“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Сусідка побачила мене ще здалеку й зачекала на дорозі.
– Марку, – запитала вона, – буде війна чи ні?
– Буде, – відповів я впевнено.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А по телевізору казали, що не буде.
– Брешуть по твоєму телевізору.
– Бляді! – так само переконливо, як і я, сказала Лариса Іванівна, натомість не уточнивши, кого саме вона назвала цим популярним словом – рашистів чи тих, що брешуть по телевізору. Скорше за все і тих, і других.
Лариса Іванівна глибоко в душі була патріоткою, і навіть розсварилася з своєю подружкою, тому що її подружка була Сідорова, а це прізвище виглядало як ідеологічна диверсія. А я наче в воду дивився. Напередодні безтурботного сезону президентських шашликів нас закидали ракетами, і я відразу пішов у військкомат, де з самого ранку збиралися черги добровольців.
Мені пощастило. У військкоматі я випадково зустрів знайомого офіцера, він мене висмикнув з черги, і вже за годинку я втиснувся в волонтерський бусик, що вирушав на Схід.
“Пощастило” мені і вдруге, на цей раз під Авдіївкою. Я перебігав простріляну залізницю біля Коксохіму і отоварився парою осколків. А вже після шпиталю мене відправили в техбат, щоб оклигав після поранення і відновив свій бойовий ресурс.
В техбаті мені стали в пригоді давні щемливі спогади: в дитинстві мій батько брав мене з собою в автомайстерню, і я ще змалку знав у який бік крутяться гайки і чим дихає залізо. Мої руки згадали батькове ремесло, й тепер я міг наосліп відрізнити ключ на тринадцять від того, що на чотирнадцять. Коротше, став майстром на всі руки. Шаманив над паралізованими генераторами, перебирав на запчастини покинуту техніку, монтував у бліндажах електропроводку, іншими словами, тримав на плаву все, що стріляло, рухалося або світилось.
А проте моя кар’єра технаря швидко урвалася. На фронті все ненадовго: і форма, що зношується за тижні, й хоробрий бусик, який після ремонту бігав так, ніби він щойно з конвеєра, тиша, за якою завжди ховався приліт або вихід, твій побратим, з яким ти ще вранці ділив тушонку, а ввечері він уже стане твоїм спогадом. Врешті, й саме життя, яке на передку вимірюється не роками, а відстанню від одного прильоту до іншого. То що ж сталося? Все просто: людей у строю критично не вистачало. Тих, що стояли в чергах у військкоматах, скосили в перші два роки війни, наближені до Олімпу звалили за кордон та прикрилися непробивними довідками, ну а решта – шукай вітру в полі, абоненти поза зоною досяжності. Тоді й знайшли вихід: айтішникам дали в руки лопати й наказали рити траншеї, штабісти та паперові душі з канцелярій стали мінометниками, ще когось перекваліфікували в санітари, попит на яких постійно зростав, ну й мене теж не оминула ця закопчена армійська чашка.
Я копирсався в розібраній рації і вже й здогадався, як привести до тями контужені вибухами антени, аж коли це підійшов сержант і так, відразу, як припечатав:
– Кінчай свою тріщалку. Ти вже не технар, ти знов піхотинець.
Я так і завмер з викруткою в руках.
– А хто все це робитиме? – показав я на гору замордованого заліза, яке терпляче ждало свого воскресіння. Але сержант уже ввімкнув режим командира і лише ковзнув поглядом по обгорілому металу.
– Висувайся на сьому точку. Треба провести ротацію. Хоч воно вже й немає кого міняти, арта все перепахала. Займеш парний окоп. Нам якраз підкріплення підкинули, то сьогодні підберу тобі напарника, будеш за старшого.
Щось розпитувати не було смислу. Він уже й напарника підбиратиме.
– Коли на місце?
– Зараз. У тебе 20 хвилин. Виходимо на позицію
Наша позиція – це справжній лабіринт із покручених траншей, які з’єднують окопи й заритий в землю бліндаж в одне ціле. Вкопалися ми вздовж посадки і прикриваємо безкрає згарище, яке ще донедавна було трояндовим шахтарським містом. Один з розкиданих по периметру окопів буде моїм, у ньому мені доведеться і мерзнути, й мстити.
Значить, на передок. І це мене зовсім не страшило. Не тому, що я Рембо чи якийсь кіношний супергерой, в мене вже давно притупився й відмер інстинкт страху, як ніж, що зазубрився й перестав різати, а насторожило те, що окоп парний. Одна на двох комірка для стрільби, метр на метр, більше не можна, інакше згори побачать дрони. А мене, стільки й себе пам’ятаю, завжди обтяжувала тіснота – новенька шкільна форма, захаращена меблями кімната, затиснуті в бетон міські провулки, вузенькі плацкартні полиці… Все це мене гнітило й не давало дихати. Та й знов-таки, в тому окопі на двох постійно перебуватимеш під прицілом чужого погляду. Кожен твій рух, кожна дрібниця, звичка, ковток води – все на виду.
Твій напарник бачитиме все – і як ти похапцем їси, мочишся в пляшку або в гільзу, щоб не висовуватися з окопу, і як тремтять твої пальці, коли намагатимешся прикурити після обстрілу, стягуєш берці і з осторогою перевіряєш – натерлися нові мозолі чи від постійної сирості з’явилась “траншейна стопа”?
Згадалося: наша шкільна вбиральня була територією без ніякого сорому. Ряд відкритих очок, над якими хлопці на очах одне в одного справляли нужду. І бувало так, що в тому велелюдному туалеті я, хоч як відчайдушно не тиснув із себе, а все одно не міг вичавити й найменшої цівки. Наче десь там у мене всередині заклинило й заблокувало. Ефект скляної вбиральні, без жодних перегородок і кабінок.
Чи з подібної опери. Якщо у вагонному купе навпроти мене сидів інший пасажир і дивився, як я жую, вибираю ложечкою жовток із недовареного яйця, з сірникової коробки зосереджено визбирую рештки солі, то мені шматок не ліз у горло. Я просто не міг проковтнути.
Якось я розповів про все це одному лікарю, і той мені сказав, що в усьому винна генетика, що народився я з якимсь генетичним дефектом. Але я впевнений в іншому: кожного такого разу на мене дивилися. І саме це на мене дивилися діяло з точністю до навпаки й викликало фізіологічний спротив.
І в цій вертикальній щілині, яку назвали парним окопом, я повною мірою відчую, що таке дефіцит приватності та які вони, наслідки екстремальної близькості.
Та й що таке свобода? Свобода – це ж не лише прапори, барикади, а й простір, можливість розправити плечі, не зачепивши чужий лікоть. Вона не звужена до дихання іншої людини в саме вухо, не впирається очима в бруствер та піксель напарника. Вона – як степ, без жодної забудови й жодного ґудзика. Я навіть псевдо собі взяв – Степ, мій рідний степ, розлогий і неприборканий.
Коротше, парний окоп у мене не викликав оптимізму. Тим паче, що я журналіст, а журналісти – це такий невгамовний народ, якому ніколи не сидиться на місці. І втиснути журналіста в якісь рамки, в зручний замкнутий світ, в якому над усе цінується випереджальна згода й готовність підтакувати – то марна справа. Герметики, якими б вони не були – статусні, елітарні, кастові, та врешті, з холодної глини, як ось цей окоп, – то не моє, не в моєму рухливому характері. Мені потрібен простір, привілля, степ, в якому й загинути легше.
Мій окоп, в якому мені довелося сидіти, а точніше, стояти, викопали бійці з саперної роти, але про його облаштування я мусив подбати сам. Натепер москалі видихнулися й збавили оберти. Деякий час наші бійці ще обмінювалися з ними кулеметними люб’язностями, а потім відклали цю богоугодну справу на завтра. Тиша – це якраз і є рідкісна можливість впорядкувати своє фронтове житло. З дозволу командира я прокрався в посадку, приніс оберемок хмизу і вистелив ломаччям дно окопу. Отож не такими страшними будуть осінні дощі, які незабаром хлинуть, як з відра, і позаливають окопи й траншеї, перетворивши позицію на болото. Та зрештою, окоп ніколи не буває готовим. Весь час його потрібно поглиблювати, латати, наче це твій останній дім на землі, хоч, може, так воно й є насправді. Треба прорізати дренажні канавки, вигризти в стінах “лисячі нори”, заглибини для життя, і над усе потрібно старанно замаскувати дерном та гілками свіжонасипаний бруствер. Життя солдата залежить від лопати.
І коли вже праворуч від бійниці, під робочу руку, зробив нішу для гранат і магазинів, то випадково звів догори голову й глянув на небо. Яке воно сьогодні небесне! Звідси, з щілини окопу, небо сприймалося зовсім інакше, ніж з поверхні землі. Було воно бездонне, недосяжне й неосяжне, долало земне тяжіння, притягувало погляд і дарувало ефект зворотної гравітації та солодкого падіння вгору. Обіцяло цілковиту невагомість і вивільняло з важких земних обіймів.
Я ніколи не був за панібрата з пафосними епітетами, довіряв фактам, перевіреним і надійним, наче старий австрійський багнет, але цього разу мене як прорвало. Коли подібне трапляється з невиправними ліриками, вони відразу кидаються писати вірші. Може й собі почати римувати? Але кому будуть потрібні мої вірші, якщо не стане України? Я розчулився й ніжно погладив приклад своєї невідмовної бельгійки. І раптом помітив, що подумки проказую щось подібне на покаянну молитву.
– Небо, ми посікли тебе осколками, осквернили смородом горілого заліза й пороху, прокльонами і розпачом. Обкарнали твій первісний простір стінами зруйнованих багатоповерхівок, в яких вітер намарне шукає дихання тих, хто звідти пішов назавжди. Навчили вбивати й зробили байдужим до криків і молитов, що застигли на губах. Та святиться, небо, ім’я твоє, та прости нам гріхи наші, не введи в спокусу і збав од лукавого…
І раптом спало на думку, що ця війна й за небо теж. За його невинну блакить, птахів, його необачних дітей, за право підіймати вгору голову, а не ховатися в підвалах, перетворившись на якусь підземну істоту.
І коли вже закінчував свою неочікувану сповідь перед небом, то своїм, натренованим прильотами вухом, вловив поспішні кроки. І вже незабаром з-за вигину траншеї переді мною з’явився завеликий на видовжену голову шолом, опущені під вагою бронежилета плечі і здоровезний рюкзак, який ледь протискувався наперед, раз у раз черкаючи об стіни траншеї. Мій погляд зачепився за білі, майже дитячі зап’ястя, що стирчали з широких рукавів однострою. Боєць звалив під ноги рюкзак і гугнявим, приглушеним голосом (наче в нього в роті була гаряча картоплина) запитав:
– Це точка сім? Мене сержант направив. Я Андрій Петрович. Ваш напарник.
Оте його мирне “Петрович” різонуло слух, ніби ми не на нулі, а в кабінеті з табличкою на дверях. Нащо цей офіціоз серед бліндажів і двохсотих? Хоча все зрозуміло. Він ще там, в іншому, в цивільному житті, де є ім’я та по-батькові, де звертаються до людини з повагою, а не просто коротким набором звуків у рації. Та знов-таки, коли знайомляться на передовій, то спочатку називають свій позивний, а вже потім прізвище. Якщо солдат відрекомендується навпаки, то значить, на фронті не був і ногою. Прислали мені новачка, з таким наберуся клопотів.
– Ви вже не Петрович. Який Ваш позивний?
– Спиця. Вибачте. В мене ангіна, тому я так хриплю.
Це псевдо ідеально пасувало до його зовнішності. Він був худий і тонкий, справді, наче та спиця. Чи від природи такий, чи хворобу якусь переніс на ногах. І що я з ним робитиму, коли почнеться бій? Бідна моя спина, якщо він її прикриватиме!
Кілька днів я возився з ним як із малим. Коли після чергування в окопі він повертався в бліндаж й валився без сил, я міняв йому гарячий чай, попри всі протести змушував полоскати горло й щоразу перевіряв чи не сповзла з нього ковдра. Панькався з ним, наче дбайлива нянька, тому що бачив – сам він не вичухається. Врешті, ангіна відступила й голос повернувся.
Невдовзі ми працювали разом. Передусім розмежували визначений нам сектор стрільби. Я взяв на себе основний простір, який пролягав від яру до покрученого сухостою, а йому залишив вужчу смугу. Це було справедливо, він ще не встиг як слід пристрілятися.
Вдень ми вдивлялися в “зеленку”*, а вночі в синюватий екран тепловізора. Від напруженого спостереження різали й боліли очі, та все одно продовжували пильнувати. І щойно десь у “зеленці” підозріло здригався кущ або неприродно хиталася гілка, туди одразу летів прицільний свинець.
Тиша була оманливою. Коли над головою дзижчав “мавік” або десь поруч розривалася міна, ми втискалися в стінки окопу, чекаючи, куди ляже наступний приліт. Одного разу в такі небезпечні хвилини я помітив, що його рука в кишені ледь помітно здригається. Він робив пальцями якісь монотонні зациклені рухи, ніби перекочував у жмені сухі ягідні кісточки. Чотки, здогадався я. Значить, він не просто ворушив пальцями, а перебирав молитви, вибудовуючи навколо нас невидимий захист. Що ж, нехай, молитва нам точно не завадить.
Так минав день за днем, за ніччю ніч, чотири години на посту, чотири – перепочинок.
По завершенню вахти приходила зміна, і ми нарешті спускалися в бліндаж Тут, під трьома накатами дубових колод, можна було нарешті зняти броню, яка за день стала частиною тіла. В повітрі пахло сирою землею та міцним чаєм, що закипав у металевому горнятку.
Я вже давно називав його на “ти” і просто Андрій, без Петровича, а він уперто продовжував “викати”. Навіть тут, у напівтемряві, де єдиним світлом була тьмяна світлодіодна стрічка, він тримав цю невидиму лінію поваги.
– В українців батько й мати завжди “Ви”, то в росіян “тикання” та матюки змалечку. Та ще ж я вчитель, а в школі тільки на “Ви”, інакше ніяк.
– Такий молодий і вчитель?
– Ну, не такий уже й молодий. Два роки після інституту.
– І як ти тут опинився? У вас учителів начебто броня?
– Є в нас право на відстрочку. Але там треба заяву писати, довідки збирати, а якось соромно було перед дітьми за папірцями ховатись. Бо якщо я зараз відсиджуся, то як буду потім їм про патріотизм розказувати? Про Крути, Берестечко… Одного разу прийшов в учительську чоловік у формі. Приніс повістку. “Андрій Петрович? Розпишіться”. І все, я ось тут, перед вами.
Він посміхнувся і в його очах промайнув теплий вогник спогадів.
– А знаєте, діти мене всім класом на фронт проводжали. Прибігли на станцію й понаносили яблук, горіхів, печива домашнього, це, кажуть, вам на дорогу. Ляльки-мотанки, фенечки синьо-жовті, які сплели своїми руками. Втрамбували, напакували в рюкзак, він уже тріщав, а все несли й несли, кожен хотів щось своє запхати.
– А чого ти спиця? – запитав я з усмішкою. – У нас в підрозділі орли, тигри, беркути, а ти спиця та й годі.
Андрій відповів дуже серйозно, наче пояснював нетямущому учню. Він взагалі до всього ставився з педантичною відповідальністю: поки інші ловили кволий зв’язок і залипали в телефоні та чухали бліндажних котів, які служили антистресом і були майже в кожному бліндажі, він уперто студіював інструкції з надання першої медичної допомоги або тактико-технічні характеристики зброї.
– У мене і дід, і прадід були Спицями. Це наше коріння, розумієш? Я ж історик, свій рід до сьомого коліна вивчив. І коли обирав псевдо, то вирішив хоч у такий спосіб зберегти пам’ять про своїх предків. Це так, наче я їх усіх сюди привів.
…Одного сердитого ранку москальські міномети аж занадто розгавкалися і черговий “кабачок” втелющив акурат в нашу позицію. Вибух миттю звів докупи землю й небо і вибухова хвиля буквально зімкнула траншею. Стінки траншеї вдавилися всередину ґрунту і здоровенний завал закрив нам вихід на поверхню. Ми опинилися в тісній капсулі, в задушливому саркофазі, в якому ковток повітря дорожчий за єгипетське золото.
Дякувати Богу, що нас не засипало вивернутою землею, а тільки відгородило від світу тонами ґрунту. Ніби доля не захотіла так відразу відняти у нас життя, а вирішила ще попомучити очікуванням неминучого. І тому й залишила нам і світло, й кисень, але при цьому забравши волю. Ми бачили стіни своєї в’язниці, та не мали сили з неї вирватися. Камера смертників без шансу на порятунок і надії бути почутими крізь товщу завалу.
Розум відмовлявся вірити – ми були ще живі, але вже мертві.
– Нам кранти, – подумав я, а вголос сказав: – Без паніки, без паніки… Ти цілий?
Андрій був цілий, от тільки відповів він мені щось нерозбірливе, якийсь потік понівечених звуків, що не складалися в слова. Ніколи б не міг подумати, що у людини можуть так голосно цокотіти зуби.
– Андрію, якого хрена тебе так тіпає?
– Нічого мене не тіпає, не вигадуй, – і я вдячно відзначив, що він раптом перейшов на ти. Ніби ця ідіотська ситуація зробила нас ближчими.
– Будемо відкопуватись, друже, – відповів я взаємністю на його ти. – Нічого іншого не залишається.
Як і раніше, захлиналися гармати й до них домішувалося сухе стрекотіння кулеметів. У небі, наче великі тропічні москіти, кружеляли надоїдливі шахеди. Не дай, Боже, ще раз так бабахне, тоді обвалиться не тільки траншея, а й наш окоп.
Коли перший шок відступив, я спробував додзвонитися до своїх, але смартфон перетворився на нікому непотрібну грудку пластика. Зв’язок, що й до того був слабенький, зник остаточно. Та й коли б той зв’язок навіть був, перебігти до нас незахищеною ділянкою землі, яка прострілювалася вздовж і впоперек, було неможливо, перебили б усіх. Порятунку не буде, залишалось надіятись тільки на себе.
Передусім потрібно було взяти себе в руки. Я прикинув об’єм того клятого завалу і мій розпач перейшов у холодний розрахунок. Перекинути саперною лопаткою таку масу землі – це чиста маячня. Класичне копання тут не допоможе. Лише вб’є швидше.
Я встромив лопатку в стіну траншеї і, навіть не завваживши, що свіжі шматки чорнозему можуть бути помічені дронами, викинув на бруствер першу порцію землі. Згори з сухим шурхотом посипалося вдвічі більше. Цей довбаний завал важив тонни. Щоб розчистити його лопаткою знадобився б тиждень, якого в нас не було.
– Тут відкопуватись не вийде, – наче почув мої думки Андрій. Він якось відразу ніби подорослішав і для чогось обмацував стінки окопу. – Не знаю, що робити, але робити щось треба.
Між тим, Андрій не забувся для чого ми тут, а не десь там на шашликах, якими перед війною нам замилювали очі. Він подивився в окуляр перископа й переконався, що в секторі обстрілу було порожньо. Орки боялись потрапити під власний вогонь і принишкли в посадці.
Чорт, треба ж якось вигрібатися з цієї глиняної бульбашки! Для розчищення завалів потрібна велика шуфля, а не маленька саперка, інструмент останнього шансу. Та й кожну хвилину вона могла зламатися. І знов-таки, викидати на бруствер землю було вкрай небезпечно. Дрон засіче свіжак і все, поминай, як звали.
– Будем робити підкоп, – сказав я.
Це був самогубний план – прогризтися крізь завал, не викидаючи землю назовні, а втрамбовуючи її в боки траншеї та відштовхуючи назад за власні спини. Та іншої ради просто не було. Я став на коліна і вбив лезо лопатки в основу завалу. Відтоді й почався цей танець крота: я вгризався в обвал, відгрібав глину і просто відкидав її під себе, в той час як Андрій підхоплював грудки землі руками і вминав їх у стінку траншеї. Це було так, наче ми пливли під землею. Траншея позаду нас поступово зникала, заповнюючись відпрацьованою землею. Мимоволі я подумав, що Андрій справді як спиця, тонкий, а тримає, не гнеться. Один я б давно вже зарився живцем.
В якийсь момент ставало страшно. Шлях назад був засипаний нами ж самими. Залишилася тільки прорита нора й наше похапливе дихання.
Але ж попереду відкривалась надія! Хоч якась, темна, задушлива, та все одно надія, від якої неможливо було відмовитись. Я лежав на землі і вперто прорубував трохи ширший за плечі лаз. М’язи заціпеніли й відмовлялися рухатись. Добре, що Андрій виявився чоловіком жилавим і затятим, незважаючи на свої акуратні учительські ручки. І вкотре переді мною постали інші руки – викручені в зап’ястях, зламані під неприродними гострими кутами, ті, які бачив зблизька на Коксохімі.
Тіла розстріляних бійців лежали на промаслених решітках, шлаковому місиві, побагровілі від гематом і покриті графітовим пилом, який робив їх майже металевими на вигляд. І чогось мене найбільше вразили їхні руки. Стиснуті в кулаки або розкриті долонями догори, що виказувало всю їхню беззахисність перед смертю. Обм’яклі і зведені останньою судомою, немов намагались вхопитися за повітря. І пальці, пальці! Вибиті з суглобів, з набряклими роздавленими фалангами, наче по них пройшлося щось важке, з обламаними нігтями, під якими набилася перемішана з гаром ця пекуча донецька земля. Я вже ніколи їх не забуду. І я відчув таку невгамовну, таку люту ненависть до ворога, що вона потроїла мої сили.
Я живий, – і це була моя найкраща відповідь рашистам.
І так само вперто довбав той триклятий завал, нічого іншого, важливішого за цю нескінченну гору, для мене вже не існувало в цілому білому світі. Та навіть забувся про свою давню знайому, буркотливу тітоньку, яку звали Екстремальна Близькість. Ну ту саму, якої я трохи побоювався, і яка інколи навідувалася в наш тісний окоп, показувала тремтячим пальцем на Андрія і бубніла на вухо: скажи йому, хай замовкне, набрид він із своєю пустою балачкою. Скажи, щоб прибрав коліно, воно мені давить під ребра, ніякого приватного простору. І чого він на тебе витріщився? Ти ж – переходила вона на довірливий шепіт – і попісяти не зможеш, якщо на тебе дивляться.
Звук з’явився раптово. Спершу це було ледь чутне комашине зудіння, та вже за мить воно перетворилось на гидотний вереск прямо над ними. Дрон. Він здогадувався, що тут в окопі щось діється, щось робиться, але своїм недоробленим розумом не міг збагнути, що саме. Ми лежали, впресовані в землю й здавалося, що навіть серце б’ється занадто гучно. І що той шуліка не просто літає, а зазирає прямо в нашу нору, бачить крізь землю наш страх і брудні обличчя.
Секунди розтягувалися в години. Верещання пропелерів то віддалялося, то знову ставало нестерпно близьким. Дрон кружеляв, винюхуючи свою причаєну здобич. Та врешті його звук почав віддалятися, глохнути. аж поки зовсім не розчинився в шумі вітру й гуркоті артилерії.
– Пішов, – видихнув Андрій у мої п’яти.
– Працюємо, – коротко відповів йому. Треба встигнути, поки “пташка” не повернулася з такими самими шуліками, як і вона.
Я засунув руку по лікоть в глибоку діру, і на цей раз мої пальці не вперлися в стінку. Там була пустота. Стара “лисяча нора” або недокопана ніша для БК**, яку накрило пластом землі. Тепер моя лопатка тільки заважала. Я відкинув саперку, і в останньому відчаї, як божевільний, рвав, випорював руками цілі шматки землі, до м’яса, до крові на пальцях, з неймовірною люттю звільняючи шлях на волю. Задихався від пилу, випльовував солоний пісок, проламував ребрами ґрунт, і коли отвір став завбільшки з голову, обережно просунув туди плече. Відштовхуючись лише пальцями ніг і ліктями, просувався далі, далі, по сантиметру, сантиметрику, ні про що не думаючи й ні на що не зважаючи. В якийсь момент ремінь автомата зачепився за щось гостре і я застряг в тій чортовій трубі. Мене охопив паралізуючий переляк залишитися в ній назавжди, і в дикому відчаї я рвонувся вперед, відчуваючи, як по швах тріщить форма. І раптом опір зник. Я буквально вивалився в порожнечу, впавши обличчям на дно чистої траншеї.
Андрій поліз слідом. Стінки проритого лазу, які й так трималися на чесному слові та корінні, обсипалися від глухих вибухів і кожну мить можна було чекати нового обвалу. Та ось, нарешті, я побачив брудні пальці, що вигулькнули назовні з чорної діри, вчепився в них рукою і щосили потягнув на себе. І виволік його за кілька секунд перед тим, як позаду з глухим гуркотом обірвалась земля.
Ми лежали на дні траншеї без сил, без жодного руху, і важко дихаючи, Андрій шепелявив:
– Більше… ніколи.. ніяких підкопів…
А вже згодом сиділи в бліндажі і жерли волонтерську тушонку. Бійці дивились на нас, як на пришельців з того світу. Сержант сказав, що нас обох потрібно ще раз перекваліфікувати, на цей раз в ангелів. Це ж тільки ангели могли перелетіти крізь товстезні стіни, вогонь і свинець, і залишитись живими. Навіть без жодної ранки й подряпинки, просто, як ще раз мама народила.
В ангелів так в ангелів, – посміхнувся я, – з саперною лопаткою замість пальмової гілки.
– А знаєш, Андрію, що нас врятувало? – згадав я. – Може, й справді твої чотки?
– Які чотки? Ти про що?
– Ну я ж бачив, як ти потайки чотки перебирав, коли починало дуже гриміти.
Андрій закліпав червоними од земляної солі повіками й почав розважливо, наче він знову вчитель, знову Андрій Петрович, пояснювати.
– Я ж говорив тобі, що на фронт діти мене проводжали всім класом. Тоді вони й подарували мені оберіг, які самі й зробили. На нитку нанизали глиняні образки з язичеськими богами, знали, що це мені повинно було сподобатися, я ж історик. Там і Дажбог, і Велес, Перун, Ярило… Я ті образки потім перебирав пальцями, займався медитацією, щоб заспокоїтись, коли починалося пекло. Вони й зберегли нас, боги наші рідні.
______________
* Зеленка – лісосмуга.
** БК – боєкомплект.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.