“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
ОПОВІДАННЯ
Коли згадував своїх друзів, ворогів чи й просто знайомих, то йому робилося не те що лячно, а якось так – приречено. Бо він, дід Арсен, ще є, і мабуть ще й завтра чорти його не схоплять, а вже немає й того, й тієї, і тих, і тих… Тільки й лишився звук їхнього імені. От учора прийшло в голову – а де це Петро Морозенко, він ще живий чи ні? Погуглив, написав у месенджер, ніхто не озвався і не знайшов того Петра ні серед живих, ні серед мертвих. А мусив би бути, бо його колишній товариш і вірші писав, і в журналах друкувався, а одного разу обкутався шарфом (подумав, що не впізнають) і серед ночі облив червоною фарбою будинок КДБ. Наступного дня його й забрали, і відтоді – ні слуху, ні духу, як на дно моря канув. А то раптом пригадав іншого чоловіка, який жив колись на одній вулиці. Звичайний такий, непримітний, і все в нього було, як у людей, і тут на лихо зробили його якимсь начальничком у міському банку. То десь за рік чи за два після цього він заґратував вікна на першому поверсі свого будинку, щоб злодії не залізли. Потім його взяли кудись наверх, у ще вище начальство, і тоді разом з ним заґратовані вікна теж поповзли нагору: він уже поставив ґрати й на другий поверх. А коли став директором банку і вільних вікон уже не зосталося, то поставив на димарі камеру спостереження. Так і прожив усе життя за ґратами, сам себе засудив на довічне ув’язнення. І от нема його, наче й не було, і слід простиг.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Все йде, все минає, як писав Шевченко.
Ось так і пригадував дід Арсен то одного, то іншого, і ті згадки заміняли йому конкретних людей, сміливих і світлих або ницих та убогих духом, яких Бог йому посилав, тих і пригадував. А то, бувало, в його посутенілій голові оживало таке, про що в його роки й говорити не пристало. Тоді стояли великі сніги, холодно було, а в неї сльоза не вистигла на морозі, гаряча, “не їдь, не їдь!” – цілувала його, а як же він не поїде, якщо поїзд уже он там біля хвіртки? І не було простирадл, був сніг білесенький, подушки з гусячого пір’я, і зараз уже ні слів не згадає, ні дерев, під якими вони лежали на тому снігу, а пригадає, то сльоза її так само пече.
Отож дід Арсен заново переживав своє життя, щось аналізував, щось – сказати б так – піддавав критичній оцінці, за одне йому було не соромно, за інше – прикро й гірко, та в усякому разі він уже не панікував з приводу якоїсь болячки і наче й зовсім позбувся страху перед неминучим. Він навіть вибудував власну теорію потойбічного життя і вийшло в нього щось таке середнє між Богом і наукою. Він був переконаний, душа в людини є, Церква правду каже, але ця людська душа не що інше, як згусток інформації про кожного з нас. Про те, як людина жила, що робила, чим переймалася, і тоді минуле втихомирить і заспокоїть, або пектиме вічним вогнем. Одним словом, рай і пекло в сучасній інтерпретації. І ще він навіть не сумнівався, що ми всі живемо за наперед складеною програмою, кожному його призначення на землі написано ще на дитячій долоньці.
Отож дід Арсен був не простий дід, а, як це зараз кажуть? – “просунутий”. Він до пізньої ночі нишпорив у комп’ютері, мав свій акаунт і друзів у фейсбуці, і взагалі, вважався серед людей тим головастим чоловіком, до якого можна було звернутися з якимсь непростим запитанням і він кожного разу давав приємну чи не приємну, але достеменну відповідь. От і цієї зими прийшла сусідка й прямо запитала – буде війна чи ні?
– Буде, – не вагаючись відповів дід Арсен.
– І що тоді?
– А що тоді? Захищатися будемо.
– Це ви будете захищатися?
– І я. А як інакше?
Сусідка тільки посміхнулася. Він буде захищатися? З його роками? Та якби з ним не панькалася жінка, як з малою дитиною, то вже б давно перебрався туди, ближче до церкви, там від дороги ще трохи місця залишилося. Але дід Арсен і на цей раз не кидав слів на вітер. Війна почалася і боронитись довелося.
Коли напали москалі, дід Арсен купив камуфляжний костюм, одягнувся і з’явився в штабі територіальної оборони, як нова копійка. Там на нього подивилися, потім подивилися в паспорт, зітхнули й запитали чи знає він скільки йому років.
– А що роки? Всі мої! – і так блиснув очима на того, хто запитував, що нікому більше не захотілося цікавитися його метричними даними. Подумали, порадились між собою, що робити з дідом, і відправили на блокпост перевіряти машини.
Якщо хтось думає, що стояти на блокпосту – це просто стояти й заглядати в багажники, то це не так. Бійці тероборони тягали блоки, влаштовували замасковані засідки, копали рів, що перешкоджав об’їзду блокпоста, одним словом, діло знаходилося. А між тим, орки напирали з усіх сторін і війна дуже швидко докотилася й до дідового села. Одного не найкращого дня їм наказали залишити блок-пост і відійти на кілька кілометрів далі по трасі. Командир блокпосту нічого не пояснював. Він просто повідомив, що відбувається передислокація і більше нічого від нього не почули. І коли вже сідали в машину, щоб перебратися на новий блокпост, хтось із тероборонівців раптом сказав:
– Командире, мені щойно подзвонили з Мар’янівки. Там гатили “Гради” і люди евакуювалися з села. І так поспішали, що забули випустити собак. У них у селі собачий притулок.
– Яких собак?
– Та я ж кажу, у них у селі собачий притулок. То оце раптом згадали про собак і просили, щоб ми їх повипускали з кліток.
Командир блокпосту був людиною інтелігентною, з колишнього філфаку, і не любив сумнівної лексики. Казав – ми ж не кацапи, щоб матюкатися. А це зірвався.
– Їдріт твою душу! Які собаки? Ми зараз виїжджаємо.
– Вони й справді пропадуть без їжі й води, – вів своєї тероборонець.
– Якось хреново їх залишати, – вихопився дід Арсен. – Я б свого пса не залишив.
– Діду, помовчіть, хоч ви, – розсердився командир. – Ви ж чули? Нам потрібно перебиратися но новий блокпост, а ви про собак.
– Так я й мовчу, – сумирно відповів дід Арсен. – Я тільки кажу, що я б свого пса на погибель не залишив.
– Слухайте, ви мене дістали. А ви хоч знаєте, де цей собачий притулок?
– Тут недалеко, на краю Мар’янівки. Ми там корови пасли.
– Раз так, то ви й підете, випустите собак. І після цього відразу на блокпост. Пішечки. Можете вважати це як наказ. Термінове завдання! – засміявся командир і бійці повскакували в машину, залишивши діда Арсена одного на дорозі.
Все сталося так раптово, що він не встиг ні погодитися, ні заперечити, і тільки зараз відчув на душі якусь дряпину, мов від колючки, бо всі поїхали і він теж мусив би їхати разом з усіма. ій так бій, що всім, те і йому, а це – йди, діду, рятуй собак, ніби на щось інше ти й не годен. Але наказ є наказ, тож мусив виконувати. Він звернув з шосейки й швиденько попрямував стежкою, яка звивалася обабіч посадки. Повиростали чорні дуби й білі осокори, а стежка та сама, що й тоді, коли він був молодим і поспішав нею на станцію, на свій студентський поїзд. І якось так знову повернувся обличчям до свого пережитого життя. До тих, хто був з ним і кого вже не стало. Було й спливло, стільки там зосталося на денці? Кажеш, у кожного своє призначення? В когось літати в космос, ще в іншого писати книжки, а в нього яке призначення? Рятувати все живе? Колись врятував сусідську козу. Загорілася повітка і витяг її за роги, коза відбігла трохи і впала, вчаділа або налякалася, одливали потім водою. Кожної весни з гнізда випадали пташенята, то він їх підбирав і клав назад у гніздо. Ну а зараз рятуватиме собак, теж треба.
На зеленому розлогому пагорбі показалося перші цегляні будиночки. Потім ще, ще, і вже незабаром дід Арсен прошкував вулицею, нібито й знайомою і водночас іншою, настороженою і принишклою. Час від часу натикався на вибиті снарядами глибокі вирви, селу дісталося. Кілька хат згоріло і над ними здіймалася од вітру суха сажа. Церкву теж зачепило снарядом – останнім часом орки взяли собі за моду обстрілювати кладовища, отож і на цей раз гатили по цвинтарю. Це в них такий психологічний прийом: стріляти по мертвих і вивертати могили.
І раптом з того краю села він почув тоненьке скавуління. Це десь там, ще здалека, собаки почули людину, яка до них наближалася, і озвалися до неї голодними жалібними голосами. Дід Арсен пішов на ті собачі голоси і незабаром вони перейшли в нетерплячий гавкіт і ґвалт, але не злий, а збуджений і радісний від передчуття, що вони зустрінуться з людиною. І справді, незабаром дід Арсен вперся в огороджену парканом чималеньку місцинку, на воротах якої було написано, що це і є притулок для бездомних собак “В добрі руки”. Він зайшов усередину і побачив розставлені вздовж паркану металеві клітки. В клітках валували собаки, намагаючись одна поперед одної розповісти про те, що з ними сталося.
Тепер дід Арсен мав приємну для душі роботу – переходив від однієї клітки до іншої і випускав собак на волю. І при цьому розмовляв з ними й давав кожному собаці ім’я.
– Ну, Бровко, як же це про тебе забулися? А ти, Барсик, ти теж тут опинився? А ти, Пушок? Ти ж Пушок, правда? От бач, я через тебе руку поранив, так твою клітку дротом закрутили.
А коли звичні собачі клички в нього закінчилися, то, як це зараз повелося, називав собак іменами, суголосними з нинішнім часом.
– Який же ти грізний! Ти, мабуть, Байрактар. Ніякий ворог з тобою не страшний. А ти яка красуня! Ну чиста тобі Джавеліна.
Деякі собаки, як тільки він їх випустив, чимдуж гайнули на всі сторони, аби лише подалі від клітки, інші лащилися, намагалися лизнути руку, а ще інші стояли віддалік, махали хвостами й дивилися на діда, наче хотіли його запам’ятати. І всі вони були такі різні – кудлаті й гладенькі, рябі і чорно-рябі, зате в кожного з них була одна й та сама велика мрія – собаки мріяли про те, щоб завести собі людину, якій служили б вірою і правдою. Тільки собаки не знали з чого почати – чи стільки сили крутити хвостом, чи, навпаки, видатися злою, шкірити зуби й гарчати.
Дід Арсен надумався, зайшов у господарчий вагончик і собакам дуже пощастило: в кутку він знайшов паперовий мішок, в якому ще трохи лишалося сухого корму. Висипав собакам усе, що було в мішку, поналивав у мисочки води, і можна було сказати, що це вже все. Свою місію він виконав.
Він так і сказав.
– А далі вже самі про себе подбайте. Зараз уже весна, холоди відступили, щось зловите, знайдете. А я на блокпост, бувайте здорові.
Назад він ішов тією ж самою вулицею і на душі в нього було тепло й сказати б так – усміхнено. Ніби зняв з душі щоденну втому від війни, невизначеності, брехливих повідомлень про те, що насправді відбувається на фронті, і начебто він ще й не дід, а ще зовсім школяр, звідкілясь повертається додому і їхній Тарзан кидається йому на груди. Б’є лапами, сміється і скавучить від радості. А тоді біжить слідом, як цей Байрактар, що пристав до нього й не відстає. Ну й нехай, стоятимуть удвох на блокпосту, сильний і розумний пес там не завадить.
Дорогою дід Арсен наздогнав бабусю, яка несла відро з водою. Була вона маленька і якась аж прозора, мов сухий листок. Здавалася легшою за своє велике відро.
– Давайте допоможу, – сказав. – Воно важке.
– Та я звикла, – прошелестіла сухим голосочком бабуся. – Де ж я дінуся?
– А що, вдома нікого немає молодшого, щоб послали за водою?
– Та де? Син у війську, дочка в Польщі. А я сказала, що нікуди звідси не поїду. Тут я не одна така. Дві доби сиділа в погребі, а це вилізла після обстрілу й пішла до криниці. А ви хто будете? Щось я вас не припоминаю.
– Я тут по ділу. От його взяв з собачого притулку, – показав на Байрактара, що не відходив від свого діда. Пес уже вважав його за свого.
– Ага, є такий притулок. Там уночі собаки вили, як кінець світу.
Біля хвіртки бабуся довго дякувала і насамкінець затурбувалася.
– А ви змініть форму, бо розстріляють. Воно наче трохи вспокоїлося, а це побачила їхні танки.
– Які танки?
– Рашистські танки. Он там проїхали, – показала на дорогу понад садками.
– Та Бог з вами, де б вони тут узялися?
– Як перед Богом, танки. На них фашистські знаки, гачок такий, схожий на двійку, – провела пальцем у повітрі. По телевізору казали, що він щось означає.
Дід Арсен дивився на бабусю і його як струмом пронизав страшний здогад. Значить, вони схитрили. Значить, ворожі танки зайшли в обхід, проїхали маленькими об’їзними дорогами і тепер вискочать на трасу. І вдарять у спину. Потрібно негайно, зараз же попередити наших. Він швиденько попрощався з бабусею і відразу ж почав телефонувати по мобільному.
Дякуючи Богу, зв’язок був. Дід Арсен подзвонив командиру, але той не відповів. Зателефонував вдруге, і вдруге до нього донеслися ті самі гудки, повільні й байдужі. Тоді він зателефонував ще двом бійцям, і знову ніхто не озвався. Може, там зараз бій і їм усім не до відповідей на його дзвінки? Тоді треба швидше туди. На новий блокпост, куди всі вони сьогодні виїхали.
І дід Арсен щодуху попрямував до траси. Не відчував ні втоми, ні страху, а тільки йшов і йшов, швидше, скоріше, і його старе серце стиснулося в кулачок, не підвело й не вискочило з грудей. І навіть не зчувся, коли поминув останні сільські будиночки, чорні дуби й білі осокори, пастовні і посадку, і нарешті опинився на трасі.
Тепер уже він ішов по гладенькому, як дзеркало, асфальту, наче його зумисне прослали для російських танків. Попереду біг Байрактар, який уже приступив до служби і сумлінно виконував дідові накази. І раптом пес загарчав, оглянувся на діда, наче хотів йому щось сказати, і чимдуж кинувся вперед, як чорна стріла. Щось відчув, спіймав разом з зустрічним вітром. І незабаром дід Арсен теж вловив густий, стійкий запах, який він уже знав і не забуде довіку. Так горить метал.
За якусь він побачив на трасі обгорілу розбиту машину. Це була їхня машина, її розстріляли танки, ті самі, про які говорила бабуся. Навколо були розкидані, понівечені тіла бійців самооборони.
Він теж лежав би поряд з ними, якби його не послали випустити собак.
Собаки його врятували.