохання Бога погодився рости на гірських скелях. І за цю муку, яку він терпить на скупому камінні, Бог подарував йому такий ніжний запах і надію в цілковитій безнадії.
* Переклад з французької мій (В.Т.)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.