“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
…На цей раз я не квапився у карпатський висілок, що з нього видко було містечко Верховину. (Тут зауважу, що мешканці цього районного населеного пункту чомусь не захотіли повернутися до історичної назви: Жаб᾿є. Напевне, тваринка не дуже припала їм до ґусту. Жаба – вона жабою і є, якими б штукенціями вона не прикривалась). Отож, все-таки хутір. Буквально декілька садиб дерев᾿яних. Вималюваних у кілька кольорів, що нагадувало мені дитсадківські розмальовки. Втім, у Едварда Кандаваса хата була, що треба; ім᾿я та прізвище дав йому дід, який у свій час переселився у Велику Британію та допомагав, як він казав, фамілії. Будучи простим будівельником, достатньо заробляв, аби не забувати про родину в карпатському хуторі. Власне, й нову хижу, простору та світлу, було зведено його коштом. Тож малого так назвали за його «порадою». Обшалювали буковими дошками, схожими на практичну вагонку… Зрозуміло, що і помалювали. Обшальовок, тобто найбільша частина будівлі, була – у темний ґранат. Решта дерева – у жовтий та помаранчевий. Гарна, доглянута садиба з хатою, що аж світилася, як зірка, тішила погляди односельців, а то й дальших гостей…
…Однак мене приваблювало інше. Стару дерев᾿яну хижу, що чорніла в глибині садиби, під смереками, ці добрі люди не розібрали на дрова. Використовували її частково, як комору, або ж здавали приїжджим відпочивальникам – шанувальникам карпатської екзотики, відлюдникам. Отож і мені випадало час до часу, в травні-червні, мати свій письменницький прихисток у старовинній хаті на дубових підвалинах і під величезною смерекою, наче другим захистком. На дереві, та й поблизу нього, з᾿являлися вивірки-білочки та своїми витівками тішили відпочивальників. Виглядали мало не ручними. Проте силоміць їх схопити не вдавалося нікому.
…Кілька слів про Едварда Кандаваса. За фахом він був філологом, закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Працював у райцентрі, вчителем у школі: недалечко; можна було й на пішо дійти. А вдома мав господарку: овець та дві корови. Тож справувався добряче. Ще й пса, німецьку вівчарку, подеколи вигулював, бо ж на постійній прив᾿язі представник цієї породи аж ніяк не витримає.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не раз ми мандрували, з псом разом, такими напівзабутими стежками, що їх знав далеко не кожний мешканець локації. До слова, висілок так і називали Едвардів Хутір. А ще – У Чагарниках. Власне серед цих заростей і жила знахарка бабця Фрузя. Я навідувався до неї, подеколи, слухав давні історії, схожі на казки. Пив якісь настоянки, що робили людину невразливою до хвороб та невдач. Це вона розповіла мені про Кінську голову, висічену на ближніх скелях. І, що споконвіків, закутий у кам᾿яні брили Кінь, раз у році виходить попастися на ближні отави, соковиті та рясні. Навчила знаходити місяць і число, коли Кінь з᾿являтиметься на пасовищі. Мене, як збирача дивних історій, безумовно зацікавили ці оповідки. Очевидні давні нез᾿ясовні епізоди у природі, чи у громаді, завжди привертали мою увагу, густо лягали на списані аркуші. Старенька щось виварювала, проціджувала, розливала по пляшечках. Згодом я привіз їй декілька бунтів медичного пластирю. Тож вона наклеювала його шматочки на скляну тару та підписувала.
…І ще одна цікава докладність, пов᾿язана зі старою. Саме вона якось сказала мені, що жінки мольфарками не бувають. Це чисто чоловічий обряд, покликання чоловіків. А «баби», вона так і вимовила, ті, що себе «мольфарками» оголошують, не хто інші, як пройдисвітки; і від них слід триматися на відстані. Недобрі-злоязикі.
…Про «скелю-Коня» ми з Едвардом якось розговорилися. Насправді бовваніє вона високо на полонині. І виглядає усе це як баский жеребець, що притьмом виривається із кам᾿яних обіймів. Я, зрозуміло, Едварда туди силоміць не тягнув. Проте якось натякнув на свій письменницький інтерес. І навіть дав зрозуміти, що вирахував, у цьому році, дату випасання Коня на близьких до скелі отавах.
Одразу не промину сказати, що випасання відбувалося в міжчассі: в проміжку між північчю та першою годиною ночі. І ніч мала бути місячно-срібною. Усе це наливало трави особливою силою. До того ж ця подія не була заяложена якимись нудними переказами. Знали про неї лише ті, хто безпосередньо бачив дійство. І воно потрясло спостерігача.
…Що ж, ми з Едвардом цієї ночі відвідин, зрозуміло, не спали. Чоловік, лише йому відомими стежками, за дві години запровадив мене на дивну полонину. Чи було лячно?.. Радше, тривожно… До міжчасся залишалося лише трохи. Проте ми не дуже то й готувалися. Знайшли занедбану колибу – мабуть, пастухи колись спорудили. Там на тимчасом й зупинились, зібравши трохи трав, аби м᾿якше було сидіти на бокових нарах у колибі.
Едвард розповідав якісь напівдикі гуцульські історії, що, в певній мірі, розбурхували уяву. Втім, чекати довго не довелося. Зовні щось загуркотіло. …І місяць, уже вповні, освічував наш прихисток. Ми стрімголов вистрибнули із своєї схованки. Й одразу побачили, як потроху почала руйнуватись скеля, що утримувала в залозі кінську голову та передню чверть тулуба… Посипалось каміння: маленькі й великі сколки скелі. Кінь ніби звільнявся від набридлих оков. Ось він уже всеціло вільний. Потряс густою дикою гривою. Й гучно заіржав. Місяць висвітлював геть усе. І надав нашому Коневі густої важкої срібноти. Той ще раз-другий стрепенувся, звільняючись від невидимих пут. Погарцював серед густого різнотрав᾿я. І побіг собі, нарізаючи великі кола, що брали в облогу й нашу колибу. Ми, про всяк випадок, зачаїлися неподалік входу в колибу та ретельно спостерігали за дійством. Кінь прискорювався, роблячи свої кола все вужчими та вужчими до центру галяви. Його срібнота зачаровувала… Та ще й до того своїми срібними копитами час до часу викрешував дуже блискучі іскри, що падали у траву. Я тоді подумав: «Як же це?.. Довкруги – лише м᾿який трав᾿янистий покрив?» А іскри все летіли й летіли, м᾿яко падаючи у траву…
Згодом Кінь перестав кружляти. І енергійно почав випасати бурхливу траву на цьому терені. Він чомусь поспіхом оглядався, явно нервуючись, кидав зором на колибу та наші голови у дверях… Місяць потроху відходив у хмарах, поступаючись сутінкам. Ми з Едвардом навіть трохи закуняли на своїх лежанках. А коли підскочили до дверей, то Коня вже побачили лише в скельно-скульптурному варіанті. Очі його були сумні, а тулуб наче ще трохи не звик до отвердя. І, здавалося, тремтів од задухи. Але потроху скельний Кінь притих. І марно ми вишукували якихось бодай тріщинок на кам᾿яній глибі. Все було цільно та незворушно. Віковічно.
…Едвард запропонував пройтись слідами баского Коня-гіганта (у два зрости звичайного). І що ви гадаєте?! Оті викресані іскри у траві світилися непідробним сріблом. Виявляється, Кінь гарцював відкидаючи мініатюрні срібні підківки. І знайшли ми їх кілька десятків. Зібрали у мій порожній портсигар. Акуратно притиснувши пласкими гумками, що є у ньому.
Йшли додому, майже не розмовляючи. Та й про що було говорити: дикі скелі, Кінь-гігант, срібні підківки … Так, – думалося мені, – Кінь невипадково у цю скельну композицію вчавлений. Можливо, є і легенда з цього приводу. Але усе це – наступним разом.
…Кого цікавить доля дорогоцінних підківок: усе до банальності просто. Їх ми віднесли у Верховинський історико-краєзнавчий музей; там їх оформили як «експонати основного фонду». Діюча експозиція музею поки що зачекає…
…Ну і, звісно, письмово повідомили у відділення Національного банку України. Можливо, і нам там щось належиться?.. Таки зробили це не знічев᾿я! Лише строката доба допомагала нам.
P.S. Ви гадаєте, цей Кінь – кам᾿яний?.. А я мислю, що він – живий…
м. Львів
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.