“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Уже більше години їх везли на кузові вантажівки. Сиділи прямо долі, руки ззаду замотані скотчем. Четверо було, усіх взяли біля Балки Журавки на лівому березі Чорного Жеребця. Бліндаж просто завалило перекриттям разом із землею − тож ніякої ради не було. Потім злісно, по звірячому били. Особливо досталося двом хлопців із Західної, бо вони говорили українською. Їхніх обличь тепер не видно, просто кавалок кривавого м’яса. Сергію менше попало, родом був із Донецька і, мабуть, його російська притлумлювала гнів москалів. Але два зуби таки вибили. Четвертого полоненого звали Андрієм. Він теж відповідав москалям російською, проте йому це не допомогло: писок набубнявів, як пампушка, а замість очей – дві розпухлі щілини. Схожий був тепер на тих двох конвоїрів, що сиділи обіч бортів на соломі, тримаючи зведені автомати вбік полонених. Зовсім молоді хлопці з неслов’янськими обличчями. Буряти якісь, мабуть.
Довго їхали степовою дорогою. Борти вантажівки затуляли огляд, тож ніяких орієнтирів не мали. За звуком моторів здогадувалися, що повз них вряди-годи гуркотіла колона танків, чи КАМАзи з піхотою. Сергій заплющив очі і уявив ті окопи, в яких ще вчора вони відбивали атаки москалів. Сьогодні там буде жарко…
Що далі їхали, то все тихіше відлунювали вибухи на передку. Сергій краєм ока бачив вдалині вершини двох горбів, може, териконів. Думав, що коли не вбили зразу, то тепер везуть кудись у табір для полонених…. Там теж… але живий. Може, колись обміняють.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Смеркало. Проїхали якесь розбомблене село. Серпневий вітер доносив запах згарища. Вже на виїзді дорогу перекрила понівечена російська БМПешка. Водій вантажівки обминув її, з’їхавши трохи в поле…
І раптом оглушливий вибух прогримів знизу. Сергій відчув, як машину перевернуло і хряпнуло об землю колесами догори.
Його відкинуло за кілька метрів від автомобіля. Встиг побачити, як вогненний смерч заступив усе небо. Якусь мить лежав контужений. Коли отямився, відчув, що болить права щока й скроня, ніби їх посікло осколками. Відхилив плечем тугий стовбур осоту, в який ткнувся обличчям. Подумав, що то, мабуть, його колючки. Зв’язані позаду руки не давали швидко піднятися. Чув, як ліворуч, потріскуючи, гуготить полум’я, його жар обпікав незахищену голову. Відштовхуючись підошвами берців, посунувся далі від вогню, потім перевернувся на живіт, звівся і накульгуючи пошкрьогав подалі від палаючого автомобіля. Озирнувшись, угледів, як біля вогненної машини вовтузився Андрій: намагався витягнути з-під борту вантажівки автомат. Видно, конвоїрів накрило кузовом, а зброю викинуло. Кумедно вигляділо, як він, повернувшись спиною до палаючого автомобіля, тримав зв’язаними позаду руками автомат і силувався висмикнути ремінь, який причавило до землі бортом.
Кинулись в очі босі ноги Андрія. У нього москалі забрали берці, нові були, а Сергієвими, видно, погидували – другий рік носив.
Полум’я з кабіни уже перекинулося на кузов, смерділо соляркою і смаленим м’ясом. Вогонь, вочевидь, пожирав двох їхніх побратимів та тих бурятів, що мали доставити кудись полонених. Сергій не знав, куди їх везли. Та, мабуть, ніхто з них не знав, крім водія та офіцера, але й вони тепер догорали в кабіні.
Сергій підбіг до Андрія, розвернувся спиною до машини, вхопив з іншого боку ремінь автомата, і вони удвох стали розсмикувати його з боку в бік, намагаючись звільнити зброю. Розуміли, що полум’я от-от має добратися до баку з паливом, а тому, щосили човгали паском, аж поки той не продер у землі щілину й висмикнувся з-під борту.
− Набрасивай мнє, бистрєє, − мовив Андрій, ставши на коліна.
Сергій накинув йому на шию ремінь, і вони щодуху побігли назад до спаленого села, бо в цьому пласкому, як стіл, степу ховатися було ніде. Автомат, мов барок, весь час гамселив Андрія по животі, збиваючи дихання.
Почули, як позаду вибухнув бак з паливом. Гаряча хвиля наздогнала їх уже біля першої розтрощеної хати, але сховатися там теж було ніде − купа цегли та шиферу.
− Дальше, давай, дальше! – важко дихаючи, крикнув Сергій.
Друга хата мала три стіни і пів даху, який тримався на перебитій бантині. Хлопці забилися в куток за розваленою грубою і якийсь час сиділи мовчки, відхекуючись.
− Думаєшь, уйдьом? – запитав Андрій.
Сергій не відповів.
− На, пєрєгризі, − мовив у відповідь, підставляючи Андрію зв’язані позаду руки.
Андрій ліг і став перегризати скотч.
Почули, як дорогою проїхало дві машини, по звуку моторів зрозуміли − Бехи, мабуть, з фронту. Завмерли, дослухаючись, чи зупиняться біля палаючої машини … Зупинилися, матюкалися злісно, адже проїхати було ніде.
– Будут оттягівать, – прошептав Андрій.
Сергій кивнув головою. Серце калатало, як в дитинстві, коли грали у жмурки і той, хто шукав, підходив надто близько до твоєї сховки. По говору угадували, що везли поранених. За якихсь пів години зачепили тросом ту підбиту БМПешку й відтягли вбік. Згодом поїхали далі.
Андрій врешті звільнив Сергію руки. Той поворушив плечами, розминаючи затерплі м’язи, потім роззирнувся, знайшов у смітті шматок битої шибки і перерізав ним скотч на руках Андрія.
– Пранєсло, – видихнув Андрій.
− А парні сгарєлі… – сказав Сергій, ніби вибачаючись, ніби його вина була в цьому. − Знать би хоть кто ані.
− Да какая разніца?
− Ну, хоть скажем, где пагіблі.
Андрій іронічно хмикнув.
− Сначала давай вибєрємся атсюда.
Помовчали хвилю.
Андрій підібгав ліву ногу і став розглядати глибокий поріз під великим пальцем.
− Пєрємотать би чем… − окинув оком кімнату, вірніше, те, що залишилось від кімнати. В протилежному кутку лежала присипана порохом ікона Божої Матері, а біля неї визирав з-під завалів кінчик вишитого рушника. Андрій підповз до нього, висмикнув, стряхнув від пилу й знову переповз до грубки – то був єдиний прихисток, де їх не могли бачити з траси. Узяв уламок скла…
– Нє рєжь, – попросив Сергій. – Я тєбє сваї бєрци дам. Какой размер?
– Сорок два.
– Вазьмі маі. Без обуві далєко нє уйдьошь са сваім пальцем.
Він став розшнуровувати берці. Взуванка була на розмір більша й Андрій легко натяг на поранену ногу. Потім взув і другий.
– Спасіба, – знічено всміхнувся він.
Сергій узяв вишитий рушник, яким колись була огорнута на покуті ікона. Дуже вміло вишиті хрестиком по його кінцях сакральні узори у вигляді солярних знаків. На одному кінці свастя крутилися по сонцю, на другому – проти. А все полотно рушника було обнесений неперервним меандром.
– Знаєшь, что ето? – показав Андрію вишивку.
– Нє знаю. На свастіку пахоже?
– Ето знак солнца, єму тисячі лєт.
Сергій заховав рушник під сорочку..
– Зачем тєбє ано?– На пам’ять.
Андрій усміхнувся.
– Вот паймають, і сразу пуля тебе за ето солнце.
– Єслі паймають, то і без нєво, – усміхнувся Сергій. – Ночью пайдьом… Туда, − показав пальцем в той куток, де колись висіла ікона.
− Думаєш туда?
− Ну, там же запад, нас там взялі.
− Не увєрєн, − відказав Андрій.
Знову змовкли, тривожно дослухаючись до віддалених звуків.
− А ти аткуда, Сєрий? – перервав мовчанку Андрій.
− С Данєцка.
− Так ти сєпар? − усміхнувся той.
Сергій хмикнув.
− Как там всьо началось, я сбєжал в сєло. К бабкє. Ана под Маріуполєм жила… А потом – вайна… пашол в воєнкамат…
− Сам пашол?
– Ну да.
– Крутой… А мєня прізвалі. С Адєсси я.
− Шаланди полниє кєфалій…– посміхнувся Сергій.
Андрій не зреагував на жарт.
− Ні хрєна мєстнасті нє знаєм. Куда іті? – здвигнув плечима.
Сергій знову тикнув пальцем туди, де висіла ікона.
− Адтуда єхалі, туда і пайдьом. Пусть только стємнєєт.
− Надо било в школє гєографію учіть, – сам до себе мовив Андрій.
Змовкли. Сергій узяв автомат, зняв рожок, подивився, чи є чим стріляти. Перерахував набої – шість штук.
− Жрать охота, − сказав Андрій.
Сергій поторкав щоку, витяг колючку з осота біля вуха. Став розглядати її.
– Давай я павитасківаю, − запропонував Андрій.
Сергій повернув обличчя й заплющив очі. Майже не відчував болю, лише легенькі доторки Андрієвих пучок на щоці… Чомусь згадалися пальці мами, вона так завжди робила, коли він кудись їхав із дому. Цілувала й торкалася пучками щоки, ніби хотіла надовго залишити в собі його тепло.
Солодкі спогади обірвали дивні звуки, ніби хтось покотив по битій цеглі порожню консервну банку. Андрій схопив автомата. Принишкли, відчуваючи, як у висках застугоніла кров. Раптом із пролому в стіні визирнула морда собаки. Дивилася на хлопців закислими очима й мовчала. Хлопці теж лежали непорушно, боячись спровокувати собаку на гавкіт. А той облизав язиком блискучого носа і обережно рушив до них. Дивно було, як те собача ще трималося на ногах – хребет і ребра. Та ще довірливий погляд зболілих очей. А тіло все в хворобливих наростах, будяках та присохлій грязюці.
Сергій протягнув назустріч руку. Собача підійшло, понюхало порожню долоню, лизнуло і повернуло погляд до Андрія. Той розвів руками, показуючи, що в нього теж нічого немає. Собача повернулося і мовчки пішло, обнюхуючи підлогу.
– Бросілі, – тихо мовив Сергій.
– Тут самому би астатса живим, – відказав Андрій і додав: – Люді жестокі… особенно дєті.
– Почєму дєті?
– Вспомінаю, как ми малєнькімі тапілі в пруду катьонка. Допливьот к бєрєгу, а ми єво снова в пруд…
– Дак, ето же…
– Да.
Помовчали.
– Ти чєм занімался до вайни?
– Развазіл піццу, – задумливо посміхнувся Андрій. – А ти?
– Я два курса медінстітута закончіл.
– Людей рєзать будєш?
– Нет. Роди прінімать… Єслі виживу.
Почувся віддалений гуркіт машин. Хлопці замовкли, дослухалися, як він ставав все гучнішим і гучнішим. Нарешті прогуркотіло поруч, аж посипалася зі сволока штукатурка – кілька ворожих танків проїхали вбік фронту.
– Давай поспім нємного, – сказав Сергій. – Стемнєєт – пайдьом.
Але заснути не могли. Неймовірно хотілося пити. Липка слина склеювала губи, не давала ворухнутися язикові.
Коли вже геть нагусла ніч, пішли руїнами села в пошуках води. Андрій прихопив зім’яту пластмасову пляшечку з-під соку, яка лежала під стіною. Обтер об штани, відкрутив кришку, понюхав.
Молодий місяць майже не освітлював вулицю. Обережно зазирали в розтрощені хати: темно, хоч в око стрель, усе побите, згоріле, присипне порохом.
Нарешті натрапили на криницю скраю дороги. Видно, воду з неї брав увесь куток. На барабані не було ні відра, ні троса. Сергій кинув у цямрину камінчик. За мить внизу булькнуло.
– Вода єсть! – радісно мовив Андрій. – Тєпєрь как-то нада…
– Давай єщє пройдьомся па ізбам… может вєрьовка ілі шнур какой-то.
– Да хоть что-нібудь… свьяжєм.
Зазирнули ще в кілька розвалин, але нічого не знайшли, ніяких «что нібудь» – усе, що могло згоріти, вщент згоріло.
– Может как-то залєзть туда? – зітхнув Андрій, коли повернулися до криниці.
– Ночью будет роса, – усміхнувся Сергій, намагаючись облизати пошерхлі губи.
І вони пішли. Далеко від траси не відхилялися, щоб не втратити орієнтиру. Там час від часу проїжджала ворожа техніка, вони падали ниць до землі, чекаючи поки вона проїде. Світло від фар вказувало напрям.
Довго брели пшеничним полем, там безпечніше. Пшениця добірна, низенька, не толочена, тож можна не остерігатися розтяжок чи мін. Добрий був би урожай. Але хто його збиратиме тепер? Хлопці зривали важкі колоски, м’яли в долонях, здмухували остюки, набивали ними кишені й жували дозрілі зерна.
Як заясніло на сході, угледіли тракторний стан, що стояв на пагорбі. Забрели туди. Минули кілька сівалок, плуги з боронами, тракторець «Бєларусь» без переднього колеса, ще чимало всякого залізяччя валялося просто неба. На стовпчику біля якоїсь будівлі висів умивальник. Побігли до нього. Кришки не було і на дні блищала вода. Мабуть, дощ колись нападав. Хлопці аж засміялися. Хотіли вилити у пляшечку, яку носив з собою Андрій, але не наважилися, боялися що розіллється! Зняли умивальник і по черзі маленькими ковточками випили все.
Потім зайшли до приміщення: два довгі столи і лави довкіл них: обідали колись тут трактористи. Тепер на одвірках дверей, на лавах, на ніжках столів – повсюди висіло павутиння. Хлопці зраділи, вочевидь, сюди давно ніхто не навідувався. У сусідній тісній кімнатці знайшли кілька зачовганих до блиску куфайок, вивернули, розстелили їх на підлозі. Андрій роззувся, подивився на рану під великим пальцем. Вона вже взялася струпом. Притулив поруч берці, а сам став вмощуватися на куфайці.
– Адєнь, – попросив Сергій. – Может бєжать прідьотса. Не успєєшь.
– Ех, думал ногі аддахнут, – зітхнув Андрій і став взувати берці.
Невдовзі повлягалися.
– Салідолом пахнєт,– зауважив Андрій, нюхаючи засалену куфайку. – Вот, єслі астанусь жив, куплю гдє-то в сєлє хату, трактор куплю, машину і буду фермером.
– Будєш соврємєнним украінскім кулаком, – підхопив його романтичний настрій Сергій. – Жєнішся, наражаєш дєтєй…
– Развє плохо?
– Да нєт, харашо. Вот только би не отдать ету землю кацапам.
– Нє оддадім! – впевнено мовив Андрій.
Сергій зітхнув.
– Давай-ка спать.
Потомлені спали до вечора. Розбудив дивний звук, схожий на кудахкання.
– Ти слишіш?
– Кури, что-лі…
Обоє швидко встали, підійшли до вікна. За кілька метрів у полі паслася велика зграя куріпок. Вони квоктали, потріскували, пищали, – спілкувалися між собою своєю куріпчиною мовою. Андрій потягнувся до автомата.
– Нєт! – заперечливо хитнув головою Сергій. – Вон, ножка от стула лєжіт.
Андрій підняв з підлоги ніжку й обережно відчинив двері. Куріпки вмить знялися в повітря, залишивши по собі тільки шелест крил.
− О, бля… а я уже прєдставіл ждарєноє бьодришко, − розчаровано мовив Андрій.
Обоє розсміялися.
На вечір опустився на землю густий туман. Такий густий, що ні зір у небі, ні витягнутої руки. Доїли зерна пшениці, які наскубли минулої ночі, але голод не втамували. В обох боліли животи.
Не могли в таку імлу рушати в дорогу, чекали, коли хоч трохи приляже, розвіється мряка. А туман стояв нерозвійним аж до півночі. Коли ж проблиснули перші зорі – пішли. За три дні без їжі геть вибилися з сил, тож брели важко, часто сідали відпочити, вслухалися в нічні звуки, а потім знову йшли на вибухи та червонястий відсвіт, який миготів на небосхилі.
На ранок зайшли у виярок. Під ногами зачавкало. Обоє без слів впали колінами прямо у мочарі, схилилися й жадібно пили воду. Випльовували з рота болотну твань і пили, пили, пили. Андрій набрав у пляшку, закрутив і сховав у нагрудну кишеню.
Роззирнувшись, побачили, що відійшли далеко від траси: гул машин ледь-ледь угадувався. Ліворуч на тлі посвітлілого неба темніла лісосмуга. Іти в той бік не наважувалися, невідомо хто там. Праворуч виднілося село. Вирішили десь тут знайти прихисток на день, а як споночіє, пробиратися до села, можливо там залишилися якісь люди, треба щоб зорієнтували куди йти далі, та й без їжі далеко не дійдеш.
Вибралися з мочарів на луг. Поміж густої трави де-не-де червоніли якісь перезрілі, присохлі ягоди. Збирали їх, повзаючи на колінах, і їли. Попереду в різні боки вистрибували коники, їх теж ловили і їли. Разом із солодкими ягодами то був непоганий сніданок. Насититься, правда, ним було неможливо, та все ж…
– Нікогда нє думал, что буду ето жрать, – мовив Андрій.
Проте довго на відкритому місці залишатися було небезпечно. Побачили, як недалеко височіли дві гострі копиці сіна. Перебігли до них. Вискубли в одній широке кубло і заднювали в ньому. Сіно трохи зіпріло і його запах змішувався із запахом мишей полівок, які вочевидь, як і хлопці, зробили тут собі сховку. Морило на сон.
– Нє думаєш, что камари нас тут сажрут? – запитав Андрій.
– Всего нє сажрут, – посміхнувся Сергій, підбиваючи під голову жмут сіна. – Вот галава кружітся, ето хєрово.
– Ну, дак канєшно, трі дня нє жрать. У мєня єще вчєра кружілась.
– Чєтирє, – уточнив Сергій.
– А вкусна било еті кузнєчікі со сладкімі ягодамі, нікогда нє думал.
– Только би нє сташніло после такого завтрака. Ночью пайдем в сєло. Нада найті что-то сєрйозноє пожрать …
– А єслі підари там ?
Сергій кивнув на автомат.
– Шесть патронов!
На диво стояла тиша. Поспали. Пополудні їх розбудили коники. Засюрчали якось зненацька, перегукувалися один з одним, ніби за чиєюсь командою. Кожен намагався голосніше за інших грати мелодію любові.
– Інтєрєсно, а у ніх єсть войни? Ані же тоже как-то далжни баротса за сваю зємлю? – запитав Андрій.
– А вот такіє вот войни − кто громчє і красівєє запойот. Люді дуракі – убівают друг друга, а ані просто сарєвнуются кто каво перепойот!
−Да.
Мовчали. Слухали, як те сюрчання наростало, зливалося в єдиний монотонний вібруючий звук… Сергію згадалося, як колись пас корів у бабусі в селі, і якраз під вечір, коли вже треба було гнати череду додому, заводили свою пісню коники. Лягав тоді навзнак серед високих трав і, закинувши за голову руки, літав у небі поміж білих хмарин та слухав ту величну симфонію степу. Вона заколисувала й робила його щасливим.
− Ти когда-нібудь жил в сєлє? – запитав Андрія.
− Нєт. Я возлє моря жил, − відказав той. – Там красіво!
Ще довго розповідали один одному дитячі спогади, не хотіли відпускати їх, сподіваючись хоч на мить витіснити ними криваві видива війни…
У сіні було тепло й затишно, і вони знову поснули.
Десь під вечір почулися вибухи. Вже не такі далекі, як учора.
– Уже блізка, – сказав Сергій.
– Как думаєш, сколько врємєні сєйчас?
Сергій визирнув зі сховки, підняв голову до сонця: на заході воно вже ховалося за вершечки дерев.
– Вєчєр уже… Скоро пайдьом.
Зовсім недалеко в потемнілому небі час від часу спалахували заграви від розривів снарядів.
А як зовсім смеркло, вилізли зі своєї нори й тихо подалися до села. Йшли неораним полем. Звук передової чувся все гучніше й гучніше: вже вгадувалися не лише розриви снарядів, а й дрібна стрілкотня автоматів. І що далі, то все частіше й тривожніше калатало в грудях серце. Відчували, що майже дійшли, прикро буде нарватися зараз на москалів і загинути.
Попереду, в темних плямах садів, все чіткіше проглядалося село. Високі стрункі тополі чорнили вдалині підсвічене вибухами небо. Низина, в яку спустилися, поросла дрібними кущами та дикими грушами, колюче гілля чіплялося за одяг. Скрадалися нишком, обережно промацуючи поперед себе землю, боялися нарватися на розтяжку чи приховану в густій траві міну.
Врешті підійшли до села. Залягли на пагорбку біля сільського цвинтаря. Поруч чорніли занедбані могилки. Багато надгробних пам’ятників були розтрощені, посічені осколками, деякі хрести геть повалилися набік, прим’явши собою залізні огорожі. Війна не минула й мертвих. А ще ж недавно в поминальні дні збиралися сім’ями біля могилок батьків, дідів і прадідів… Знищено все. І чи повернуться вже сюди люди? Чи буде кому доглядати ці могили?
З-за хмари вигулькнув повний місяць, освітив своїм холодним сяйвом змертвіле село. Було добре видно вулицю з розбитими, погорілими хатами. Око не знаходило жодної вцілілої. Хіба що в крайній тьмяно світилося вікно. Видно, поклавшись на Божу волю, таки залишився там хтось жити. Може, якийсь дід із бабою, яким було що втрачати на цій понівеченій, сплюндрованій землі. Може, якраз оті могилки на кладовищі та ще пам’ять про молодість і не давали їм нікуди звідси рушити.
– Елєктрічєсво єсть? – здивовано мовив Андрій.
– Лампа, навєрноє, кєросіновая.
– Зайдьом?
– А куда дєватса? Больше нігдє нє свєтітса. Может, дадут паєсть. Расскажут, гдє ми сєйчас.
– А єслі сабака? Паднімєт всьо сєло.
– Думаєшь, там єсть каво паднімать?
Минули ставок з темними вербами. Його застигла гладінь відсвічувала в ніч сталевий блиск води. Собаки не було. Підкралися нишком до хати. Кілька шибок на вікнах заклеєні зсередини старими газетами, все інше забите шматками фанери та якимсь картоном з ящиків – нічого крізь них не видно.
– Стань с автаматом, – пошепки мовив Андрій, кивнувши на двері. – А то маю морду как увідят…
Обличчя його справді було страшним: хоч і стухло трохи, але замість набряків тепер вкрилося кривавими синцями. Він відійшов до вікна й постукав у шибку.
Завмерли, затамувавши подих, аж поки не почулися в сінях чиїсь кроки.
– Хто? – запитав стривожено жіночий голос.
– Сваі, – мовив Сергій. – Аткройтє!
Якусь мить за дверима думали. Потім шкрябнув по метало засув і двері відчинилися. У проймі стояла жінка. Обличчя в темряві розгледіти не можна, але згорблена постава вказувала, що жінка в літах.
– Пустітє в дом? – запитав Сергій.
– Та заходьте вже, як прийшли, – відказала бабця й пішла в кімнату.
Хлопці зайшли слідом. Роззирнулися. На столі горіла гасниця з тріснутим склом.
– Адна жівйоте, бабушка?
– Сама, сину, сама.
– Пакушать дадітє что-нібудь?
Бабця скрадливо зиркнула на посиніле обличчя Андрія.
– Чого ж… є в мене картопля, – мовила стара й пішла до серванта з вибитими віконцями.
– Ви нє бойтєсь, бабушка, ми сваі, – усміхнувся Андрій.
– Та я бачу, що свої, – сказала баба, дістала з серванта трьохлітровий слоїк із квашеними огірками і четвертинку домашнього хліба, поклала на стіл. Потім взяла рогач, витягла з печі баняк; ще тепла картопля в мундирах парувала в ньому.
– О! Ви пєчь топітє! – здивувався Сергій.
– А як же жити? Світла ж нема, балон з газом кінчився, – мовила бабця.
– Вайна… – зітхнув той.
Сіли до столу. Ковтали картоплю прямо зі шкіркою, не було терпцю чистити. Квашені огірки зникали слідом. Бабуся стояла поруч і мовчки дивилася, як вони жадібно їдять.
Принесла холодного чаю, настояного на гілочках вишні – вчора скип’ятила. Цукру не було, але хлопцям смакувало й так – відкушували маленькими шматочками домашній хліб і запивали вишневим чаєм.
− Бабка мая точно такой дєлала, − хвалився Сергій.
Із сусіднього містечка чулися постріли.
– В сєлє кто ? – запитав Андрій.
– Нікого немає. Оце я та ще з того краю жінка з чоловіком інвалідом.
– А там? – кивнув вбік стрілянини. – Наші?
– А хто його знає, – відказала стара після хвилі мовчання. – Сьогодні наші, завтра ваші… Кожного дня щось міняється.
– А ти, бабка, наверноє, думаєш, что ми маскалі?
– Та нічого я не думаю. Тут вранці прокинешся живою – то вже й рада. Що тут думать…
– Ми сваі, бабушка, украінци, с плєну сбєжалі. Чєтвьортий дєнь начамі прабєраємся.
– Нехай Бог помагає, – відказала бабця.
Хлопці відчували, що розмова не в’яжеться, видно, не вірила їм стара. Добре, що хоч нагодувала.
– Дякуєм, бабушка, – сказав Сергій. – Вас как завут?
– Марія.
– Спасіба вам, пані Марія, что далі паєсть. Пайдьом ми дальше, – мовив він і встав із-за столу.
За ним звівся й Андрій. Витягнув із-за пазухи пляшечку.
– Можна я налью сюда? – кивнув на чайник.
– То чого ж, налий. І картоплю ту заберіть, у мене картопля
ще є.
Налили чаю, взяли по дві картоплини й рушили до дверей.
– З Богом, – перехрестила хлопців старенька.
До містечка зайшли, ще не світало. Місяць сховався за важкими хмарами. Зрідка здалеку чулися постріли автоматних черг. Де була лінія зіткнення, хто стріляв, де наші, де кацапи – визначити неможливо. Розраховували просто на удачу, треба було по темряві, до сходу сонця пробратися до своїх. Йшли остережливо, дослухалися до найменшого шерхоту, аж дзвеніло у скронях; втягували голову в плечі при кожному сторонньому звуку, вглядалися в темряву, мружачи очі…
Містечко було розтрощене вщент, напіврозвалені кількаповерхові будинки зяяли в темряву іконами пройм. Намагалися ступати дуже обережно, безшумно, та все одно вряди-годи під ногами хрустіло бите скло чи уламки бетону й цегли.
Дмитро почув кроки. Вони з побратимом чатували у засідці на другому поверсі розбитої школи. Микола сидів на вцілілому стільчику обіч вікна і, притуливши голову до стіни, дрімав. Між колінами затиснутий калаш. Звісно, що дрімати на посту не можна, але безсонні ночі вкрай виснажували хлопців, тож вони давали один одному піддрімувати. Дмитро уважно стежив за сектором: від дитячого майданчика ліворуч і до спаленого легковика праворуч. Це їхній сектор. Тут ніщо не мало проникнути в тил нашим хлопцям, які тримали оборону. Зазвичай в цю годину було затишшя, мабуть, перед світанком зморювалися й з того боку, але хлопці знали, що ця тиша підступна, якраз у ці вранішні годити найдужче втрачається пильність. Ото серед того передсвітанкового безголосся Дмитро й почув кроки. Розгледіти щось в суцільній темряві було неможливо, але загострений слух уловив підозрілий хрускіт. Він легенько торкнувся плеча Миколи. Не встиг той розплющити очі, як Дмитро притулив до своїх вуст палець. Потім мовчки показав за вікно. Микола звівся і нишком став біля пройми.
Вони були готові до ворожого десанту. Москалі ночами малими групами по два-три чоловіки просочувалися в тил нашим бійцям, щоб зробити лінію фронту багатошаровим пирогом, втримати тоді наступ було надзвичайно важко: били і спереду, і ззаду. Тож зараз перед світанком можуть піти.
Хлопці, затаївши подихи, продовжували мовчки вслухатися в загуслу нічну темінь. І раптом знову такий звук, ніби хтось спіткнувся.
– Бля, – зло прошипів Андрій.
– Да тіхо ти!– сціпивши зуби, ледь чутно кинув йому Сергій. Потім тикнув пальцем на школу й, ще дужче притишив голос: – Абайдьом слєва!
Але хлопці на другому поверсі почули оте «абайдьом слєва». Вони виждали ще якусь мить, аж поки дві постаті не вирізнилися на тлі стіни.… І тоді Дмитро натиснув на курок.
А через кілька хвилин ожила рація.
– Що там у вас, хлопці? – почувся хрипкий голос сержанта.
– Та поклали тут двох підарів, – спокійно відказав Дмитро. – Абайті хотіли, суки.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.