Віктор Палинський. «Прибулець»

556

НОВЕЛА

 

         …Явища на межі видимого іноді мають навіть звичну побутову форму. Як, власне, – у моєму випадку. Авжеж, невідоме – незвідано ширше, ніж наші знання. І залишається лише змиритися з цим….

Якось, ще в дошкільному віці, я гостював у бабусі Климентини, мешкала самотньо у величенькому житлі неподалік місцини, що львів’яни називають її „Погулянка”: обсяжна територія, лісопаркова та для окремих житлових будівель. В одному з таких ґмахів й жила вона. Батьки мої, як завше, подалися „дотягувати” свою архітектурну Україну. Натомість, я мав перебувати десяток днів під пильною опікою бабці. Старенька була ретельною у своїх вранішніх молитвах та  у випіканню найрізноманітніших смачнючих пляцків.

На цей раз, я примостився у просторій кухні й спостерігав, як бабуні вправно вдається підготувати складові для випічки, а заодне, контролювати коржі у пічці, аби сягнули смачнючості.

Я складав „лего-фігурки” так значуще, ніби це була найголовніша моя справа в житті. Одначе, добре бачив, що робиться у всьому кухонному приміщенні та в коридорі, до нього провадила пройма, завінчана аркою. Раптом, я зреагував на рух у коридорі. І одразу побачив якогось високого пана у сірому довгому плащі з піднятим коміром, чорному крислатому капелюсі, що затінював обличчя прибульця. Малеча, звісно, потягнулась до бабці, заскочена цією зненацькісною з’явою.

– Бабцю, бабцю, хтось пройшов коридором! Він такий… …такий великий! …У чорному капелюсі!

  • Ну що ти вигадуєш. Усе скрізь позачиняно-позакривано.
  • Ні-ні! Він там у кімнаті! Подивись. Йди-йди!..

Пані Климентина, так я, чомусь, подеколи називав свою бабцю, взяла мене за руку, підвела до вхідних дверей: вони, темні, обкуті залізом, були зачинені та закриті на три замки (зі слів бабці).

– Ось бачиш, двері надійні, забезпечені тричі! Тут і миша не прошмигне.

  • Та ні, бабцю, він, напевне, у вітальні?!. Сховався!

Вона, аби заспокоїти малого, повела його, взявши за руку, у велику кімнату, що не надто була заставлена меблями: кілька шаф для одягу, великий віденський креденс з червоного дерева, стіл. Ми обнишпорили все, відкриваючи дверцята шаф, я навіть, з якогось дива, у численні шухлядки позаглядав. Відігнув старовинний перський килим на паркетній підлозі – нікого! Отож, одразу кинувся у спальню, продовжуючи „досліджувати” територію. Бабця Климентина також подалася за мною, подивовуючи мою наполегливість. Так, й у цій кімнаті – нікого. А згодом – і в туалеті та ванній.

Ми ще трохи постояли. Бабця – своє. А я був упевнений, що несподівано вздрів когось такого!

– Ну нехай собі, – міркував я, – від мене не заховаєшся. – Занадто наполегливо, як для маленького хлопчика? Зворохоблений незвичністю мало не цілої вистави. У якій я не лише дивився, але й брав участь.

…Я знову сидів за кухонним столиком, що на ньому розси́пались лего-кубики. Бавитись вже якось не хотілося. Час до часу зиркав у аркоподібну кухонну пройму. Але там нікого не було. І вже, коли рука знову потягнулась до яскравих „цеглинок”, у коридорі з’явилася вже знайома мені сіро-чорна постать; наче пливла над поверхнею підлоги в бік вхідних дверей. На цей раз, я вже сам вибіг у коридор, аби таки застати прибульця. Та, на мій подив, там його не виявилось. Лише загрозливо мовчали куті двері. І подиву дитини не було меж.

– Я ж бачив його знову, бабцю! Ще так ступав м’яко, ніби не торкався ступнями підлоги.

– Це тобі, мабуть, здалося?!. Що значить дитина з малолітства навчилася читати усілякі книжки без розбору, уже на реальне життя казкові видива проектує.

Але, для годиться, ще раз пройшлася кімнатами. Навіть важкі бронзові засувки на вікнах перевірила. Усе – як належить: ані шпариночки ніде. „Ходімо, зі мною, я тобі вечірню історію оповім”. Нерідко вона розказувала мені у перших сутінках сентиментальні історії зі свого життя, нібито. Але вже тоді я був майже певен, що багато чого в тих „історіях” вигадано. І це ще більше вабило мене до особливих інтонацій її голосу. На цей раз я слухав пані Климентину дещо неуважно. Засинаючи, приліг на її коліна. А за вікном височіла тиша, що в ній чутно лише голос вітру.

 

…Нині гайнуло чимало років. Я пишу п’єси для українських театрів. Якось на генеральній репетиції моєї драми я побачив, як в одній із мізансцен несподівано на сцені з’являється хтось такий довготелесий у сірому та чорному, не те що подібний до мого прибульця, а один до одного – він. Хоч і немає в моїй п’єсі такого персонажа. І так собі, ніби мимовільно перетинає сцену, мовби низько пролітає над її дзеркалом. Це – на початку вистави. Але й наприкінці – також. Беззвучно та безгомінно. Скажу одверто, я був зворушений цим епізодом. Бо враження з дитинства, спричинені подіями в помешканні моєї бабці, залишилися зі мною назавше.

По закінченні перегляду я підійшов до режисера вистави Романа Хутчія. Виявилось, що епізод зі сірою примарою вигадали його колеги з іншого театру та рекомендували йому актора, що мав внести певну тремтливу загадковість у виставу. Хоча й – без слів та без розхитування ідей цієї драматургії. Звісно, я попросив нас познайомити. Але у гримерці актора вже не виявилось. Залишився лише довгий сірий плащ на вішаку та великий чорний капелюх на полиці гардеробної шафи…

…Згодом я побачив подібну істоту в натовпі футбольних уболівальників, що полишали стадіон після матчу. Однак, дістатися до неї виявилося неможливим. Знову розчинився прибулець.

За якийсь час зателефонував мені режисер Роман і сказав, що актор, яким я цікавився, відмовився від своєї епізодичної ролі. А заміну йому не було знайдено. Ніхто не зумів так тихо та невагомо прослизнути над поверхнею авансцени.

Ще кілька разів я робив спроби відшукати прибульця. Але все впиралося в обірвану лінію його перебування в Леополісі. Не вдалося. Й досі дошкуляє його зухвалість появи та зникнення у моєму житті.

Чи присутня тут певна прихована реальність? – Безумовно. Гадаю, що наші з ним часи протікають по-різному. І він ховається там, де я ніколи не шукатиму… Прибулець.

Саме так лягло воно на загаяну полицю пам’яті.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!