Віктор Палинський. Золотий саксофон

531

НОВЕЛА

         …Очманіти!? Дивакуватість – це іноді крок до величі!..

…Купив пляшку вина в найближчому мінімаркеті. Недбало взяв дріб’язок на решту. І побрів до парку, давно занедбаного, захаращеного різним мотлохом. Рухався, як сновида, не помічаючи перехожих. Остаточно второпав, що вже – в потрібному місці, лише взрівши прив’ялу траву під ногами, поламане гілляччя обабіч стежини, розкидані цеглини від поруйнованого квітника.

…В’їдлива ворона нахабно перетнула дорогу, точніше, нешироку вибруковану стежину, прикро каркнула кілька разів і одразу якось неприродно принишкла в мокрих заростях глоду.

– Зась тобі, небувало синя птахо, до моїх маленьких втіх. Хе-хе-хе. Отож бо.

Вино обнадійливо похлюпувало за пазухою. Додавало впевненості цій, чітко викадрованій, як у кіно, ситуації.

– За такого важкого життя хоча б їжа має бути легкою. Легкою як вино: винно-невинною! …Навіщо їсти, позаяк можна пити. – Перепліталися випадкові пекучо-іронічні думки.

Цей чолов’яга не був самотній. Він був просто Сам. Сьогодні. І вчора. І ще деякий час перед тим. І ще трохи більше понад те. У нього не було навіть собаки або кішки. І тому давно ніхто не гавкав-нявкав у його доволі занедбаному, вщерть виповненому старими музичними інструментами та зжовклими нотними партитурами, помешканні. Йому щастило тільки в цьому. Подеколи, не щастило в усьому іншому. Мабуть, що так… Але ж, згадаю про його улюблений інструмент: саксофон. Він золотився на стіні; рамкова підкладка темного велюру робила його ще золотішим. Погляд неодмінно зачіпався за цю композицію…

У Майкла, так називали його друзі-музиканти, була задавнена виразка шлунку і таке ж давнє розлучення з дружиною. …Та він не переставав пиячити ні до цих подій, ні – після. Не те, щоб постійно, але частенько. То – вишукано дорогі напої, а то, – що траплялося під руку.

– А міг би не пити взагалі. Навіть мінералку?! Ні, таки „водиця” не завадить нікому. Організм потребує.

Мокра паркова задуха відсвічує темно-синім. Аж до, місцями, фіолетового. Аж – до темно-фіолетової золотавої ворони, що знову з’явилася невідомо звідки. Єдине, що зеленіє в такий день – світлофори, хаотично понавтикані довкола паркового масиву.

Невидимо відсвічує вино за пазухою. То чому б йому не переміститися в порожнину шлунка? …Так і сталося.

– Арчі, Арчі, …Арчі! – кликала свого собаку якась перестаріла дама. Арчі кружляв довкола Майкла. Здавалось, принюхувався.

– Теж мені, друг людини. Йди-йди до господині, до господині, друзяко. А до мого вина тобі зась. Бо де ж це видано, аби пси алкоголь споживали! А канапкою поділюся. Чому власне сьогодні, саме ця картинка: пес, знервована пані, це вино, що ніяк не може скінчитися?..

І нічого не відповів собі.

 

Минуле та сьогоднішнє живуть укупі з майбутнім; здіймаючи неймовірний гармидер; вишукуючи своє місце: подеколи знаходять його. Бо тинятися безцільно, то великий клопіт. Примари лише й чекають на те, щоб заполонити наш мозок, а потім пожерти його.

І Майкл про це знав. І ще носив у собі чимало загадок…

Жовтий Привид полюбляв променади у місті поснулих левів. Наспівував собі, помітно гугнявлячи, монотонну пісеньку, змісту якої не второпав ніхто. Заглядав у різні закапелки. Навіть, – у темні вікна помешкань, зависнувши над землею. Подеколи, знічев’я, лякав тих, хто дуже зрання проснувся. Або тих, хто куняв, ще звечора після добрячої випивки, на лавиці у сквері.

…А якось натрапив на парочку, зовсім не юних, коханців. Вони злягалися просто під сходовою кліткою великої, на багато помешкань, кам’яниці. І так нестямно захопилися, що не почули навіть його хриплого вигуку: беззмістовного, одначе досить гучного. Лише викресаний ним незвичайний білий вогонь зі старого вогнива привернув увагу пари. Ні, не вздріли якусь жахливу потвору-кістяка. Це була, радше, подобизна пересічного п’янички: жовтувато-вицвіла кроляча шапка, що давно втратила свою форму, заношений шалик-мотузка на худій шиї, довге сіро-жовтаве брезентове пальто, як колись у пожежників, підперезане очкуром, порепані чоботи; і шкіряні рукавички з обрізаними напальниками, як у професійного автогонщика. Тільки оскал жовтих з’їджених зубів, ледь перекошене висохле обличчя, а передусім погляд – моторошно-потойбічний, виказували в ньому істоту з іншого виміру… Переляк та паніка коханців були одномиттєві. І так, нібито театральні, дещо переграні. Втім, цю реакцію винахідників свіжих сексуальних втіх міг би збагнути лише той, хто бачив Привида у такі миттєвості: очі жовті, без зіниць у живих спалахах білого вогню. Таке ж жовте, із золотаво-брудним ластовинням обличчя й клоччя знебарвленого волосся, що вибивалось з-під шапки. І все це зливалося в єдину пляму потворного містичного знеособлення. Невидимого з видимим поєднання.

Коханці, не витримавши раптової з’яви, кинулись навтьоки: чоловік, якось злецько петляючи, вибіг у внутрішнє подвір’я будинку, а жінка, забувши, що спідниця та труси залишились на брудному підвіконні, вихвицюючи дебелими оголеними стегнами та притримуючи груди, помчала вгору по сходах, дивно попискуючи. Це виглядало еротично навіть для самого Привида Жовтого. Якби спостерігав простий смертний, то ця сцена залишилась би для нього одним із сексуальних символів на все життя. Принаймні, так стверджують психоаналітики школи Зігмунда Фройда. (Оголена, доглянута, явно ретельної пещеності пані, мов кенгуру, стрибає крутими східцями кам’яниці). Привид просто усміхнувся. І це у нього вийшло так зловісно!.. Добре, що люба парочка цього не бачила… Він поволі зникав, зливаючись з кам’яними отесами старого міста.

 

Він нипає містом з незапам’ятних часів. Тягне свої важкі ноги, сопе і жебонить свою пісеньку. Жовтий, наче отруйна хмаринка. Таки, споріднений із всесвітом. Такий, здалека, споріднений із людиною і такий далекий від неї; чужий, – зблизька.

(Думайте про нього. Можливо в нього ваше обличчя, коли ненавидите всіх безсоромно. Або – ваше вивільнення від себе самого: майже мазохістське отупіле відчуття.

…Я, (авторське), використовую цього персонажа в кількох новелах-есеях. Тому, що знаю подеякі сторони існування цих істот. Бачу, як не раз вони зненацька вискакують із нічного туману-мороку, плавно опускаючись на фалдах своїх безрозмірних плащів. Чую, як розмовляють у діапазоні настільки низькому, що його не сприймає людське вухо… Трапляється, ошелешений якимись, майже дитячими, витівками жовтолицих. І непогамовних. Львів – місто реальної містики. Вона – повсюдно. Мабуть, примари тут жили, або лише колись житимуть.

Я пізнаю́ їх. І вони не противляться тóму. Напевне, що так!?.)

 

…Ось один із епізодів сягнистої особистої історії Жовтоликого. Насправдішньої. Підслуханої.

Вештаючись привокзальними кварталами, забрів поночі у справжнісінький офіс. Забавляючись, прошмигнув непомічений повз м’язистих сонних охоронців.

Нагнав таки собі пригодницьких бажань. Для цього перейшов у візуальний режим: лише у такому стані й міг спричиняти фізичну дію. Почав умикати усе приладдя, що ним був буквально нафарширований офіс: компи, ксерокси, різографи… Послідовно спрацювала світлова автоматична сигналізація, що відреагувала на з’яву когось у кабінетах… Легким дотиком своєї п’ятірні Привид відмикав сейфи. Зненацька рушили ліфти, увімкнулись калорифери. Забулькала кавоварка із залишками вчорашньої кави…

Охорона була просто шокована. Втім, одразу кинулися нишпорити будівлею. Проте, нікого не зауважили, бо примара телекомунікативно переносилась кімнатами офісу. Треновані молодики збилися з ніг. Все ж наздоганялки виявилися не на їхню користь. Аж поки жовтань сам не запрагнув, не без хизування, показатися переслідувачам. Обрав для цього найпросторіший кабінет у пентхаузі… Нахабно всівся у своєму забрьоханому плащі у топменеджерське розкішне шкіряне крісло, заклавши ноги на дзеркально залакований великий стіл. У такій ситуації його й заскочили запопадливі стражі. Кинулися до нього, аби скрутити, та не потрафили: кільце з надвисоких температур ураз оточило нічного мандрівця. Довкола вмить заскварчало, запахло смаженим. Охоронці обпечені миттю відступили до дверей. Ніби закам’яніли зі зброєю в руках. Та варто було  одному з них вистрілити у Жовтого Привида, як хаотично стріляти почали всі. Зручне крісло було буквально пошматоване нищівним вогнем. А Привид продовжував спокійно сидіти – так, ніби нічого й не сталося. Один із охоронців, мабуть старший, з криками: „Рознесу голову цьому виродку!” – підскочив і за мить випустив у його черепину всю обойму. Намарне. Той лише вишкірив зуби… Врешті, якось знічев’я, плюнув на блискучу поверхню стола і там одразу виникла величенька діра з нерівними краями. У ній забулькала і повалила густа пара. Стало очевидним, що в запопадливих захисників офісу „аргументи” вичерпались. Примара, неприродно наче дим витягнулась, позіхнула і, набравши подоби їдкої жовтої хмаринки, неквапом вислизнула через кондиціонер назовні.

…Подейкують, що після цього випадку в офісі ніхто вже більше не міг працювати: діймала пекуча задуха, з’являлись різь ув очах, безперервні головні болі. Проблеми! Зрештою, розвалили весь будинок. А залучені екстрасенси дійшли висновку, що локація навіть для новобудови не надається. Отож, люди почали обходити це місце недоброї слави. Нехай йому грець!..

 

Майкл відпив кілька ковтків просто з пляшки. І не відчув звичного розпруження. Тож пригубив ще. Знову-знову: ніякої дії, здавалося б перевіреного, пійла. – „Що за чортівня. Дива вештаються поруч з нами…” До цього ще трохи додав брудної лайки. По паузі плинув мисленнєвий потік. – „У більшості випадків ми самі є причиною того, що відбувається: доля не наважується грати супроти нас без нашої мовчазної байдужості…

Сьогодні, напевне, що не дано справжній „кайф” упіймати. Натурально”.

Майкл, здається, був одним із тих небагатьох, хто навідувався у цей „дивопарк”. Та все чомусь у присадкувату мряку з вологою заволокою хмар із тривким відчуттям непевності в завтрашньому дні. І обов’язково – з якимось шмурдяком. Наодинці.

…Тут Майкл шматком штукатурки на залишках стіни нез’ясовного призначення акуратно вивів слова: „Не будь цинічним до любові! Перед обличчям черствості та розчарувань вона – єдина вічна як трава”. Подеколи він не бачив цього напису. Був неуважним, а чи текст, просто, зникав на деякий час, аби згодом проявитися з новою силою.

…А ще, в парку квилив якийсь невидимий птах. Можливо, – невиданий. Так жалісно квилив. Цього птаха музикант ніколи не бачив, але чув майже постійно. Квилив. І не давав себе побачити. Висотувало душу. Але й притягувало. Чимось безнадійно втраченим…

…І ще, – пив. Ніяк не міг втамувати спрагу. Не п’янів. Дивно. Відчував зношеність свого тіла. Нервово пересмикував раменами. Спостерігав, як тремтять довгі пальці рук. Відчував напружений обпікаючий потік, що безупинно плине крізь нього. Сам ставав частиною того потоку. І не припинявся плин.

…І квилив дикий птах безперестану.

Раптом Майкл помітив: до нього наближається, не відриваючи погляду своїх жовтих витрішкуватих очей, якась примара. Вилинялий плащ, підперезаний очкуром. І кволе, ледь помітне пересування ніг. Власне, човгання прив’ялою травою. Щось подібне на гугняво-невиразний спів, похилитування головою зближали дійство майже до ритуально-медитативного. „Пісня хаосу й дисгармонії, – подумалось Майклу. – Цікаво, чого потребує цей жовтяк? І де я його вже бачив? Зловісна жовта усмішка зовсім інша ніж у людини. Хоч знайома здавна?” Згадав: „Бачив цю істоту в снах”.

Так, був отой депресивний період. Ночами тинявся по хаті, пробував стуляти до купи якісь ноти… Хапався за саксофон, довіряючи цьому інструментові більше ніж собі… До ранку вже не лягав. Задрімав у кріслі в передранковій нестямі. Отоді й являлась йому оця примара.

Привид зблизився та бездоганно вправним рухом розв’язав очкур на своїй вдяганці. Враз підперезанка перевтілилась у справжню змію, приблизно до метра завдовж. Жовтяк вправно кинув її у бік музиканта, не відпускаючи хвоста. Змія витягнулась струною та вжалила Майкла просто в сонячне сплетіння. І не відскочила одразу назад, як це властиво плазунам, а вп’ялася своїми міцними щелепами в прокушене місце, хвостом ніби зрісшись з долонею приблуди. Музикант мішкувато  осунувся, очі закотилися. Ніби задрімав несподівано. Змія полишила жертву й пружиною обвилась довкола руки пришельця. Той не поспіхом знову одягнув її, як звичайнісінький пáсок. І розчинився в скупому заході сонця.

Наступної днини випадковий перехожий знайшов непритомного Майкла на тій же лавиці й одразу викликав „швидку”. Лікарі діагностували коматозний стан і, зрозуміло, ніяких гарантій не давали. Проте, на чимале диво, саксофоніст все-таки видряпався…

…Після цієї пригоди Майкл став зовсім іншим. Ні з ким і ніколи не говорив про своє минуле. Полишив пияцтво. Згодом і країну.

 

Музи́ка мешкає зараз у привабливій Канаді. І збирає престижні зали поціновувачів. Не так давно давав концерт у знакомитому Карнегі-холі. Подейкують, що саксофон у нього нині зі щирого золота. А, можливо, інструмент – просто жовтий?..

 

…Недавно я розмовляв із Майклом телефонічно.  – Дуже хоче приїхати в Україну. Що ж, незвичайне – неспівмірно ширше, ніж наші знання.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?