Віктор Гриценко. «Ой роде наш красний!..»

1480

ОПОВІДАННЯ

Стукотять на стиках рейок колеса товарняка. Той стукіт наче гвіздки в голову забиває Іванові. Оце заплющити б очі, заснути б і… не проснутися. Але Іван гонить від себе такі думки – пропустити станцію йому ніяк не можна. Треба будь що роздобути який-небудь харч, бо Гриць від надмірного вжитку води, яку п’є, щоб голод заглушити, починає пухнути. Треба прощатися з поїздом, хоч хотілося подалі заїхати від того пекла, яке колись було рідним селом Дмитрівкою. Від пекла, де залишилася дружина й трійко старшеньких. А без Надії немає надії вижити, але Іван не має права здаватися: поклявся дружині, що врятує від голодної смерті найменшенького, щоб не перервалася нитка роду…

 

На смерть свою Надія приберегла сухарик.

– На, Ваню, а то не вистачить сили могили вирити, а я не хочу, щоб мене собаки за лице, обціловане тобою, кусали. Не хочу!..

Вперше за ті страшні дні він заплакав, коли давився тим сухарем, перш ніж взятися за лопату. Сльози падали на сухар, додаючи йому смаку. Та Іван врешті опам’ятався – приховав кілька шматочків для Гришуні. Хай пом’яне матір.

Вдвох з Грицем, який весь час відставав – аж страшно ставало, що хтось (собаки або люди!) вхопить синочка, вони відвезли Надію на кладовище. Вдвох постояли, опустивши голови над горбиком землі. Возика додому Іван не взяв – не наврочити б! Але ні! Що б не було, він врятує сина. Але для цього треба тікати з села, від землі, яка відмовилася годувати своїх дітей. Та чи тільки земля винна?..

Іван аж зубами скрипів, коли із сином на руках зайшов до сільради. На щастя, голова був на місці.

– Богом прошу, Никодиме Прокоповичу, дайте довідку, що можу виїхати за межі області, – прохрипів прямо на порозі. – Оце перед вами вся моя сім’я. Дайте!

– Вже раз давав, щоб з’їздив на заробітки на місяць до Кривого Рогу. А ти мені що дав? Дурничку! Міг би й залишитися, чому повернувся? Міг би притулитися, принишкнути десь на шахтах.

– До дітей повернувся.

– Ну й дурний.

– Дайте, треба хлопця рятувати!

– Дам, а сам сяду. Не вийде. За ризик треба платити. Плати триста – і гуляй, як вітер…

На все життя запам’ятав Гриць страх в батькових очах, та раптом батько сам став страшний. Кинувши сина прямо на стіл, він вхопив голову сільради за груди.

– Триста, кажеш? Тридцяти мало? А дулю ти не хочеш, падлюко?

– Пусти навіжений! Хочеш, щоб я тебе посадив за образу совіцької власті в моїй особі?

– Ні, крий тебе Матір Божа! Це я тебе посаджу, коли віднесу в район першу довідку і розповім, як ти мені її давав. І що сьогодні просиш, розповім! Ну, даси?

– Сядь, Ваню, сядь. Не пори гарячку. Я слово дурне сказав, ти додав. А ми ж з тобою майже сусіди…

– Ага, майже родичі, – зло всміхнувсь Іван, але відпустив Никодима. Подумав якусь мить, навіть сина по голівці погладив, щоб не плакав, а потім потяг рукою шухляду стола.

– О, та тут все, що нам треба!

– Що ти робиш? Схаменися! Попадешся, обох посадять!

– Не попадусь! – ляпав Іван печаткою по сторінках учнівського зошита. – Може, ще когось, такого, як я, виручу. – Потім заглянув у глиб стола. Витягнув пів хлібини, шматок старого сала, завернутого в газету “Правда”, й кілька цибулин.

– Тебе, гада, можна тільки за це посадити, – махнув Іван перед носом Никодима газетою. – Забув, як Федору Перетятькові руки заламував?

– В цій газеті немає портрета вождя…

– Зате ім’я його десять разів на кожній сторінці згадується, – в Івана ще знайшлися сили для їдкого сміху. – Прощавай і не здумай жартувати. Партквиток тебе не врятує…

 

Прикривши сина благеньким піджачком – хай ще подрімає, Іван поліз до торбини по своє останнє багатство. Це були солдатські чоботи – кілька дмитрівських хлопців, серед них і Білозір, попали в громадянську до кавалерії Будьонного. В цих чоботях Іван під вінець з Надією ставав. У них і в яму міг лягти, бо взував їх лише на великі свята.

Іван хукав на чоботи, тер шматком мішковини, наводячи лиск, наче оце мав стати перед світлими очима помкомвзводу Романа Гарбуза. Але, більш всього, цінитимуть ці чоботи поліпше, ніж помкомвзводу. На кожному базарі такі знавці є, що куди тому Романові!

За всіма прикидками, незабаром мала бути Тула. Пора покидати поїзд, бо на станції можуть зняти – і ніяка довідка тобі не допоможе.

– Грицю, синочку, прокинься!.. Будемо сходити!

– Щоб чаю попити, тату? – кліпнув очима малий, якому і вві сні хотілося їсти.

– Ага, чаю. – Останнім часом вони пили “чай” – то з вишневих гілочок, то зі звіробоєвого цвіту. Іван навіть запас “заварки” мав.

Зачувши, як паровоз зачахкав з натугою, бо долав чергову крутизну, Іван кинувся до дверей. Виждав момент, зістрибнув.

– Не бійся, Гришо, я зараз і тебе зніму. – Іван щоразу боявся залишати у вагоні сина і щоразу знав, що той страх надасть йому сили наздогнати вагон і підхопити сина. Цього разу ледь-ледь встиг. Сили покидали Івана. Хотілося і плакати, і Богу молитися, і клясти все на світі.

– Ну, от ми й на волі, синочку. Поп’ємо чаю – і в дорогу пострибаємо.

Після “чаю” Івана розморило – в поїзді не вдалося поспати, бо боявся приїхати прямо в руки міліції. Встромив у землю гілочку, а неподалік від тіні поклав камінчик.

– Оце, Грицю, як дійде тінь до камінчика, ти й постукаєш ним об казанок і скажеш: “Вставай, лежебоко”. Добре?

– Добре, тату. Я коні й воли буду пасти, – як доказ сказаному витяг з єдиної кишені штанців кілька відшліфованих річковою водою камінчиків. Білі – то воли, а чорні – коні, бо в батька колись були вороні. А тепер тих коней немає, бо в колгосп здали. Здали, а Грицб так любить коней, особливо лошаток…

Пройшли кілька кілометрів по шпалах – Іван широким кроком, а Гриць підстрибки (Господи, де й сила в тих ніжках бралася!), коли помітили попереду людей. Працювали ремонтники. Перша думка – зійти зі шпал і обійти лісовими та польовими дорогами, але страх заблукати змусив йти вперед. Дійшовши до робітників, Іван торкнувся кашкета вільною рукою, бо іншою вів сина.

– Добрий день, люди добрі, – прагнув вітатися російською мовою, бо колись в кавалерії він найпершим і найкраще від інших почав “штокати”. Здається, все гаразд. Але ж ні!

– Что, приехали наш хлебец кушать? – запитав один з молодиків, за що отримав штурхана від старшого – від батька чи дядька. Іван змовчав. І звідки вони ото взнали, що він з України? Піджачок (колишня шахтарська спецівка) схожий на їхню одіж, штани ще без латок. Правда, босий. Так і в них по селах всякі ходять. Такі, як Гриць, взагалі без штанів бігають.

– Не будемо вітатись, Грицю, ага? – запитав батько малого, коли помітили чергову групу ремонтників.

– Не будемо, хлібця все рівно не дали, – погодився син.

Не привіталися. Дивилися під ноги і все ж почули:

– Что, плохо на Украине?

Іван різко повернувся. Усміху не побачив, а тому відповів, не коверкаючи слів ”на московський лад”:

– Погано, вкрай погано, братику…

– Ану-ка, малец, подойди сюда. Да не бойся, глупый. У меня для тебя что-то есть.

– А що? – спитав Гриша і заховався за батькову штанину.

– Курочка яйцо снесла – сразу вареное, – засміявся робітник, а на його долоні забіліло диво дивне – куряче яйце.

Гриша поглянув спідлоба на батька. Той кивнув головою.

– Спасибі не забудь сказати…

Те варене яйце стало першою і незабутньою радістю малого на тульській землі. Ноги задріботіли веселіше, а очі шукали попереду ремонтні бригади.

– Цього разу скажемо здрастуйте, тату, ага?

– Обов’язково скажемо, сину, обов’язково…

 

На базарну товкучку, а саме там можна було продати чи проміняти на харчі чоботи, йти з дитиною було страшно – і затоптати можуть, і загубити не довго. Повагавшись, Іван витягнув мотузок і прив’язав малого до деревця.

– Сиди, спочивай. Я швиденько продам чоботи і принесу хлібця. Хочеш хлібця?

– Хочу. І борщу.

– Все буде. Тільки сиди тихо, стережуй казанок. Добре?..

Від випадкових попутників Іван наслухався про міських вуркаганів, які на ходу підметки рвуть, а тому чоботи міцно затис так, що одна підметка була спереду, а інша за спиною.

– Кому сапоги? Кавалерийские сапоги…

Незабаром і покупець трапився – постукав зігнутим пальцем в підметку.

– Сколько?

– Та… – затягнув Іван…– А що б ви дали?

– Сколько лет носил?

Іван захвилювався, хотів було доказати, що чоботи майже нові, як раптом відчув, що позаду хтось різко сіпнув чоботи. Як птиця крилом, змахнув Іван ліктем – встиг перехопити таки один чобіт.

– Што, дядя, испужался? – блиснув золотою фіксою хлопець років вісімнадцяти.

– Та ні, не злякався, – і собі посміхнувся Іван. Блискавичним ударом колишнього кавалериста він попав каблуком чобота прямо в золотого зуба. А далі на Івана щось найшло. Замість того, щоб тікати зі своїми чобітьми подалі, він сів верхи на вуркагана і почав його гамселити. – Не злякався, чортів конокраде, не злякався! Я тепер нічого не боюсь! – Бив, а перед очима бачив, як вчинили самосуд конокрадові – найстрашнішому для селянина злодієві.

– А что это ти кровь с нашого товарища пускаєшь, колхозник недорезанный? – почув раптом Іван, і його руку з занесеним чоботом перехопило відразу кілька рук – молодих і дужих.

Схопився. Навколо – чужі і хижі молоді обличчя. Кільце кожної миті вужчало. “Гриць! Треба тікати”. Та тікати було нікуди – кільце замкнулося. В чиїхось руках зблиснуло лезо ножа. “Все! Пробач, Надіє, не виконав твою волю…” І тут, як грім з ясного неба, міліцейський свисток.

– Ви заарештовані, – лягла на плече Івана важка рука постового. – Руки за спину. Та без фокусів – буду стріляти.

Кільце вуркаганів розімкнулося. Чиясь рука ще тяглась до Івана, та хтось кинув: “Ш-ша”, і хлопці розчинилися в натовпі, наче їх і не було.

– Твої? – кивнув міліціонер на чоботи і підхопив рукою речовий доказ.

Пройшли майже півкілометра, як Іван раптом різко став.

– Можеш стріляти, але далі не піду.

– А чого це? – посміхнувся міліціонер.

– Гриша, синок, на базарі до дерева прив’язаний.

– Що ж ти, дурню, мовчав! А я то думаю, чого ти все бичиш шию. Давно думав відпустити, та все боявся, що вурки слідкують. Як попити дати, зарізали б. Ото, щоб врятувати тебе, довелось заарештувати. Де сидить дитина?

Розказав.

– Сядь в отих кущах. І ні кроку. Приведу хлопця.

– Ви йому про борщ скажіть, а то кусатися буде. Я навчив, щоб чужі не вкрали. Про борщ. Це в нас їжа така.

– Що таке борщ, я добре знаю, братику. Сам з України. Тільки ще з громадянської. Жди…

Стукотять на стиках рейок колеса пасажирського поїзда. Туляк Іван Бєлозоров, правнук українця Івана Білозора, п’яненький після прощання з рідними, їхав, щоб заробити грошей на весілля, добровольцем на Донбас воювати з бандерами. Їхав назустріч смерті, а транзистор уже ловив київську радіохвилю: «Ой роде наш красний, ой роде прекрасний!..» На якусь мить Іванові здалось, що невідома йому співачка ридає над труною. І він, вимкнувши транзистор з гидкою лайкою на адресу хохлів, відкинув його від себе.

На правах реклами. Жіноче шкіряне взуття – купити в інтернет магазині https://leader-style.com/

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!