У дзеркалі ванної кімнати відбивається понівечене обличчя Святослава. Від лоба через ліве око й аж до вуха тягнеться глибокий шрам. Лікарі казали, що з часом він трохи розсмокчеться, а потім те, що залишиться, приберуть лазером. Але поки що доведеться жити з таким обличчям. А от ока вже не буде. Та й скляне навряд чи вставлять, бо там суцільне місиво.
Святослав закінчує голитися лівою рукою. Можна було, певно, відростити бороду, він і носив її пару місяців, але звикнути не міг. Так само, як довго не міг призвичаїтися жити без правої руки. Але тут безвихідь, а поголитися все ж таки можна й одною лівою. Він змиває із вилиць залишки піни, споліскує під краном станок, ставить його у стаканчик, потім притискає до грудей тюбик «Aroma», відкручує кришечку і вичавлює на долоню краплю гелю. Освіживши обличчя, йде у кімнату, бере зі столу протез і заходжується кріпити його до кукси. Зробити це без сторонньої допомоги не просто, проте Святослав звикнувся уже й з цим. Потім піднімає праву руку догори та робить кілька стискань штучними пальцями. Це в нього теж виходить. Далі одягає військовий камуфляжний стрій і акуратно захоплює протезом фотокартку, яка стоїть на столі, зіперта на стос книжок. Довгу хвилину дивиться на світлину: на себе й дівчину, яка ніжно горнеться до його грудей. Її тоненькі пальці з манікюром тримають снайперську гвинтівку. Обом їм личить брунатно-жовтава військова форма, обоє щасливі й усміхнені.
Фотокартка вислизає зі штучних пальців і падає на підлогу. Святослав піднімає її лівою рукою, ховає в нарукавній кишеньці військової сорочки. Сьогодні день народження Марічки. Він зараз піде в кав’ярню, замовить їй «Шардоне» і винограду, а собі щось поїсти та чарку горілки. Вони завжди удвох у тій кав’ярні відмічали дні народження − і її, і його.
Доріжка в осінньому парку геть притрушена опалим листям. Він відчуває під ногами його приємне шелевіння, навмисне підгрібає берцями і тоді в повітрі розливається вогкий, гіркуватий запах, який нагадує йому ту щасливу мирну осінь… День сьогодні не по сезону теплий, людей багато і кожного разу, коли хтось іде назустріч, Святослав відчуває на собі його швидкий, скрадливий і трохи знічений погляд, так ніби то перехожого вина – великий шрам на його обличчі. Але що поробиш, чорні окуляри не можуть повністю приховати рану від осколка − нехай звикають до мене такого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лавочка стоїть під старою липою, він обережно змітає долонею жовтаве листя й сідає.
Якраз тут він і сидів, саме на цьому місці, коли вона підійшла.
− Треба щоб ви взялися тренувати мене перед змаганнями. Дживу два тижні у відрядженні, а до інших я не хочу.
− Це він так сказав?
− Ні. Я сама так хочу.
− А якщо я не захочу?
Здивуванню дівчини не було меж. Не допускала навіть думки, що їй можуть відмовити. Та він, врешті-решт, і не відмовив.
Ретельно вдосконалював прийоми самозахисту, боячись ненароком зробити їй боляче і сором’язливо вибачався, коли доводилося захоплювати в долоні її тугі груденята. А потім довго бродили разом алеями цього парку. Інколи навіть не розмовляючи, просто держалися за руки і мовчки обходили його причаєні, таємничі закутки. Цілувалися там, ховаючись від людей. Знали тут кожен кущ, кожне дерево, бачили де облаштував собі дупло дятел, де жили дві білки: самочка менша, руденька, а він − з темнішим загривком. Купували на базарі горіхи і годували їх із долоні…
Тоді ще не було війни.
Святослав зводиться, струшує з плеча опалий листок і завертає у провулок, до того будинку, де над підвальним приміщенням висить великий рекламний щит: «БОЙОВЕ САМБО І ДЖИУ-ДЖИТСУ». Сходинками спускається до підвалу, відчиняє двері.
Тут нічого не змінилося, все до дрібниць рідне й знайоме: гамір дітвори, чіткі вигуки тренерів, глухі звуки від падіння тіл на мати, запах людського поту… Ліворуч полиці з кубками, дипломами та нагородами, далі великі світлини хлопців і дівчат, переможців європейських та світових змагань. Серед них і його фото із золотою медаллю на грудях. А поруч Марічки зі срібною. Кімоно їй личить не згірше аніж плямиста військова сорочка. Серед цих фотографій − троє портретів перев’язані навскіс чорною стрічкою. Святослав знав їх усіх, вони були молодшими за нього.
Не порушуючи розміреного ритму занять, тихо йде у дальній куток залу, де старий тренер показує учням удар ліктем у підборіддя з розворотом тіла. Маленький сухенький дідок, майстер спорту міжнародного класу, володар чорного поясу, улюбленець дітвори, яка каже на нього Джиу, або простіше − Джив. Видно хтось із учнів підказав, що до нього йдуть, бо той повертає голову і від здивування й радості брови його вмить злітають догори.
− Спайда! Павучище!
Він поправляє кімоно і йде назустріч Святославу. Потім гукає дітям і тренерам:
− Подивіться хто прийшов! Це Святослав Павученко. «Спайда». Він із фронту до нас.
− З госпіталю, − усміхається Святослав.
Тренування переривається, усі з цікавістю дивляться на легендарного Спайду.
Святослав і Джив обнімаються. Дружня усмішка не зникає з вуст тренера. Він відступає на крок, зазирає в обличчя Святослава і тоді радісні іскорки в очах згасають.
− Осколок? – киває на глибокий шрам.
− І ось, − усміхається Святослав піднявши протез правої руки. – Але живий.
− От карлик, сука… натворив, − боляче зітхає Джив. − Бачив там… − киває на дошку з портретами.
− Бачив. І Толя. Я про Сєрого й Малого знав, під Харковом вони. А Толя?
− Це три дні тому мені сестра його подзвонила. Схоронили в селі. Я їздив. Кажуть, десь під Ізюмом, прямо в машину снаряд. Хоронили в закритій домовині.
Вони підходять до стенду зі світлинами. Святослав затримує погляд на Марічці − весела, усміхнена, щаслива. Потім дістає з кишені фотографію, подає Дживу.
− Її вчора.
Джив якусь мить розгублено дивиться на фото, потім переводить здивований погляд на Святослава.
− Та йди ти! Марічку?!
І не стримується, підборіддя цього здавалося б сталевого, мужнього старого чоловіка дрібно труситься, очі плачуть. Він не витирає сліз.
− Бахмут. Вона там… − каже Святослав і змовкає, прокашлюється. − Тіло не можна забрать.
− Може жива? В полоні…
− Ні. Вони удвох ходять. Напарниця хотіла винести тіло, але…
− О, Боже… Та чого ж моїх так багато? – крізь сльози каже Джив.
− Ти ж сам учив бути першими, − сумно всміхається Святослав.
Той незграбно витирає рукавом обличчя. Дітвора здивовано дивиться на сльози Джива.
− Ну, так не на небо ж першими, − здавлено мовить старий тренер.
Святослав бере з його рук фото.
− Підеш зі мною, пом’янемо. Тут близько, кафе «Лелека». Ми там кожного разу день народження її відмічали. Сьогодні двадцять було б.
Джив голосно зітхає, кидає на Святослава винуватий погляд.
− Спайда, рідненький, не можу. Через півтори години поїзд, а ще зібратися треба.
− Ну, нічого, не бери в голову. Колись згадаємо… Ти тільки, знаєш що, − він піднімає очі на стіну з портретами, – не вішай чорної стрічки на її фото. Хай так буде. Наче жива.
Старий киває головою.
− Добре. Не буду.
− Проведеш мене?
− Давай…
А Київ продовжує жити своїм життям. Так само їздять вулицями машини й тролейбуси, так само спішать кудись заклопотані люди, так само сидять на лавочках бабусі, бігають діти, і голуби з горобцями так само збирають під ногами крихти. Ніби й немає війни.
− Бачу ходять на заняття і пацани й дівчатка.
− Все по старому, − відказує Джив. – Просто менше дітвори стало. Добре, що школа в підвалі, бомбосховище, а то заборонили б. А ти чим займатимешся тепер? Вертайся до нас.
− Оце з цим? – Святослав піднімає правицю з протезом.
− Тобі ж не битися, учить будеш.
− Ні. Повернуся до хлопців. Там і без руки робота є. Орків треба добить. Назавжди! Може історія більше такого шансу не дасть. Та й за Марійку мушу…
У дальньому кутку затишної кав’ярні, зсунувши докупи кілька столів, гуляє велика компанія. Усі вже добряче випили, гамірно й весело. Ще кілька пар обідають в іншому кутку зали.
Святослав радіє, що столик біля вікна, за яким вони завжди сиділи з Марічкою, вільний. Замовляє чарку горілки, фужер вина, котлету по-київськи і гілочку винограду. Кладе на стіл білу троянду. Купив дорогою, Марічка найдужче їх любила, неодмінно білі.
Крізь чорні окуляри приміщення видається темнуватим, але Святослав не знімає їх, бо шрамина таки справді страшна. Дістає фото і, з легкою усмішкою, вдивляється в обличчя дівчини. З днем народження, Сонечко! Ось приніс тобі білу троянду. Я ж знаю, що ти найдужче любила усе біле. Замовив твоє улюблене Шардоне і виноград, а собі, як завжди, чарку горілки. Посидимо трохи разом. Я розкажу тобі, як заживає моя рана. Я знаю, ти б дуже тривожилася, але зараз уже все добре, ще будуть тільки проблеми з оком, треба їхати десь до Німеччини чи, може, у Штати, там спеціалісти будуть думати, що з ним робить: чи оперуватимуть, щоб вставити туди штучне, скляне, чи просто так і буде. Там немає й кістки очної. Але мені вже байдуже. Я, може, й не поїду нікуди, краще піду знову до хлопців на фронт. У мене тепер, коли тебе немає, одне бажання – побільше убити москалів. Я хочу тепер тупо вбивати їх. Я не боюся смерті, мені тепер немає для кого жить, мене тепер тут уже ніщо не тримає. Я просто хочу вбивать їх, просто вбивать і вбивать – і чим більше, тим краще.
− Ваше замовлення, − мовить молодий офіціант і виставляє на стіл тарілку з котлетою, чарку горілки, виноград і фужер вина.
− Дякую, − киває йому Святослав.
Далі ставить на стіл фото, обіперши його на серветницю, бере чарку і довго сидить так, вдивляючись в обличчя коханої, намагається спіймати в її очах оті чарівні, веселі бісики, які зводили його з розуму… Але фото не зловило їх. Мовчки випиває горілку, бере протезними пальцями ніж, наколює виделкою котлету і заходжується незграбно відрізати шматочок.
За зсунутими докупи столами уже гуляє безлад. Хтось, піднявши чарку, говорить у порожнечу тости, хтось спішить наїстися, запихає до рота бутерброди з ікрою, а той, кому ще мало, наливає сам собі й мовчки п’є. Сперечаються, сміються, ґелґочуть на всі лади, як гуси біля калюжі, якась жінка з білими кучерями колише над головою руками, ніби водоростями на повільній течії, і, заплющивши очі, співає: «Нє такая, как всє, ти нє с етой планєти…», проте її теж ніхто не чує.
Геть п’яненька іменинниця сидить за центральним столом і, підперши кулачком голову, дивиться крізь хмільну паволоку в очах на Святослава. Потім тягнеться рукою через стіл до здорового, атлетичного вигляду молодика, який закушує чергову чарку. Каже до нього, п’яно затинаючись.
− Жорік, ти відєл етаво… вон позаду тєбя… с мордой такой страшной і бєз рукі.
Жорік, пережовуючи бутерброд, повертає голову.
− Ну, і что?
− Хрєн в пальто! Мне пратівно на нєво сматрєть.
− Ну, так нє сматрі.
− Жорік, ето мой дєнь раждєнія. Он портіт всьо. Ето мой дєнь раждєнія… пусть уйдьот атсюда. Он всьо врємя смотріт сюда.
− Куда сюда?
− На мєня.
Жора перехиляє ще одну чарку, кидає до рота виноградину і йде до Святослава. Відсуває стілець, сідає проти нього. Мовчки дивиться маленькими очима, як той їсть.
Святослав не звертає уваги. Тоді Жора киває на його шрам.
− Ранєніє?
− Ні. Трактор переїхав, − відказує Святослав, не здіймаючи погляду.
Жора сміється.
− Ціню!
Потім киває на троянду.
− А шо, твоя не прийшла?
− Прийшла.
− Не переживай. Квітку можеш подарувать… он, − косить оком до хмільної компанії, − вибери яку хоч. Крім моєї, канєшно, ота он в синьому платті – то моя. Красіва, сучка, да ж?… А ото коло неї сидять дві тьолочки, то з них вибирай собі яку хоч. То давалки ще ті, вони не подивляться, що в тебе рожа така, аби гроші були.
До столика підходять ще двоє хлопців. Один з борідкою, другий геть лисий.
− Ну, что тут, Жорік? Обіжаєт? − киває лисий на Святослава.
− Да нєт. Дєвка єво нє прішла. Я вон прєдлагаю вибрать…
− А ти с войни, что лі? – питає бородатий.
− Что лі, − відказує Святослав.
− І што, нє мог отлінять? Здєлал би ксіву какую нібуть сєбє. Он Жора в інстітут паступіл. Пару штук зєльоних − і ти студєнт, і на вайну не ідьошь. − він плескає Жору по плечі. − Будєт хіміком, доктаром наук. − Усі троє сміються.
Святослав зітхає.
− Хлопці, не бикуйте. Ідіть собі веселіться. Я ж вам не заважаю.
− Да нєт, как раз і заважаєш, − нагинається до нього через стіл Жора. − Ти своєй рожей іспортіл маєй Танькє дєнь раждєнія. Рожа твоя страшная, дєвочкі от нєйо усцикаться почали, дивляться на тебе.
Дружки знову сміються, але вже не так весело. Відчувають тривогу, яка наростає в повітрі.
Святослав мовчить. Не хоче псувати цей день, хоч розуміє, що не відступлять.
− Я без понтов, чуєш, линяй отсюда, по харошому, − продовжує давити Жора. − Найді сєбє другоє кафе. Хочєш, я дєнєг дам тєбє.
− А єщьо лучше − іді аткуда прішол, − посміхається бородатий.
− Ну, што ти, Колян, відіш, надаєло парню ваєвать. Отвоєвался. Глаза нєт, рукі нєт… Твою мать, твою мать, надаєло ваєвать, правда ж, парень? – криво всміхається лисий.
Святослав кладе на тарілку до надрізаної котлети ножа.
− А сєрйозно, парєнь, зачєм тєбє ета вайна, а? Я просто хачу пагаваріть с табой, мнє інтєрєсно, − мовить бородатий, повертає стілець спинкою до столу і вмощується на ньому верхи, поклавши на бильце руки. − Вот ти бил нормальним красівим пацаном, дєвок трахал на вибор, а тєпєрь… Рукі нєт, фейс ісковєркан. Зачєм? Ето же нє наша вайна, парєнь, развє ти нє панімаєш. Просто хатят унічтожіть нас всєх украінцев. Ти же умний, ти развє нє панімаєш, что ім всєм нужна Україна бєз украінцев. Дуракі ідут на ету вайну і умірают там за ніх. Умниє астаются. Тєбє развє єсть разніца, кто страной тваєй управлять будєт − русскій, єврєй ілі єщьо какой нібуть чеченєц. Главноє жіть, а нє гніть в зємлє. Ну, развє нє прав я, а?
Жора встає із-за столу.
− Да шо ти його учиш… − підштовхує до Святослава білу троянду. Вона звалює на стіл світлину. − Давай, собірай монатки і вали отсюда.
Лисий дивиться на фото.
− Ето баба твоя? А нічєво! Губкі пухлєнькіє, сосочка, навєрноє, класная.
Святослав зводиться, сховає до кишені фото, відсуває стілець. Треба тільки встигнути вийти з-за столу, думає він. Потім знімає чорні окуляри, кладе на стіл біля троянди.
− О, Боже… да ти как… − не доказує лисий, бо в ту ж мить Святослав з розмаху загонить йому в рота виделку. Далі впівоберта коротко й різко, як учив Джиу, заціджує ліктем бородатому в щелепу. Той перевертається разом зі стільцем, зімліло осідає на підлогу.
Святослав устигає вискочити на простір і зразу ж з розвороту лупить каблуком берця Жорі по вуху. Він гикає, задкує, плутаючись у ногах, і никне, як зів’яла квітка, тикаючись носом у ніжку стільця.
Лисий намагається витягти з рота виделку, але та міцно засіла йому в піднебінні. Він хрипить, булькає кров’ю, тоді стає на коліна й повзе до своєї компанії, яка ще не встигла отямитися. Все відбулося так швидко, ніби в прискореному фільмі, та жіночка з білими кучерями все ще продовжує хилитати над головою п’яними руками: «Закружіло так, что нє вєрітся, может бить вся жізнь пєрємєнітся…»
Аж тут іменинниця раптом заходжується верещати не своїм голосом. Вона побачила Святослава без окулярів зі страшним шрамом через усе обличчя, а замість ока − темна западина, закрита зшитою докупи шкірою.
Четверо молодиків, перевертаючи стільці, біжать на виручку своїм товаришам, проте підходити близько до Святослава не наважуються. Він і справді в ту мить був страшним, як демон, що виліз із-під землі. Хлопці смикаються, імітуючи напад, сподіваються, що той кинеться до одного з них, але Святослав вижидає, просувається короткими кроками до стіни, аби захистити спину.
В цей час до кав’ярні заходить старий Джив. Застигає на хвилину, оцінюючи ситуацію.
− Ну, так не чесно, хлопці, − тихо мовить сам до себе й кількома швидкими кроками кидається на допомогу. Але запізно − один із нападників розбиває об голову Святослава пляшку і той валиться на підлогу.
А далі ніхто з тих чотирьох навіть не встигає усвідомити, чого світ раптом поплив у них перед очима, голови запаморочилися і стіни посунулися вбік якось нерівно, навскоси…
Двоє офіціантів за стойкою насилу встигали покручувати головами, слідкуючи за блискавичними ударами Джиу. За мить усі четверо мертвотно лягають біля столу. А жінки п’яної компанії так і не тямлять до кінця, що сталося: повідкривавши роти, дурнувато кліпають переляканими очима.
Джив присідає біля Святослава.
− Живий?
− Та наче, − кривиться той, намагаючись звестися.
Старий допомагає, підтримуючи його за руку.
− Під стіну треба було. Їх четверо.
− Семеро, − перемагаючи біль, усміхається Святослав.
Аж тільки тепер у п’яної іменинниці проривається якийсь дуже тоненький з хрипотою голосок, вона заходжується тупотіти ногами, як істерична дитина.
− Званіте в паліцію! Ой, званітє же, званітє в паліцію! Ну, пазванітє же кто нібудь, ну, пазваніте же в паліцію!
Проте ніхто не дзвонить, ще не можуть прийти до тями, ну, дуже, дуже швидко усе відбулося.
Джив бере під руку Святослава, косить оком на очманілих нападників, які в химерних позах розляглися на підлозі.
− Ходімо, поки лежать…
Святослав підходить до столика, кладе офіціантам гроші, забирає окуляри і білу троянду. Відштовхує ногою Жору, який намагається встати, вчепившись за стілець, потім згрібає у руку жмут серветок, вимочує ними кров на голові і несе до виходу, де стоїть сміттєва урна.
На вулиці підходять до червоного «лануса», припаркованого неподалік.
− Хочеш, підвезу? – пропонує Джив.
− Ні, дякую. Я ще он до парку зайду. Посиджу. Там лавочка, де ми познайомилися з Марічкою.
− Бачиш, я кілька хвилин викроїв, − ніби виправдовуючись мовить старий. – Думав, пом’янути таки з тобою Марічку.
− Не парся. Ми добре її пом’янули.
Джив розводить руками.
− Вибач, друже. Вибач. Поїзд у мене. Вже запізнююся. Вибач.
Вони обнімаються. Старий сідає в автомобіль і їде.
Лавочку в парку геть засипало опалим листям. Святослав прогрібає скраю собі місце, кладе поруч білу троянду. Красиво: біле на жовтому. Марічка б раділа.
Навпроти по тротуару гасає на самокатах дітвора. В кіоску продають фрукти і квіти.
Так само було й тоді. Марічка горнулася до нього, дивлячись на малечу, а потім мовила тихо:
− Хочеш народжу тобі дитинку?
− Що, прямо зараз?
− Противний. Я ж серйозно…
− Обов’язково народиш, Сонечко. Трьох. Двох хлопчиків і дівчинку.
Він обняв її й ніжно погладив долонею щоку. Вона поцілувала його руку…
Біля кіоску зупиняється молода жінка з візочком, у якому немовля. Поруч хлопчик років п’яти-шести. Святослав чує, як жінка каже малому:
− Артемчику, чекай тут, я зайду куплю апельсини.
В цей час засвічується великий рекламний щит на будинку навпроти. Сліпить Святославові очі. Яскраво спалахує, як танк, башта якого відлітає на кілька метрів. Чути тріскотню автоматних черг, крики поранених, вибухи, запах диму й паленого м’яса. Горять, як свічі, дахи хатів, лущиться, стріляє у вогненному вихорі шифер, вулицею тікає жінка з дітьми… куди вона тікає?.. хлопчик і дівчинка, дівчинка зовсім маленька, ледве встигає перебирати ніжками, хлопчик підтримує матір, вона накульгує, обличчя в крові, погляд безумний…
− Ти був на війні? – чується голос малого хлопця.
Святослав повертається до реальності. Якусь мить дивиться на хлопчика, який, не послухавшись мами, підійшов до нього.
− Був. А ти звідки знаєш?
− У мого татка теж шрам є.
− Твій татко на війні?
− Ні. Мій татко на небі. Мамка казали, що у нього там такий невидимий автомат є і він з неба убиває москалів. Мій татко герой.
− Це правда. Я знаю, − відказує Святослав.
− Мій татко герой. Він береже з неба нас із мамкою і сестричкою.
− Так, це правда. Я бачив. Він справжній герой.
− Ти бачив татка? – вкрай здивовано запитує малий.
− Так, бачив. Він береже вас із неба.
Хлопчик кидає радісний погляд до мами, але та ще не вийшла з кіоска. Потім знову до Святослава.
− Ти там був? – дивується малий.
Святослав змовкає на мить.
− Схоже, що був.
− А ти не обманюєш мене?
− Ні, не обманюю.
− А мамка казали, що з неба ніхто не вертається.
− Інколи вертаються.
Хлопчик ще раз повертає голову до мами, але тієї немає.
− Розкажи мені про татка. Може, він теж повернеться…
− Артемчику! Не приставай до дяді, − гукає мама, вийшовши з кіоска.
− Мамо, мамо! Він бачив нашого татка. Він був на небі і бачив там нашого татка!
Жінка на мить завмирає, міцно заплющивши очі, обличчя її раптом стає некрасивим, вона ховає його в долонях, присідає біля візочка й зривається на нервовий плач.
Святослав підходить до неї, бере за плечі, зводить.
− Пробачте, я не хотів.
Жінка не може стримати ридання.
− Ну, пробачте мені. Пробачте.
Вона тулиться обличчям Святославові до грудей і продовжує плакати.
Артемчик, задерши голову, розгублено дивиться на них. Він не розуміє, чому плаче його мама…