Оповідання.
1.
Він був один такий, цей Святко. Взагалі-то в його недавно отриманому паспорті було вдруковано Святослав, але це, так би мовити, офіційно. А вдома й на вулиці він завжди був Святком – так простіше, не потрібно довго вимовляти. Ну а для Даринки то і взагалі його ім’я озивалося святом – причому, святом рідкісним, бо в їхньому шахтарському селищі було багато Володьків, хоч греблю гати Вітьків (пробачте, Вітьки, ніхто не буде вами гатити греблю), ну а цей Святко – один і все. І Даринка теж, на відміну від популярних Людмилок та Любочок, була тільки одна.
Отже, він один і вона одна. А раз так, то сталося те, про що ви вже здогадалися: між ними двома пробігла прогнозована романтична іскра, між ними спалахнула любов. І загорілася вона не на один клас. Бо як це відбувається? Приміром, у сьомому чи восьмому класі хлопець влюбився в дівчину. Оглядався на її парту, писав записочки, посилав есемески і страждав після уроків. Та в наступному класі він закохувався уже в іншу дівчину, у ще гарнішу і ще більш достойну його переживань. Ну й дівчатка так само, вони теж закохувалися поперемінно. А ось ці двоє переходили з класу в клас, геометрія мінялася на тригонометрію, синуси на косинуси, казка про Маленького Принца на астрономію, а вони…
А вони на перерві, щоб ніхто не почув:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Даринко, а ти мені снилася!
– І ти мені снився, Святку.
– Наче ти збирала волошки на вигоні.
– Наче ти нарвав мені яблук.
Той споришевий вигін, навпроти якого жив Святко, уже давно забудували й присипали силікатною пилюкою. І яблуні, під якими виросла Даринка, теж порубали. А їм усе одно волошки та яблука.
Одного разу – це вже напередодні випускного – хлопці й дівчата гайнули до річки. Був розкішний весняний день і уроки залишилися десь там позаду, далеко від берега. Вони пороздягалися й притьмом кинулися до води, за якою дуже скучили і яка вже прогрілася на щедрому донецькому сонці. І ось тут Святко вперше побачив Даринку в рожевому, в білих горошинках купальничку. Він так і прикипів до того купальника здивованими очима, хотів щось сказати і слова раптом застряли йому в горлі. І… і відтоді він уже не розказував Даринці, як вона йому снилася перед ранком. Не раз, і не двічі снилася.
А невдовзі закрутилася війна. Це відбулося так швидко й миттєво, що ніхто відразу й не зрозумів, що й до чого. Був квітень, день починався ластівками й закінчувався соловейком, і раптом невідь-звідки набралися танки, гармати, гранатомети, і все це оглашенне й дурне стріляло й гатило на захід, на Україну, де в кожного була якась рідня або друзі. І коли валом накотило солдатні з розмашистими російськими матюками й почалася окупація, то разом з нею почали й зникати люди. Десь дівся той, другий, когось викрали, ще іншого знайшли на коксовому звалищі з вирізаним на спині тризубом, і ніхто не був впевнений, що завтра з ним не станеться те ж саме.
А тепер уявіть собі – одного дня в цю непевну ординську пору у Святка на воротях замайорів синьо-жовтий прапор. Лопотів на вітрі і наскрізь просвічувався яскравим промінням, схожий на великого птаха з міцними широкими крильми.
Ну, знаєте, це було вкрай нерозважливо – повісити український прапор та ще й на такому довжезному держаку, щоб здалеку було видно! І про що той Святко думав, коли його вішав? Щоб Даринка побачила? Але чекайте, ще трохи про самого Святка. Виростила його мати. Тут було багато таких, як він. Чийогось тата присипало в шахті, в іншого відклався в легенях вугільний пил і легені почорніли й відмовилися дихати, а ще хтось подався на безпечніші заробітки. Його мати вважала, що всі люди однакові – чи руські вони, чи українці або вірмени, і ні до кого й ні до чого їй не було ніякого діла, лиш би не чіпали її саму й не вигнали з їдальні, де вона перемивала посуд і звідки час від часу щось приносила у вузлику. Та коли побачила, що діється навколо, то насварила Святка аби він зняв той прапор і сховав подалі від лиха. Але Святко набурмосився й сказав, що не зніме.
Бо цей прапор подарувала йому Даринка.
Сталося це так. У Святка був день народження. І звичайно ж, цього дня він прийшов до Даринки. У неї вдома його прийняли, як свого. Вони всі посідали за стіл – Даринка, її тато, мама, і коли наговорили йому цілу купу гарних-прегарних слів, Даринка дістала шовкове синьо-жовте полотнище й сказала:
– Ти ж Святослав! А в тебе був хоробрий тезко, київський князь Святослав. І знаєш, які були прапори в його дружинників? Теж з тризубом, як ось і на цьому прапорі. І тому роби, що треба, і нехай що буде, те й буде.
І він зробив: вистругав міцненьке древко й повісив у себе на воротях подарований прапор. Майже весь день біля Святкового двору зупинялися люди, дивилися й дивувались, хто це такий відчайдушний та сміливий, що не побоявся сепарів. І в людей якось розпогоджувалися обличчя, ясніли примерклі очі, а одна бабуся на той прапор навіть перехрестилася, бо це ж кольори Святого Духа – блакитне та золоте, у церкві такі самі. Дехто й погрожував та проклинав бандерівців. Та як би там не було, а прапор розвівався до самого вечора.
А ввечері приїхала машина й забрали їх обох – Святка й прапор.
І вже незабаром його привели в якийсь казенний дім з безіменними однаковими дверима, і лише на одних, оббитих новеньким дерматином, висіла табличка всього з двома словами: “Кабінєт. Гвоздьов”. Хто він такий, цей Гвоздьов, залишалося таємницею, та напевне ж, він був з приблудного племені “іхтамнєт”, невидимців, яких наче й не було, і які водночас були скрізь і всюди.
Гвоздьов (якщо це і справді Гвоздьов, а не хто інший) сидів за фундаментальним захаращеним столом і сердито шпетив двох військовиків у камуфляжах. Та коли перед ним поставили Святка, спохмурнів ще дужче.
– Сколько тєбе лєт, курвьонок?
– Сімнадцять, – буркнув Святко.
– Сємь-над-цать! Сє-мь! Сє-мь! – роздільно, по складах, повторив Гвоздьов. – Атвєчай на руском, здєсь всє гражданє Расіі. Гдє флаг взял?
– Він був у мене.
– Врьош. Врьош, сучонок. Зачєм флаг павєсіл?
Святко мовчав. Не міг же він сказати, що йому хотілося аби той подарований прапор побачила Даринка! І не лише вона, а й уся вулиця.
Гвоздьов потарабанив пальцями по столу і раптом у ньому пробудився художник. Тільки якийсь звихнутий художник, садистичний.
– Я нарісую тєбє картінку, что я с тобой сдєлаю. Знаєшь, что я с тобой сдєлаю? Я павєшу тєбя на варатах вмєсто бандєровского флага. І я ето сдєлаю, я сказал – значіт сдєлал. Но даю тєбє шанс. Ти должєн смить свою віну кровью. Пайдьош убівать украінскіх фашістов. Ісполнішь свой долг пєрєд Родіной і пагібшімі товаріщамі.
Потім він поміркував про те, що “нєт хужє народа, чєм хахли” і що “хахли хужє жідов,” і нарешті звернувся до тих двох, які стояли перед ним навитяжку.
– Так что? Опрєдєлітє єго в добровольчєскій батальйон?
Вербувальники в доблесну донецьку армію окинули щупленького Святка оцінюючим поглядом і відповіли розхожою російською приказкою, що “на безрибье и сам раком станешь”. Отож справа залишалася тільки за згодою Святка. Але Святко мовчав і далі.
Тоді Гвоздьов сказав, щоб він добре подумав. Але щоб думав недовго, бо їм немає коли панькатися з кожним ублюдком. Після цього Святка знову запхнули в машину, відвезли й замкнули в якомусь гаражі.
Кого тільки не тримали в цих знаменитих донецьких гаражах! Були в них молоді хлопці, які руками й ногами відбивалися від армії, бізнесмени, з яких вимагали викуп, різні злодюжки, заручники, журналісти, та врешті, туди міг потрапити кожен, хто і сам до пуття не знав, у чому його провина. Час від часу гаражі очищали, і тоді їхніх приречених мешканців відвозили кудись за третій терикон, звідки рідко хто повертався. На цей раз гараж був порожній, бо якраз перед цим його звільнили від ворожих елементів.
Святко як зайшов, так і став біля порога: важкий, нестерпний сморід ударив йому в голову й перехопив дихання. Це був специфічний запах катувань, в якому все змішалося – кров, понівечена людська плоть, гнилизна роз’ятрених ран, сеча, і цей запах уже назавжди всотався в кожну цеглину й кожен камінь, і ніколи звідси не вивітриться, навіть якщо колись у цьому гаражі замість кісткодробильної машинки стоятиме новенький “Mersedes-Benz”. На підлозі валялося купи якогось схожого на матраци лахміття, але розіслати таку розкішну постіль Святко не міг, бо йому як зв’язали руки, так і залишили із зв’язаними руками.
І зв’язали, до речі, тим самим прапором. Згодом Святко зрозумів, чому саме прапором, а не якоюсь мотузкою. З одубілими, обкрученими руками було важко ходити, сидіти, лежати, та будь-що робити, і його прапор перетворився на його ж кайданки. От саме цього й домагалися Святкові мучителі. Їм було потрібно, щоб він почав на той прапор лютитися, злитись, захотів би його здерти, розірвати, як і кожні ненависні пута, що в’їлися в зап’ястя. Ще одне прищеплення ворожості до всього українського.
Раптом Святко помітив під стіною лопату. Велику штикову лопату, яка ж напевне стояла тут недаремно. Щось нею робили. Що робили? Може, розстрілюють не лише за третім териконом, а й тут, прямо в гаражі, а потім прикидають піском, щебенем, і зараз під ним – трупи, трупи? Святкові зробилося моторошно й страшно. Він сів у найдальший куток і почав думати, що робити далі. Правда, думалося йому інакше, ніж так, як хотілося б тому винахідливому Гвоздьову.
Ну, до себе в банду вони його не заманять, це однозначно. Убивати своїх він ніколи не піде. І не буде позичати в Сірка очей, щоб здирати данину на їхню армію. Але ж вони й справді замордують! А якщо їх обдурити? Якщо ніби згодитися, підписати якісь нікому не потрібні папірці, а тоді при першій нагоді чкурнути на всі чотири сторони? Та ні, чорта з два ти їх обдуриш. І до того ж, новобранців вони пов’язують кров’ю. Не своєю кров’ю, чужою, від якої потім не відмиєшся і нікуди не втечеш. Змушують розстрілювати полонених чи просто на кого покажуть пальцем.
Ось так він і лежав на вошивому лахмітті, думав та передумував, і нічого путнього з того думання не виходило. Крізь вузеньке віконце, що слугувало витяжним душником, пробивалося місячне світло й вихоплювало з темряви блискучий лоток тієї зловісної лопати. Святко встав і відкинув її кудись подалі, щоб не бачити. Потім знову ліг і незмигно дивився на високе віконечко, і як це співала його вічно заклопотана мати? Рідко, але інколи співала:
Якби ж мати знала, яка мені біда,
була б передала горобчиком хліба.
Як там вона? Плаче. Що ж вона ще може зробити, крім того, щоб плакати?
Так минула ніч, потім день, ще один, і цей час пройшов для Святка недаремно: він наловчився розплутувати зубами зв’язані руки. І відтак почувався вільніше та впевненіше. Вранці і ввечері заглядав “браток”, приносив якоїсь баланди і кожного разу між ними відбувався один і той самий безглуздий діалог:
– Ну что, нє надумал?
– Не надумав.
– Думай.
– Думаю.
Браток для порядку матюкався і залишав Святка наодинці з віконцем і лопатою.
2
Мати розказувала людям, що того вечора до них приїхали якісь чоловіки, заштовхали Святка в машину й повезли невідомо куди. Другого дня вона спозарання побігла в поліцію, потім в сільраду, яка ще не вся розбіглася, тоді ще кудись, але до кого не зверталася, кого не просила, всі лише розводили руками – нічого не чули й нічого не знаємо.
Даринка – інакше. Даринка не надіялася ні на які сільради і ні на які поліції. Було й так зрозуміло, що Святка згарбали мишебрати і тепер лише одному Богу відомо, як його врятувати.
Але для початку треба було хоча б дізнатися, де він зараз.
Даринка подумки перебрала своїх знайомих, приятелів, родичів, і серед них не знайшлося жодного, хто б міг достукатися до братків і щось у них вивідати. І коли у неї вже геть опустилися руки, вона раптом згадала про Наколотого: у їхньому селищі був такий тип, старий парубок, як на нього казали. Колись він був просто Колею, а потім, як почав колотись, до нього й прилипло вуличне прізвисько Наколотий.
Цей чолов’яга не тримався ніякої роботи, перебивався чим Бог пошле, та коли прийшли окупанти, в нього раптом прокинулися неабиякі приховані здібності. Вечорами, коли зачинялася горілчана крамничка, він невідь звідки цурпелив ватникам самогонку, приводив дівчат, домовлявся з спекулянтами, а в комендатурі так і взагалі був просто незамінним. Совався з меблями, перетаскував якісь валізи, ящики, словом, нічим не гребував і робив усе, що казали. Врешті, він примелькався в очах і до нього вже звикли, як до чогось буденного й неодмінного. Начебто він не жива людина, яка теж має очі й вуха, а сторонній предмет, яким, наприклад, підпирають двері, і при якому можна було про все говорити, навіть не криючись. Час від часу за всі його старання йому перепадала якась копійчина, і він її одразу ж тратив на макову соломку, без якої дурів і казився.
Даринка знайшла Наколотого в пристанційному скверику. Він “кумарив”. Тобто, лежав на лавці, страждав і мучився, бо ще не вколовся. І дарма, що з самого рання припікало сонце, його лихоманило й трясло від холоду. Хоча б не почалася ломка. А ломка через те вона й ломка, бо тоді його ламатиме навпіл, вивертатиме нутрощі й нестерпно болітиме все тіло. І йому хотітиметься лише одного – кинутися під перший поїзд, щоб одразу припинилися ці нещадні тортури.
Отож Даринка з’явилася дуже своєчасно.
– Що, погано тобі? “Колеса”* принести?
– Бля! – схопився Наколотий. – В тебе є “колеса”?
– Будуть тобі “колеса”. Але не за спасибі…
– Бля, в мене бабок ні ху…
Даринка не звернула уваги на його вишукану лексику.
– А мені й не потрібні бабки. Ти інше зробиш. Ти там вештаєшся поміж братками, то дізнайся, де вони поділи Святка.
Наколотий був лаконічним.
– Вони мені яйця відірвуть.
– Як хочеш. Дізнаєшся про Святка, принесу “колеса”.
– Де ти взяла?
– Не твоє діло, Наколотий. Так що?
– Як що? Я зараз. Я піду, потиняюся, послухаю, вони при мені белендять про що завгодно.
Але й справді, звідки в неї “колеса”? Тут така невесела історія. Минулого року в Даринки померла бабуся. Її вимучив рак і від нестерпного болю рятував лише морфій. А коли старенької не стало, в серванті залишилася скринька з її ліками. Ту скриньку ніхто не чіпав і не торкався, і вона як стояла, так стояла б і надалі, але на цей раз Даринка порилася в бабусиній скриньці і знайшла невикористані пігулки морфію.
Тепер вона мала чим розплачуватися з Наколотим. Було б за що.
Надвечір вони знову зустрілися в скверику.
– Ну як? – кинувся до неї Наколотий. – Принесла?
– Принесла. Давай, розказуй.
І Наколотий таки розізнав, що Святка замкнули в гаражі (“в отому, що біля мостопроводу, там один такий з силікатної цегли”), і що його вербують в армію, а він вперся й не хоче. І що завтра… На цьому місці Наколотий спіткнувся, стояв, м’явся, вагаючись, говорити чи ні.
– Ну кажи, кажи! – поквапила Даринка. – Що там ще?
Наколотий нарешті зважився.
– Та вони й секрету з цього не роблять. Хочуть показовий цирк влаштувати. Таке задумали… Коротше, завтра кранти твоєму хлопцеві.
– Ну це ще ми побачимо! – з викликом відповіла Даринка. Надто вона любила свого Святка, щоб отак відзразу згодитися на “кранти”. А в самої серце обірвалося, впало, покотилося… в траву, в прірву…
Вона віддала “колеса” і відразу метнулася шукати той гараж.
Гараж справді стояв поблизу мосту, по якому сновигали машини, ходили люди, і тому біля нього краще було не затримуватись. Залізні ворота, пудовий навісний замок, тут і сторожа не потрібно. Даринка завважила, що на дах гаражу звисали гілки якогось розлогого дерева, а між стулками воріт проглядалася вузька щілина. Вона підійшла й тихенько гукнула в ту щілинку, кудись туди, в темряву:
– Святку, ти тут?
Відповіді не було. Або й Святка не було в гаражі, або він подумав, що почулося.
І тоді вона майже закричала:
– Святко, це я! Святко!
І звідкілясь відтіля, з темряви, по той бік броньованої бляхи і по той бік світу, відізвалося, відгукнулось, і це був його, його голос!
– Даринка?! Ти? Я тут, я…
Але вона не дала йому договорити й випалила одним духом, як ще недавно в школі розказувала вірша.
– Святку, сьогодні вночі не спи, жди. Ой, хтось там ходить, я побігла…
Вдома, коли вечеряли, вона сиділа така задумана, відсторонена. А тоді до батька.
– Татку, а оцей шифер… ну яким криють будинки, гаражі всякі… він дуже міцний?
В батька від здивування й ложка випала.
– Шифер? З якого це дива ти запитуєш?
– Ну так, подумала чогось… Так він міцний?
Батько в Даринки був покрівельником, казав, що так ближче до неба, ніж там, у шахті. Але йому й справді подобалося виводити красивий і затишний дах, який притягував до себе очі і був справжнім витвором мистецтва. І про таке він міг розмовляти годинами. Тож і почав докладно розповідати про двосхилий дах, шатровий, про всякі стропила й крокви, але Даринка не дослухала й знову про те ж саме:
– А шифер, шифер, татусю, міцний? Чи можна його розбити? Молотком?
І нащо їй той шифер, коли є набагато цікавіші речі? Ну та гаразд, шифер так шифер.
– Найкраще, доню, метало черепиця. Вона міцна й красива. А шифер, та ще як плоский, то вибачай мене, це гівно. Кинеш камінь і розлетиться.
– Боже, як добре! – чогось зраділа Даринка. – А там якраз і є плоский!
Де це “там” – вона не розказувала, а татко й не запитував. Він лише стенув плечима, так і не зрозумівши, чого вона до нього пристала з тим шифером.
…Тепер ви мене запитаєте чи було їй страшно? Не те слово. Їй було дуже, дуже страшно. Та все-таки вночі, серед ночі, коли вимкнули світло і на стовпах замість ліхтарів блищали круглі совині очі (чомусь одночасно з окупантами в селище поналітали товсті настовбурчені сови) Даринка взяла приготовлену звечора вірьовку, важкий батьковий молоток і потайки вибралася з дому. Попід парканами, де стежкою, де навпростець, добралася до мостопроводу, до того зловісного гаражу, і вряди-годи їй допомагав тільки місяць. Визирав на коротку мить аби вона переконалась, що не збилася з дороги і знову ховався. Та коли вже дійшла, то чогось і страх пропав, наче загубила його по дорозі. Швиденько вилізла на дерево, перебралася на дах і – ну, поможи, Господи! – щосили гатонула молотком по шиферині.
І мабуть-таки сильно стукнула, бо звук був такий, що й мертвий проснувся б. Зате шиферина й справді розкололася й посипалась. Далі Даринка вже не зважала, почує її хто чи не почує. Вдарила ще, ще, і коли виглянули крокви, прив’язала до бантини вірьовку, а другий кінець кинула вниз. І все це зробила так швидко і вправно, наче все життя тільки цим і займалася.
Святко вхопився за вірьовку, й перехоплюючи руками вузли, які зарані нав’язала Даринка, поліз угору, вище, вище, вхопився за поперечину, підтягнувся, і ось уже він перед нею живий-живісінький. Навіть пов’язав на плечах прапор, не залишати ж його в темниці.
Потім вони бігли, не знаючи стільки й не відаючи куди. Головне, що на захід, де вибухали снаряди – це звідсіля бойовики обстрілювали українські позиції. Мабуть, оберігала їх обох Божа мати. Бо швидкі й непомічені, перебігли вони нафаршировані мінами яри та вибалки, не зачепилися за розтяжки, не втрапили у вириті для людей вовчі ями, в приціли снайперських гвинтівок, і коли вже були на українській стороні, позаду наших бліндажів та окопів, то в якійсь посадці попадали на траву… і не запитуйте мене чи вони цілували один одного. І що там було далі. Не забувайте, що їм було по сімнадцять.
Після всього раптом почав накрапати дощик. Вони лежали, притиснувшись один до одного і прикрившись від краплинок широким прапором. Тим самим, їхнім прапором, синьо-жовтим.
Раптом Даринка повернулася й зашепотіла йому в саме вухо.
– Святко, так і знай, якщо в мене щось буде, то я ні до якого лікаря не піду. Нехай росте.
– А я тебе й не пущу ні до якого лікаря, – відповів Святко. – Так і знай собі.
Ну й правильно. Продовження роду – це теж перемога.
с. Синяк на Закарпатті, 2019
“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020