Віктор Палинський. Замок Золотої Липи

…Інколи потрапляєш у якусь місцевість чи ситуацію не те що випадково, проте аж ніяк не сподіваючись на саме таке дійство, тим паче, коли воно пройняте наскрізь парадоксальним змістом й не надається до порівняння ні з чим із попередньої звичної практики.

…Стосовно наступних подій, то для зумисне типової картини знагодилася б похмура, можливо й дощова, погода; якісь виняткові для цієї місцевості розгони грому й щільні розряди блискавиць, що краяли б природно-пейзажний крайобраз місцевості. …Але нічого навіть подібного не було. Ткався погідний спокійний ранок. І сонце поводило себе так, наче віталося з тобою особисто й намагалося заприятелювати надовго. Сказати б, не так тепле, як приязне. У подібних випадках зауважують, що гармонія з природою проявляє себе особливо благодатно. Трапляється.

Ми їхали в невеличке містечко Поморяни. Після того, як втратило статус районного центру, стало звичайним селищем із населенням, що двох тисяч не сягає, – трохи на узбіччі магістральних трас та зі своїми занедбаними вибоїстими дорогами доїзду. Власне, в цьому ми й переконалися, намагаючись дістатися до Поморян добротним автомобілем-позашляховиком з потужним двигуном знаного німецького бренду, – не хочу догоджати безкоштовною рекламою, отож не називаю його. Авто без проблем долало занедбаний шлях, хоча особливого задоволення від цього ми й не отримували. Тим паче, що до Золочева, теперішнього районного міста, їхали цілком комфортно, маючи під шинами майже європейський шляхопровід. А тут – хоч і не більше як 15 кілометрів залишалось: з неприємним підгицюванням та постійними об’їздами вибитих дощами та морозами порожнин поверхні. Пейзаж – щонайпростіший: ближче до дороги якісь невпорядковані кущі та задерикуваті чагарники: далі – необроблені поля, що невідь-кому нині й належали. І нікого не видно. Лише коли повертали з траси, біля перекошеного заіржавілого вказівника „Поморяни-15”, помітили якогось дивного чоловіка, що спокійнісінько сидів саме під цим стовпом, ніби йому ні до чого й не було стосунку. Великий солом’яний бриль, що нагадував за формою знакомитого ковбойського капелюха, хвацько зсунутий на чоло, картата сорочка, темні джинси та жовті шкіряні чоботи із підвернутими халявами надавали йому ще більшої подібності з техаським пастухом худоби. І коли ми пригальмували свій позашляховик, аби уточнити напрямок руху, дивак лише трохи підняв голову і, не відриваючись від свого напівмедитативного стану, неохоче показав рукою вздовж цієї забутої дороги, трохи цинічно додавши: „Гарцюйте далі”; одразу давши зрозуміти, що розмову закінчено, демонстративно та зі смаковитим стилем голлівудського кіногероя, опустив собі капелюха ще нижче. Ми рушили, хоча ще якийсь час тримали на оці цю, як видалося, дещо постановочну картину.

Врешті-решт, дісталися Поморян, містечка з історією; кажуть, колись навіть мало Магдебурзьке право. Тобто, тут продавали і купували найрізноманітніші товари звідусіль; заможнішав місцевий люд. Та й гостей торгових, напевне, приїздило чимало. …А ось нині маємо те, що маємо: майже бездоріжжя, напівзруйнована давня ратуша, недоглянутий костельний храм і залишки палацового замку, колись величного та розкішного, а нині вже ледь животіючого з полупаними стінами та прогнилим дахом.

Ми полишили авто, я та моя супутниця Магдалена, яка мала тут справи у селищній владі, досліджуючи вже впродовж кількох років своє генеалогічне дерево. Вона, як завжди, не зволікала забравши свої папки, нотеси та залишивши мені професійний цифровий апарат, кинула на прощання, – „Досліджуй свої руїни та будь обережним. Там, здається, якісь нез’ясовності трапляються. Дивись-дивись, …бо хто мене додому відвезе по тім…”  І характерно для неї безтурботно засміялася, симпатично примруживши свої неповторні азійські очі кольору морської хвилі. І впевнено попрошкувала собі ліворуч стежкою на підгірку, ніби стверджуючи: вона тут вже не вперше й добре орієнтується в цій доволі віддаленій місцині.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

…У мене ж були конкретні інтереси. Я працював над драматичним твором, що його мені замовив один з київських театрів. Трагічні події сюжету розгорталися саме в цьому замку. У якийсь момент роботи відчув, що лише уяви белетриста тут замало, конче побувати в інтер’єрі та довкіллі загадкової давньої споруди. Не гаявся. До цього спонукали й доволі стислі терміни роботи. І ось я тут. Не сказав би, що тремкі відчуття першовідкривача торкнулися мене. Проте якісь нез’ясовні рефлексії, подібні до тривоги, легко діткнули сонячного сплетіння.

…Знав про цю споруду не аж надто багато. Десь у ХV сторіччі, а можливо, навіть раніше, у цьому місці постала перша фортифікаційна забудова. Проте її знищила дощенту пожежа. Одначе, уже незабаром, дещо вдосконаливши, відбудували. Первісно зáмок був двоповерховою прямокутною будівлею з круглими наріжними баштами та внутрішнім подвір’ям. Зовні його оточував рів, виповнений водами місцевої річки Золота Липа. І лише у ХVІІІ сторіччі, після чергової реставрації та реконструкції, цю громіздку захисну споруду шляхта частково пристосувала й під житлові палати.

У Поморянах ще й нині добре пам’ятають родину Потоцьких, яка володіла замком-палацом уже в новітні часи, аж до 1939 року.

…Та мені, насамперед, йшлося не стільки про історичну достовірність, як про деяку харазматичну настроєвість, готичні мотиви, загадкові події за цими товстезними мурами. …Я ще не знав до кінця, якою мала бути моя п’єса. П’єса.

 

…І ось я стою перед тим, що сьогодні залишилося від палацу: доволі непогано збереглися ліве та праве крило на два яруси. На диво, міцно тримається чотириярусна вежа, поколупана чужинецькими кулями та добряче загартована вітрами, дощами, морозами. Трави. Бур’яни. Якісь тернові кущі-покручі. А, проте, тихо й спокійно. Ніби сам час задрімав. Куняють тут навіть хмари. Не рухаються. Я фотографував і на загальному плані, і окремі об’єкти чи фрагменти. Водночас кадрував ці картинки. І дивувався, як мальовничо усе це виглядає. Справжній романтичний живопис. Місцевість наче зумисне допасовано до цієї древньої споруди. Споруди.

…Потроху занурювався у руйновище колишньої слави та розкоші; якось непомітно втягуючись у світ іншості та ностальгійного відчуття проминальності. Проминальності.

…Вистояна давня тиша. Верхівки дерев застигли в німотній байдужості. Я – тут.

…Зненацька щось тріснуло, і я вгледів десь там, у глибині мурів, на тлі напівобваленої стіни вже знайому худорляву фігуру, буцімто ковбоя, у солом’яному капелюсі. Поводив себе дивно: то запросто пройшовся по вертикальній стіні, то легше птаха перелетів на дах вежі, а то, нереально легко проникши крізь товстезну стіну, зник з моїх очей, що, мабуть, не під силу й безтілесному вітерцеві. „Дурня якась, – подумалося, – невже випадково я дурман-трави нанюхався; бур’янів же та всілякої мішанки ось стільки розвелося довкола… Та ні! Все гаразд – ось; усе бачу як належиться! Ніякої зорової омани. І чуюся незле. Чортівня!” – ляснув себе по нозі. Хвацько побіг довкола муру, проскочивши через великий пролом. І бачу, „ковбой” сидить біля стосу колотих дров і смачно розкурює гаванську сигару. Але щойно я зблизився з ним, як він просто на моїх очах зник. Хоч аромат запашного листового тютюну залишився. Й подивування моє зростало: – „Що вона таке?!. Я ж не сплю!?.”

…Ще трохи пошвендяв по дивному руйновищі. І, врешті, притомившись від пережитих містичних несподіванок, зупинився в затінку берези неподалік єдиної, що збереглася, замкової вежі. Поряд – бабця, що мені захотілось назвати її Павлина, пасла кілька довгошерсних кіз; екзотика в цих краях.

– Дай Боже, бабцю!

– Дай Боже, і вам, панунцю.

– Кожний день тут пасете?

– Нє, нє, панунцю! Ту люде не аж так хочуть випасати. Цьої місцевости непевної цураютси.

– А що тут, щось таке страшить?..

– Та усяке, панунцю, усяке… То корівка чия пропаде, то песик звідси додому не повернеться… Та й люде пропадали… У тамті часи… Діти це місце десятою дорогою обходят. Не вчащайте ту, не вчащайте. Щось ту є під тими кам’яницами, – і неквапом, поганяючи прутиком своїх чудернацьких кіз, почвалала собі повз маєток.

Я ще трохи потинявся довкола замку, позаглядав у численні тріщини вздовж просілих підвалин та нишком подався якимись вузенькими стежками в бік центральної частини селища. Магди на місці зустрічі не виявилось. І я вирішив випити чашечку-другу кави у найближчому малопривабливому зовні генделику. Подався у його бік. Саме там і вгледів спину в знайомій картатій сорочці. „Ковбой”, у розкішному брилі з італійської соломки, спокійнісінько сидів собі під стандартною з логотипами рекламною парасолею і цмулив пиво з літрового скляного кухля. Не питаючи дозволу, я підсів за його столик. Він і бровою не повів. Я замовив собі каву „американо”. Мій сусід мовчав. І лише зараз я помітив, що він слухає музику через мініатюрні навушники з плеєра. Поки смакував напоєм, він зняв навушники і я почув фрагменти композиції. Це, безперечно, був Дебюссі, мій улюблений композитор. „Оце так-так! Мало того, що якимось дивовижним способом у просторі переміщається, то ще й такенну музику слухає”. Я завжди возив диск з творами цього генія з собою в авто. „Ковбой” врешті, повернув голову в мій бік і подивився, як на давнього знайомця. З чого я втямив, що він таки докладно спостеріг мене на замкових руїнах. „Так, – це Дебюссі, – без поспіху вимикаючи плеєр, промовив картатий розтринькувач часу. – Знаєте, його музика унікальна: відверто та поступово виникає з тиші. Й туди ж зникає. Ця музика… перемогла безодню, так мені здається. Цікаво, чи усвідомлював це сам композитор?..” –  І чомусь подивився повз мене в бік замку. Не скажу, що не був подивований його шляхетними відчуттями та особистісним трактуванням Дебюссі, одначе намагався цього не показувати. Слушність його суджень просто вразила мене. Втім, про музику ми розмовляли недовго. Обмінявшись ще кількома нейтральними фразами, на якийсь час принишкли, як це нерідко трапляється в розмові між безнадійними незнайомцями…

Картатий заговорив перший. Фрази були короткими, рвійними, подекуди незавершеними. Таки зізнався, що помітив мене ще у руйновищах палацу. Мої фотографічні заняття сприйняв, як журналістський інтерес або ж як роботу архітектора. Свідомо продемонстрував мені оті перельоти та проникнення крізь непробивний мур. – „Треба, врешті, комусь бодай щось розповісти. Живу якось не так: ніби з людьми й, разом з тим, – поза громадою. Подеколи душа!..”  І вкотре пильно глянув мені у вічі. Була, безперечно, у ньому харизма. І не лише в зовнішності, скидався на голлівудського пестуна Кліна Іствуда, але й у манерах, приглушеному низькому голосі, ще чомусь… Ось і зараз: звичним рухом витягнув із великої верхньої кишені сорочки гаванську сигару, вправно обрізав її фірмовою гільйотинкою, що видобув з іншої кишені сорочки, й смачно затягнувся. Примовк… А за тим я почув оцю лаконічну історію.

 

…Климентій, так називався цей чолов’яга, жив собі у Поморянах зовсім не тишком-нишком. Уже й ніби не парубок давно, але мешкав одинаком. Женитися?!. Було колись! Та не склалося… Тож частенько залицявся до чужих молодиць й вони далеко не завжди були вдовичками… Але у такому невеликому містечку неможливо щось подібне довгий час приховувати. То з однією, буцімто, бачили, то якась поночі з його зграбної хатини вибігала. А вже коли сусід Орко якось застав свою дружину голісінькою з Климентієм на лісовій галявинці, хмари над донжуанистим спритником почали громадитись…

І ось одного разу, коли той напідпитку пізно повертався у своє холостяцьке лігво і як завше скоротив собі дорогу подвір’ям старого замку, на нього накинулися кілька гевалів у спортивних строях, голови яких були замотані ганчір’ям. Били тяжко, короткими обрізками арматурного прута, міліційним кийком, ще чимось (не пам’ятав). Відбивався з усіх сил, шкодував, що не мав із собою нунчаків, що нерідко їх носив із собою і якими добре володів ще з часів своєї спортивної молодості. Лише коли перебили праву руку, пошкодили заточкою ногу, второпав, що врятувати його може лише втеча. Але удар у потилицю десь трохи вище вуха, миттєво вимкнув його розпалену свідомість. …Спочатку якийсь тріск, ніби спалах і за тим – тиша… Тиша.

…Отямився, як йому здавалося, одразу. (Насправді ж це було зовсім не так). Лежав оголений на березі якоїсь річки, що вода в ній дивно і важко золотилася на сонці; так ніби пливло рідке золото. Помітив дивне сонце… Воно висіло зовсім невисоко над головою й виглядало якимсь меншим ніж завжди. Присів. Ноги-руки – не пошкоджені, у тілі – й найменшого натяку на біль, ні однієї рани чи синця – ніде. „Оце пригода”, – лише встиг подумати. „Ці покидьки явно мали намір покінчити зі мною назавше. Чому ж їм це не вдалося?..” У цю мить до Климентія підійшов якийсь пристойно вбраний пан і заговорив з ним приємним оксамитовим баритоном. Той слухав його і мав відчуття, що звідкись знає цього середнього віку й шляхетної зовнішності нестарого чоловіка. „Так-так.., насправді згадав, це ж, без сумніву, Юрій Потоцький, останній граф, що опікувався Поморянським замком, ще до приходу сюди совітської влади… Але ж йому зараз мало й бути добряче за 100 років від роду. А виглядав, ну… на 50, не більше. Та й ось ці люди, що тут вештаються, та вони – явно з іншої епохи… Де це я?” Потоцького впізнав, бо бачив не раз його живописний портрет у місцевому краєзнавчому музеї. Інші ж.., можливо теж знаменитості, впізнані не були. Тим часом, граф Потоцький запросив його до купелі у Золотій Липі, саме так він назвав цю жовтаво-блискучу річку. І додав: „Ця ріка – основне, що ми тут маємо. Наша невичерпна енергія… Насправді – ріка життя! Та й вас Золота Липа з коми витягнула. Коли ми знайшли тіло там, у дворі замку, навіть пульс не промацувався. Та й чого було сподіватися:  люто понівечена плоть у калюжі крові… Лише наша Ріка й врятувала вас. На кількадесят метрів за течією пустили ваше тіло. Як мертва вода спрацювало. Загоїлися всі рани. Й пошкоджені місця відновились. Але зараз самотужки мусите пропливти проти течії, живу воду відчути – життєсили набратися”. Й потроху почав підводити прибульця до ріки. Та Климентій вже й сам уторопав, що його порятунок – саме у цій золотій бистрині. Насправді вода виявилася прохолодною та явно густішою за звичайну. Він легко поплив-поплив, нарощуючи швидкість, проти течії. Чув, як приємно прибуває сила. І спротив все меншав і меншав.. Врешті, він навіть піднявся над течією; побіг по воді, ледь торкаючись поверхні. Не зогледівся, як дістався берега і якась міць понесла його над моріжком, над усіма цими дивними людьми. Але одразу ж опанував себе й без особливих зусиль скерувався у саме те місце, що з нього занурювався у Золоту Липу. Чув, як нуртує якась нова незбагнена енергія. І було йому добре від цього. Каже, не всемогутності пристарався; але могутність таки напевне знайшла його…

По тім опікун дещо розповів про місцину з річкою. Виявилося, що ця Золота Липа у якомусь підземному світі протікає. І вздовж її берегів процвітає життя дещо інше, як там на поверхні, побіля напівзруйнованого замку. „Що ми за люди?.. Це й самі з’ясовуємо вже впродовж часів. Не ми створювали цей світ; не ми його спонукаємо до руху й зараз… Ось ви кажете, всіляке привиддя водиться у старих забутих будівлях на кшталт замку Поморянського… Так, у деяких руйновищах є портали між нашими світами. Такі собі переходи. Але це для відібраних. Хто відбирає? За якими критеріями? Відповіді катма. Та й чи аж так потрібна вона?.. Хіба знаєте ви щось докладно певне про свій верхній світ: хто його накрутив як годинник та чому він і досі рухається? І чи завше так буде? …А стосовно примар у замкових лабіринтах і палацових покоях, то в тому, фольклорному розумінні, їх просто не існує. Втім, ми, людські істоти світу малого сонця, запросто можемо на якийсь час привидами стати. Майже спонтанно міняємо свою природу: матеріальну на нематеріальну й навпаки. Знаєш, тепер і ти це робити зможеш. Тебе вже Золота Липа знає. Аби все це зберегти, ти колись мусиш знову в Ріці викупатись. Але мешкати маєш десь в околицях замку. Інакше унікальні свої властивості втратиш. І ще. Для корисливості не вдавайся до своїх нових можливостей. А то дехто намагався крізь стіни в банкосховища проникати. І був покараний Золотою Липою, що під замком. Спробуй жити так, наче цей день останній, бо одного разу це буде насправді…

Згодом йому наказали пірнути у все ту ж Золоту Липу з визначеного місця на березі: великого гранітного укісно нахиленого каменя. За якусь мить Климентій вже виборсувався із Золотої Липи верхньої, що протікала неподалік Замку. Сонце сяяло велике та яскраве. Сонце справжнє.

 

…Цю розповідь я міг би сприйняти як перманентне марення внаслідок забою головного мозку, а чи як породження вкрай фантазійної надчутливої уяви художника. …Якби самому не довелося спостерігати оту „зміну своєї природи”: Климентій літав, але не як птаха, вільно проникав крізь фортечні мури, на очах розчинявся в просторі. Мандрів поверхнею води не бачив, лише почув у розповіді, але, певне, він і це потрафить… Знаю, що питань завше більше ніж відповідей. …І що кожна відповідь притягує до себе безліч нових питань. Тому не буду вдаватися до якоїсь, навіть найбільш вишуканої, аналітики чи зумисне пародоксальних припущень. Нехай читач найперше покладеться на свої відчуття, що, як відомо, завжди провадять у найглибші глибини. І, повірте мені, ніякої езотерики тут немає. Можливо. Просто ми зовсім не заглядаємо в себе. А там – світи несподівані й безконечні. Вони чекають. І ми можемо до них дістатися. Одначе тупий побут зжирає купу часу. І нам ніколи. Гаємося з мандрами душі. З мандрами.

Пошук не обов’язково передбачає знахідку. Але зумовлює встигання за часом. А це так надійно. Надійно.

 

Вечір, на відміну від ранку, насправді спохмурнів. Буквально за якихось кілька хвилин. Неприємний сильний вітер погнав лавиною густу дощову масу в наш бік. Але з Магдою вже сиділи в затишному салоні авта й впевнено просувались до золочівської траси. Мовчки знову споглядали відверто нерадісні крайобразки за вікном, акуратно об’їжджаючи глибокі калабані. Я перебував під впливом побаченого та почутого. Магдуня, так її чомусь називали знайомі, піддалась настроям розчарування, бо, на цей раз, не зуміла залатвити усіх запланованих справ. Працював кліматконтроль, ледь чутно гудів двигун, одне слово, негода наче нас й не дуже зачепила. Хоча на душі, чомусь, було кепсько. Кепсько.

…І ось біля перекошеного вказівника „Поморяни-15” все той же, зараз трохи знайомець, у екстравагантному брилі. Не забираючи з очей капелюха, підняв праву руку та з’єднав два пальці в характерному округлому жесті – „окей”. Я пригальмував і, до половини опустивши скло на дверцятах, відповів йому тим же традиційним знаком. Але найнезбагненішим виявилось те, що дощу у радіусі метрів трьох-чотирьох довкола Климентія зовсім не було. А сухий поруділий ґрунт  під стовпцем ще й відбивав світло, як це трапляється в дуже сонячну днину. „Ти бачив?! – вигукнула Магда, коли ми вже проминули дивака. – Та він би вже мав змокнути до нитки… Та й земля довкола нього сухісінька! Дива! Дива!” – „Мольфар, мабуть. Ти ж знаєш, нині вони майже не приховують своїх надздібностей. Тиняються собі мало не по базарних майданах та ще й хизуються”. По павзі додав: „І ніхто їх не спалює”. Магдалена принишкла. Заспокоїлась. Повірила, що мольфари щодня вештаються серед нас. І нічого в цьому аж такого незвичайного немає. Легковірність жінок, подеколи, вражає. Але, напевне, колись вона стає рятівною для них. Та й для нас також…

 

Коли ми під’їздили до Львова, Магдалена спокійнісінько дрімала собі на вигідному широкому шкіряному задньому сидінні, куди охоче перебралася дорогою.

А я уже добре знав, про що буде моя п’єса. Пам’ятаючи при цьому, що мистецтво завше повинно бути на боці Ангелів.

…А в цей час у салоні мого авта тихо звучала музика Клода Дебюссі.

м. Львів

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.