Василь Трубай. «Все просто..,»

233

“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), червень 2022

 

…треба встати зі сходом сонця, пройтися босоніж по росистій стежці, зійти крутими східцями у берег і якусь мить стояти там, дослухаючись до дзюркотіння річки; потім ступити на кладку, набрати пригорщу крижаної води й плеснути собі в обличчя, щоб перехопило подих… Далі відшукати у заростях ожини кілька темнофіолетових бубок, освіжити ними рота й піднятися східцями назад на пагорб. Повернутися обличчям до сонця, яке вже з’явилося над вершиною гори, підняти руки долонями до його променів і завмерти на кілька хвилин, промовляючи давню язичницьку молитву та ловлячи себе на думці, що ти, по суті, ніщо: малесенька частинка цього велетенського світу, і що річка, яка жебонить унизу, текла тут тисячу років до тебе і так само тектиме ще бозна скільки й опісля… Усміхнутися своїм думкам, зімкнути над головою руки, потягнутися солодко-солодко, як у дитинстві, й повернутися до хати.

Заварити у великій чашці міцного чаю і, поколочуючи ложечкою цукор, спостерігати крізь вікно за маленькою плискою, яка носить у дзьобі своїм пташенятам метеликів. Потім вийти у двір, без поспіху пройтися по обійстю, розглядаючи все довкіл; завернути до смородини, знайти в глибині куща зморщену перезрілу ягоду, запити її ковточком чаю й податися до повітки, випустити на волю курей, сипнути їм зерна. Стояти з чашкою у руці й дивитися, як вони ретельно видзьобують його, забігаючи одна поперед одної.

По цьому знову зайти в хату, помити руки, сісти у великій кімнаті до столу, покласти перед собою чистий аркуш паперу та спробувати закінчити оповідання, яке розпочав пару днів тому.

Сидітимеш, відсторонено дивлячись на голу стіну та поволі заглиблюючись у той нереальний, придуманий тобою світ, аж доки не побачиш у ньому найдрібніші деталі й рука сама не потягнеться до олівця… Будеш відшукувати в пам’яті призабуті кольори, звуки і запахи, підбирати потрібні слова, припасовувати їх одне до одного, пробувати на слух, міняти місцями… і якщо, врешті-решт, тобі таки вдасться дописати ті кілька клятих сторінок і вони вийдуть саме такими, якими ти їх задумував, тоді з легким серцем можеш іти в майстерню й довго стругати там дошки для поличок у льоху.

Надсадно гудітиме електрорубанок, руки вправно виконуватимуть роботу, а ти з сумом усвідомлюватимеш, що, мабуть, так і не встигнеш уже довести до пуття цей будинок. Проте можна тішитися й тим, що все ж таки наважився на його будівництво і що тобі пощастило хоч трохи пожити в ньому, нехай і в недобудованому, але зведеному від самого початку власними руками.

За роботою забудеш про час і станеш згадувати різні подробиці, приємні й неприємні, які траплялися колись у твоєму житті. Наприклад, про те, як нетерпляче чекала цього будинку дружина, яка, власне, так і не пожила в ньому жодного дня, або про те, як не міг діждатися вихідних, щоб вирватися сюди з міста, з того гамору й чаду – до землі, до дерев, до води; або ж про тих жінок, які могли б стати добрими господинями в цьому домі, але з різних причин так і не стали ними. Багато про що будеш думати й згадувати, аж поки не спохопишся, що сонце вже покотилося до заходу. Тоді втомлено струсиш зі штанів прилиплу тирсу, вийдеш із майстерні, умиєшся й підеш готувати вечерю.

Начистиш у каструльку картоплі, поставиш її на плиту, а сам вийдеш на город зірвати пучок кропу, цибулину та пару великих помідорів. Запримітиш сусіда, який повертається з роботи, перекинешся з ним кількома фразами про погоду та про вчорашню грозу, яка наробила багато шкоди, а на зворотному шляху підбереш у садку червонобоке яблуко і, поки дійдеш до хати, з’їси його разом з коричневими зернятками.

Чекаючи на картоплю, встигнеш помити кріп і помідори, покладеш їх на тарілку й виставиш на велику чорну тацю, розмальовану червоними квітами. Оселедця теж встигнеш почистити й порізати на маленькі шматочки, скропиш оцтом та олією, притрусиш зверху зеленню і поставиш поряд. Коли звариться картопля, викладеш її у глибоку глиняну миску й теж поставиш на тацю – вона буде смачно парувати, але ти не доторкнешся до їжі, аж поки не дістанеш із холодильника пляшку світлого пива, не відкоркуєш її та не накриєш високим тонкостінним стаканом, потім ще наллєш чарку доброї перцівки і вийдеш з усім тим добром у двір. Пройдеш по зеленому газону до великих гранітних каменюк, які врив там замість столу та стільців, поставиш на більший тацю з вечерею, а на меншому вмостишся сам і, зітхнувши, візьмеш, нарешті, чарку.

А сонце до того часу вже сховається за обрій і від річки потягне прохолодою. Ти не будеш квапитися закушувати, згадаєш батька, який любив, щоб горілка трохи попекла в грудях, потім розламаєш великого м’ясистого помідора й смачно надкусиш його. Вкинеш до рота ще шматочок оселедця й гарячу картоплину. Будеш їсти, час од часу запиваючи холодним пивом, і дивитимешся на соняхи в городі, на підрізані верби, що розрослися густими кущами біля річки, і ще далі на високу гору, геть порослу акацією та дикими грушами.

Згодом відчуєш у повітрі тонкий аромат матіол і зрозумієш, що до ночі залишилося зовсім мало часу. Швидко прибереш рештки вечері, підеш до повітки, причиниш курей і, помивши ноги, ляжеш у ліжко. Кілька сторінок Маркеса зроблять твій день заповненим до кінця; ти відкладеш книжку й ще довго лежатимеш у темряві з розплющеними очима: думатимеш про дітей, які завтра приїдуть із міста, сплануєш, що готувати їм на обід, потім поміркуєш про те, як краще розмістити в льоху майбутній урожай, згадаєш чомусь Африку, де пощастило побувати в молодості, примариться тобі рожева чапля, яка летітиме низько над морем, і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із-за тієї гори, яка поросла акацією та дикими грушами, завтра знову неодмінно зійде сонце…

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!