–
Ти не можеш за нього вийти, – сказала Ніна. – Він приїхав до міста, як жебрак, у
светрі з драними рукавами.
– Мене не цікавлять його статки.
– Авжеж. Тебе цікавить його товстий живіт і одяг від
ринкових кутюр’є.
– Не заводься. Давай краще пити каву.
– Будете вдвох роз’їжджати на джипі. Він підрізатиме
кабанчиків, а ти братимеш інтерв’ю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми сидимо на порожній терасі, з якої видно північну
частину міста. Тополі з погнутими
вершинами, кочегарки, гуртожитки, колію, що веде до порослих бур’янами складів.
А ще ятки і пивниці, двори та пустирі.
Ніна – братова дружина, вчителька, у якої домінує
синдром справедливості. Ніякого тобі
репетиторства, одна сувора любов до іксів та ігреків. До мого нареченого вона
категорична.
Гнат приїхав до міста на посаду головного ветлікаря. Йому одразу дали
двокімнатну квартиру, де він поселився з дружиною й дітьми. Коли Ніна прийшла навідати батьків свого
учня, то мало не зомліла: в одній кімнаті жила родина, а в другій свиноматка зі
своїм виводком. Пан ветлікар буркнув про тимчасові незручності і зайти не
запросив.
Так починався його шлях у нашому місті. Він робив операції котам і собакам, відкривав ветпункти в селах.
Ветаптеки і ветлікарні в місті. По
телефону визначав діагнози і приписував ліки хвостатим пацієнтам. Ставив
крапельниці, колов ін’єкції. З часом гроші потекли в його кишені рікою.
Ніна ніяк не вгамується.
– Що тебе спонукало з ним злигатися? Від нього дружина з
двома дітьми втекла!
Може, та жінка
хотіла мати вдома чоловіка, а мала тільки його капці та піжаму. Ветеринар виходив удосвіта і
повертався за північ. Кар’єру треба брати
стрибком через прірву. У час цього стрибка, коли він завмер у
польоті, його половинка відломилася.
– Ти хоч знаєш, що він скупив магазини, базар, цвинтарі.
За сім років усе стало його. Знаєш? І він картяр, у нього в підвалі щосуботи
збирається кодло! – обличчя Ніни
почервоніло, як від вогню, я відмахуюся й починаю одягатися.
Старий годинник на
стіні зі стогоном відраховує час.
– По твоєму, мені краще залишитися старою дівою?
– Не йди! – волає
братова. – Почекай Павлуся, нехай він
скаже.
Навіть п’ять Павлусів у стоптаних черевиках і старих
шкіряних куртках мене ні в чому б не переконали. Хай собі обтирає деталі в
локомотивному депо.
На вулиці мряка, листопадові дощини холодіють, мов кнопки на обличчі. Іду поламаною вулицею, де-не-де каштани
тримаються за асфальт перевернутими лапами. І міст через залізницю стоїть на
чотирьох з вигнутою спиною, готовий напасти. І ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, мов
очі хижої зграї. Чому мені так холодно?
Гнат підвозив мене з Києва. Я голосувала на виїзді, ніхто не спиняв. І тут
підкочує джип – всі кинулися до дверцят.
– Знаєш, чому я
тебе покликав? Ти стояла одна, поодаль, навіть не поворухнулася, коли я зупинив,– розповість
він потім, через багато днів. – Справжня звірина не терпить суєти.
– Для тебе я
звірина?
– Та кожен із нас
має характер звіра. Я почув твоє самотнє
виття.
– А ти який звір?
– Ха! Здогадайся!
Це було потім. А в машині ми довго мовчали. Мене
лихоманило від того, що відрядження виявилося марним, матеріал –
пустотілим. Чим відписатися і де брати
рядки?
Новий знайомий намагався зав’язати розмову, але я
побачила, як незугарно він одягнений, і прийняла його за водія начальника. Бувають такі чоловіки: що на
нього не напни, а він все одно, як
волоцюга. Іще в кутиках губів
причаїлася гадючка – чи то насмішка чи зневага.
Я живу в передмісті, працюю в іншій області, так що історія ветлікаря якось
пройшла повз мене. Скільки їх тепер мотається на іномарках за тонованим склом!
І кожен зі своєю версією правди. Ми
їхали майже мовчки, аж доки мій супутник не попросив відкрутити термос. Гадючка
біля губи зухвало підскочила. З ним
треба бути напоготові! Тоді ж він і дізнався, що я журналістка. Я дізналася, що
він ветеринар.
– Мене ваші колеги вже загризли, – намагався розговорити.
– А мене ваші,– відповіла в тон. – За критику живцем би проковтнули. Один
сьогодні просто втік від розмови.
– Тоді нам треба об’єднатися. Буде монополія …антагоністів.
Я впала в сплячку на
задньому сидінні, бо за півтори доби відрядження відпочити не вдалося.
Коли прокинулась, машина стояла біля будинку, схожого на пенал. Ворота автоматично відчинилися, загорілося
світло.
– У мене закінчився бензин, ледве дотягнув до воріт, –
сказав Гнат .– Вам викликати таксі?
Вільних машин не було. Так я опинилася у чужій вітальні
на жорсткому білому дивані. Одразу
провалилася в сон.
Вранці розгледіла
червоний пенал з мансардою – під
ранковим сонцем збоку він нагадував ката з сокирою.
Ветеринар прилип
до мене намертво. Щовечора джип стояв
навпроти редакції, чорно-сива голова висувалася
у відчинене вікно. Я соромилася його тотальної відрази до одягу. Навіть
святковий костюм ніби намагався вирватися від нього. Його зверхність
проступала, мов ножик, того й гляди
чиркне. Він мені не подобався, навіть був відразливим. Він витончено знущався
над усіма моїми уподобаннями. Гадючка, схожа на шрам біля губи, то згорталася,
то видовжувалась, як гіпотенуза.
Якось, коли ми
зайшли до кав’ярні, йому
зателефонували. У трубці ридала дівчинка:
– Дядю ветеринар, наш Мурзик помирає!
Він зірвався, як
божевільний, побіг до виходу, потім схопив мене за руку і потягнув у машину. У
Мурзика була відірвана лапа, висіли закривавлені клапті шкіри, кошеня божеволіло від болю. Він випровадив
нас з дівчинкою за двері, а коли ми повернулися до кімнати, забинтований Мурзик спав.
Дівчинка простягла
десять доларів, які були в неї в копилці, Гнат, на мій превеликий подив, узяв гроші. А в машині
сказав:
– Що, шановна пані, поїдемо прогуляємо наш заробіток?
– Ви змусили заплатити дитину.
– Аякже. Дитина повинна знати, що все має ціну.
Я запам’ятала, як він погладив сонне кошеня по вухах.
Тоді мені здалося, що він, як і я, не може терпіти, коли страждають
тварини. І я зробила крок йому
назустріч. Тільки один. Він відчув це в машині, бо одразу заговорив тим тоном, яким звик.
– То мені й завтра приїхати до редакції?
Я мовчала.
– І завтра, і
післязавтра? Доки ми будемо викати й гратися в пацанів?
Він переходив на гарчання, я попросила зупинити машину.
– Слухай, ну годі ламатися, як гречаний бублик! – він рвонув
сорочку, оголивши зарослі чорною
вовною груди. – я хочу тебе, більше, ніж
усіх жінок у місті!
Я завмерла. Від нього
запахло звіром. Шерстю, що набралася
духу поля й трави. Що якби
покласти руку йому на груди? У мене довгі, тонкі пальці і великий
браслет на зап’ясті. Що якби він поцілував мою руку?
Натомість я
рвонула дверцята, розбризкала
калюжу, кинулася в мокре червоне листя на узбіччі.
– Дурепа! – гукнув він. – Ну, якщо так хочеш,
виходь за мене.
Я принесла цю
новину. Ми знову сидимо з Ніною на терасі, Павлусь робить грінки з сиром. Коли нарешті
зварилася кава, довго зосереджено п’ємо. Знову дивлюся на північну частину
міста, де осики й тополі з погнутими
вершинами подають якісь знаки. Зачиняються крамнички, вулиці ховають руки
в рукави. Навприсідки тікають спати пострижені кущі.
– Скажи їй, – вкотре
наполягає Ніна.
– Кажи вже! – злюся я. – Він картяр, бандит, злодюга?
Павлусь не вміє говорити.
Мовчки стоїть біля вікна, аж доки сутінки не облягають двір, будинок і
терасу. Із сутінками до мене доповзає голос. Його це голос чи ні?
Начебто в червоному
пеналі Гната є підвал, де
щосуботи збираються картярі. Ветеринар ставить долари, гості – свої
органи. Вуха, пальці, кисті, носи.
Відтятий орган – це його тавро. Напруга за столом така сильна, що дехто
втрачає свідомість. Коли ветеринар програє,
його партнер отримує пачку доларів, а коли у виграші господар, того ж
вечора у
підвалі проводиться ампутація, і
на одного таврованого стає більше. Людина ніде ніколи, нікому не розповідає, що
вона пережила. Ніколи й нікому, от що дивно.
– Ти божевільний! – ледве видихаю я. – це б випливло! Це ні за що не втаїш! Його б
давно посадили!
Ми замовкаємо. Але слова вже проникли в простір,
залишилися ієрогліфами на гілках, на крилах, на хмарах. Їх уже не
зітреш. Мені здалося, що ці слова вимовив не Павлусь, а проскрипів землистий
стінний годинник. Я жбурнула його об підлогу і полетіла у безвість уже не свого часу…
Я більше
ніколи не поверталася до свого міста. У
тій школі, куди влаштувалася, працював учителем мовчазний сивий скрипаль. Нас почали сватати.
Двоє самотніх учителів в одній
школі колегам муляли очі. Я майже не
відбивалася, той чоловік мені дуже
подобався. Але він злився, нервував і
всіляко уникав мене. Я образилася і вже збиралася перейти в іншу школу. Але
одного разу скрипаль наважився поговорити зі мною. Ми сиділи в присмерку
учительської, він просив не вмикати світла і почав розповідати:
« Я ріс у селі ,
хата була осторонь, біля ставка.
Далі, над проваллям, стояла похила
глинянка з вікнами при самій землі. В ній жила баба Жабиха з онуком. Той,
мовчун, бігав у драних штанях,
одягнених задом наперед. Немов звіреня виглядав з-під чубу, що доростав до
брів. З ним ніхто не хотів гуляти, він
кусався й дряпався. Хлопчаки любили його подражнити, вибігали на дорогу
й кричали : « Акалабаза! Акалабаза!» Він
підстеріг, коли найменший вийшов гуляти
сам . Затягнув його в провалля, придавив
за горло, а потім відрізав язика. Я бачив, як той малий летів додому: все заюшене кров’ю, з грудей виривалося ревіння.
Жабиха вивезла онука з села, і
його ніхто більше не
Після педінституту молодий учитель влаштувався на
роботу в філармонію. Богемне життя
затягло його як болото: ресторани, кафе, різношерстні компанії. Почав бавитися
в преферанс і в очко, програвся до нитки. Борг сягнув двадцяти тисяч . Скрипалю
порадили, у кого можна одігратися. Так
він опинився один на один з тим
чоловіком. Густа чорна шевелюра росла в нього прямо над бровами. Став
хворобливо згадувати, де міг його бачити? Але той уже мовчки кинув на стіл пачку доларів. Мов, якщо виграєш,
гроші твої. Якщо програєш, ти мій раб. Гра була чесною, скрипаль програв. Картяр аж засвітився: «Віддаєш кисть!» «Тільки не кисть! – закричав
скрипаль, – мені треба грати, я не
можу!» « Не можеш кисть? Ну добре, я виберу сам». Скрипаль ліг на канапу , і
тут згадав: « Так це ж Калабаза! Це він!» І почав провалюватися в сон. Коли
прокинувся, низ живота був забинтований,
не міг поворушитись. Його кастрували , як худобину.
Я зрозуміла: той монстр живе для того, щоб сіяти
ущербність. Чим більше навколо упосліджених, тим могутнішим стає він. Хто він
насправді? Ветеринар міста, країни чи світу?
Зібрала валізу й
прибігла на автовокзал.
Відправлявся автобус, встигла скочити на підніжку. Заплатила до
кінцевої зупинки, навіть не спитавши, куди він їде.
Коли водій почав відраховувати здачу, побачила, що в нього немає кисті лівої руки. Мене мов ударило струмом. Я протиснулася в салон, але тут же рвонула назад. Навколо сиділи й
стояли пасажири без вух, губів, носів,
очей, пальців. Я закричала, щоб зупинили автобус.
Але куди йти?
Чи є таке місце на землі, де ще не побував Ветеринар?
м. Гребінка на Полтавщині