Василь Трубай. Лось

721

ОПОВІДАННЯ

На вечір знову підморозило і Микола вирішив піти навпростець. Сім кілометрів пішки не далека дорога, аби лише не застала в лісі негода. Щось похмуре й сіре кондубасилося в небі, але він прикинув, що навіть якщо й захурделить, то хіба під вечір, а до вечора двічі можна перебігти ці сім кілометрів. Служив колись у десантних військах, доводилося долати й не такі відстані: і в дощ, і в мороз, і в спеку. Правда, молодий тоді був.

Перестук коліс електрички вже затих, троє пасажирів пішли до автобусної зупинки, але Микола знав, що автобус приїде лише через годину, а потім повзтиме ще півтори, заїжджаючи в сусідні села, тож за цей час він уже сидітиме за столом і їстиме запечену з яблуками качку. Як-не-як, а в них із Софією сьогодні свято – двадцять п’ята річниця одруження. Він і подарунків прикупив: коробку «Вечірнього Києва», рошенівського торта, красиву косметичку дружині, пляшку вишневого лікеру, який Софія любила і… дорогі духи. Дуже дорогі! Микола сумнівався чи казати їхню ціну – три з половиною тисячі. А пляшечка – трошки більша від мізинця. Але може ж він хоч раз у житті купити дружині такі дорогі парфуми!

Дістав із кишені телефон, хотів подзвонити Софії, сказати, що піде лісом, але той розрядився й потух. Микола зітхнув досадно, укинув мобілку в сумку, поправив її на плечі й ступив на стужавілу колію, яка вела до лісу. Добре знав цю дорогу, міг іти нею навіть навпомацки, та й ліс довкіл був ходжений-переходжений ще змалку. Обабіч дороги густий дубняк тягнувся на кілька кілометрів углиб, сплітаючись у високості гіллям і не пускаючи до землі сонячних променів. Літом унизу було темно й прохолодно, а зимою шаруділо над головою потривожене вітром сухе дубове листя. Якщо заглибитися далі, то траплятимуться берези, граби, осокори, в низинах кущі ліщини, верби, і згодом той дубняк перейде в густий мішаний ліс, який тягнутиметься по вибалках, горбах та переярках далеко-далеко, скільки сягатиме око. То був надійний прихисток для всякої звірини, а влітку й восени там рясно родили гриби та ягоди.

Ішлося легко, цупкий морозець піддавав бадьорості, на віддиху клубочилася пара, потріскували гіллям обледенілі дерева, десь збентежено цвінькала якась птаха, здивована такими запізнілими заморозками. Холод і справді не поступався: уже перевалило за середину квітня, а сніг ще й досі лежав у долинах та переярках і мороз ночами ніяк не хотів відпускати зиму. Такої пізньої весни не пам’ятали навіть старі люди.

Микола намагався не йти по колії, там було дуже ковзько – вдень струмки стікалися в наїжджені машинами баюри, а надвечір усе бралося льодом. Зате по узбіччях мокрий, пористий сніг трохи підмерзав і приємно хрумкотів під ногами, нагадуючи дитинство. Микола пам’ятав, як вони бігали вранці по стверділому за ніч снігу і чавили чобітьми замерзлі бурубашки.

Ліс для сільської дітвори був хоч і знайомим, але таємничим світом. Літом вони цілими днями жили в цих нетрях. Називали себе лісовиками. Будували на дубах хатини й ходили один до одного в гості, перелазячи по гілках з дерева на дерево, або ж перелітали, як Тарзан, вчепившись за підв’язану вгорі вірьовку. А ще змагалися, хто здолає найбільшу відстань, не спускаючись на землю. То була небезпечна, проте захоплива забава. Інколи так загравалися, що забували про обід і поверталися в село лише пополудні на сварливі загукування матерів. А якщо хтось брав із собою картоплю, дрібку солі й сірники, то взагалі приходили лише на ніч – обідали біля вогнища печеною бульбою та грибами. Батьки застерігали, щоб не заходили далеко, лякали їх кікіморами, які жили у темних вербових дуплах. Але це лиш піддавало азарту, і вони не раз ходили до тієї далекої улоговини, де росли вікові верби. Лякливо зазирали в їхні глибокі чорні дуплявини, сподіваючись хоч краєм ока угледіти там страхітливе чудище. Звідти тягнуло прілим духом і сирістю, але ніяких кікімор не було. І тоді вони поверталися додому з радісним відчуття дорослості. Пізніше Микола згадував, що подібний стан був у нього після першого кохання з дівчиною – ніби переступив межу в доросле життя.

Він натягнув глибше спортивну шапку й підняв на куртці комір – вітер став дошкуляти у спину, сиплячи за шию дрібну білу крупу. Погода псується, а це недобре, подумав він, наддаючи ходи. Минув долину, в якій росли дві високі тонкі берези, ніби виштовхнуті кудлатими дубами на край путівця, і став підніматися на пагорб. Бруньки на березах уже почали розкриватися і крізь пелену сніжних крупинок, ніби крізь білу вуаль, угадувався зелений туманець. А за ним відкривався дивний пейзаж: припорошена колія лісової дороги, обабіч низько зігнуте долу важке гілля дубів, удалині похмуре небо, крізь темні хмари якого раптом пробилися сонячні промені, підсвітивши цю казкову позеленену білизну сріблястим мерехтом… А довкіл – шамливе шурхотіння крупи об сухе дубове листя.

І раптом якісь незвичні, дивні звуки насторожили Миколу. Він підняв шапку, звільняючи вухо, й прислухався. Справді, ліворуч ніби щось бігло лісом. Микола зупинився. Стояв мовчки і слухав, як ті звуки наближаються, роблячись чимраз чіткішими й гучнішими. Під високими, розлогими дубами не було підліску й, ступивши кілька кроків з дороги, він угледів удалині мале теля лося чи оленя, якого гнали три вовки. То не була коза, її дитинчата менші, а це схоже на малого лося: голова з широким лобом непропорційно велика щодо тіла. Видно звірі надибали на нього зовсім недавно, бо їм би вистачило кількох хвилин щоб догнати й звалити телятко, але воно, хоч як дивно, ще мало достатньо сили, аби втікати від погоні.

Микола бачив, як двоє великих молодих хижаків стали обходити його з боків, а менша, мабуть, стара вовчиця, вже готова була кинутися ззаду на спину. Шерсть на грудях і животах вовків заледеніла, і це не дозволяло їм бігти спритніше, тож лосеняті на якийсь час вдавалося відтягнути трагічний кінець цієї погоні.

Інстинкт самозбереження мав би підказати Миколі ховатися від вовків десь на дереві, але людське співчуття перемогло той давній, закладений природою інстинкт, і він з криком кинувся назустріч.

Угледівши людину, вовки на мить зупинилися, із їхніх розпахтілих пащек клубочилася гаряча пара. Микола сподівався, що лосеня, шукаючи порятунку, кинеться до нього, але воно теж злякалося, й, вибивши з-під копит присніжене листя, гайнуло назад.

Микола дико загарчав, скинувши догори руки, і тупнув ногою, але хижаки на те лиш оскалилися, потім ступили вбік кілька остережливих кроків і рвонули навздогін лосеняті.

Микола повісив на сучок дуба свою сумку з подарунками й кинувся на виручку.

Не знав, що змусило його втратити здоровий глузд. Навіть не подумав тоді, що не зможе голіруч зупинити вовків. Лосеня все одно загине, воно було занадто малим, щоб утекти чи дати відсіч. Але тоді про це не думалось: біг у вибалок, звідки чулося гарчання вовків, які, видно, звалили уже лосеня. Вітер посилився і з неба замість дрібної крупи скісними смугами став падати лапатий сніг.

Спустившись у низину, Микола чимдуж кинувся на тонке мекання лосеняти, якого вже шматували живцем. Підхопивши на ходу чималого дрючка, він із диким криком побіг на вовків. Ті неохоче відступили й зупинилися, облизуючи закривавлені морди.

Микола притис до плеча палицю і двічі «бабахнув», імітуючи постріл рушниці, та звірі не зреагували на цю його дитячу витівку. Тоді він став розмахувати палицею й поволі підходити до лосеняти, яке лежало в стоптаному, почервонілому снігу й важко дихало. Від розпашілого тіла здіймався легкий туман. Верхня губа була розірвана. Дві рани на животі кровили. Микола озирнувся на вовків. Знову загарчав по звіриному, скинувши догори руки, але марно – вони помалу ходили довкіл, похиливши голови, й не зводили очей з лосеняти. А воно благально дивилися на Миколу, ніби просило допомоги. А, може, не допомоги, може, воно просило не продовжувати цю агонію, а дати хижакам закінчити свою справу.

Він присів і хотів було торкнутися зраненого тіла, та лосеня враз скочило на ноги й кинулося тікати. Та відразу ж і впало, потрапивши передньою ногою між дубове коріння. Микола подумав, що хруснула суха гілка. Але передня нога лосеняти неприродно заломилася вище копита і воно впало мордою у торішнє листя. Заплакало, видавивши з грудей хрипке, жалісне мекання. Микола зиркнув на вовків, які спостерігали віддалік. Потім знову нагнувся до лосеняти. Тепер воно лежало знесилене, з переламаною ногою  і не чинило ніякого спротиву. Він не знав, що з ним робити. Десь же повинна бути його мати? Пождав трохи, обдивляючись довкіл та дослухаючись, але лосиця ніяких звуків не подавала. Може, загризли такі ж як ці, а, може, двоногі застрелили… Він присів, обережно підсунув під живіт лосеняті руки, натужився й підняв його. Попри худизну, лосеня було важке. Смикнулося кілька разів, пориваючись вирватися, але він тримав міцно й звіря стихло. Поклав на плече.  Відчув крізь куртку, як лячно калатає його серце. Так само тривожно стугоніло в грудях і Миколине.

Вовки не відійшли ні на крок, уважно стежили за ними.

– Не боїтеся, суки, – мовив крізь зуби і знову дико загарчав, тупаючи ногами, хоч бачив, що ці звуки ніяк не порушать задум голодних звірів.

Десь іздалеку долетіло моторошне виття. Мабуть, за пагорбом зграя таки завалила лосицю, а ці троє кинулися наздоганяти її дитинча. Чому б їм не повернутися до своїх, може, то якраз їх і гукає вожак. Але ні – ці троє вже відчули смак теплої крові й повертатися не думали.

Микола роззирнувся, відшукуючи свої приметені сліди. Розумів, що треба повертатися швидко, бо коли зовсім замете, то не дивно буде й заблудитися.

Хурделиця збивала всі орієнтири. Важко ступав лісом, несучи поранене телятко. Вряди-годи озирався на вовків, які йшли за ним: молоді з боків, стара позаду. Невже будуть нападати? Микола чомусь був певний, що вовки не кинуться на нього. А якщо й кинуться – то він переможе. Не може бути, щоб вони здолали його.

Заметіль посилювалася, скісний вітер сік колючими сніжинами прямо в обличчя, вії і ніздрі залипалися від морозу, але він уперто йшов, схиливши голову та ткнувшись підборіддям в шерсть лосеняти. Від нього тхнуло духом дикого звіра. Спереду куртка просякла кров’ю, яка сочилася з рани теляти. Воно вже не смикалося, не плакало, лиш іноді тремтіло дрібно й постогнувало.

Вибравшись із вибалки, відчув, як стала мерзнути спітніла спина, як наливався втомою поперек, а дихання стало важким і частим, ніби в повітрі бракло кисню… Він зупинився. Поклав лосеня перед собою на сніг і озирнувся. Вовки теж посідали, не зводячи з нього голодних очей. Згадав про мобільний телефон, який залишився в сумці. Це б подзвонив Петрові, щоб виїхав своїм тракторцем. Або хоч би із саньми вийшов назустріч. А потім згадав, що телефон розрядився. Ніколи не забував заряджати в дорогу, а тут…

Микола розгледівся довкіл. Ліворуч на пагорбку росла одинока сосна. Її лапате гілля опускалося аж до землі, і подумалося, що під ним можна було б переночувати. Але потім майнула інша думка…

Зняв із штанів ремінь і скрутив ним задні ноги лосеняти – щоб не кинулося здуру тікати. Поглянув на вовків, які обсіли поодаль і чекали. Вовчиця вигризала з подушечок передньої лапи скрижанілий сніг.

– Ждете? Не вийде сьогодні бенкету, розходьтеся…

Підтягнув лосеня ближче до сосни, сам виліз на велику нижню гілку й заходився скакати на ній, намагаючись відломити. Вона потроху стала давати тріщину, відчахуючись від стовбура, і за деякий час у нього був міцний природній волок. Умостив на ньому лосеня й попробував тягти. Це було значно легше, ніж нести його на плечі. Але так здалося лише спочатку, лише перші десятки метрів. Просто раніше терпли руки й поперек, а тепер німіли ноги.

Сліди геть замело, йшов інтуїтивно на південь, туди, де мала бути дорога. Сіре небо сипало й сипало снігом, Микола дедалі частіше перепинався через засніжене листя і чимраз менше залишалося сили. Вовкам теж важко було пробиратися по свіжому снігу, але вони не переставали йти слідом, і Микола жартома подумав, що то, може, й добре – все ж гуртом веселіше. Коли геть вибився із сил, закралася зрадлива думка: може кинути його… Відійти і спостерігати, як вовки роздиратимуть лосеняті живота і як воно кричатиме. Він же любить дивитися такі кадри по телевізору, коли показують полювання левиного прайду. То найцікавіші моменти, коли левиця кидається ззаду на лань, валить її і перекушує хребці на шиї.

Почув, як зітхнуло на сосновому волоку лосеня.

– Не бійся, – сказав, не повертаючи голови. – Не віддам. Вони самі нас бояться.

Стара вовчиця забігла наперед, струсила з шерсті сніг і облизала пащеку. Пильно дивилася на Миколу, наче гіпнотизувала його. Мабуть думала: «Ніде не дінешся, зморишся й кинеш. То не ти його вполював, то не твоя здобич».

Він окинув поглядом ліс, шукаючи де міг би сісти й безпечно перепочити, але затишного місця в дубняку не було – все відкрито, як на долоні. Постояв трохи, переводячи подих, відчував, як у скронях сердечними поштовхами гупає кров. Хіба так далеко забіг, що досі немає дороги? Чи не туди йду?

У лісі поночіло, завірюха не вщухала, сніг чіплявся за дрібний сушняк, що валявся під ногами, засипав його переметами, і з кожним кроком іти було все важче: м’язи на ногах тужавіли, жи́ли наливалися судомною втомою, а рукам уже несила було тягти лосеня. До того ж, воно час від часу зсувалося з гілляки, доводилося зупинятися й перетягувати вище.

Коли піднімався на пагорб, лосеня зовсім сповзло і Микола, потягнувши порожню гілляку, заточився і впав на коліна. Звівшись, побачив, що воно нерухомо лежить на снігу. Із розірваної губи звисала рожева бурулька. Рана на животі теж взялася кригою. Може, здохло? Але ні – дивилося на нього сумними очима й повільно дихало.

– Живе? – запитав лосеняти й уявив, як притягне його додому, як здивується дружина і як вони удвох будуть напувати його теплим молоком. Воно, певно, вже й хліб їстиме, але зразу молока дамо. І знову згадав про сумку з подарунками, яку повісив на сучок. Це якби працював телефон, то почув би місячну сонату, не інакше Софія надзвонює безперервно. Треба прислухатися, може, він ожив. Бо якщо заблуджуся – то капець мені вночі буде: ні сірників, ні телефону. Вертатися ночувати під ту лапату сосну? Він зняв шапку й застиг, прислухаючись. Дзвінка не було, але крізь вітер і шум дубового листу вчулося Миколі ніби десь праворуч важко гула, долаючи перемети, машина. Не вірилося, щоб у заметіль хтось наважився їхати лісовою дорогою, але на марення теж було не схоже, і надія погнала його на той звук. Спотикаючись, тягнув свою ношу з останніх сил і просив Бога, аби тільки ноги не звело в судомі, бо якщо впаде, то вже не встане, і тоді вовки не втратять такої нагоди.

Нарешті побачив у заметілі відблиск фар, став забирати трохи ліворуч, зрізуючи шлях та намагаючись навскіс перейняти машину. Не вистачало повітря, серцю ставало млосно в грудях, ноги залишали в снігу не сліди, а глибокі борозни, бо вже не йшов, а повз на колінах. А світло фар щораз яскравіше розтинало снігову метелицю, і натужний звук мотора чимдалі ясніше прогуркував крізь шум холодного лісу. Знав, що машина в переметах швидко не поїде, але все ж таки вона була швидшою за нього. Коли вже побачив розмиті обриси позашляховика, який важко долав крутосхил, спіткнувся і впав обличчям у кучугуру. Піднятися не було сили. Якусь мить лежав, хекаючи прямо у сніг. Потім звів голову і дивився, як чорний позашляховик вибрався на узвишшя, і його червоні габаритні вогники поволі стали розчинятися в заметілі. Микола спіймав себе на думці, що в нього не залишилося сили навіть закричати, може б, його й почули. Він згадав про вовків… і злякався – не було сили боронитися. Зараз би пошматували і теля, і його самого. Роззирнувся, але вовків не було. Певне, злякалися машини й повернули до своєї зграї.

Обтерши об плече мокре обличчя, став зводитися. Грузнув руками у пухкому снігу, напружував ноги, аби підняти своє обважніле тіло, і не міг. Холод проймав до кісток. У голові настирливо ворушилася думка: треба йти, поки хурделиця не перемела прогребену позашляховиком дорогу… але тіло просило перепочинку. Підповз до молодого дубка, притулився до нього спиною, розстібнув на куртці верхні ґудзики і всунув під пахви задубілі руки.

Дрібний сніг і далі монотонно шурхотів над головою, наганяючи солодку дрімоту. Кров приємно розходиться по затерплих, стомлених м’язах. Лосеня лежало без ознак життя. Микола зморено дивився на нього і думав, який же він дурень, що затіяв усе це – ну, на біса воно йому здалося? Оце якби вмерло, тоді з легкістю кинув би його тут, а сам би пішов додому. Або ні, пішов би шукати сумку. Там подарунки й мобільний телефон. Чи знайдеш її вночі? Хіба коли сніг зійде. Подарунків шкода. Та й телефон хороший. Дзвінок такий… місячна соната… А дома качка з яблуками…

– А я тобі ось лосенятко приніс.

– Воно живе?

– Певно живе, поглянь…

– Це іграшка.

– Та яка іграшка, поможи піднять.

– Воно мертве, заклякло.

– Нічого, у хаті відійде. От тільки очі… Очі чогось…

Микола насилу розтулив повіки, які злиплися від морозу. Злякався, що заснув. Куртку геть перемело снігом. Він стряхнув його й поглянув на лосеня, яке перетворилося в кучугуру. Потім розгледівся довкіл – вовків таки не було.

Притримуючись за стовбур молодого дубка, звівся й став відгортати з лосеняти замет. Воно дихало.

Микола зітхнув.

– Ну, що, ходімо?

Знайшов на гілці знайомий сучок, вхопився за нього і поволік лосеня на дорогу.

Додому добрався запівніч. Дружина не лягала спати, передумала вже все, попередзвонювала всім друзям, хоч і не вірила, що він піде до когось ночувати, залишивши її саму за святково накритим столом. Коли постукав ногою у двері, вибігла в сіни, відчинила й остовпіла: стояв увесь засніжений і намагався всміхнутися.

– Що, Колю? – мовила злякано.

– Поможи занести… он, – відступив крок, щоб видно було лосеня.

– Що то? – здивувалася Софія.

– Лосеня, – втомлено видихнув Микола. – Давай занесемо, потім розкажу.

Софія зігнулася до лосеняти.

– О, Боже, то воно живе?

– Та живе ж…

Лосеня поклали посеред кімнати. Софія спантеличено дивилася, як воно раптом заворушилося, засмикалося, намагаючись піднятися.

– Де ти його взяв?

– Відбив у вовків, – усміхнувся Микола. – Постав чаю…

Софія тільки тепер стала приходити до тями, кинулася знімати з чоловіка куртку, спортивну шапку, потім схилилася до черевиків.

– Та ти замерз весь, Боже…

– Накрий його чимось, – кивнув на лосеня, яке дрібно трусилося. Засніжена шерсть потроху відтавала і по підлозі розходилася калюжа.

– Покривало з дивана зніми, – підказав, бо жінка розгублено зиркала, шукаючи чим накрити лосеня.

Софія зняла покривало, накрила лосеня, потім сіла біля чоловіка на стільці.

– То що трапилося, Колю? Телефон не відгукується…

Микола втомлено зітхнув.

– Чаю постав… Зараз усе розкажу.

 

Вони сиділи за столом, пили чай і Микола, гріючи руки об гарячу чашку, розповідав свою пригоду. Софія мовчки слухала, ніжно дивлячись на геть змореного чоловіка. Не дивувалася: прожила з ним більше двох десятків років і знала, що він на таке здатен.

– І що тепер з ним робити будемо? – запитала, коли Микола закінчив.

– Нехай живе в нас. Зараз треба буде до ноги примотать якісь палички, щоб кістка зросталася, бач, он передня нога зламана. І рани перекисом обробимо, а завтра поїду в лікарню, проконсультуюся і куплю ліки.

– А ноги ото задні нащо йому зв’язав?

– А… то я … щоб не втік… – усміхнувся Микола, – Треба розв’язати.

– То воно в хаті буде?

– Нехай поки в хаті. Відігріється трохи, а тоді в повітці місце йому зроблю.

– Та ти ж їсти хочеш, – схаменулася раптом Софія і побігла до плити. Принесла ще теплу качку, начинену яблуками, налила чоловікові чарку калганівки. Дивилася, як він їсть і лише тепер до неї стало доходити, яка трагедія могла б трапитися в лісі. Поклала долоню на його руку.

– Божечку ж мій, Колю, ти ж міг… Вони ж могли тебе загризти.

Микола погладив її руку й усміхнувся.

– Нехай би спробували… Завтра поїду в район. Може, ветлікаря треба буде привезти.

 

Але завтра лікар сам прийшов до Миколи. Той зліг із високою температурою.

Сільський фельдшер Петро Семенович недавно пішов на пенсію, але хто захоче працювати замість нього в цьому загубленому в лісі селі. Тож продовжував ходити на виклики, як і раніше.

Микола марив, кричав на вовків, безсило крутив спітнілою головою і бурмотів щось нерозбірливе. Лікар зробив укол, приписав пігулки три рази на день, а заодно присів і біля лосеняти, яке лежало біля теплої батареї.

– Диви яке… середина квітня, – мовив, оглядаючи рани.

– Що, мале? – запитала Софія.

– Та вони у травні тільки теляться, а це… Мабуть, рано погуляла. А тут ще й весна така…

Софія стенула плечима.

– Хіба ж вона знала, що сніг у квітні лежатиме.

– Та таке ж.

Лікар обрізав шерсть довкіл ран, обробив перекисом. Лосеня не противилося, видно, зрозуміло, що тут йому шкоди не завдадуть. Поруч стояла глибока миска з молоком та розмоченими в ньому шматками хліба.

– Не їсть?

– Слабке ще.

– Ти йому води налий.

– Молока давала. Рукавицю резинову на банку натягнула, дірку проколола… Воно, видно, ще мамку ссе, бо до пальця того як припало, то півлітра як не було.

– Та певно.

Коли мацав зламану ногу, на якій була примотана скотчем «шина» з трьох гілочок сливи, лосеня смикнулося від болю й протяжно мекнуло.

– Заживе, – сказав Петро Семенович, розгинаючи спину. – М’ясо буде.

Софія притулила до губів палець і озирнулася в кімнату, де лежав хворий чоловік.

– Не кажіть так, – мовила, втишивши голос.

Лікар посміхнувся.

– А нащо ж він його притіг?

– Від вовків рятував, – відказала Софія і теж ніяково всміхнулася.

Лосеня одужувало швидше, ніж Микола. Рана на губі затягнулася, розірвана шкіра на животі взялася струпом. За кілька днів почало вставати на три ноги, їло хліб і пило молоко. Так ніби не дике лосеня, а свійське теля, яке просто поранило ногу.

А от Миколі з кожним днем ставало гірше й гірше і, врешті, швидка забрала в район із запаленням легень. Але й там Микола пролежав усього два дні – з підозрою на пневмонію перевезли в обласну лікарню.

Софія попросила сусідку, щоб приглядала за хатою та лосеням, порала курей, козу і котів, а сама подалася до міста. Днювала й ночувала в обласній, поки там боролися за життя її чоловіка.

(Закінчення буде)

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!