“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Служба Небезпеки України
Центр надзвичайних операцій
Управління “Свічечка”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Позначку «Опублікуванню не підлягає» знято Указом Президента № 259/2024
від 29.08.2026)
(Для службового користування)
Називайте мене Ізмаїл. Так місто називалося, де я народився (нрзб) приблизно у минулому тисячолітті. Реальне ім’я вас нехай не обходить, пані. Мама назвала мене на честь (нрзб) поета, який тоді якраз пішов у засвіти. А може, й до пекла полинув. Коли мене хрестили, на священнику спалахнула ряса. Розповідали, крик стояв до неба. Сам я того бачити не міг. Мене (нрзб) занурили у воду. Поет на це б сказав «співпалич», або «легкозаймистика», або «збіжжя обставин». Але поезія, пані, залишилася в минулому тисячолітті. Разом із тамагочі, приватністю та геві-метал. Мама обожнювала важку музику. Навіть хрестик мені вибрала залізний. Лікували потім опіки на грудях, поки хтось нарешті не допетрав, що в дитини алергія на метал. Отож наазивайте мене Ізмаїл, пані. Мені приємно, а мамі вже два роки як фіолетово. Вона й жива була дивилася (нрзб) крізь пальці. Вистачало мамі клопоту й без мене. Манюня така квола народилася, як пташеня. Попервах і пластувати не хотіла. Анемія, гіпотонус, геть була мармеладна. Лежала й посміхалася собі. Возили її у басейн і на масаж, на фізіотерапію… Бачу, ви пишете нашу розмову? Ну звісно я вам вірю. І знаєте, розповзалась, нівроку. І алергії не дісталося Манюні, тож чортів той хрестик сестрі перейшов.
Ви брешете. Весь час до мене боком. То тут мікрофон? Спокійно (нрзб). Стійте спокійно, сказав. Чи тут? Алло, алло. Путін х…ло. Обережно, станція лівобережна. Плутонік, плутонік. Евакуації не буде, евакуації не буде. Плюсплюс. Гаразд, не буду більше. Я з вами чесний, пані. Тож і ви мені не брешіть. І записуйте, будь ласка. На здоров’я. Але називайте мене Ізмаїл, пані. Святі шкарпетки, завжди мріяв це сказати.
Зараз як домовлялись. Заплющуйте. Не (нрзб) тут безпечно. Де найменше росіян у Петербурзі? Правильно, діти, в Русском музєє! Не бійтеся, я вас тримаю. Поверніться тепер праворуч. Три кроки назад. Розплющуйте. Скажіть? Геть не така, як на репродукціях. Знаєте, де я вперше побачив «Запорожців»? На папіросах. У мініатюрі, обрізану, та ще й (нрзб). А тут оригінал. Два на три з половиною! Багато деталей. Он, бачите, козак під лавкою? Має на руці чотири пальці. Немов якудза. Обрізання пальців походить із самурайської традиції: мізинець і далі – ключ до сили хвату. Втрачаючи палець за пальцем, рука втрачає міць. Людина перестає бути здатною до нападу. Може лише захищатися.
Ну а ця картина як вам? «Проводи новобранца». Тисяча вісімсот сімдесят дев’ятий. А наче мене проводжають у дві тисячі двадцятому. Ще місяць потому знаходив у речах сирний соус. Манюня кругом мені понапихувала ті пакетики. А на вокзалі заходилася рюмсати. Спатки хотіла. Я їй тоді розповів казку про Кощія Безсмертного. Ще й картину Васнєцова показав. Вона аж скімлити перестала. Пообіцяв їй врятувати прекрасну діву і скочив на східці вагона, що рушив. Романтик був, та ще й незайманий.
До славних лав я долучився добровільно. Коли вилетів із універу. Худграф педіна імені Ушинського. Намалював був Чебурашку під табличкою. На згадку. Ушинський – Чебурашка. Смішно ж?
Коли ти був маленьким, сказала мама, ти так кумедно пластував, як павучок. А зараз обернувся на такого гарного метелика. Може, дівчину собі десь там знайдеш. Не падай духом. Півтора роки швидко пролетять. Відновишся, отримаєш диплом, підеш до школи вчителем малювання.
Я дітей люблю. Манюню як згадаю, досі дихати не можу. Дзвонив їй щонеділі де б не був. Навіть з лівого берега. А вона мені така. Ну як? Звільнив прекрасну діву? Знайди голку! Там сила Кощієва! А голка в яйці! А яйце в качці, а качка в зайці! Читала вже сама в чотири рочки.
Армія – стрункий гармидер. Тут вас навчать переносити тяготи військової служби, бронхіти на ногах і мішки з піском. Тож півтора роки пролетіли швидко. Можеш пензлювати додому, сказав комбат влітку двадцять другого. Однаково тебе мобілізують. Та як маєш бажання продовжити шлях у легендарній бригаді, ось тобі сто тисяч бойових і п’ятнадцять лимонів, якщо душа піде за обрій, а тіло не зникне безвісті.
Контракт я вже контуженим підписував. На Інгульці такі бетонні тунелі в дамбах, звідки сам дідько тебе не виколупає. Тим паче якщо закласти вихід мішками з піском. Але гатили по нас танчики 24/7. І один таки поцілив. І знаєте що? Снаряд просвистів крізь тунель, ніби відро в колодязь впало. У кишені потріскався екран телефона, дарма що був до тіла повернутий, а уявіть, що під макітрами нашими сталося. Місяць потім язик заплітався. Але з того дня нічого вже не боявся.
Чи вірите ви, що ваше життя має унікальну мету? Чи здається вам, що у вас є особливе призначення? Я стільки разів відповідав психіатрам «ні», що почав замислюватися. От у вас, пані, є відчуття важливого покликання? Мовчите? Це правильна відповідь. Немає сенсу записувати собі в особову справу відмітку про шизотипію чи нарцистичний розлад. Про такі речі краще мовчати. Але вам я дещо розповім.
Лісосмуга під Авдіївкою. Ми загнали противника в нору. Між нами наче кущик був, а в мене був болгарський карандаш. Єдиний постріл, та уламків там дай боже. Лише я бачив, що було далі. Мій постріл ковзнув по кущику й свічкою пішов у небо. Бо то не кущик був. Горбок. А з неба влучив прямо в їхню смердючу нору. Коли ми зайшли на (нрзб), побачили дванадцять двохсотих. Одним пострілом! Які вам ще потрібні докази?
Ич обсіли наших «Запорожців». Як оси кавун. Сьогодні ще ж субота. Були французи, а це наче італійці. Чи румуни? Я попервах до них підходив. Пардон месьє, може, знаєте, куди з Херсона поділися Айвазовський і Куїнджі? А вони такі га? Десь читав, що Європа – то лицар. Італія та Греція – його чоботи, Британія – шолом, Франція і Нідерланди – наплічники, Німеччина – меч, а Україна – щит. А де серце, ніхто не знає. Може, й немає в нього серця.
Бачите козака з люлькою? Це письменник Гіляровський. Ріпа присвятив йому вірша. Кого щадить, кого пита, кого діймає потом – він характерник неспроста… Що там у люльці? Що там? Може, й тютюн. Перепрошую за поезію.
Після того епічного пострілу я отримав «Залізний хрест» і відпустку. Мав поїхати додому в Ізмаїл. Провести Манюню в дорогу до Португалії. Скучив страшно. Ледве дожив до кінця тижня. Увечері вже серце з грудей виривалося. Сидів у частині, пакував літературу для Манюні, бо де б вона взяла українські книжки в Португалії? І дивився по віражу, як до Ізмаїлу наближається ланцюжок шахедів.
Ось дві найнещиріші фрази в світі. З мене шоколадка і терміново пройдіть в найближче укриття.
Вони б могли поїхати раніше. Але ж мала побачитись хотіла. Там усе вже чекало, і дім, і школа в Лісабоні. Батько все влаштував. Він моряк, капітан далекого плавання. Ходить під панамським прапором. На рефрижераторі. Безтрепетний людисько. Єдина догана за двадцять років – перевищення швидкості при вході в гавань. Це батько Манюні, не мій. У мене інший. Ні, не вгадали, пані. Бандера занадто інтелігентний. І не Махно. Надміру сентиментальний. Мама досі не знає, хто то був – басист чи барабанщик. Друзі все робили разом. То були дев’яності, синку. Ми розважалися як могли. Вони грали кавери Black Sabbath, аж гай гудів. Абияк обидва претенденти на батьківство залишилися в минулому тисячолітті. А дитячі хори слухаю. Найкраща музика, як на мене. Так співають янголи в раю, що ними загиблі діти стають.
Іще одна екскурсія. Японці. Сайонора! Ґречність, як форма ігнору. Арігато! У вас усі пальці на руці? Бачите, як вклоняються. А ви, я бачу, кидаєте очима на годинника. Переходимо до суті. Ховати Манюню я не поїхав. А відтоді точно знав, навіщо живу. Я пішов по сліду. Це не помста. Це відповідь. Знаєте, в чому різниця? Помста – коли тебе з’їдає образа. Відповідь – коли ти встаєш за честь. Саме тому, пані, якщо ви ще раз зиркнете на годинника, я його з вас зніму і розчавлю прямо тут. Можу ще й (нрзб). Мені за це нічого не буде. Я герой сво. Тож майте повагу.
То був спостережний пункт на узліссі. Еспе Плутонік. Під древнім ясеном. Із самої назви було ясно, що нічого доброго тут не станеться. Проти нас тоді стояли штормзетники. Але замість м’ясного штурму ми побачили дрг. У нашому пікселі, на нашому скотчі. Ми відбилися б мабуть. Аж тут їх стало більше, ніж дерев у посадці. Через хвилину мого побратима вже підносили валькірії.
Далі був спалах, біла фігура Манюні з чорним хрестом, нестерпний жар і дивна думка, що сьогодні я ще не загину. Мені було дуже смішно від цієї думки, а потім я почув дитячий хор.
Про наступні дев’ять днів скажу лише, що кома – це розділовий знак у формі гачка. Краще не скажеш. А перше, що я побачив потому, були жовті очі лікаря Чір’єва в чеховських окулярах. Незважаючи на туман знеболювального, я майже фізично відчув укол тих звужених зіниць. Тексс, прошипіли синюшні губи. Гутен таг, дер манн онне айганшафтен. Чір’єв мав голову не за розміром, яка мов чупачупс була настромлена на тонку шию над субтильним тілом у білому халаті. Улюбленою його книгою була “Людина без властивостей”. Дер манн оне айганшафтен. І коли лікарю попадався український поранений, він випалював на його тілі цю фразу електрокоагулятором. Типу таврував. І писав потім: особлива прикмета – текст «людина без властивостей».
Про усе це я дізнався згодом. Як і про те, що від таврування мене врятувала Уляна. Ну, ви її знаєте. Її всі знають. Уляна Луганська, воєнкорка. Дівчина з важкими чорними косами і зволоженими чорними очима, розкритими від яскравого світла, яке раптом линуло з них. Щось знайоме вгадується, правда? Загугліть, прозрієте. Так отож. Я ще лежав із трубкою в трахеї, а моє фото вже було на всіх бігбордах. Ну, ви їх бачили. Вщент випалена посадка і моя забинтована мумія. Таким чином і став я, пані, візитівкою спеціальної воєнної операції.
Всупереч очікуванням, на Плутоніку почалася смуга мого везіння. По-перше, наш термітний дрон як міг оминав мій ясен, внаслідок чого я таки вижив – один серед усіх. По-друге, через те що я так обгорів, мене ідентифікували як штормзетівця Артема Головіна. Ні сім’ї, ні друзів. Одинадцять років по тюрмах. Єдина особлива прикмета – набитий коловрат на грудях. Знаєте, що таке коловрат, пані? Це колесо сонця, що обертається в моєму серці. Кожен раз, коли я стаю до бою, він нагадує: я з роду, я з кола. У мене теж є такий. Ну а по-третє, в опіковому центрі Луганська якраз працювала зйомочна група. Я міг лише кліпати, поки Уляна робила сюжет за сюжетом. Штормзетник Артем виявився ідеальною фігурою для пропаганди – героїчний сирота без родичів, хлопчик, що вижив. Артем Головін – в огнє нє горім.
Деякий час Чір’єв усім торочив, що я не той, за кого мене вважають. Я лежав колодою і був безмовним свідком його промов, де він вказував на розбіжність групи крові. Але на моє щастя, в армії всім все фіолетово. У будь-якій. А лікар мав типову рису російського інтелігента – зранку заглядати в чарку, тож ніхто не дослухався до його слів, які були чистою правдою. Ба більше, одного прекрасного дня Чір’єва кинули на підвал за дискредитацію героя сво. Лікар повернувся за три дні, ненадовго зав’язав і нарешті дав мені спокій. Незабаром Уляна домоглася мого переведення до міжтериторіального опікового центру, і постать Чір’єва поринула в минуле.
Ну то що? Ви і є моя евакуація, пані? Чесно кажучи, уявляв собі іншу. Не таку тендітну. Та ні. Я радий. Так приємно чути солов’їну. Українська – це напрочуд еротично. Тим паче якщо пошепки (нрзб). Перепрошую. Більше не буду. Намилувалися «Запорожцями»? Ходімо далі. Дорогою розповім як втратив цноту.
Уляна говорила мішаною грубуватою говіркою Донбасу – суміш мови центральних російських губерній з українською, донським козачим діалектом і розмовною манерою азовських портів – Маріуполя, Таганрога, Ростова. Дев’ять місяців гоїлися мої опіки. Уляна поїхала за мною до Петербурга. Оголосила благодійний збір. А коли зняли останню пов’язку і я побачив незнайоме відображення в дзеркалі, вона увійшла до мене в душову кабіну. Я нічого тоді не відчув і сказав, що то через ліки. Але звісно, вона не повірила. Бо хочете справжню причину? Ви ж знаєте Pornhub? Любов для бідних. Переглядаєте бува? Якою мовою? Так отож. Десятки мільйонів роликів. І жодного реально україномовного. Бо не знімають порно солов’їною. Чому? Долучаюся до вашого запитання.
Прощання було коротким. У тих пов’язках ти здавався мені метеликом, сказала Уляна. Але тепер метелик я. А ти павук. Вона провела пальцями по моїх рубцях, ніби скульптор перед власним довершеним витвором. І повідомила, що до мене летить мама. Тобто до Артема летить мама, яку та чортова воєнкорша розшукала у нечорноземній дірі під назвою Попихі і вже придбала їй квиток до Пітера.
Усе, прийшли. Зала Васнєцова. Знаєте, як називається це полотно? Битва скіфів зі слов’янами. Це не жарт. Іще раз. Скіфів! Зі слов’янами. Намальовано для управління Донецької залізної дороги, але навіть там від неї відмовилися.
Мама прилітала о восьмій ранку, однак рейс затримали через українські дрони. Літаки кружляли над Пулково як сороки, до яких у гніздо залізла змія. Я сьорбав у кафетерії бульйон із пластикового стаканчика і щосили напружував слух, намагаючись почути якщо не далекий вибух, то бодай відголос рідного дирчання в пустому небі. Усе це, звісно, слону шротина. Не туди ми б’ємо. І не тим.
Я одразу її впізнав, розгублену жінку із заяложеним рюкзаком Unicef, яка крутила головою на всі боки. Провів маму в кафетерій і замовив два по сто найкращого коньяку. Мама випила залпом, занюхала лимоном і вперше підвела погляд. Її очі були бляклими, з червоними прожилками на пожовтілих білках. Кучеряво живеш, сказала. А в Попихах у тебе дах протікає. За десять хвилин вона вже мала квиток на червону стрілу, а на її карті з’явилася чималенька сума. Ми випили ще по сто, я помахав рукою і поїхав на Василівський острів. Там є салон із хвойдами на будь-який смак. Деякі навіть розмовляють українською.
І цю картину я теж побачив на папіросах. З нею є стійка асоціація. Битва на Синіх водах. Це коли Ольгерд завдав поразки трьом ординським емірам на ім’я Ґаджибей, Кутлугбей і Дмитро. Трьом (нрзб) богатирям.
Але ми тут заради іншого полотна, пані.
Кощій Безсмертний. Два на три метри. Відтінки коричневого та графітового посилюються червоним та золотистим кольорами. Старий зі скривавленим мечем нависає над полоненою дівчиною.
У мене був товариш у дитячій художній школі. Любив клей нюхати. От він приблизно такі сюжети малював. Відчуваєте, якою чорнотою віє від картини? Яким божевіллям? Отож-бо.
Коли Манюня мені сниться, вона править своє. Знайди голку, там сила Кощія! Але в чому їхня сила, пані? Їхні чоловіки не знають страху, а жінки співчуття. Їхні вчителі не відають провини, а священники сорому. Їх тьми і тьми, і тьми, і тьми! Я ходив тут по храмах. Не в храмах їхня сила. Мене запрошували в школи. І не в школах. А потім я все зрозумів.
У той день я поїхав з етюдником на Заячий острів. Який ще називають Чортів, або острів Івана Купали. Це місце сили, з якого почалося місто Петербург. Тут я з’їв півтора десятка псилоцибинових грибів і заходився малювати Петропавлівський собор. Мене вже почало попускати, коли я спиною почув інтелігентне кахикання.
Я знаю, хто ти, сказав Чір’єв. Я хочу допомогти. І він назвав моє справжнє ім’я. Вип’ємо? Лікар показав півлітровку і чорну хлібину. Мені нічого не залишалося, як кивнути. Незабаром ми стояли на холодному піску, передавали один одному пляшку “Путінки” і спостерігали, як останнє сонячне світло підкреслює обриси Адміралтейства. Я хочу допомогти, повторив Чір’єв. Допомогти тобі дещо зрозуміти. Он, бачиш, Зимовий палац? Там більше трьох мільйонів художніх експонатів. А загалом їх у державному фонді п’ятдесят мільйонів. Тобто на кожний музейний експонат припадає три цілих чотирнадцять сотих росіянина. Троє з яких завжди готові покласти життя за культурну спадщину, про яку їм розповідають ті чотирнадцять сотих. Не має значення, хто на троні – Катерина чи Сталін. Є лише безмежний музейний фонд і нескінченний мобілізаційний ресурс. Вам нас не зупинити. І тому я приніс тобі книжку поета, якого звали так само як тебе. А зараз, Чір’єв жбурнув недопиту пляшку у воду, я зроблю що хотів із самого початку. З цими словами лікар впився у мене своїм синюшним ротом, намагаючись проштовхнути язика якомога глибше.
Тоді нарешті я зробив що мав зробити з самого початку. У повітрі ніби клацнуло щось сухе. Тіло в моїх обіймах здригнулося і втратило твердість. Важка голова схилилася набік на тонкій шиї, немов зів’яла квітка. Коли я по одному відривав від себе холодні пальці, які намертво вчепилися в мою куртку, під ногами шелеснуло. У світлі смартфона я знайшов на піску синю книжечку, схожу на кишеньковий Новий Заповіт. То була затерта збірка поета, на честь якого мене назвала мама.
Славимо прихід весни! Обличчя вмиємо!
чиряки припалимо перевіреним креозотом
І босоніж у самій сорочці на ґанок вийдемо
І очі засліпить свіжістю! горизонтом!
А зараз, пані, повернімося до зали «Запорожців». Розумієте, вони тут чистосердно вірять, бо так їх навчають змалку, що напхані музейні зали є доказом їхнього культурного генія. На тлі якого вони почуваються великим народом. Саме в цій дурній впевненості їхня сила. Велетенський художній фонд. Це і є голка Кощія. Яка схована в душі російського інтелігента, що схована в лікарі, що схований у вчителі, що схований у священнику.
Наша сила не матеріальна, пані. Її не вимірити, не оцінити і не продати. Оченята літери ї, гребінець літери є, сходинка літери ґ. Їхня сила монетизується в трильйони доларів і висить на стінах музеїв. Удари по воєнних об’єктах марні. Це чубляться гендлярі. Справжня їхня ціль – наша мова. Без неї ми ніхто. А наша ціль – їхній художній фонд. Без нього вони ніщо. Мурахи, що стоять на плечах ліліпутів, що стоять на плечах пігмеїв, що стоять на плечах геніїв, що стоять на плечах велетнів, що стоять на плечах колоса на ватних ногах.
Я залишаюся, пані. Читали про загадкові графіті на стінах музеїв? Чорні Чебурашки! Інтрига! Так отож. Та не крутіть ви головою. Однаково мене вже не побачите. Я зник, але не щез. Гляньте на картину, пані. Я козак під лавкою. Бачите, в мене знову п’ять пальців. Наблизьтесь, розповім як буде далі.
Є в Україні такий птах, чорний шуліка. Він може піднімати тліючі гілки та переносити їх у інші місця, щоб викликати нові пожежі, а потім полювати на тварин, що тікають від вогню.
Одного дня, можливо цьогоріч, скоріш за все наприкінці грудня, в Нєвську губу зайде велике судно. Не факт, що на містку звучатиме Black Sabbath, але цілком можливо, що над водою ревітиме Bark at the Moon.
Screams break the silence
Waking from the dead of night
Vengeance is boiling
Найімовірніше, це буде рефрижератор під прапором Панами, а його капітан перевищить швидкість під час входу в гавань. Це нікого не здивує, бо буде відомо, що трюми потребують ремонту, а вантаж зіпсувався. Це буде непомітний док у Кронштадті або Ломоносові. Судно довго стоятиме темне та самотнє. Але в тридцять першу ніч зими, коли гармати на Чортовому острові зроблять перший залп салюту, на судні засяють бортові вогні. І відкриються порожні трюми. І почує місто гудіння термітних дронів, що злетять під янгольські піснеспіви.
А судно повним ходом попрямує в море.
І тоді стовідсотково на капітанському містку звучатиме Black Sabbath. Це не помста. Це відповідь. Ви знаєте, в чому різниця.
Politicians hide themselves away
They only started the war
Why should they go out to fight?
І стануть графіті тримірними.
І Чорні Чебурашки зійдуть зі стін.
І буде світлим перший день нової ери.
І палатимуть палати Ермітажа, музей Фаберже, Літній сад і Меншиковський палац, Інженерний замок і Царське село, Третьяковська галерея, Політехнічний і Бахрушинський, Пушкінський, Державний історичний і Русскій, Новий манеж і Кунсткамера, Кіжі, Коломенське і Абрамцево, Державний музей Пушкіна,
Музей ікони і навіть Музей води.
Лише тоді ту голку
буде зламано.
І ми усі повернемось додому.
І заспокоїмося від праць своїх.
І нарешті покладемо душу
й тіло не на вівтар свободи,
а на диван.
І буде сон (нрзб) солодким.
І народить він світові
інші картини.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.