Віктор Грабовський. Одне серце – на двох (Розділи з роману про Василя Сліпака)

Розділи нового роману, присвяченого видатному оперному співакові, волонтерові й добробатівцю, Героєві України Василеві Сліпаку

 

Г О Л О С – ТВОЯ ДУША

 

Так йому сказав дідусь Василь. Він увійшов до кімнати, наче промінь ранкового Сонця. Присів на краєчок ліжка, де спав малий Василько, й розпочав неквапливу мову про те, ким б у д е онук, якщо не лінуватиметься вчитися саме такечки, аби стати найкращим учнем у своїй школі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Отже, – і в ансамблі, й у театрі…

А в якому ансамблі? – перепитав дідуся Василько. Про театр онук ще нічого не знав, зате інструментальний ансамбль у їхній школі вже був.

Дідусь поклав йому на голову соняшну долоню і запевнив малого, що він обов’язково не лише співатиме у шварному ансамблі, але й навчатиметься співу! Задля того я й передав тобі свій голосодар, Васильку, повів дідусь, аби ти зміг перевершити всіх співаків, які тільки є та будуть на цьому світі. Тому й потрібно вже відтепер, голубе мій, привчити с е б е  до якомога сумліннішого шкільного старання, щоб учнівство не здавалося аж таким нудним заняттям.

Дідусева долоня погладила йому голову та й розтанула в соняшному промінні, а Василько підхопився на рівні мовби зовсім іншим якимось онуком! Адже одразу, без маминого нагадування, і вмився, і ліжко застелив, і шкіряний свій портфелик, татусів подарунок, до школи приготував…

Матінка своїм очам не повірила: таки, нівроку, подорослішав її милий четвертокласник! Дай, Боже, аби нічого його не зіпсуло.

Але до школи того дня Василько потрапив не відразу… Щойно добіг до своєї автобусної зупинки, здійнявся такий шалений вихор, що його віднесло аж на Пасічну! Власне, Василько не відчув, що летів… А просто, перебуваючи в тому вихорі якусь мить, опинився раптом у гаю, що над озером. Під розлогим дубом. І портфелик біля нього. Та ні страху не відчув, ані подряпинки на ньому. Все, як у казці про летючий килим! От лиш ні килима, ні чародія не було. Проте й розгубленість, яка знагла впала на малого, щезла, неначе випарувалася…

Прикметно, що Василько вже нібито з н а в  і про тисячолітнього цього дуба, і про Лицаря, що виростив його з карпатського жолудя… Тільки не зміг пригадати, як саме звали того їхнього предка Сліпака? Невже Василь?!

Аж ось уже й  с а м Лицар перед ним – у  б і л і й  кошулі, солом’яному брилі та б і л и х штанах. І його слово гейби переливається у Василькове серце, таке вона рідне та щире: «Ми – Сновиди, Васильку. Так називався  р і д  наш іздавна. Але прийшли далекі родичі, яких неврожай прогнав із насидженого місця, та й перейменували всіх Сновид на Сліпаків. Аби зрозуміліше їм було – хто й чого вартий. Адже кожне ім’я мусить нести відповідне знання про свого носія. Так у нашому народі повелося віддавна…

Сновида – т о й, хто немовби живе у двох світах одразу: в земному та надземному. Така властивість людська нашого роду була з давніх давен відома, тож відповідно й шанувалася. Проте хіба ж докажеш якомусь ближньому, що на Світило можна дивитися без чорних окулярів, якщо в нього сльозяться очі від яскравого соняшного світла?! Так само і в цьому, Сновидівському, випадку: ніхто з наших далеких родаків не йняв віри, ніби я знаю, що відбувається також і там, де звичайне людське око не має змоги побачити бодай щось…

Нічого дивного в тому нема. В  і с т о р і ї  уселюдській можна легко, Васильку, знайти чимало сторінок, які доста переконливо с в і д ч а т ь: людство неодноразово дошукувалося певних частинок Істини, проте, на жаль, вельми ненадовго. Знаходилися лжевчителі, котрі, віддаючи щедру данину невігластву своєму, доводили народові, що духовний – Тонкий Світ – лишень пуста вигадка Сновид! І що нема, бо й не може бути, інших Світів, окрім очевидного – цього, земного. Відтак навіть суворо заборонялося пізнання законів потойбіччя!

Сподіваюся, Васильку, що тобі не лише вдасться зустрітися з людьми, які володіють ключами до брами Істини, а й самому збагнути дещицю з її суті. До того ж, ти володітимеш неабиякою здатністю опановувати розмаїті мови, що дозволить тобі спілкуватися з різними людьми, яким не байдужі справедливість і чесність. Отже, разом із ними, збагатишся знаннями й ти.

Спів, яким ти, Васильку, чаруватимеш мільйони  л ю д е й, допоможе тобі збагнути: кожен твій видих (не лише звучання твору!) посилає у простір еманації твоєї серцевої е н е р г і ї. Тож не тільки спів, а й вона, енергія с е р ц я, братиме слухачів у диводайний полон краси голосу твого!

А ще ж існують і виділення секрецій наших організмів! Шкода, проте про них наука дізнається лише перегодом…

Уяви собі: кожна людина щомиті насичує простір своїми еманаціями – про них ти довідаєшся незабаром – тож усім людям (і тобі також!) потрібно значно сумлінніше ставитися до якості власної психічної енергії. Адже якраз вона й пов’язує нас із Небесами, Вищими Силами, Космічним Безмежжям.

Якби люди збагнули, що їхнє дихання має неабияке значення не лише для всього довкілля, але й для навколоземного простору, вони, либонь, виявили б хоч найменшу турботу про його чистоту… Проте саме ти й допомагатимеш їм чарами голосу, Васильку, якомога уважніше ставитися до своїх емоцій, різного роду пристрастей тощо. Твоє мистецтво матиме таку силу!

Тепер ти захоплюєшся мандрами, описаними такими авторами, як Даніель Дефо, Жюль Верн, а коли підростеш, то прихилишся і до інших, так само французьких, письменників, у яких віднайдеш доста споріднених чуттів, що їх виповідатимуть тобі неперевершені Коцюбинський, Стефаник, Франко, Леся Українка, Тарас Шевченко… Якраз у їхньому слові, Васильку, ти відчуєш велику відповідальність за долю рідної землі.

Саме ця відповідальність і покличе тебе на святе п о л е  бою з надто вже непробудною темрявою – як у мистецтві, так і в житті. На тім’і, Васильку, ти залишиш лицарського чуба, що повсякчас єднатиме тебе з Вищими Силами. Головне – нічого й нікого не бійся! Не дай жодної з м о г и  мерзотному страху підкрастися до тебе! Бо страх позбавляє воїна надійного зв’язку з Господом.

Усе життя людське – магія. Голос, дихання, рухи наші справляють, як уже сказав дідусь, неабиякий  в п л и в  на довкілля. Тож пам’ятати про це слід завжди. В іншому разі людству доведеться вести безперервну війну зі своєю, земною Природою. Хоча тільки цим воно й переймається…

Людині дано велику силу, яку наші родичі безголово використовують і на добро, і ще завзятіше – на зло. Тому й так звана  м а г і я  досить умовно поділяється розмаїтими магами на «білу» та «чорну».

Прихильники зловорожої магії відрощували довгі бороди, знавці білої – охочіше відпускали вуса. Гармонія між бородою та вусами вказувала на певну чи просто звичну поміркованість їхнього носія… Адже якраз до рівноваги задля стабільності почуттів і закликано було людину! Хоча й сказано, що зручніше та й набагато вигідніше бути гарячим, аніж ніяким…

Найпростішим засобом вимірювання нашої психічної енергії з давніх давен служить «маятник життя», відомий кожній жінці – хрестик, бусинка тощо на ниточці або жилці, що його деякий час утримують над немовлям, дорослим… Якщо хрестик описує правобічні кола, це  о з н а к а  позитивної енергії, а якщо лівобічні – негативної… Такечки поділяються не лише всі живі організми, але й речі, які так само несуть на собі або власну, або чужу енергію.

Гірше, коли хрестик не рухається… Тоді це якраз і означатиме, що в дитини (чи людини) брак життєвої енергетики. Отже, потрібно якомога хутчій подбати про належний життєдайний тонус немовляти або дорослого.

Амплітуда  т в о є ї  енергетики, Васильку, дивувала навіть бувалих людей. Але це між іншим… До речі, таким самим робом вимірюється й  а у р а людини. А вона у тебе, дорогий наш, просто таки ангольська!

Отже, ти вже знаєш і знатимеш це завжди: людина щомиті посилає у простір на крилах психічної енергії часточки своєї аури. Таким чином і стається обмін між Космосом і людиною, Макрокосмом та мікрокосмом.

До речі, якраз якісна наша психічна енергія (а це ти відчуєш і на собі, Васильку) постійно служить основою очищення людського дихання.

Проявлення тонких енергій усе настирливіше входитиме в життя, тож обов’язково відбиватиметься й у свідомості різних людей. А це означає: тонкі енергії, як такі, що входять у побут і працю, мають бути обов’язково обережені належними кооперативними законами. Бо інакше не вдасться виховати м и с л ь  у такий спосіб, аби вона повсякчас відчувала найкорисніше своє застосування.

Звичайно, тобі зараз аж ніяк не зрозуміло, яке відношенння до законів кооперації має виховання людського мислення. Та зовсім невдовзі ти збагнеш: співробітництво енергій якраз і становить єдину гармонію людства.

Перепрошую, Васильку! Це ми трохи таки задалеко з тобою зайшли… Сьогодні для тебе головне усвідомити, що людське с е р ц е  і психічна енергія становлять неподільне  ц і л е  та що співробітництво енергій – запорука основи всього Буття. А вже в наступних класах ти самостійно дійдеш до висновку про те, що тільки за найширшої кооперації можна віднайти належне співвідношення держави та всенародної праці. Так велить увесь розвиток цивілізації. В іншому випадку пагубна заборгованість держави дедалі зростатиме!

Розв’язання гострої цієї проблеми завдяки революції, Васильку, як люди звикли думати – лишень чергова ознака варварства. Бо не про знищення народу слід замислитися, а про істинне впорядкування нашої планети. Саме на взаємокорисних, отже, кооперативних засадах.

Зараз ти опинишся у своєму класі, але відсутності твоєї ніхто з учнів не помітить. Як і вчитель. А Наталка, яку ти вчора обізвав задавакою, зовсім і не задавака. Дівчинка просто хотіла допомогти тобі з математики…

Запам’ятай: лишень у щирій дружбі з отакими дівчатками, як Ната, ти почуватимешся, Васильку, на своєму чоловічому місці значно впевненіше. Бо такий закон: дівчатка відчувають життя набагато гостріше… І саме завдяки їхнім якнайщирішим серцевим, душевним з у с и л л я м  видимий і невидимий Світи стануть набагато кориснішими один для одного.

… А за чверть століття Василькові ровесники вже читали в газетах: «Видатні педагоги нашого музичного інституту, зокрема Стефанія Павлишин, професор, доктор мистецтвознавства, та Олександр Козаренко, досить відомий український композитор, піаніст, музикознавець, вважали: насправді Василеві Сліпаку, аби достеменно пізнати естетику і виховання свого незвичного голосу, що може звучати у таких високих регістрах, потрібне було саме спеціалізоване навчання у школах бароко, ренесансу.

Такі центри, на жаль, є лише в Англії та Франції…

Його шедевральний голос відносно інтонаційної, вокальної культури надзвичайно пластичний тому, що він винятково природний. Адже створений аж ніяк не штучно, а, власне, нашою, все ще живою українською Природою. На захват і подивування всьому світові!»

Читали й чудувалися не лише неймовірній долі, а й талантові земляка. Бо не кожна людська доля справджує своє покликання… Тим паче, що й далеко не кожна пісня виводить народ на майдани! Хоча саме задля того вона й дана душі людській, аби закликати й надихати її на щоденне подвижництво духу.

Адже нудиться, чамріє душа, яка не м р і є про подвиг! Отож Василь якраз і виростав тією душею, котра палала й ризикувала життям «заради друзів своїх…» Як і було йому Заповідано Господом.

 

 

П І С Н І  ПАРИЗЬКИХ МАЙДАНІВ

 

Але вся ота «майданна п о в і н ь», що заполонила Париж, либонь, аж ніяк не обійшлася без ранкового дзвінка Василеві 20 лютого 2014 року мадам Дідули: чи правда, що в Києві розстріляли студентський мітинг?

А що Василь міг відповісти чи не найобізнанішій у  в с і й Франції – стосовно розмаїтих політичних перипетій – жіночці?! Якщо після вчорашньої репетиції чергової операрії  просто не спромігся елементарно заснути! Співати «голосом пані Смерти» хіба ж, гадаєте, й справді легко призвичаїтися?! Коли над Україною вона чорною хмарою роїться?!

Однак і спростовувати чутки не мав жодного морального права. Тим паче, що псевдоукраїнська київська влада занадто безвідповідально й жорстоко вчинила з юними протестувальниками. Зганьбивши не лише себе…

Звичайно, Василь постійно був у курсі всіх подій в Україні. Не тільки батьки, його вірні друзі, але й Орест, рідний брат, як і двоюрідний Володимир Омелян, один із найретельніших майбутніх міністрів інфраструктури, сумлінно допомагали йому в цьому. Тим паче, що с а м  Сліпак із юних літ відчував себе достеменним пластуном-активістом. І вже тутечки, у Франції, аж ніяк не  з м і г обійтися без того, щоби якнайшвидше  з а с н у в а т и Благодійне товариство зі щирої допомоги українським дітям-сиротам…

Із неабияким здивуванням пересвідчився, що закордоння не  з н а є  сиротинців. Усі нещасні, які з незалежних від них причин раптом опинилися без рідних батьків, о д р а з у, із  узаконеної державної згоди, розбираються по добробутних сім’ях. Навіть існують відповідні черги на всиновлення!

Оце і є достеменна, не ідеологічно-показна, бо насправді – таки суто життєва л ю д я н і с т ь. Бо так і заповідано Господом.

Отож, як уже знаємо зі спілкування наших героїв, саме протистояння цивілізацій починалося не лише в Києві… Бо не тільки Україна боролася за себе – Божий Світ уже готувався до великої Господньої Сповіді – очищення Огнем. Тому й не дивно, що велелюдні Паризькі Майдани так само раптом завирували прагненням убезпечити «землю козаків» од  наруги підлої сусідки-загарбниці. Ми ж усі – чи не щодня повторювали парижани – в одному човні!

Якщо глянути було б тоді на столицю Франції з Версаля або хоча б із Ейфелевої вежі, то від передмістя Санліз, (там у церкві св. Бориса і Гліба доста зручно розмістився Український культурний центр) аж до Марсового поля вона час від часу буйно розквітала синьо-жовтими прапорами. А що до файних отих прапорів розлунно пасували ще й вельми енергетичні стрілецькі пісні, то відтак і творився комплект, як це звикли називати французи повноцінність емоцій…

Ось таким чином українці, а нашого цвіту вистачає по всьому світу, твердить народ – мітингами й пікетами – проявляли доста гучну солідарність із Євро-Майданом. Адже за кордоном кожен земляк – тричі українець! Бо навіть уже забуту рідну мову починає пригадувати!.. Усі ж навколо її, рідну, мають, а в Україні, виявляється зненацька, саме за т а к у багато хто вважає окупантську.

Проте  не лише дзвінок мадам Дідули стривожив зимового того ранку Василя – у Парижі й справді національно та політично свідомих українців аж по вінця! І чи не всі вони якнайщиріші його поклонники… Навіть і тоті, котрі, – зізналася нещодавно літня землячка, – чомусь оцієї самої хваленої французької о п е р и терпіти не можуть… Адже він тепер, немовби амбасадор усієї України!      Тому й горнемось до Вас, досить поважно наголосила п а н і Мар’яна, власниця «вареничної-піцерії» на Тур де Франс, як до неня рідного.

Мовляв, Ви ж, пане Василю, такий у нас теперечки о д и н!

А вельми симпатична парижанка Вікторія Делінджер, заходившися із організацією Українського культурного центру, хіба ж могла не запросити і його, Сліпака, на підмогу?! Бо ж очевидно: «корисна площа» при Українському посольстві явно недостатня для серйозних культпатріотичних заходів. Але без надсадної масово-агітаційної п р а ц і наша Батьківщина ризикує опинитися ще й у неабиякій масово-політичній і з о л я ц і ї!!! Тим паче, що нав’язану Києву «терористичну війну» в інформаційному просторі Україна програла давно…

Чому програла? Бо не  м а л а жодного політика, хіба що крім підло, безчесно вбитого В’ячеслава Чорновола, який би тій війні офіційно протистояв. А якщо жодної протидії агресорові нема, то й результат відомий наперед. Отже, безтолковим хохлам, як і заплановано, залишається лишень «розслабитися і намагатися отримати… бодай рабське задоволення…»

Ясна річ, і мітинги, й транспаранти необхідні у щоденній агітаційній роботі тутечки – все оте він розуміє…Але хіба ж особистий воїнський приклад не потрібен?! Ось на його емейл  щ о й н о  надійшла верстка книжки Михайла Слабошпицького «Велика війна 1914», яка має вийти наступного року. І є там десь посередині солонуваті рядки: «Весь тиждень траву їли й росу пили…». Це слова одного з тих добровольців, які змогли зупинити захланного ворога на Донбасі. То хіба не зашкребе мороз по шкірі, читаючи отаке?!!

Василь навіть може потвердити слова добробатівця. Адже потрапив у «Правий сектор» не з політичних переконань, а тільки тому, що лише тут його прийняли за «бойову одиницю». Ніде інде добровольців не потребували… Але рядки з отієї книжки були, немов сигнальна ракета! Вперед, Василю! Сьогодні саме ти – Українська Армія. А не хтось невідомий…

Та невже здатний був так званий «український генералітет», який не може сприймати російську агресію за ворожу, протистояти т і й  інвазії хоча б ідеологічно?! Якщо він аж «до кінчиків нігтів» лише москвофільський?! Проте саме  т а к о ю була армія, що начебто мала захистити українців од нового ярма.

Справжньою її зробив, як переконливо засвідчило суто повстанське буття Європейського Січ-Майдану, самовідданий г е р о ї з м наших майбутніх добробатівців. Адже саме вони з першими звуками революційної сурми рушили на захист рідної землі! Як же було Василеві, котрий ще змалку, (навіть уві сні!) в о ю в а в  за Україну разом зі своїми «січовими» предками, не відчути істинної вогненності героїв?! Тому й не мав іншого шляху. Бо й не обирав – іншого.

Уперше потрапивши на фронт, або, як тутечки кажуть, на «передок», у районі Дебальцівського залізничного вузла, був неприємно вражений станом озброєння й обмундирування наших в о ї н і в. Щодо харчування – навіть нічого згадувати… Зате стан їхнього Духу перевершував найоптимістичніші Василеві сподівання! Витязі Майдану трималися так, немов це за їхніми спинами якраз і стояла ще жива, знедолена, проте нездоланна Ненька Україна.

Хоча саме такечки воно й було насправді!

Але треба визнати, що коли б не жертовність уже знаного в усьому культурному світі оперного співака Василя Сліпака, то зовсім не відомо, як би склалася подальша д о л я славних бійців добровільних батальйонів. Адже саме громадянський подвиг Василя – і про це мають знати не тільки українці! – в с е поставив на своє місце. Президент Петро Порошенко змушений був  офіційно засвідчити не лише волонтерство, а й добробатівство українського «француза». Тому й були врешті-решт узаконені добровільні підрозділи патріотів.

Задля того, либонь, аби мали п р а в о скаржитися на генералів, яких у нашій армії – фантастичний перебір. Адже у жодній іншій армії світу стільки їх не набереться!.. Щоправда, наший генералітет суто кабінетний…

Одного разу, під час короткого затишшя, Василь зауважив, що після запеклого бою його напарник-кулеметник, прилігши на  д н о  траншеї, завмер над якоюсь книжкою. Не інакше, як до Біблії прикипів б о є ц ь?! – перше, що спало Сліпаку на думку. Та цікавість усе ж перемогла! Тихенько підійшов до побратима й зазирнув у  к н и ж к у через просолене ратним потом солдатське плече. Його погляд натрапив на горішні рядки сторінки:

«Косметика – то  п а р а н д ж а  навиворіт. Завдяки всяким фарбам, штучним віям, перукам жінка ховає своє справжнє обличчя. Різниця, однак, є: паранджу накидають, щоб відваблювати, косметика діє навпаки – приваблює».

Напарник, літній чолов’яга в окулярах, відчувши Василевий погляд, озирнувся: «Це я, друже, ще з дому її прихопив… Задушевно й мудро – про все на світі написано! І найкраще – за с в о ї дитячі літа… Тож якраз після отакого виснажливого бою трішечки ніби оклигуєш… Адже як там удома – навіть не знаю… А коли згадуєш дитинство, то на душі якось легшає…»

Василеві була відома ця книжка. Давно колись брав її у брата Ореста почитати, тому й запам’ятав автора та назву: Роман Дідула. «В найменшому з-поміж світів». І видавництво теж у пам’ятку, файно звучить: «Добра книжка». Проте щойно відчитаних рядків чомусь не пригадає… Отже, не дочитав?!

Однак і те правда, що в акторському житті  грим, наче друге дихання. Коли майстерний та доладний, тоді лишень допомагає донести до глядача вдачу й характер персонажа, переконати саме правдивістю образу. А той  ф а к т, що макіяж, як і косметика, давно став частиною жіночого туалету свідчить, либонь, лише  про те, що жіноцтво гостріше, ніж чоловіки, відчуває: життя – це  т а к и  г р а. І виграє у ньому не мудріший, а лише той, хто спритніший та хитріший…

Саме тому й повернуло буття людське на манівці, що спокусилося на мстивість і хитрощі. Але хіба ж можна, хіба дозволено людям обманути с в о г о Творця?! Навіть мурахи розуміють, як потрібно ставитися до Ієрархії Спільного Добра! Отже, людство у своєму еволюційному розвитку відстало й від комах?! На що ж тоді йому розраховувати, коли підло зраджено найдорожче?!

Подумай, Василю, де ж оте найменше, наймиліше, яке вже повертає важіль подій? Де воно, те найменше, котре підточує вже створене?! Навряд чи маємо шукати гору Блага, міркує іноді на самоті, воно ж бо м о ж е появитися й неначе макове зерно, піщинка… Просто слід усвідомити: енергія добротворчої думки – саме та, що здійснює всі найзаповітніші мрії та бажання.

Потрібно тільки постаратися, щоб вони були вогненні!

Як то казав його новий знайомий, друг поетеси Лілі Готьє? «Земний світ – суто тупиковий шлях: або сходження, або занепад… Але щойно людство спроможеться обрати стягу духовного зростання, перед ним відкриється путь у зовсім інше, відмінне від земного буття!.. Тонкий Світ – лише розлогий міст до Світу Вогненного. Та якщо всі Тонкосвітні ш а р и досить короткотермінові, то Світ Огненний у цьому відношенні тотожний усьому нашому життю, бо вічний.

Отже, куди має прагнути свідомий свого творчого потенціалу Дух? Ясна річ, у найвищий, Огненний Світ! Адже лиш опанувавши вогнемислення та його основну засаду – належну доброзичливість, людство зможе здійснити, мон шер, заповідане, призначене Творцем покликання. Ніяк не інакше».

Промовив, як достеменний Посланець Божий. Відтак, що мені можна сказати про московських найманців, які заповзялися убити людяність?! Яким чином донести до їхньої напівмертвої свідомості, що тільки Господом д а н а ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ і відрізняє людину від людиноподібної істоти?!!

Прагнучи заробити на крові свого ближнього, кожне людиноподібне створіння скочується до свідомості дикого каменя. І повернення його до істоти Божої стає неможливим. Отже, тільки каменем йому й залишитися на цій землі.

Мабуть, Роміль був би задоволений його висновком… Але поки що Василеві пора за кулемет. Голодні людоїди знову пішли в наступ!.. За наказом Головного. Той людиноподібний, звісно, жодного поняття не має про належну слов’янському роду людяність, доброзичливість. Як і про честь. А що вже тоді казати про заповідані Господом найбільші морально-етичні вартості?!

Доброзичливість – антипод насилля. Краса благородства вогненного серця – не від московської нагайки. Тому й покликані героїчні наші українці на  д і л і  засвідчувати, що таке Любов і з яких саме сердець вона походить.

У війні «за Україну!» жіноцтво задає неабияку серцеву тональність! Василь познайомився тут не з кількома героїнями – зі справжнім гроном гідних, самовідданих сестер, що так само не змогли всидіти «у придомашньому теплі». Сестри докладають рук і сердець по всьому периметру війни! І скрізь про них говорять із великою любов’ю та пошаною. Як ось і про нерозлучне подружжя з Вінниці – Світлану й Сергія. Обоє – кандидати технічних наук, до того ж вона – доцент Вінницького технічного університету! Де в цьому с в і т і щось подібне можна зустріти?! Тільки тутечки, на полі бою за Волю й Господню Церкву!

Та найважливіше, найзахоплюючіше саме те, що наші «воїни світла» переконані: держава – це ми! Тим паче, що людина без держави, як застерігали й мудреці середньовіччя, не може бути навіть сумлінним громадянином. Отже, вони таки заслуговують на мудру, світлу державу Спільного Блага.

Зрештою, парижани вважають, що любов і свобода – синоніми. Тому й Василь уже просто звик до засади засад, як до життєво необхідної істини. Тож і на велелюдні паризькі майдани із палкими проповідями стосовно свободи та незалежності рідної України було йому виходити доста легко. Як на побачення з давніми друзями!.. Чи на будь-яку оперну сцену планети…

Подеколи йому здається, що й перейшов «на роботу в Париж» якраз для того, щоб у майбутньому мати змогу відчутніше допомогти Україні. Наче вже знав або відчував до чого йдеться з отим невірним сусідою… Адже надто хижа в нього натура! Недарма з діда-прадіда чи не кожен малюк на Прикарпатті знає: москальови не вір, як псови! Так уже воно «історично склалося»…

Зрештою, хіба більшість людей аж доти не бажає плавати, допоки не навчиться?! Або хіба й нам не кортить, любий друже, радісно перейтися тими ж, такими чудовими парками, вулицями, скверами, відвідати ті самі музеї, що ними надихався й наш Василь?! Або послухати феноменальні музичні концерти маестро Рійє! Особливо – на паризьких майданах! Та ще й у супроводі такої милої пані, як самовіддана й щира мадам Марі Дідула!

До того ж, вона чимало розповідала месьє Сліпакові про ті ш л я х и та путівці, які привели в Париж тисячі українців… Адже був серед них і хорунжий Роман Дідула, довірений героїчного полковника Армії УНР Петра Болбочана. Це ж він, прадідусь, якраз і забезпечив нове, суто французьке походження роду. Проте заснування українських церков у Франції не одним Дідулою розпочате…

Безприкладним санно-тачанковим р е й д о м  удало звільнивши Крим від озвірілих більшовицьких загарбників, полковник Болбочан політично мудро д о р у ч и в обраним громадами старостам Бахчисараю, Сімферополя і Ялти, а також і решті сіл та міст, постійно й вірно тримати зв’язок зі стольним Київом. Адже тільки Центральна Рада – переконував полковник деяких недовірливців – гарантуватиме належний  у с і м  жителям Кримського півострова добробут і громадський спокій та порядок. Ясна річ: задля спільного добра.

Хорунжий Роман Дідула був саме тим штаб-маховиком, який «уміло втілював у життя» задуми свого команданта. Вільно володіючи татарською та німецькою мовами, він легко порозумівся з колоністами й тубільцями – Крим усіма господарчими порами в ж е  був  готовий відчути єдність із материковою Україною. Одного Універсалу було досить, аби єдність оту зміцнити!

Саме з «Болбочанського р е й д у» і стала відома «наша тачанка» – на сільському в о з і  винахідливо встановлений кулемет, яку звитяжно перейняв  Нестор Махно. Такечки й виявилося, що у повстанців є небувала зброя!

Звичайно, ту кавалерійську н о в а ц і ю, як і все інше, більшовицькі командири приписали собі… Тим паче, що то був зовсім інший спосіб війни.

На жаль, очільники ЦРУ просто по-дитячому піддалися на провокацію Москви – відданих ідеї національної незалежності України бойових командирів було звинувачено в якомусь перевищені повноважень. А це означало, що герої-захисники народові (себто українським урядовцям) наразі не потрібні. Мовляв, не т о й  ч а с  настав! Себто, їх уже запросто замінять однодумці войовничих московитів – «патріотичні» партійні функціонери.

Уявляєте, Васильку?! Ось такечки і позбулися українські соціалісти не тільки свідомих свого вельми високого обов’язку перед Українською державою воєначальників, але й загартованої в окопах Першої світової війни національної армії. Ясна річ, на потаємну радість більшовикам. Які лишень такого подарунку й чекали, враз оголосивши «серцем Росії», як Вам, мон амі, відомо, український з давніх-давен Донбас. Аби приректи бідолашних автохтонів ще й на майбутню голодну смерть! Адже все вони робили п л а н о в о…

«Дике поле» – саме такечки називали цей край наші  н е д р у г и. Але ж який там унікально-глибокий археологічний культурний шар! А це й означає, що заселений він був ще первинними хліборобами.

Житом і пшеницею ми й вигодували сучасну цивілізацію. Хоча й не надто вилюдніли самі. Але то вже такі закони людського розвитку…

Наступні події пам’ятні всьому світові – жахні голодомори 1920-21 й 1932-33 років, які, незважаючи на відчайдушні селянські повстання, докорінно підкосили  н а ш у хліборобську націю. До речі, найчисельнішу в росімперії до 1917 року!.. Це дуже легко перевірити за ще царським переписом населення.

Тим паче, що довіряти більшовицьким переписам н і к о л и  не слід. Адже в них усе – лише політика «ідеологічних партійних інтересів…»

Мадам Дідула розповідала історію свого роду спокійно, без будь-якої екзальтації: «На щастя, Франція прийняла біженців, як і належить цивілізованій державі. Тож українці й не мали іншого виходу – вже через покоління стали взірцевими французами, Василю. Ось хоча б і такими, як мій дорогий син».

…Вечір на Мон Мартрі н а с т а є зовсім непомітно – сяйво чудовних його ліхтарів залюбки, миттю приходить на зміну денному Світилу! Тутечки, якраз під оцю пізню пору, навіть можна й цікаву книжку запросто почитати, якщо Вам уже набридло споглядати цей елегантно чудернацький світ… Адже правдивий д у х  р о м а н у належить вельми симпатичному духові терпіння й довірливої ц н о т и, як запевняв середньовічних своїх сучасників неповторний Новаліс. До того ж, вельмишановний друже, маємо попереду ще доста багацько всіляких і випадкових, і суджених зустрічей та розмаїтих подій…