Віктор Терен. «Бройлери і святий Єгова»

991

(Уривок з роману “Пандемія”).

 

Перед війною до мене часто приїжджав мій двоюрідний брат Льоня. Ходив по садку і від щирого серця повчав, що мені робити і як жити на білому світі.

– Ось тут, братуха, вкороти квітник і постав курятник.

– А навіщо мені курятник?

– Як навіщо? Яйця матимеш. І ти глянь, он у тебе сорока ходить по городу, жени її, сороки курчат крадуть. Є така тріщалка, хочеш, я тобі її зроблю? Вона тріщить од вітру й сороки лякаються. А ще краще сорочине гніздо скинути на землю. Сорока тоді ображається й більше гнізда не мостить.

Я мовчки посміхався, а Льоня вже заводив розмову про тепличку, яку найкраще зібрати  з оцинкованого профілю й полікарбонату. Він наївно думав, що я й справді запам’ятаю це слово – “полікарбонат”.

Льоня не вірив ні пенсійному фонду, ні соцстраху, ні благодійній організації  “Candies are from Australia”*, яка раптом об’явилася в його Маринівці і закидала дешевими цукерками весь їхній виселок, він узагалі нікому не вірив. Вірив лише у свої 12 соток і власні руки. І тому перекопував  уздовж і впоперек свій город, садив обов’язкову картоплю, кінською маззю “Жокей” змащував розхитані коліна і купував дешевші ліки у ветеринарній аптеці.

– Ти, братику, – казав йому, –  зовсім оконячився. В кіно б сходив.

У Льоні своє кіно. Називається “Інкубатор”. Він купив домашній інкубатор, розвів італійських бройлерів і відтоді усе міряв на курей: 4 бройлера – синові куртка, 7 бройлерів – зимове пальто жінці, і ця бройлерна валюта ніколи його не підводила й не піддавалася інфляції. Та справа навіть не в користі, яку приносило пернате бойлерне плем’я, а в тому, що  Льоня і його дружина Ліда просто любили піклуватися про своїх курочок та півників. Тримали їх не в тісних клітках, а на підлозі, яку посипали м’якенькою тирсою, бажано смерековою,  стежили, щоб у них було достатньо повітря і тарілочок-поїлок,  щоб не мерзли, не хворіли, коротше, то була ціла наука особливої турботи.

Льоня ні разу не був на Майдані і не збирався на ньому бувати. Щоб вийти на Майдан, потрібно замахнутися на святе, на його курей. Або заборонити з’їдати більше 2 яєць за день. На вибори він теж ніколи не ходив, а раз таки пішов і жорстоко проколовся. Проголосував за N. і після цього розводив руками й повторював класичну для українських виборців фразу: “Усі вони однакові”.

В гостях він не засиджувався. Приїжджав, обдивлявся моє подвір’я, садок, щось радив, підказував і відразу й назад. Бо  вдома, та навіть прямо на вокзалі, його виглядали голодні бройлери.

____________________

*Цукерки з Австралії.

Льоня щиро вірив у Бога. Він не набридав Йому своїми безкінечними проханнями як то повелося серед людей – “Дай, Боже!” і через хвилину – “Не доведи, Господи”,  а, сказати б так, гідно любив Бога. Шанував  і звертався до Нього лише по якійсь дуже важливій справі. І ця благочестива віра й довіра ще дужче зміцнилася після того, як його дочка вийшла заміж за Свідка Єгови.

Ну, ви, мабуть, знаєте, хто вони, Свідки Єгови. Це ті одягнені в акуратні костюми і скромні платтячка люди, які можуть постукати у двері вашого помешкання або зустріти на вулиці і, приязно посміхаючись, запропонують поговорити про Бога. Вони вважають, що саме в цьому їхнє покликання і призначення. Отож після доччиного весілля до Льоні й Ліди приходили їхні свати, Свідки, сідали на тапчанчик і заводили божественні розмови. Казали, що Бог єдиний і його ім’я Єгова, і що смерть важливіша за народження, бо смерть – то ворота у вічність, а народження аж ніяк не свято, бо ще невідомо, що з того дитяти виросте, добра людина чи розбійник. І чим більше віддаватимеш себе Богові, тим більше до тебе повернеться. Так продовжувалося з дня на день, розмова за розмовою, і одного разу Льоня з Лідою теж прийшли на зібрання Свідків. Послухали, подивилися, їм сподобалось, і невдовзі вони теж повірили в Єгову, правдивого Бога над усією землею, якому поклонялися пророки і сам Ісус Христос. І якщо й раніше Льоня не бунтував проти якоїсь несправедливості і не палив на Майдані шини, то тепер і зовсім зробився миролюбним.

– Братуха,  –  казав Льоня, – чого ти противишся власті? Всяка власть Богом установлена і ми повинні їй підкорятись.

– Але якщо влада несправедлива…

– Так вона була й буде несправедливою! Тому що на даний момент уся влада належить сатані.

– Тим паче ми повинні з нею боротися, якщо сатані! –  вигукував я, будучи впевненим у цій елементарній логіці. Однак Льоня доводив інше.

– Боротися? Не потрібно ні з ким боротися. Сказано “любіте ворогів своїх і молітеся за тих, хто вас переслідує”. Бо теж станеш таким самим, як і вони.

– А як тоді око за око, перелом за переломом? Це також з Біблії.

– Це не Христос, це апостол Матвій сказав. А він говорив і протилежне, говорив, що віра в істині, і щоб осягти істину, треба змиритися.

І Льоня повторював по складах.

– Зми-ри-ти-ся.  І ждати Воскресіння.

– Добро мусить бути з кулаками! – виголошував я відому, часто вживану фразу, але від того не менш актуальну. –  Адже коли господарює неправда, коли на землі…

Але Льоня спокійненько мене перебивав і говорив, що Єгова сам розбереться, що треба робити на землі, а ми повинні йти по Його слідах і виконувати те, що Він сказав. І тоді Він буде з нами доки світу й сонця.

Наша суперечка заходила в глухий кут і тоді виручала моя дружина. Вона кликала до столу, який був уставлений смаженими бройлерами, грибочками, салатами та іншими приємностями. Єгова був щедрим  богом, і Льоня з Лідою попривозили усього, від чого шлунок співає.

 

…Селище N., в якому жив мій брат, московська орда обходила стороною. Воно було їй не цікаве, тому що не було в ньому ні нафтобази, ні складів з боєприпасами, і тим паче аеродрому, а на березі річки там притулилися маленькі, майже дачні будиночки, зеленіли доглянуті городики та ще розвелися інтернаціональні бройлери: наші, італійські і взагалі невідомо якого  походження. Однак те, що орда поки-що не зачепила Маринівку, виявилося  явищем тимчасовим. Тут таке: напочатку війни москалям видали провізії усього на три дні, за три дні вони повинні були взяти Київ і там нажертися від пуза, але українці вперлися рогом, щось пішло не так, і ось тепер москалі корчилися від голоду, як чорт від ладану. То ж мусили промишляти за їжею по сусідніх селах.

Льонина садиба стояла відразу біля розвилки і саме в неї вони й завернули. Розповзлися по обійстю і відразу ж натрапили на бройлерів, які гуляли в просторій загорожі, визбирували свою улюблену соняшникову макуху і насолоджувалися не таким уже й поганим курячим життям.

–  Тваю мать! – своєрідно привітався з бройлерами голодний москаль, який першим виявив цей Клондайк з курячого м’яса. –  Жратва, йоханий бабай!

Москалі збіглися на тріумфальні вигуки свого бойового товариша і невзабарі між ними виникла орнітологічна дискусія.

– Какая бальшая птіца, а ти сматрі, какая жопа!  Ето куріца?

– Какая куріца? Куріца – ана такая ма-а-алєнькая, как голубь, помнішь, ми єзділі на дєрєвню к бабушкє? А ета палмєтра висотой і жопа жірная.  Вспомніл! Єсть такая птіца, єсть, завьоца індєйка.

– Нєт, в індєйкі соплі вісят, красниє такіє, – авторитетно заявив “старшой по званію”.

– А можєт ето біологічєскоє оружіє?

– Ми трі нєдєлі нє єлі мяса, ріскньом, бля.

Льоня слухав, слухав і пожалів.

– Заб’ю вам пару бройлерів, пообідаєте.

– Ти што, батя, савсєм с’єхал? У нас рота галодная, ми в развєдку прішлі, а ти гаварішь, пару птіц. І всєво-то? Зачєм тєбє сколько єди, хахол?

 

Коли Ліда прийшла додому, то побачила справдешній курячий Армагедон. Москалі ганялися за бройлерами, вбивали палицями і запихали в брезентові мішки. Перелякані кури кидалися на всі боки, голосно кудахкали і видавали якісь хрипкі, взагалі не властиві курям розпачливі звуки

– Во, бля! – підохочували одне одного. –  Паймал, бля!

Льоня стояв, як стовп, і мовчки дивився на це куряче побоїще. Він навіть не думав про те, скільки пішло на його бройлерів праці, комбікорму, кукурудзяної муки,  він був просто ошелешений тим, що діялося в нього перед очима. Вони ж не просто хапали, крали, вони скручували бойлерам голови, роздушували чобітьми, добивали палицями, варвари, ну чисті варвари! Наразі до нього підскочив вузькоокий москаль (захеканий, до камуфляжу налипло пір’я) і заорав верескливим голосом.

– Хахол, бухла! Бухла давай, бля!

Бухла в Льоні не було. Був самогонний апарат, а бухла не було – для кого   йому гнати самогонку? Він майже не пив, а якщо, бувало,  й хотілося  чогось такого, то міг собі й Ліді налити чарочку коньячка – після гостювання родичів завжди залишалася недопита пляшка. Інша річ, вино. Ісус пив вино і не боявся, що його за це осудять, і в переддень мученицької  смерті своєї перетворив вино на власну кров. І до виноградної лози прив’язував своє осля, і обіцяна земля народу Ізраїльському теж була у вигляді виноградної лозини. Одним словом, вино – то святе, в Біблії багато чого можна прочитати і про вино з хлібом, і вино під співи, і вино любові й пристрасті. Отож Льоня й робив вино, і було йому радісно обривати чорні й білі виноградні ягоди, м’яти руками, перекладати сусло в дубову діжку і залишати в темряві та спокої, ждати, коли забродить. Зберігав своє вино у підвалі, куди не потрапляло світло, поруч з прохолодною стіною, і охоче з ним ділився, якщо траплялася нагода. От і зараз, пересиливши самого себе, Льоня відповів москалю, якому захотілося бухла.

– Зараз вина принесу, почекай.

Москаль теж попхався за Льонею в підвал. І коли побачив на полицях повні пляшки, він тільки й мовив протяжне, сакральне для москалів “бля-аа!”, і тут же почав дудлити з “горлА”. А вже за  хвилину весь підвал набився орками. Одні теж  квапилися якомога швидше напитися (хіба ж можуть москалі відкладати на потім таке діло?), інші тягли нагору обплетені лозою бутлі з наливкою, і вже незабаром у садку зашуміло, заґелґотіло москальське пиршество.

І це була ще одна серія курячого Армагедону.

Почалася вона з клумби. У Льоні в садку була обкладена тротуарними плитками  клумба, на якій пробивалися весняні тюльпанчики. Ще тоді, як  визирнуло перше тепленьке сонечко, Ліда по хвоїнці визбирала жовті соснові голочки, що насипалися за зиму, позгрібала сміття, і тепер доглядала й раділа кожному листочку своїх тюльпанчиків. І чомусь москалям та клумба теж припала до вподоби. Тільки ця вподоба виявилася для них трохи інакшою. З тієї клумби вони зробили миле для них лобне місце, полите курячою кров’ю: навалили на клумбу відірвані штахетини, дошки, навіть кинули зверху дерев’яні ночовки, в яких Ліда купала онучка (висіли на цвяшку й потрапили на очі) і підпалили.

Тімоха знайшов на городі обрубки арматури (Ліда підв’язувала до них помідори) і ці арматурні стержні дуже знадобилися. Москалі  проштрикували ними бройлерів і тримали над вогнем, як на довгому вертелі. Спалахувало, скручувалося в чорні клубочки пір’я, лопалися й чвиркали  нутрощі, які ніхто й не збирався потрошити, і москалі нарешті допалися до м’яса. Ламали руками обвуглені курячі тулуби, чавкали, по губах текло жовте й зелене, але вони не відчували ні запаху, ні присмаку, тому що все забивало вино, і вина було дуже багато.

Орки взбадьорилися і їхні голоси наповнилися гордістю за матушку Расєю.

– Я салдат, бля, тіпа Шварцнегера.

– Я рускій тєрмінатор. Я іх, бля…

Тімоха, шолудивий, обкиданий блискучими прищами москаль, галасував дужче за всіх. Щоправда, на іншу тему.

–  Хахол, дєвок давай! Дєвок нада!

Потім їм захотілося стріляти. На старенький “Ланос”, який стояв збоку на подвір’ї,  вони виставили пляшки і влаштували  змагання, хто більше разів поцілить. Дзвеніло, розліталося скло, на побитий кулями “Ланос” текло червоне вино, і москалі вже не могли зупинитися. Уявляли, що розстрілюють ворогів, “чтоб уважалі рускіх”.

Льоня ні в що не втручався. Він знав, що все на землі діється з Божої волі,  і згода з Божою волею – найкращі ліки від будь-якого зла. Значить, так треба, якщо це є. Такий господній замисел і нам його не збагнути. Як небо від землі, так і людина далека від розуміння божих намірів. І тому потрібно  покластися на Божу волю і триматися Закону. Єгова сам розбереться, що й до чого, потурбується і управить. Льоня одійшов подалі від скверни, бісівської оргії, і навіть відвернувся, щоб очі не бачили, а вуха не чули.

Втім, його всього перевертало і стискувалися кулаки, коли таки бачив і чув, що вони роблять. Щось люте закипало в нього всередині, і він відчував себе волом,  якого намагалися розлютити і шпинали стрілами. Одна стріла –  оті подушені і спалені бойлери,  друга – п’яний чи хворий на голову Тімоха, який орав благим матом “Бля, дєвок давай!”, третя стріла, п’ята, і особливо його дотинало оте червоне вино, яке вони розстріляли. І не тому, що стільки сили й любові поклав він у кожну виноградину, а тому, що вино для нього було святістю, як Кров Христова. В Льоні напружилася на скроні товста, як мотузка жила, гупало в грудях, і він відчував, як з лагідного українського вола він поступово перетворювався в бика на арені, який ще трохи, ще один шпичак і кинеться, все рознесе, підніме на роги і повбиває.

Та поки-що такі бунтівні пориви він усмиряв і втихомирював. Думав, що це Єгова випробовує його терпіння, зціпив зуби і подумки просив у Нього сили й стійкості, щоб витримати господній іспит. І таки б витримав, не зірвався, аж раптом він почув крик– розпачливий, переляканий.

І в цьому крикові упізнав Лідин голос. Це кричала вона. Десь там, в кінці городу, де в кущастих заросельках сховалася від москалів.

Льоня кинувся на крик і побачив, як Тімоха намагався звалити Ліду на землю, викручував їй руки і здирав спідницю. Поряд стояв ще один москаль з автоматом і сміявся.

– Тімоха, бля, ана старая!

– Хєр равєсніков нє іщєт! – весело відповідав Тімоха.

Льоня й сам не знав, де вона взялася, ота лопата – чи він обкопував грядку й забувся на городі, чи сам Єгова всунув її в руку. Він розмахнувся і навідмаш рубонув Тімоху лопатою по голові. І в цей удар уклав стільки сили і гніву, що Тімоха впав, як підкошений, аж мозок бризнув йому на куртку.

Водночас пролунала автоматна черга і поряд з Тімохою впав Льоня.

І в нього востаннє промайнула заспокійлива думка.

– Я согрішив, бо я його вбив, і за це й мене вбито. Значить, я уже відпущений. Я за свій гріх уже отримав на землі, і на небі Єгова прийме мене очищеним.

 

– Все, – подумаєте ви, – орда вбила.

Але  Божий промисел був іншим і Єгова зцілив його рани. І одного дня Льоня завів свій прошитий кулями “Ланос”,  завантажив його харчовими припасами, які ще залишилися після москалів, одягнув бушлат, в якому колись підробляв сторожем і сказав, що поїде до хлопців у тероборону.

– Свідкам Єгови заборонено брати зброю! –  закричала Ліда.

– Я вже це переступив і Єгова залишив мене живим. Він це прийняв і зрозумів.

Щоб не сталося, а мій брат ніколи не відсахнеться від свого Єгови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!