“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025

Жив собі один невеличкий письменник. Може й дотепер живе.
Звали його Петром Менархе.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Було то мабуть псевдонімом, але спражнє ім’я для цієї історії геть неважливе. Як і для історії взагалі. Писав Петро час од часу віршики і прозу, від яких сам собі посміхався, а іншим до того було байдуже. Авжеж і таке намагався створити, щоб загуділо у світі, нового «Майстра і Маргариту» або «Володаря перснів», але нічого з того не виходило. Через те переймався Петро попервах, але потім понавідувався півроку до психотерапевта, отримав пігулки, заспокоївся і зажив блаженно. І все у нього склалося дай боже кожному: дружина лагідна та вірна, країна квітуча та мирна, сусіди доброзичливі, мова рідна. Усе те Петро любив і плекав, особливо мову, бо давала вона йому смак до життя.
Бувало що й хмари находили – безлад у країні, дружину зранку наче ґедзь вкусив, сусід вовком зиркає. Але якось воно з часом упорядковувалося. Злочинну владу зносили, дружина посміхалася приязно, а сусід із пляшечкою заходив перепрошуватися.
Так би й спливло, якби не придбав Петро у ломбарді чарівний ноутбук. Була то дешева «айбіемка», перехідна модель між тими, що в Канаді вироблялися і тими, що вже в Тайвані. Навіть опису моделі не знайшов, але байдуже – текстовий редактор є та й годі. Навіть зрадів, що інших програм ноутбук не мав і встановлювати не дозволяв. Чиста друкарська машинка. Ще й принтер додавався – старий, але справний.
Не дочекавшись ранкової кави, сів за робочий стіл та увімкнув ноутбук, утримуючи одночасно кілька певних клавіш, які ми тут не називатимемо, бо комусь теж заманеться так зробити до того, як дізнається що воно може вийти.
Після логотипу дев’яносто п’ятої вінди ноут видав повідомлення: «Програму АБВГД завантажено. Почати роботу?
Так/Ні».
І стало ясно, чому не встановлювалися інші програми – АБВГД займала усе вільне місце, бо в її базі були усі письмові твори людства з початку виникнення цивілізації. На всіх мовах. У перекладах та оригіналах. По авторах, країнах, століттях, жанрах… Від Акутагави і Апулея до Яндля і Яновського. Звичайнісінькі txt файли. Але навпроти кожного були дві кнопки: одна з піктограмою принтера, друга – кошика для сміття. Петро знайшов улюбленого Музіля, якого ніяк не міг дочитати, але файл не відкрився, бо треба було погодитися з умовами, від яких стало дибки волосся.
«Абсолютна Бібліотека Всесвітньої Громадської Думки (далі АБВГД), що наразі належить авторові Петру Менархе, створена в єдиному екземплярі і створена для видалення літературних творів з історії людства…».
Далі йшлося про необхідність попереднього друку твору, що видаляється, зобов’язання повертати видалений твір людству – або шляхом відновлення в програмі АБВГД, або шляхом перевидання під будь-яким іменем, а також умови не видаляти більше одного твору одночасно.
Щоб перевести дух, Петро пішов на кухню, де дружина доглядала немовля, готувала обід і ремонтувала кран.
Кави, любий? – спитала дружина.
Не знаю. – сказав Петро. – Так, зроби якщо маєш час.
Я знайду час. – сказала дружина. – Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я!
Випивши філіжанку і трохи побавишись із дитиною, Петро повернувся до робочого столу. Повагавшись, роздрукував улюблений роман дружини і натиснув на кошик. Узяв смартфон і написав у гугглі: «Майстер і Маргарита». Пошук видав нуль результатів. Такого твору світ не знав.
Ще не міг повірити, але в думках вже починав прикидати – де саме видати роман, що перетворився в рукопис і в єдиному екземплярі лежав на столі у Петра Менархе, невеличкого письменника. Спробував знайти паперове видання в книжковій шафі, а коли не знайшов, вирішив, що дружина мабуть взяла перечитувати в ліжко.
У спальній кімнаті книжки не було. І дружини теж. Через півтора десятка довгих гудків вона сказала, що більше не повернеться. Тому що не наймалася жити з невдахою, який замість того, щоб дбати про сімейний добробут, щось сам собі клацає по клавіатурі. Або лежить на дивані.
Ти ж казала, що я твій майстер. – проскиглив Петро.
Не розумію про що ти. – сказала дружина. – Майстер – це той, хто може відремонтувати кран у кухні. І це явно не ти.
Відновити файл роману було легко – одним натиском на піктограмку кошика для сміття. Петро зайшов у кухню і обійняв дружину.
Я сьогодні поваляюсь, – сказав він. – Щось нічого в голову не лізе.
Валяйся скільки треба, – відповіла дружина. – Хай ти ще не заслужив світла, але ти заслужив спокій.
Хто сказав, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай вкоротять брехунові його мерзенний язик!
Щоб роздрукувати три книги «Володаря перснів», знадобилося п’ять пачок офісного паперу. Незабаром пошук в інтернеті вже не знаходив ні самих книжок, ні серіалу, ні фанфіків. Анічогісінько. Гаразд, засинаючи думав Петро, видам книжку і знімемо кіно краще ніж було. Але треба буде наполягти, щоб Джексон повернув у сюжет Тома Бомбадила, бо цей невеличкий, на перший погляд, персонаж є прихованим пунктумом усього епосу…
О п’ятій ранку прокинувся водночас із дружиною. Сусіди теж не спали.
Ще один потужний вибух пролунав так близько, що злетіли дитячі іграшки з підвіконня. Завила сирена повітряної тривоги. Новини розповідали про просування до Києва, Харкова, Херсона та Маріуполя армії приземкуватих солдатів із пласкими носами, жовтою шкірою, широкими ротами та розкосими очима. Президент спокійно пояснив, що підстави хвилюватися немає і кризу буде вирішено найближчим часом, а потім вилетів до Нової Зеландії. Коментарі у соціальних мережах були стриманими. Загалом, у тому чи іншому вигляді громадяни висловлювали ставлення до проблеми, як до незначної.
Після того, як Петро відновив файл трилогії в АБВГД, у країні були сформовані сили тероборони, окуповані території стали чинити спротив, збройні сили атакували окупантів і орків було відкинуто на кордони 1991 року – дорогою ціною великих жертв і народних зусиль. «Ми не обираємо епоху. Ми можемо тільки вирішувати, як жити в ту епоху, яка обрала нас» – процитував президент у промові з приводу перемоги.
Деякий час Петро не відкривав ноутбук, але той взяв моду щоранку попискувати і видавати повідомлення «Якщо ви, авторе Петре Менархе не плануєте використовувати АБВГД найближчим часом, наполегливо радимо віднести ноутбук до ломбарду за адресою…».
Петро довго вибирав твір для наступного видалення, що мав би відповідати двом критеріям: бути беззаперечним хітом і не торкатися чутливих тем. Так він вибрав «Пригоди Тома Сойєра», про що пошкодував у той же день, коли до нього проти ночі увійшов сусід у білому балахоні і сказав, що цього разу дерев’яний хрест спалять саме перед його будинком.
Вирішив спробувати востаннє. Видалення коротенької повісті «Тіні забутих предків», здавалося, нічого не змінило.
Кроме того, что издатель отказался публиковать книгу на несуществующем языке.
Налицо, конечно, лингвистический эксперимент, – сказал редактор. – Но кто захочет это читать?
Коли Петро повернувся з ломбарду, був іще день. Дружина смажила деруни, по радіо співав Вакарчук, сусід рубав дрова на шашлик.
– Що будеш робити, любий? – спитала дружина. – Підеш поваляєшся?
– Та ні, – сказав Петро Менархе. – Спробую відремонтувати кран на кухні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.