Оповідання
1
Далеко чи близько жив та був собі Карлик Великий. Скажете, як це – карлик і великий? В тому то й штука, що цей чоловічок і справді був невеличкого зросту, такий собі гномик в чорненькому піджачку, а проте майже всі, кому пощастило його побачити, були переконані, що він великий. Що він просто велетень, якому звернути гори й перетворити занехаяне Журавлине болото на рай Божий – ну це як раз плюнути.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А весь секрет у тому, що в цього недоросточка була численна й винахідлива челядь. І куди він тільки не тупцяв своїми тоненькими ніжками, за ним повсюдно сунули його челядники – служки, прислужники, радники, таємні наймити і, звичайно ж, комп’ютерні програмісти та універсальні оптики з Академії зорових та вербальних ілюзій.
Отже саме ці засекречені майстри із згаданої академії і були найціннішими в його численній свиті. Що робили “академіки”? А робили от що. Перед сценою, на якій мав виступати карлик (а в нього на долоні так закрутилася життєва лінія, що виступати й гастролювати доводилося часто) вони встановлювали здоровецькі, виготовлені з скла, пластмаси або якогось іншого прозорого матеріалу збільшувальні лінзи, про які ніхто й не здогадувався, закладали в комп’ютери спеціальні програми і потім влаштовували неперевершене світлове шоу, досягаючи при цьому неймовірних голограмних ефектів. І тоді виникала ілюзія чого завгодно: руху, розміру, новозбудованого сяючого міста, і при цьому навіть змінювався зовнішній вигляд карлика. Йому додавалося зросту, кремезності, під очима розгладжувалися зморшки й вікові плями, і його розгублене, чимось налякане личко здавалося вольовим та впевненим обличчям. Це був просто Геракл у молодості.
А тому всі й думали, що він здатен на будь-які подвиги. Що він перенесе ліс із тієї чужої сторони на нашу сторону, приборкає комарів, цих олігархів, які п’ють народну кров, і врешті-решт наведе порядок на Журавлиному болоті, яке вже давно затягнулося мохом та поіржавілою лепехою.
Але якщо вже згадали про Журавлине болото, то треба ж сказати що це таке. Отож, це така країна. І в тому, що її так назвали, не було нічого дивного. Бо якщо є Берег Слонової кістки, то чому б не бути й Журавлиному болоту? Є воно, є, і навіть дуже гарне й загадкове! Вдень на його поверхні плавають болотяні вікна, крізь які можна побачити рибок у золотих перстнях, а вночі над ним мерехтять вогники – кажуть, що то душі потопельників із свічкою в руках блукають болотом і шукають під ногами тверду землю.
Та головне, що під його тепленькою водичкою приховані незліченні багатства. І то не лише відьмацькі скарбнички та монетки скупого водяника, а цілі купи торфу, срібла і ще чогось такого, чому й ціни немає. І отож саме через ці багатства і зчинилася шалена боротьба між кандидатами, коли на болоті оголосили про вибори.
Я не обмовився, вибори справді мали відбутися і в цьому теж не було нічого надзвичайного. Бо то раніше було просто – замість батька пересідав на трон його нащадок і не виникало жодних питань. А зараз демократія. Народовладдя. І тому в лісі обирають Найвищого лісовика, в степу звиклого до кінського сідла степовика, ну й відповідно Верховного болотяника. Для зручності ми його будемо називати просто Верховним.
І що б ви думали? Наш нерозважливий карлик теж націлився на цю привабливу посаду. Чи хтось його намовив, чи йому самому прийшла в голову така відчайдушна думка, але пішов напролом і вже ніщо не могло його зупинити.
Вибори – це постійні, щоденні і щохвилинні зустрічі з виборцями. Особливо зворушують такі зустрічі восени, коли виборці накриваються парасольками, розкритими книжками, а кандидат стоїть з відкритою головою і на нього цілими відрами ллється дощ. Втім, дощ – це теж своєрідна агітація, може якраз через дощ його пожаліють і проголосують. Але цього разу зустріч проходила при сприятливих погодних умовах. І проходила вона в амфітеатрі, настільки просторому й гарному, що він цілком заслуговує на те, щоб ми про нього теж розказали.
Значить, про амфітеатр. Чималу прибережну місцинку з трьох боків оточували великі, схожі на застиглих тритонів і вимерлих риб кам’яні брили. Ніхто не знав, коли і з якого острова Пасхи їх сюди попривозили. Але сама наявність цих похмурих істуканів свідчила про те, що Журавлине болото мало значно глибше історичне коріння, ніж корінці водоростей, які сплелися під його тепленькою водичкою. Бобри понатягували очищених від листя колод, склали їх одна за одною, ярус за ярусом, партер і гальорка. Над відкритим амфітеатром світився воздвигнутий самою природою пронизливий сонячний купол, під яким пролітали водяні курочки та очеретянки.
Як і завжди, ще до початку зустрічі, таємні наймити встановили збільшувальні лінзи, розвішали лампіони, а майстри зорової та вербальної ілюзії запустили потужні комп’ютери. І ось нарешті настала та довгождана хвилина, ради якої всі тут і зібралися. Залунала “Урочиста меса” Людвіга ван Бетховена і на сцену вийшов карлик.
Зала була заповнена вщерть. Спереду на подушках з моху сиділи жаби. Так і мало бути, адже саме ці популярні земноводні посідали перші місця в складній болотяній ієрархії. І все через те, що по вечорах вони організовували свої неперевершені концерти. Їх знали, пізнавали в громадських місцях, і на День артиста вручали приз “Зелений кваксон”, це щось на зразок “Золотого мікрофона”.
Слідом за жабами на колодках, на купині та перекинутих човнах розмістилася вся інша публіка. Видри, водяні пацюки, тхори, ящірки (в чорненькому вбранні, справляли свій черговий траур за відірваним хвостом), кулики, качки, вужі, єноти-полоскуни і єнотоподібні собаки, раки, що ходять задом наперед і кажани, що висять догори дриґом – всіх не перелічити й до вечора. І ніхто нікого не боявся, ніхто ні на кого не нападав, тому що полювати під час проведення виборчої компанії було суворо заборонено.
Окремо від усіх на високій березі сидів Очеретяний кіт. Завбільшки з добрячого пса, кольору вибіленого сонцем волоського горіха й коротким нервовим хвостом, прикрашеним чорними кільцями. На нього ще говорили болотяна рись, але кіт не любив, коли його так називали. Тому що тоді довелося б також згадати, як його предків, коли вони були ще такими самими рисями, як і він, впрягала в колісницю якась скандинавська богиня, а від того, що тебе запрягають у возик і ти дозволяєш це неподобство – радості мало. І тому Очеретяний кіт був передусім котом, який родичався з сільськими котами й навіть перейняв у них властиву для сільських котів таку рису характеру, як допитливість: любив видертися на високу гілку й спостерігати за людьми. Хоча його цікавили не лише люди. Йому взагалі було цікаво все, що діялося унизу під його деревом. І настрахана трава, яка раптом почала жовтіти, і обжита тими ж котами полинова низинка, яка ще донедавна була затишна аж сонна, а тепер напилася дощів і вже нікого до себе не кличе, і свіжі купки чорної землі, бо коли похолоднішало, кроти почали по ночах просто несамовито рити свої нори. Очеретяний кіт споглядав згори ті щоденні зміни й думав: і чим воно все це закінчиться? Та певне, тим, що й завжди: розлитим по землі білим молоком, яке можна нюхати, але не можна випити.
Отже, Очеретяний кіт був допитливим котом, і коли почув, що відбудеться зустріч з кандидатом, то сховав у дупло рештки своєї здобичі й примчав сюди без запрошення. І ось тепер сидів на високій гілці й невідривно дивився на сцену. Котисько мав просто приголомшливий зір і чуткі, завжди нашорошені вуха, і через це йому було все видно й усе чути.
Ще яскравіше спалахнули різнокольорові прожектори, а Бетховен навпаки, зніяковів і замовк. Настала не просто тиша, а тиша, як миша – чутка й насторожена. Що ж він казатиме, про що говоритиме цей могутній чоловік з палаючими очима? Карлик стояв на краю сцени і з усіх сторін гомоніло, квакало й крякало:
– Ква, квасень!
– Крясунчик!
– Шш-штангіст!
А тепер давайте послухаємо його схвильовану промову.
– Дорогі мої співвітчизники!
Багатьох з вас я знаю в обличчя, знаю, як багато у кожного з вас клопотів, і тому почну з подяки – дякую вам, що покинули всі свої нагальні справи і прийшли, прилетіли й приповзли на цю зустріч. Дуже дякую, мої прісноводні брати й сестри!
І я буду зовсім відвертим. Не буду від вас нічого ні приховувати, ні скривати. І почну з того, що можливо в когось із вас теж крутиться на язику і вам хочеться запитати – чи це правда? Так, правда, це правда! Мої опоненти накопали на мене компромат. Це один сміх, а не компромат і я його не боюся. Та все ж послухайте з перших уст, що вони робили. Вони найняли цілу армію приватних детективів, і ті пронирливі хлоп’ята повсюдно за мною теліпалися, стежили, рилися в альбомах з моїми дитячими фотографіями, прослуховували звукозаписи моєї мами, і ось тепер вони мене шантажують та погрожують, що оприлюднять той начебто компромат і згублять мою політичну кар’єру. І знаєте, що вони кажуть? Вони кажуть, що я людина. А якщо людина, то по-їхньому не маю ніякого відношення до болота. Не маю права балотуватися на Верховного.
– Це просто свинство! – обурено зарохкав дикий кабан і почав роззиратися по сторонах де ж ті опоненти. Він жив за правилом менше слів і більше діла.
– Так, братику, свинство! – погодився карлик і продовжував далі. – До болота всі люди мають відношення. Той же барон Мюнхаузен, який сам себе витягував за чуба з трясовини. Та сама оспівана великим російським поетом Жаба-царівна. І ціла компанія молодих людей, тридцять три богатирі, які виходили з води на сушу. Прикладів безліч.
На якусь мить карлик замовк, щоб присутні встигли осмислити сказане й пригадали інших літературних персонажів. А потім знову заговорив проникливим голосом.
– Так, на жаль… На жаль… Я справді гомо сапієнс… Може навіть гомункулус. З пробірки. З підворітні можна сказати. Але хіба у цьому суть?
І відтепер карлик уже заговорив рішуче і впевнено. Мабуть, йому додали не лише зросту, а й гучності голосу.
– Але яка різниця хто я і хто кожен з нас? Яка різниця, хребетні ми чи безхребетні, з хвостом чи з рогами? Двоє у нас очей чи восьмеро, як у деяких павуків? Немає ніякої різниці! Ми всі з одного болотяного тіста. І ці два сакраментальні слова “яка різниця” повинні об’єднувати нас у спільній боротьбі з ворогами, які приходять осушувати наше болото. І я побудую таку країну, в якій не буде ніякої різниці хто ти – інфузорія-туфелька чи інфузорія-чобіток.
Це буде країна мрій і сповнених бажань. Хочете нове житло? Буде нове житло!
І відразу в повітрі з’явилися довгі зручні нори, двоповерхові, сполучені між собою таємними ходами. Засвітилися сплетені з верболозу і скріплені мулом біленькі мазанки, і біля кожної – комори, житниці та гамазеї з запасами корму на зиму.
– Хочете нові робочі місця? – і в ту ж мить візуалізувалося рідне болото, довгий піщаний бережок, на який могли б усістися всі, хто зібрався у цій залі, бамбукові вудочки і спіймана золота рибка.
– Реформи? Медицина? – вигукував карлик, і майстри зорових ілюзій не підвели його жодного разу.
Заключні слова карлика так і взагалі викликали фурор та небувале піднесення.
– Яка наша мета, друзі? У нас одна мета – розмножуватись. Вдень і вночі, на воді й під водою, на горі і в норі, без різниці. Ви згодні, пані й панове?
– Згодні, згодні!
І тоді на піку загальної ейфорії на сцену вискочив Жабій, підстаркуватий джигун з добре розвиненими шлюбними мозолями. І коли він заквакав, що ква-кворум є і що треба голосувати прямо зараз, то всі погодилися й кинулися кудись наперед… а проте відразу ж виникла проблема: а чим голосувати? У болотяних виборців були хвости, роги, плавники, та було все що завгодно, а от рук, які саме й призначені для цієї важливої справи, не було ні в кого. І тоді вирішили не голосувати, а галасувати.
Знялося щось страшне. Всі кричали, волали, репетували, галдикали, хрюкали, свистіли, а водяний тхір від захвату навіть пустив вітер – так голосно, щоб усі почули.
І вже за хвилину карлик став Верховним.
І зробився не простим карликом з якогось провінційного Кагарлика, а Великим Карлом.
Розчулений до сліз, він тут же сів за схований в кущах рояль і заспівав пісеньку, яку полюбив ще тоді, коли з гітарою в руках витанцьовував у жаб’ячому хорі.
Бе…бе-ее…
ме…ме-е…
не тужу й не плачу
сиджу собі на дзиглику
і далеко бачу
Отож усі були щасливі й задоволені. І ніхто навіть не звернув уваги на Очеретяного кота, який підійшов ближче до сцени й почав щось уважно роздивлятися. Чи то йому здалося, чи й справді він із своїм неймовірним зором побачив те, чого не помітили інші.
Ні, так і є. Не здалося.
Шерсть на ньому настовбурчилися, а з примружених очей так і сипонули злі жовті іскри.
– Гаразд, – сердито прошипів Очеретяний кіт – Подивимося, чим воно все це закінчиться.
2
Інавгурація Великого Карлика відбувалася в Пенджабі. Чому в Пенджабі? Тому що на вербовому пеньку, де й проходила ця незабутня церемонія, хтось із наймудріших земноводних написав “Пень жаб”. Отож і вийшло, що інавгурація проходила начебто в казковій Індії, що й додавало особливої значущості цій події. Великий Карлик склав присягу, пообіцяв, що вірою й правдою служитиме Журавлиному болоту і відразу ж подався у свою заміську резиденцію аби ніхто не встиг побачити зблизька його справдешнього зросту. Присутні на інавгурації жаби до уваги не бралися, тому що вони короткозорі від природи.
І ось уже недавні вибори стали пройденим етапом.
Настала пора будувати нову країну і зранку до вечора виконувати свої обіцянки перед виборцями.
Ні в кого не виникало жодних сумнівів, що починати треба було з реформ. Та й саме слово “реформа” таке магічне й привабливе! І проводити реформи потрібно було негайно, в режимі “прямо зараз”, щоб усе болото кипіло й вирувало. Ну ясно, що найактуальнішою була управлінська реформа. І тому Верховний, не відкладаючи задумане в довгу шухляду, відразу ж ліквідував старі й створив нові міністерства, які настільки важливі, що я їх виділив курсивом. Ось вони, не всі, звичайно, але основні.
1.Міністерство водних ресурсів. (Контролювало видачу води мешканцям болота).
2.Міністерство безперебійного травлення. (Займалося заготівлею комарів та черв’ячків, яких консервували та закручували в банки).
3.Міністерство однодумства та подолання різношерстності. (Втілювало в життя крилатий вислів “яка різниця”).
4.Міністерство ентузіазму та бадьорості. (Створювало позитивне сприйняття змін, які відбувалися в країні).
5.Міністерство справедливості та совісті. (Стежило, щоб у керівників державних установ раз на рік зважували совість, іншими словами, це було щось на зразок антикорупційного бюро).
- Міністерство спокою та надзвичайних ситуацій. (Дбало про спокій в державі, щоб ніхто не зруйнував гніздо або нору).
7.Міністерство відтворення поголів’я. (Займалося питаннями соціального захисту, розмноженням та пологовими будинками).
Верховному було нелегко. Тепер він мусив призначити міністрів, однак не мав найменшого поняття, де їх взяти. Старі затаїлися, усім приїлися, а нові… звідки нові? І тоді він полистав смартфон, в якому була вся країна, й почав викликати своїх друзів з жаб’ячого хору.
Надвечір вони всі й зібралися в його резиденції. Першим заявився Жабій, який найбільше агітував на виборах, потім Жаблієнко, нерозлучні Жабович і Крчштейн, добрався через ліс Квакущенко і приїхали машинами Жабічков, Лягушатніков, Саламандренко та Фрог*-Стрибайло. Пришкутильгав Кулик-Квак (щось дуже він зістарівся порівняно з тим молоденьким Кваком, який ще недавно підплигував на сцені з мікрофоном), і звичайно ж, прискакала красуня Жовлі. До цієї славної команди приєднався й Бобершвілі, який був родом з гімалайських бобрів і через це повинен був уздовж і впоперек гризти ворогів Великого карлика.
Верховний окинув прискіпливим поглядом нові обличчя і залишився вдоволений.
Всі питання повирішили оперативно й швидко.
Створили еталонну палату мір і ваги, адже обіцяли виборцям зважувати совість керівників і боротися з корупцією. В зв’язку з осіннім похолоданням реорганізували державну метеослужбу. Потім кинули жеребки й розіграли міністерства. І вже наступного дня сонце зійшло на цілу годину раніше запланованого. Це означало, що відтепер у країні почалося нове життя.
А й справді, на Журавлиному болоті все бурлило й вирувало. З краю в край схоплювалися нетерплячі бульбашки, “буль, буль, буль!”, слухав би й не переслухав. І лише Очеретяний кіт, до якого я змушений повернутися, чомусь не піддався загальній ейфорії. Мабуть, сидів він на дуже високій гілці й гіпноз, який ішов понизу, як по долині туман, до нього не доходив.
Якось так сталося, що одного разу Очеретяний кіт опинився на одному острівці з ондатрою і вони подружилися. І ось тепер сиділи
Удвох на купині й тихенько розмовляли.
__________________
*frog – собака (англ.)
– Оце дожилися, – сказала ондатра. – Це що, нами помикають жаби?
– Схоже на те, – погодився Очеретяний кіт.
Потім помовчав, ніби завагався – говорити чи ні.
– А знаєш, Ондро, я тобі не говорив, бо ти ж мене знаєш, не люблю язиком плескати. А зараз таки скажу. Я тоді додивився. Він зовсім не велетень. Ті люди, які з ним приїхали, щось таке зробили з своєю електрикою, що він тільки здається великим.
– Правда?! В тебе такий зір! Ти в мене просто Зорро! Так я їм усі дроти перекушу, враз.
– Не пори гарячку, Ондро, подивимося чим воно все скінчиться.
– Саме воно ніколи не закінчиться.
– Однак може одумаються….
– Так та однак, на болоті виріс мак! – пирснула ондатра. Про що б вона не говорила, а чогось завжди в неї в розмові з’являлися квіти.
– Я їм таки перекушу дроти! Є чим! – похвалилася Ондра й вишкірила свої молоденькі передні зуби.
– Чекай, чекай… Вони все ж таки люди. Якось незручно.
Це була правда. Очеретяні коти ніколи не кидалися на людей. Навіть на тварин не нападали, якщо це були свійські тварини.
Помовчали. Та згодом Очеретяний кіт сам повернувся до тієї розмови.
– А ти з совою не говорила? Сова мудра.
– Сова як і завжди на нічному чергуванні. Підробляє.
– Та зараз для всіх такі часи настали, що мусимо підробляти. Бо жаба цицьки дасть. А ти випий тазепам, він заспокоює.
А між тим, на болоті й справді настали не найкращі часи. В дуплах та в норах – хоч шаром покоти. В коморах вітер віє. З розмноженням теж було не все так добре, як хотілося б. І хоч зранку до ночі самовіддано працювало Міністерство оптимізму та бадьорості, все вказувало на те, що пішло й поїхало не в ту сторону
Спочатку неприємно здивував сам Верховний. Бачте, ніхто ж його тоді за язик не тягнув, коли він обіцяв віддати свою хатинку, чи то пак, резиденцію, маленьким рибкам. І навіть говорив, що зробить з неї сонячний акваріум на зразок піонерського табору “Артек”. Але говорила-балакала, сіла й заплакала. Нічого не віддав тим безпритульним рибкам, а натомість і сам переїхав у свою розкішну літню резиденцію.
Потім він здивував ще більше. Ви ж теж чули, як говорив, що між земноводними не буде ніякої різниці? А виходило, що різниця таки була. Бо чогось одні їздили на крутих машинах, а інші на самокатах.
Ну й жаби допекли, життя від них не стало! Куди не кинь – ропухи, квакші, на пеньках, на стежці, а то в товстих окулярах і в помережаних кожухах порозсідаються в президії, пишаються, ледь не тріскають з усвідомлення своєї значимості. І якогось дідька тільки з них і призначали суддів, земських управителів, окружних комісарів та навіть хранителів усіх чотирьох державних печаток.
Жабам було до всього діло, все вони контролювали і всіх повчали. Пояснювали бобрам, з якого боку підгризати дерева, показували ластівкам як літати, інструктували єнотів і читали мораль диким качкам.
Правда, не одні жаби працювали. Великий карлик теж трудився, як тато Карло і кожного дня видавав усе нові й нові укази.
От, наприклад, указ №1002. Цим указом Міністерство водних ресурсів повинне було налагодити експорт болотяної води. Та коли почали вивозити воду, почало й висихати болото. А почало висихати болото, поменшало комарів. А поменшало комарів, то замість них у консерви почали підкладати водорості. А якщо водорості, то поменшало сили і впала популяція. Це як у доміно – штовхнеш одну кісточку й посипляться всі інші. І тоді, щоб заспокоїти та збадьорити Журавлине болото, Міністерство позитивного настрою організовувало все нові світлові шоу.
І знову приїжджали фахівці зорових та вербальних ілюзій, знову світилася неймовірна голограма завтрашнього дня, і знову всі були радісні й щасливі.
Аж поки…
Аж поки одного дня не сталася така страшна подія, про яку краще й не згадувати! Була якась прес-конференція, були шалені оплески, і Верховний стояв у всіх на виду з високо піднятою головою. Весь його вигляд промовляв сам за себе. Гляньте, які в мене біцепси! Які трицепси! Хто може зі мною зрівнятися? І раптом пропало світло.
Ніхто так і не дізнався, чого воно пропало, тільки й помітили, як вздовж сцени перебігла ондатра.
Та коли заклинили комп’ютери й померкли збільшувальні лінзи, то несподівано всі побачили, що перед ними стоїть не велетень, а звичайний карлик з великими метушливими очима.
І тоді всім як розвиднилося. З усіх боків залунали обурені, сердиті голоси:
– Геть його, геть!
– На палю його, на палю!
І найдужче кричав Жабій, той самий, який пропонував негайно голосувати.
І що б ви думали? Таки вирішили на палю. Однак паля виявилася значно ширшою, ніж карликове озаддя, і тому його просто посадили на гостренький патичок. І вийшов навіть дуже симпатичний флюгер, який і встановили на даху будинку.
А проте карлик аж ніяк не засмутився. Навіть не те, що не засмутився, а навпаки, зрадів. Тому що тепер йому не треба буде видавати укази, реформувати міністерства, догоджати красуні Жовлі й турбуватися про одиноких матерів.
Боже милий, якої мороки він збавився!
Світило сонечко і пролітали різнокольорові метелики.
Карлик крутився на всі боки й співав веселу пісеньку:
Бе…бе-ее…
ме…ме-е…
не тужу й не плачу
сиджу собі на кілочку
і далеко бачу
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.