Боже, ранок такий гарний видався, як на початку літа: свіжий, змішаний із запахом молодої трави та верболозу, порослого понад річкою. Сонечко лагідне, бо виспалося собі достоту, й роздає росі свої промінчики, від яких аж очі сліпить. Якби мене мати сьогодні не розбудили, то й проспав би, як оце ранок вбирається. Скоч, кажуть, до Маркелихи, заким вона корову не погнала пасти, та візьмеш у неї сиру і глечик сметани. Бо вже й тісто на вареники замісила.
Звичне діло, я тепер і за молоком бігаю до тітки, бо вже не маємо своєї корови. Нашу стареньку Калину здали Мотелю за копійки, бо пуття вже ніякого не було з неї. Раніше годувальниця так доїлася, що і для сім’ї вистачало, і план з молока державі виконували. Мотель обіцяв дати за нашу корову добрі гроші, а коли накинув їй на роги свого налигача, то виявилося, що коров’яче м’ясо й собаки не жертимуть, а зі шкури хіба пара чобіт ялових вийде. Ото й ціна така. Мати після таких «торгів» заходилася відв’язувати Калину від воза, то заготівельник, почухавши небриту щоку, порився в своїй засмальцьованій сумці та додав ще кілька копюр.
І пташки попрокидалися: голоси пробують. А мені так радісно на душі, що й сам починаю співати, як ото в репродукторі біля колгоспної бригади: «Вьо више, і више, і виш-є-є-є! Стрємім ми польот нашіх птіц…» Ця пісня про льотчиків, і моя мрія – стати льотчиком, щоб на військових літаках літати.
У нас сьогодні до сільбуду ще й кіно про істрєбітєлєй мають привезти. Цю картину я вже дивився в районі – мусів для того йти аж за двадцять кілометрів. Тепер вже вдома побачу, так інтересніше. Які лише вони віражі виписують на своїх «ілах»– аси! Там ще йдеться про двох справжніх друзів – Сергія та Миколу, як оце ми з Васьком. Ті хлопці після школи закінчили льотне училище і стали льотчиками.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми з Васьком теж хотіли літати. У військкоматі, як ото допризивників викликали, просили нас у літуни записати. Мені удача посміхнулася, а Васька, з його малим зростом, зарахували до групи танкістів. Ми дуже через це переживали, бо це роз’єнало б нашу дружбу. Удвох – ми сила. Біля клубу на нас ціла гирилиця люшнювацьких напала, то відбилися. Васько хоч і опецькуватий, а боєць ще той. До довготелесого як підскочив, та зацідив у пику, що нападник тільки юшкою вмився. А ще героя з себе корчив.
Раз з літаком у Васька не вийшло, то став він ходити до тракторної бригади. Із трактора на танк, кажуть, легко перевчитися.
– Я літатиму! – кричу у вранішнє небо так голосно, що аж Демидишин Барбос вибіг із подвір’я і загавкав. Несподіванка, бо цей пес, коли край треба, голосу не подає. Демидиха тільки з добродушності та поваги до свого вмерлого чоловіка, який привласнив цуценя, тримає пса на обійсті. А це, бач, розгавкався. Намагаюся те гавкотіння загасити голосним парадним маршем.
– Всьо више, і више, і виш-є-є-є! – дер своє горло, доки зляканий собака не забіг до хліва.
Прошкую стежкою й землі під ногами не відчуваю, якась така легкість огортає, наче ото лечу в повітрі, невимовна радість груди розпирає. І це од однієї лише думки, що до клубу має прийти Люба з Присілку. Дівчина до свого дядька має приїхати.
От я їй і квиток на істребітєлей куплю, як то личить парубку. А чом і не парубок? Коли б не війна, я б уже й сьомий клас закінчував. Та й чуб назад зачісую. Тільки дуже чомусь хвилююся її зустріти , хоч я ж не з боязких. Гранати протитанкові в ставок жбурляти не боявся. А тут лише при згадці про Любу серце ритм міняє. Бо ще не знаю до пуття, як підійти до дівчини, що сказати? Ще й так публічно, на очах у всіх.
Вулиця в нашому селі, гладенька як яйце – трактора з піскового кар’єру пригнали, такого що з лопатою спереду, то прогорнув так гарно і вирівняв. Куди твоє діло! Тепер і вози порожні не гуркотять по дорозі.
А хати як помолоділи! Такі чисті, вибілені, мов наречені. А якже. Коли он у нас і глинище своє за селом, в ярку, глина там – біла-білесінька. З довколишніх сіл приїжджають люди, аби мандриків собі наліпити. Жінки ще й призьби сажею підмазали і смужки червоні підмалювали. Тепер і Тодику Хирлявому немає потреби до села приїжджати, а то тільки й чути було його, горлання : « Кому червоної глини, кому червоної глини!» І молодиці бігли купувати, бо без тієї підводки й хата не хата. Тепер червона аж до наступної весни нікому не знадобиться. Зараз лише Фіма Гойхман викрикує своє: «Баби, несіть дранки» та Льова Штернер – «Вікна склимо».
Довколишню тишу враз гудіння розітнуло, аж вуха заклало – літаки реактивні так гучно злітають. Перший, за ним – другий… Це вже майже тиждень отак. Військовий аеродром у них тут недалеко. Ще війна не скінчилася, а туди дорогу вже проклали. Там, кажуть, і зараз якийсь завод і містечко будують: під валуни біля річка закладають вибухівку та підривають, потім подрібнюють на дробарці, та все везуть і везуть самоскидами. А на Довгій Пристані химерний екскаватор пісок вигрібає та кузови наповнює (вперше бачив таке чудовисько). Цікаво було б глянути на оте будівництво, але там все довкола загороджено і вартові нікого туди не пускають. Якби ж ото мені зблизька глянути на ті літаки, що безгучно злітають і тільки у небі одзиваються. Ото літаки! Мабуть і ті кіношні хлопці з Ілів своїх теж пересіли на реактивні. Техніка! І в американців такі ж самі. Або й кращі.
Що ж це я плентаюся, треба йти хутенько. Поспішаю, а коло Прошнатійки таки зупиняюся. Щось тітки сьогодні не видно, має звичку вже зранку попід хатами прошкувати. Біля її садиби – свіжа купа піску. Гарний такий пісок, без прошарку. Видно військові шофери затемна привезли.
Тітчин зять-приймак затіяв нову хату закладати – глини на лампач навозив, а це, бач, й піском розжився. Домовився ж якось, бо їхнім водіям з того об’єкта заборонено зі сторонніми спілкуватися. А рудоволосого, видно, послухали, за свого прийняли, бо той ще й одяг військовий доношує.
А що воно там у піску? Щось гострувате? Наче й не камінь. Якби глянути. На подвір’ї – нікого. Хутко розгрібаю вогкий пісок руками й очам не вірю. Міна здоровецька така, мов підсвинок. Оце знахідка! Небезпечна… Цікаво, капсюль цілий, чи вистріляний? Коли вистріляний, чіпати не можна ні в якому разі – може вибухнути. Роздивляюся обережно. Міна зі вставленим капсюль-запальником. Як наші німців погнали, ми з Васьком таких, цілий ящик на переправі знайшли. Без запальників. Хлопці старші відібрали і тол виплавляли. З нього робили вибухівки і глушили рибу. Бо гранати не стільки глушать, як розривають все на шматки, та й осколки небезпечні.
А зараз ніде нічого не залишилося, мінери все вичистили. Толу – не дістати. Ото лише жмут шнура та трохи зривників до них ми з Васьком і вициганили за три пазухи Корнійових яблук. Добре, що хоч садівник солі в одне місце не вгатив.
Грюкнули двері. Зять, дожовуючи сніданок, вийшов на подвір’я і одразу попрошкував стежкою через долину до колгоспної контори. Видно не роздивився, що йому з піском привезли.
Ой, та треба поспішати, бо тітка он корову з хліва виводить. Біжу.
Сир так смачно пахне, хочеться взяти в пучечку, та стримуюсь, – хай коли вареники будуть, тоді куштуватиму. Та й зі знахідкою треба щось робити – забрати якось, щоб ніхто не побачив.
Важкий «кабанчик», руки відтягує і ще торбинка із сиром теліпається, заважає.
Міну заховаю он у Демидихи, в повійці», – міркую собі. – В колючих кущах її ніхто шукати не буде.
Тісто мамине не чекатиме, та й мені вареників хочеться.
Мати аж за ворота вийшли, кулака показують, сердиті, може ще й лозиною змережать.
– Тебе тільки за смертю посилати! Брату обіцяв, що за хазяїна
зостаєшся. От напишу йому в армію, що непослушний…
Мовчу, як риба. Мовчу, бо таки забарився я трохи через ту міну. Може, б краще її в сільраду віднести? Чи повідомити куди слід? Попереджали ж у школі.
– Сапу наклепай та погостри, бо завтра в ланку загадали, – видають мати нове завдання.
Щоб таки видаватися отим самим хазяїном, виливаю з відер застояну воду , хапаю коромисло, й бігцем до нашої криниці.
На матір я серця не маю, вони в мене хороші. От тільки тонкосльозі. Буває, тільки згадає хтось за батька, одразу плачуть.
Не вдалося їм нашого тата врятувати. Про його поранення взнали дуже пізно.
Батька з Ладимиром забрали на фронт в останню чергу, бо вони тоді ще худобу колгоспну до станції переганяли. Як тільки у село вернулися, їх тут же польовий військомат призвав. Вони й окопатись не встигли, як їхню частину німці в одну мить розбили – недалеко звідси, за Бугом.
Селяни поранених бійців молоком вночі поїли, щоб німці не бачили, бо могли пристрелити. Батько мусив пити те молоко, хоч він з дитинства його ніколи не вживав. Тата в живіт поранили і ноги осколками посікло. То ж промучився із животом – і помер. Тато й неважко був поранений – і ноги осколками посікло. Фельдшер казав, що йому й пити не можна було, хіба що губи та в роті змочувати водою. Аби лиш було кому доглядати… Тож промучився так – і помер. Як німці далі посунули, люди могли поранених додому забирати… Коли б мати хоч раніше те взнали, то птицею полетіли б, а так… Поховали на чужому кладовищі.
Я навіть не зміг провести батька, коли його так нашвидкоруч забирали до війська, бігав десь з хлопцями. Вдома я його майже не бачив: з роботи приходив увечері, а рано-вранці –знову до череди. Мені лише згадується, коли батько мене маленького переносив на плачах через Гринів яр. Колючки та пекуча кропива діставали до моїх ніжок, і я аж сичав од болю. Батько на те казав:
– Ці зарослі можна лише перелетіти літаком.
– А де ж він той літак, – плакав я, – хочу на літаку… .
– Виростеш, синочку, станеш льотчиком то й колючки тебе не колотимуть.
Оце й запам’яталося, одна лише фраза, та ще біль від колючок.
«Як же тепер мені із міною?» – ятрила думка. – Може заявити про неї, та й по всьому? Але ж коли не була вистріляна то – безпечна. Якби ж то ще й запальника не було…»
Воно, як кажуть, і хочеться, і колеться… Васька б спитати, та він ще з ночі в полі біля трактора. А тротил ще і якби придався, вибухівок наробили б – і на рибу. Неподалік млина, біля гатки риби повно, так і скидається.
Залишаю біля криниці відра, а сам до схованки. Пру залізо поза городами до нашого хліва, і аж тремчу од страху, щоб ніхто мене не побачив. Бо буде мені тоді.
Хвилююся як ото і при зустрічі із Любою. Всім хлопцям хотілось би з такою красунею бути поруч. Васько, правда, перший з нею познайомився, цукерками пригощав, вважаючи її вже своєю кралею, але й тут зріст його підвів. Бо що тут удієш? – Люба струнка, мов тополя, а Васько їй ледь до плеча головою дістає. То яка там пара?
Мені казали: «Хіба в нашому селі гарних дівчат мало?»
«А таких, як Люба ніде в світі більше немає, – відповідав їм подумки. – Вона особлива – й ходить красиво, і дихає, і говорить…»
Коли вона на весняні канікули приїжджала, ми тоді вперше в кіно разом ходили. Я наважився провести її додому, а наші дівчата йшли слідком та все голосили:
«Пєрвим дєлом, пєрвим дєлом самольо-о-ти, ну а дєвушки, а дєвушки потом…»
Це, звичайно, вони на мрії мої натякали. Тільки чому ото залишати дівчат на потім? Не розумію…
Мій брат марив морем, і став морським офіцером. Одружився з нашою ж сільською, – Голькою. Приїжджали обоє недавно, він був у всьому парадному, при зброї – кортик золотом виблискує. Цікаво, а льотчики теж при зброї? Цікаво з якою? З пістолетом мабуть?
Несу вже воду з криниці.
А мати знову з доріканням:
– Що ти як не виспався, і з водою зволікаєш. Ото швендяєш вечорами…
Знаходжу «бабку», щоб наклепати сапу і руки трясуться, наче я у когось щось украв. Зять вночі й не помітив тієї міни..
Сапа особлива – з коси, сама сапає. У циганки мати за кусень сала виміняли. І не обдурила. Коли сапу наклепати, та підгострити – бур’яни бере мов бритва. Так струже, що мати завжди першою лан досапувала.
«Щось воно не ладиться, молоток зіскакує. Може піду вареників поїм, тоді й получиться. Пахне ж так з сіней смачно».
Літаки, знову з аеродрому злетіли. Кажуть, для реактивних, спеціальна смуга має бути побудована – з бетону. То тільки моторні зі споришу можуть в небо злітати. Мені ж на реактивному вже доведеться. Та це ж грамотному треба бути. А яка тут грамота? Старшим, і до екзаменів не давали дійти. Бригадир приходив до директора й забирав хлопців на посівну, а вчительки трійки по предметах виставляли. То які там вже знання… В полі ж ранньої весни ми як собаки мерзли, біля сівалки зашпори в руки заходили. Добре хоч зараз до жнив не тягатимуть, можна буде рибу в ставку ловити чи – патрони в лісі шукати. Раніше там хлопці гвинтівки і пістолети знаходили. Зброю то голова сільради одбирав, а з патрони наші хлопці вистрілювали з рельса. В ньому під патрон була висверлена дірка. Туди вставляли і молотком гатили по капсулю. Дівчата аж верещали, коли ми на перерві так розважалися. Тепер і це урвалося – відкопали ту залізяку і здали в брухт.
О, курка сіно розгрібає, міну, гадина, розкрила.
Міна як новенька, лише крильчатка трохи рудіє іржою. Аби ж той лише зривник одкрутився. В міні того толу повно, треба лише в гарячій воді розтопити, то суміш і витече.
Таки гарний день видався, серцем відчуваю що сьогодні станеться щось особливе. А чому б не особливе, коли в наше село картину про льотчиків-винищувачів привезуть, і Люба з Присілка прийде. Скажу їй, що вона подобається мені. Та хіба насмілюся?,, Це вже коли в льотній формі приїду, з пагонами лейтенантськими, тоді може…
І оце міна… Треба обценьки в повітці взяти. Це ж скільки риби черевом догори спливе. Ото мати радітиме.
Закрутка піддається – хруснула.
Літаки, сьогодні як найнялися, безперестанку злітають, тільки не видно, коли вони на посадку йдуть. Так вже літати хочеться…
А перед очима Люба – найгарніша од усіх. На те пісня із сільського гучномовця лине: «Пєрвим дєлом, пєрвим дєлом самольоти…»
Мати на вуглі хати з мискою вареників. Тільки сонце чомусь таке яскраве!.. І згасло раптом. Потемніло.