Вбиті камені. Із книги «Сині канарочки»

Златимир КОЛАРОВ, (Болгарія)

Риюся в папці зі старими пожовтілими газетами і натрапляю на світлину із Вбитими каменями, зроблену багато років тому моїм братом. Здуваю пил, вдивляюся в сіре громаддя, і спогад повертає мене в моє раннє дитинство…

Ми ганяли вкритими курявою вулицями по селу Девня, звідки був мій батько, з цікавістю роздивлялися розкопки Марцианополя – старовинного міста, збудованого тисячі років тому неподалік від Девні, лазили по деревах, купалися в «Чарівному джерелі» і ловили в річці рибу, хоч моя баба й страхалася, аби ми, бува, не поранилися чи не втопилися. І хоч нас нерідко наказували за дитячий непослух, все ж таки ми були щасливими – далеко від обмежень великого міста і від усього, пов’язаного з ним, від батьків, учителів і шкільних заборон. Ми почувалися вільно й безтурботно, а в своїх душах відчували пульс і красу Життя…

Якось, безцільно вештаючись Низиною і пагорбами довкола неї, ми дійшли до Вбитих каменів, і нам аж дух перехопило. Застигнувши у літній спеці, камені здіймалися над нами – сіро-білі, вкриті дірками і плямами з моху, величні й здоровезні, ніби колони древнього Храму, що витримали всі вітри й дощі, а ми підступали до них, мовби оті давні богомольці, побілілі кістки яких не раз знаходили серед розкопок у Девні. Поїдені Часом, вкриті вапном, їхні кістки нагадували оці камені навпроти нас. Я доторкнувся до теплої і шорсткої поверхні найвищого каменя і затремтів. Тоді я так і не збагнув, що саме відчув…

І донині так – щоразу, коли спиняюся біля Вбитих каменів, ніби повертаюся в той далекий час – у дні свого дитинства, і здається мені, що я причетний до чогось таємничого, святого й великого, до чогось, що йде з Древності, повільно перелітає через Теперішнє, щоби наздогнати й пережити Майбутнє, до чогось первісного, вічного й незбагненного, наче Всесвіт, Зачаття і Життя. І щоразу, коли я торкаюся теплої і шорсткої поверхні якогось із Вбитих каменів, мене пронизує той самий бентежний трепет із моїх ранніх років. І розумію, що тоді, в далекому дитинстві, коли я вперше доторкнувся до одного із Вбитих каменів, насправді доторкнувся до власного коріння, яке проросло під час Сотворіння Землі і Життя. І тієї короткої миті відчуваю пульс Часу, силу Життя, неосяжність Всесвіту і зливаюся з подихом Вічності…

 

Закриваю газету і повертаю її до папки. Перед моїми очима виблискують самотні камені з мого раннього дитинства.

 

ШТИРКОВО

Їду до Штирково. Лелечі гнізда порожні – вересень. Їду, щоби подарувати дві свої зарплати для Будинку інвалідів Святої Петки. Там колись померла моя бабця.

Лискучий кавовий автомат переливається різноманітними барвами біля входу. Минаю повз нього і заходжу. Відрекомендовуюся персоналу, пояснюю, для чого приїхав. Дивляться на мене здивовано, потім починаються метушитися – пропонують каву, колу, торт. Відмовляюся. Їхні обличчя смутніють, і я беру тарілку з тортом.

Розходиться поголос про причину мого візиту. Мешканці Будинку стукають і визирають з-за дверей, вештаються коридором без причини. «Ноги у пліток швидші, ніж крила в думок», – міркую, доїдаючи торт.

Директорка каже, що за мої гроші зроблять навіс над майданчиком із доріжкою для реабілітації, куплять металеві таці для сервіровки, столові прибори, телевізор у їдальню… Речі, потрібні для будь-якого Будинку інвалідів… І додає: вже стільки років не мають змоги зробити навіс, пластмасові таці вже давно поламалися, прибори розгубилися, а на нові немає грошей…

– Я бачив, що є телевізор у фойє, – втручаюся.

– У кожній кімнаті є телевізор, але коли всі зберуться докупи, то не можуть дійти згоди. Чоловіки хочуть дивитися футбол, жінки – серіали. Лідер групи визначає, що всі дивитимуться, і завжди є незадоволені. Чоловіки, як сильніші, наполягають на своєму, – відповідає вона.

– Купіть телевізор для жінок, – відрубую.

– Як скажете, – усміхається директорка.

Веде мене на подвір’я, щоб я побачив майданчик для реабілітації і розпочатий, але ще незакінчений навіс. Минаємо повз кімнату моєї бабці. Двері злегка відчинені. На ліжку моєї бабці лежить безпорадна стара. Дивиться у стелю. І моя бабця дивилася у стелю, коли я залишив її тут.

На подвір’ї бачу їх, сімдесятирічних: вона – в інвалідному візочку, він – на лавці біля неї. Схилили голови один до одного, про щось розмовляють. Інші – з милицями, патерицями, із кволими кінцівками і змученими поглядами, повільні, тремтячі, рухаються парами чи групами.

– Закохуються, ревнують одне одного, збираються, сваряться, розходяться, – стежить за моїм поглядом директорка. – Наче діти – великі, безпорадні діти.

Видихаю і продовжую прогулянку подвір’ям будинку.

На прощання задивляюся на кавовий автомат.

– Вони йому дуже тішаться, – відстежує мій погляд медсестра. – Дехто має гроші і п’є каву з автомата. Кажу їм: «Я приготую вам каву, не витрачайте гроші!», а вони: «А, ні! Хочемо відчути себе європейцями, справжніми людьми!» і кидають свої монети, попри те, що я роблю їм і шварц-каву, й еспресо, й турецьку, і з молоком, і без молока – всяку, яку забажають.

Сідаю в автомобіль і рушаю. Мешканці будинку проводжають мене – поодинці чи групами, мовчазні й принишклі, сидячи на лавках, в інвалідних візках, біля вікон. Збоку переливається барвами кавовий автомат.

Натискаю на газ. Штирково і порожні гнізда залишаються далеко позаду…

 

Їду, не зважаючи на подробиці на шляху. Мені гірко – я влаштував свою бабу в Будинок інвалідів. Вона померла через місяць після того.

 

ДІДО ДІЧО

Мій дідо Дічо був шевцем. Він помер до мого народження. Його батько, мій прадід Господин, привіз його із Девні у Варну, до одного відомого шевця, щоб дід учився ремеслу, працюючи за шматок хліба й за стріху над головою. До Варни вони йшли пішки, не мали грошей на потяг. Був початок осені.

Дід спав у майстерні, а майстер, його дружина і син – у сусідній кімнаті. Ввечері вони гасили вогонь у печі, і дід тремтів від холоду, притулившись до скрині з вугіллям. Піч у кімнаті майстра топилася до ранку.

Протягом дня дід вирізав підметки, шкіру, корок, забивав цвяхи, натирав взуття керосином і ваксою, розставляв на полиці, чистив печі й наповнював піч майстра вугіллям до верху, щоб вона гріла до ранку, розбивав кригу біля криниці, витягував воду, грів її на печі і прав одяг майстра та його дружини, підмітав і мив майстерню й спальню шевця, застеляв ліжко їхньому синові, який був ровесником мого діда. Харчувалися вони за низьким круглим столиком, сидячи на підлозі. Щоразу, коли господиня ставила на стіл тарілку рідкого супу з миршавим шматочком м’яса у ньому, син шевця занурював жменю в тарілку мого діда, витягував звідки м’ясо і надкушував його. Одного разу мій дід вдарив його ложкою по руці. Син розревівся. Майстер відставив свою тарілку вбік, витер рота долонею, повільно підвівся, взяв зі скрині з вугіллям довгі щипці і відколошматив ними мого діда. Три дні мій дід лежав у майстерні, не годен підвестися й узятися до роботи. У ті дні піч залишали натопленою до півночі. Потім знову ставало зимно. Дід оговтався і продовжив вирізати корок, шкіру, підметки, забивати цвяшки, прислужувати.

Через шість місяців мій прадід Господин пішов подивитися на свого сина – вперше після осені. Застав його схиленим над лещатами, які той тримав на своїх колінах, забиваючи цвяхи у підметки. Дід побачив свого батька на порозі, опустив голову і розплакався. Йому було дванадцять років.

 

…Коли я згадую про дідові сльози, міркую собі, що кожен із нас мусить тримати родову пам’ять у своїй душі пробудженою, аби недаремними виявилися життя тих, котрі були до нас. Дідові сльози – це сталевий лом, який тримає мене випрямленим.

 

 

 

ДЯДЬКО ІЛІЯ

Сусіди з нашого поверху дядько Ілія і тітка Лушка часто сварилися. Коли обґрунтовано, коли безпідставно. Як і кожна сім’я. Може, трохи більше. Непомітно постаріли, як і решта дорослих людей в нашому будинку. Ми, молоді, відлетіли: я і мій брат до провінції, син сусідів подався до Англії, а донька переїхала до свого чоловіка. І поверх спорожнів.

Їхній син приїжджав у Болгарію раз на п’ять років, на два-три дні. Донька рідко до них навідувалася, за щось сердилася на них і на свого брата. Вони ж продовжували сваритися і прислуховуватися – може, хтось із дітей зателефонує їм чи подзвонить у двері.

Через десять років ми з братом переїхали до Софії. Раз на день хтось із нас забігав до мами й тата – на п’ятнадцять хвилин, іноді на більше. І поверх ожив.

Дядько Ілія і тітка Лушка тішилися нам, як тоді, коли ми були дітьми. Сварок поменшало. Чекали і прислухалися, чи хтось до них озветься.

Мої батьки померли. Ми з братом перестали заходити до нашого старого будинку. І поверх знову спорожнів.

Одного дня дядько Ілія зателефонував мені і сказав, що тітка Лушка в лікарні швидкої допомоги. Я пішов побачитися з нею. Дядько впевнено вів мене заплутаними коридорами. Ми увійшли в лікарняну палату й побачили її – бліду, спітнілу, аж до підборіддя закутану в ковдру. Її рот був перекошений, одне око ледве розплющене. Він тихо її покликав. Вона поглянула розплющеним оком на нього, потім – на мене. Витягнула руку з-під ковдри, її долоня тремтіла. Простягнула її і щось промимрила.

– Впізнала тебе, – прошепотів дядько Ілія.

Я кивнув.

– Може, ще одужає?.. – подивився він на мене.

– Може, – прошепотів і я.

Через тиждень він знову мені зателефонував і повідомив, що тітка Лушка померла, і він поховав її минулого дня. Я висловив співчуття. Він подякував і вимкнув телефон.

Зустрів його через рік – блідого й схудлого. Стиснув мою руку. Його долоня була слабкою, як у дитини.

– Ми не були найдружнішою родиною, – зітхнув той. – П’ятдесят чотири роки разом – не мало. І хороше, і погане – нічого не забувається. Тяжко мені, дуже мені тяжко…

І пішов – накульгуючи, згорблений.

Переклад із болгарської Анни Багряної

Залишити коментар