І
Наше знайомство почалося із вподобайки у фейсбуці, коли я там ще був активним користувачем (не шукайте мене там зараз, бо після спроби якогось російськомовного шахрая виканючити в мене кілька сотень гривень, я видалився звідти назавжди). Там, у фейсбуці вона читала вірш одного відомого поета і ніхто не підозрював, що лише за кілька місяців ми звикнемо до сигналів повітряних тривог, а над її містом першого ж ранку війни пролетять крилаті ракети.
Вона була божественною. Як вона читала, як її чорні брови здіймалися в такт вірша, а карі очі миготіли під світлом домашнього прожектора-ліхтарика позад камери. Ранок того грудневого дня почався з цього невинного відео та цих божественних очей.
«Ви дуже гарна!» ‒ написав я без жодного привітання, відшукавши її в інстаграмі й додав кілька смайликів з дрібними сердечками. Їй, очевидно, сподобалось. У відповідь прийшла кількаабзацова петиція з грамотно виставленими розділовими знаками та кількома смайликами.
Вона була відмінницею, писала вірші, брала участь в олімпіадах та займалася танцями. Очевидно, успішно, бо численні фото в її тренера (я його теж відшукав) на сторінці були свідченням цього. З однієї публікації я дізнався, що вони їздили на якесь змагання в Болгарію, ще з інших передноворічних фото зі звіту її школи я дізнався, що лише за перший семестр вона умудрилася заслужити дві грамоти на крейдяному папері з підписом і печаткою директора школа. Вона посміхалася.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після цілоденної переписки дізнався, що її звуть Анна. Я представився Максимом Максимовичем, студентом-третьокурсником філологічного факультету університету мого міста, яке знаходиться на карті України найзахідніше від столиці.
«Коцику, в мене купа уроків!» ‒ написала вона о двадцять другій, і я не здивувався ‒ вона була дев’ятикласницею.
«Я спати» ‒ написав я, п’ючи чай у подруги мого дитинства. Ні, вона була тільки подруга, не більше. Нічого іншого крім дружби я не відчував. Вона? Не знаю. Ми довго просиділи, дрімаючи перед якоюсь комедією, що виводила із себе, бо була нестерпно нудною, й коли годинник пробив першу ночі ‒ я пішов додому.
На ранок не повірив, що за добу я міг… закохатися. Та ще й в кого? В якесь чотирнадцятилітнє дівчисько з жменею ластовиння на маленькому носі та пухких щоках, що жило край світу від мене. В якомусь, нікому невідомому райцентрі на Луганщині. Дяка Богові, що на той час у мене закінчилась сесія, бо ті кілька четвірок та одну п’ятірку я не отримав би, якби перед моїми очима та окулярами був її образ, її карі очі, що зводили мене, двадцятилітнього парубка, з яким не яким досвідом, з розуму.
Її мама була аналітиком на відомому на всю країну підприємстві, тато ‒ продвинутим айтішніком з нормальною зарплатнею та новесенькою, щойно купленою «Хондою». Бабусі та дідусі, ще були, на моє диво, живі й теж походили з давньої інтелігенції, котрі писали наукові роботи, були професорами й отримували, за заслуги, трикімнатні квартири в центрі міста. Вона була максималісткою. Ні, вона хотіла нею бути в усьому, але я, після місяця спілкування нагадав їй, що життя не таке ідеальне, яким воно здається в чотирнадцять з половиною, та й ми не такі святі, як про себе думаємо. З цього почалася наша перша суперечка, а потім ‒ довга мовчанка й вона не реагувала на мої «на добраніч» та «добрий ранок».
Коли вирішив мовчанку взяти я, вона терпіла кілька днів, а потім записала відеоповідомлення з поясненнями та «поверненням до нормального спілкування». Не розумію, вона хвалилася, оправдовувалась чи жалілася на те, що в неї були «ці дні» і їй треба була подумати над усім, щось переосмислити й зробити певні висновки, та я написав, що усе розумію, хоча, що я, в біса, міг розуміти про «ті дні» чи якісь інші?Для мене взагалі незрозуміло, що відчуває жінка, чи дівчина…
Тепер живемо аби дожити до ранку, а від ранку до вечора. Мені ясні такі дні, до яких ми звикли: ракети літають над нами, як журавлі (нам залишається присідати як під журавлиними ключами), сирени гудуть, змінюючи свої звуки й про це оголошують на державному рівні, а потім пишуть, що це ‒ фейк (взагалі «фейк» гарне слово: от поширюють безкінечно якусь маячню чи жахливу новину, а потім бац ‒ і воно ФЕЙК, і я кажу подумки «Слава Тобі, Господи!..») Такі дні я розумію. Ті ‒ ніяк.
Ми не стали жалітися на особисті проблеми, хоча я відчував, що вона цього неабияк бажала. Я, зізнаюся, теж. Втім, оповідати дитині (а саме такою я її вважав) про свої проблеми ‒ це було нижче моєї гідності. Особисті проблеми ми залишили собі й були інтелігентними в спілкуванні, обмежуючись кількома смайликами чи стікерами перед сном та зранку.
Коли вітав її з Новим Роком, бажаючи всього доброго й здійснення усіх мрій ‒ отримав у відповідь купу фото, де вони з сестрою готують святковий торт, йдуть до магазину, бо тато настільки зайнятий, що попросив їх придбати мамі подарунок, і привітання у відповідь.
«Я плачу» ‒ писала вона, коли вони з родиною сиділи за столом, відкоркувавши шампанське, а я ‒ сидів сам-один, на своєму холодному балконі під непопраним пледом, поруч стояла синя чашка з чайного сервізу до половини наповнена мускатним шампанським і консерви кільки в томаті, котрі я відкрив ножем. По всьому місту гатили феєрверки.
Будучи трохи п’яним я хотів було написати теж кількасторінкову петицію про своє життя, де я мав би нарікати на аварію, що сталася три року тому й в ній загинула моя сім’я, тому я й сиджу сам на балконі й клацаю пальцями по клавіатурі свого ноута, на якій безліч крихт хліба та печива і яка пахне моєю ранковою кавою. Але втримався. Я вважав, що так я своєї гідності не втрачу ні в своїх, ні в її очах.
ІІ
Я розплився тоді, коли прокинувся рано-вранці й над моїм містом вже літали ракети, а всі новини світу передавали про оголошену моїй країні війну. Мені хотілися вити від болю й розпачу, до того ж не було до кого обізватися в моїй великій квартирі, де я цілодобово чув власне дихання на відлуння звуку ніг.
«Як ти?» ‒ писав я їй два тижні щоранку й щовечора, й кілька разів на день, коли мав вільний час від свого захоплення.
«Добре, тихо» ‒ відповідала вона, тулячись у ванній кімнаті з сестрою, мамою, татом та бабусею, чекаючи коли закінчиться загроза ракетних ударів по її регіону.
«Обіймаю» ‒ писав я, не знаючи кого я обіймаю насправді, проте мені було шкода цієї кароокої білявки з чорними бровами, яка в чотирнадцять років була змушена тікати зі свого рідного міста, оминачи дорогою відірвані снарядами руки, ноги та інші частини людських тіл.
Коли вони були на пів дорозі від маминої подруги, яка чекала їх в одному із міст на заході України, ‒ вона надіслала мені сповіщення їхнього мера. В її місті події були настільки страшним, що мер просив усіх бажаючих зібратися на майдані в центрі міста й організувати групу, яка могла б здійснювати поховання загиблих. Невимовний біль: по європейському місту в ХХІ столітті валяються частини людських тіл і збирають їх ‒ поки живі, ті, кого вбити не встигли.
На день народження, який вона святкувала у відносній безпеці, я послав кур’єром букет тюльпанів. Її реакція була непідробно щирою й це було, мабуть, найголовніше. Головне в цьому скороминущому світі, ощасливити жінку, або хоча б спробувати. Хоча б букетиком квітів.
А потім ми домовилися про зустріч. Не відкладай на «після війни» те, що можеш зробити «після повітряної тривоги». Саме це нас надихнуло. Я виїхав зі свого міста автобусом з подарунком в лівій руці (зізнаюся, це був кулон та кілька книг) і паперовим стаканчиком з кавою в правій руці.
Те місто, де вони знайшли прихисток в маминої подруги, зустріло мене дощем та весняною прохолодою, що більше нагадувала осінь, а не квітучу весну. За день ми обходили всеньке місто й від того, що я не звик багато ходити, мої ноги гуділи, а вона як нічого й не було, цокотіла підборами по старій, нерівно укладеній бруківці.
«В цьому місті я буду вперше, тому культурну програму те ресторацію ти береш на себе» ‒ писав я, коли нарешті було вирішено зустрітись. І вона погодилась. Думав, ми зайдемо у найвишуканіший ресторан міста, який і в воєнний час продовжуватиме свою роботу й до нас підійде офіціант, запропонує меню і принесе разом з кавою склянку води, але цього не сталося.
Ми підійшли до невеличкої кав’ярні-шоколадниці біля університету. За столами сиділи пристаркуваті професори в пожмаканих краватках, а навпроти них ‒ молоді студентки з глибокими декольте. Вони про щось говорили, очевидно про навчання та іспити. Вона нарешті розв’язала пасок свого синього плаща і її талія виявилася не такою вузькою. «Ну, не Джейн Фонда» ‒ подумав я, коли піднімав стільчик і допомагав їй усістися.
На моє диво вона була скромною. Ми замовили по каві та тістечку «чізкейк із солоною карамеллю». Поки офіціанти нам сервірували на срібну тацю, я подарував кулон. Він, як на мене, їй неймовірно пасував. В її карих очах я побачив той вогник, але стримав себе, адже їй всього п’ятнадцять. Ми довго говорили, точніше ‒ говорила вона, а я слухав.
До вечора я знав про її та її сім’ю все. Абсолютно все. Вона невпинно говорила. Відвідувачі дешевої кав’ярні змінювались, молоді студентки виходили раніше, а пристаркуваті викладачі ‒ пізніше, хоча, мабуть, всі знали, що вони бувають тут.
Ми вийшли, коли зовсім стемніло й вона, не вагаючись, взяла мене за руку. Вечірнє місто світило жовтими ліхтарами, а холодний дощ дріботів і нам було тепліше, бо ми тримались за руки. До автобуса було ще довго і я її обійняв, їй це сподобалось, але більшого дозволити я не міг. Все-таки, до неї кілька разів телефонував тато й розпитував де ми.
‒ Я думаю, тобі пора йти, ‒ сказав я, пригорнувши її востаннє, не дочекавшись автобуса.
‒ Дякую тобі за все!
‒ Тобі теж дякую, ‒ сказав я й полегшено видихнув, коли вона зникла за вокзальними машинами та людьми, що кудись посішали.
На ранок я послав їй букет червоних троянд із запискою «Чекаю наступної зустрічі», а коли приїхав до своєї самотньої квартири, зрозумів, що тут ‒ найкраще й необов’язково когось мати, аби бути щасливим. Мабуть, найголовніше ‒ позбутися залежності від когось, щоб бути щасливим. Взагалі, щасливий той, хто щасливий наодинці з собою. Хто тобі заслонить твою самотінсть, якщо ти не в гармонії з собою?
Наше спілкування закінчилось так, як і почалося ‒ несподівано і швидко.
А недавно вона вподобала мій допис в інстаграмі і я подумав, що, може, варто їй написати. В нас є спільні спогади ‒ ми були разом, коли почалася війна, може, разом ми її й завершимо?
Але передумав, нехай кожен буде щасливим по-своєму: от вона вже десятикласниця ‒ хай виконує домашні завдання, а я хто? Я сиджу в кав’ярні свого міста, чую остогидлий сигнал ‒ починається повітряна тривога. Доїдаю чізкейк із солоною карамеллю, запиваю все гіркою кавою й розумію, що наше життя як і це тістечко ‒ солодке з солоним. Треба тільки вчасно запити все гіркою кавою і забути!