Оповідання
(Закінчення. Початок див. за 16.09.2021).
Більше двох тижнів пролежав Микола обснований всякими трубочками та проводами. Перші дні без свідомості, з маскою на обличчі. Софія носила з аптеки сумками ліки й дивувалася: невже скільки треба для однієї людини? Невже оце все увіллють у її чоловіка? Але мовчки знімала з кредитної карточки гроші, купувала ліки й носила в палату. Не думала тоді: коли й чим будуть віддавати ті кредити. А потім сиділа біля ліжка, дивилася на чоловіка нерухомого, поправляла на ньому поплямлене лікарняне простирадло й згадувала їхнє життя. І згадувалися чомусь ті випадки, коли вона винувата була, коли сварилася з ним… і клялася, що ніколи більше не робитиме цього, якби тільки видужав.
Вечорами ходила до маленької церкви, яка стояла у дворі лікарні, просила Господа щоб зберіг їй чоловіка. П`ятнадцять свічок згоріло перед іконою Матері Цілительки, аж поки Миколу стала полишити хвороба.
А коли прийшов до тями, то найперше запитав про лосеня. Софія аж заплакала:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Та нехай би його краще вовки розірвали …
– Не мели дурниць, – слабким голосом мовив Микола. – Приїду – зроблю в повітці просторе стійло з виходом на вулицю, обгороджу широкий вигул…
Софія не сумнівалася, що так і буде, а тому тільки усміхалася крізь сльози, радіючи, що він одужує.
Ще за кілька днів Микола став зводитися з ліжка і пробував ходити. Софія тепер на ніч їздила додому годувати худобу, а вранці, повернувшись у місто, найперше заходила до церкви, ставила свічку і дякувала Богові.
Головний лікар сказав, що не сподівався на одужання, то просто якесь диво, що все так добре обійшлося. Але казав це з такою інтонацією, яка не залишала сумніву, що він теж був причетний до того дива. І хоча Софія добре знала, кому за те дякувати, але гроші в кишеню лікарняного халата таки всунула.
Дома ще тиждень Микола не ходив на роботу. Слабкість була у всьому тілі. Він тримав пилораму та сушарню, тож сам собі був начальником і міг дозволити вихідні. Тим паче, що троє сільських дядьків, які разом із ним пиляли на дошки товсті колоди сосни та дуба, були людьми совісними, і Микола міг повністю на них покластися. Тож відлежувався дома, бавлячись лосеням. Воно геть стало домашнім: вибрикувало, гралося з котом, їло з рук.
Петро Семенович навідувався до Миколи чи не кожного вечора. Він уже десяток років після смерті дружини жив самотньо і не втрачав жодної нагоди, щоб поговорити з кимось. А коли вже знаходилась якась людина, то любив торкнути провокаційних тем, які вводили співбесідника в ступор. Характером зловредненький був. Одного разу приніс районну газету. Поклав перед Миколою.
– Читав? На весь район прославився.
Микола взяв газету. На першій сторінці красувалося на фото його лосеня. Перебіг очима коротеньку замітку під рубрикою: «Людина й природа». Кореспондент писав про те, як Микола, ризикуючи своїм життям, урятував від вовків мале лосеня. «Якби кожна людина так ставилася до природи, то на землі давно б запанували гармонія і благодать».
– Ну, як тобі? – спитав Петро Семенович, коли Микола закінчив читати.
– А хто про це розказав йому?
– Та все село тільки й балакало, коли ти в лікарні лежав. А як тобі про гармонію і благодать? – лукаво прищурив очі фельдшер.
– Що ви маєте на увазі?
– Ну, дивись: вовки вполювали собі здобич, а ти відібрав у них – цебто, ти порушив природну гармонію, не дав їм їжі, а він пише, що якби так робила кожна людина, то була б гармонія на землі і благодать.
– То що, треба було б мені віддати на розтерзання мале лосеня? – здивувався Микола.
– Виходить, що так… якщо хочеш гармонії.
– То ми ж люди..
– Тож і біда.
– Чого біда?
– Що люди ми біда. Ми усім біду робимо: і звірам, і деревам, і воді, і землі… Хіба гарно було б, якби у тебе хтось забрав їжу?
– Хе, – осміхнувся Микола. – Та це ви щось… То у нас же є співчуття, жалість, доброта якась… Людина ж цим і відрізняється від звіра.
– А вони треба?
– Не пойняв?
– Ну, доброта, жалість… вони треба?
– А що, не треба?
– Ну, ти бачив коли-небудь, щоб вовк забрав у лисиці зайця, а потім пожалів його і випустив?
– То ми ж не вовки.
– Не вовки. Тож і не живемо в гармонії з природою, як вовки. Вовк забере тільки тоді, якщо сам голодний.
– Значить, мені тепер треба з’їсти те лосеня, чи що?
– Якби ти не мав що їсти і відібрав у вовків – то було б правильно, по законах природи, а якщо не голодний – не чіпай, вони самі між собою розберуться.
– Та шкода ж те лосеня було.
– А голодних вовченят не шкода?
Микола змовк, усміхнувся.
– А як же тоді ваша найгуманніша професія? Ви ж лікуєте людей. Рятуєте їх від смерті – то це теж проти природи?
– Проти, – твердо мовив Петро Степанович. – Поняття гуманний у природі не існує, це людина придумала. Вона взагалі багато всяких дурниць понапридумувала.
– Ну, а нащо ж тоді ви лікуєте? За вашою логікою – нехай дитина вмирає, якщо захворіла?
Петро Семенеович зітхнув.
– Лікую, бо я така ж, як і всі, людина. Ми взагалі не природні, штучні. Нас хтось зробив і привіз на цю планету. І ми тепер усьому шкодимо. Тут справді колись була гармонія і благодать, поки нас не було. У природі всяке слабке, непридатне до життя вмирає, або його з’їдає інший звір. Виживають найсильніші і потомство дають сильне. Слабкий повинен умерти, щоб не народжувати ще слабших. Усі живуть за такими законами, крім людини. А ми влізли туди своїм розумом і маємо тепер… Жінка народить калічку, яка умерла б за кілька днів. Так ні – ми ж гуманні, ми врятуємо її від смерті. І тепер ця дитинка разом із своєю мамою мучитиметься все життя. Дитині горе і мати коло неї страждає. А нащо? Це правильно? Це гуманно?
– Це така філософія у Гітлера була, – іронічно всміхнувся Микола. – Це він казав, що всіх калік, хворих, волоцюг треба знищити.
– Він думав не про окремого каліку, а про здоров’я нації в цілому. Тільки здорові люди дадуть здорове потомство. Просто це закони природи, а не людські. У звіра немає моралі, він живе правдиво, не придурюється. А люди придумали всяку мораль, гуманність, щоб за ними ховати усяке своє паскудство…
– Мораль, це погано? – здивувався Микола.
– Погано.
– То давай ходитимемо голі і спорожнятимемося на людях, – мовив Микола. – Звірі ж так роблять. То це, по-вашому, гарно буде?
– Для людини – негарно. Тому я й кажу, що людина штучна, не природна. У звірів немає сорому.
Микола не міг погодитися з тим, що казав Петро Семенович, але десь глибоко, в закапелку душі, відчував, що все те ніби й слушне. Згадував, як по телевізору показували невиліковно хвору калічку, що не вміла ні ходити, ні сидіти, ні говорити, тільки дивилася в стелю безтямними очима, махала викривленими ручками і мукала щось сама собі нерозбірливо. А заплакана мати просила в людей допомоги на її лікування… Може, це й неприродно, рятувати безнадійних, думав Микола, але люди інакше жити не можуть. У людей є співчуття і жалість… і мораль. І це правильно!
За кілька днів, відчувши в тілі силу, взявся майструвати стійло для лосеняти. Повиносив з повітки всякий непотріб, що збирався там роками, розчистив проходи, позмітав зі стелі та кутків павутиння. Стійло робив широким, розраховував на дорослого лося. Підлогу поклав із дуба, стіни зашив струганими сосновими дошками, а біля входу – широкі ясла та годівнички для сіна.
Коза Симфонія привела козеня. Їм окремо було відгороджено, Микола й там поновив дошки на підлозі. У повітці стало просторо й світло, терпко пахло свіжоструганою сосною.
Софія з усмішкою ходила по стійлу, погладжуючи долонею гладенькі дошки.
– Це тут і я б жила, – мовила зиркнувши на чоловіка, потім підійшла до нього й ніжно притулилася до грудей.
Їй було затишно й спокійно з ним. Микола вмів жити смачно, з азартом і це передавалося й Софії. Варто лише пригорнутися до нього.
– Ще хочу вихід пробити тут, – показав на тильну стіну повітки, яка виходила до лісу. – Щоб звідси прямо хід надвір був.
А там вигороджу великий вигін, щоб пробігтися йому було де.
– Ходімо погодую тебе, вареники з капустою зробила.
– Із шкварками?
– Ну, певно.
Вареники Софія робити вміла: парували серед столу в розмальованій глиняній мисці невеличкі, пухкі й білі, туго начинені смачною тушкованою капустою. Боки їх, приправлені румяними шкварками та смаженою цибулею, лиснилися від жиру. Микола наповнив собі чарку, хотів налити й Софії, але та відмовилася.
– Ех, а в сумці була пляшка вишневого лікеру, – зітхнув він. – І духи там твої. Висить вона зараз сиротливо серед лісу…
– Не шкодуй, – мовила Софія. – Куди мені ті духи? До курей та кози?
– Не скажи, – Микола підняв чарку, підморгнув жінці. – За лося!
Випив і наколов виделкою вареника. Разом зі шкваркою вгадав наколоти. Вкинув до рота.
Софія теж відкусила половинку, другу покрутила на виделці, розглядаючи.
– Нічого вдалися, – похвалила сама себе.
– А знаєш, які духи були? – поспитав Микола.
– А які?
– «Голос Змії».
– О, Боже! Це ти з натяком?
– Та ну, що ти, Соню, – схилив ображено голову Микола.
– Дорогі мабуть?
– Ну… – йому кортіло сказати ціну, але боявся сварки. Софія не витримає цифри у три з половиною тисячі. – Не дешеві, – сказав, посміхнувшись. – Але ж ювілей був!
– То скільки? – зиркнула хитрими очима Софія.
– Я ось, нехай потепліє, піду знайду. Ніде ж вона там не ділася, висить собі на сучечку.
До столу підійшло мале лосеня, потягнуло широкими ніздрями запах. Микола узяв вареника, простягнув і воно обережно забрало його, торкнувшись об долоню м’якенькими губами.
– Якось би назвать його треба, – сказав, погладивши лосеня по широкому лобі. – А то: лосеня, лосеня.
– А чим тобі не подобається? Гарне ім’я: Лось. Лось-Лось-Лось… – позвала Софія і лосеня підійшло до неї, підняло голову, зазираючи в очі.
– Ну, ти глянь, одгукується – здивувався Микола. – Значить буде – Лось! Лось-Лось-Лось… – простягнув руку.
Лосеня повернуло до нього голову.
Наступного дня Микола прорізав у тильній стіні повітки широкий хід з таким розрахунком, щоб тудою дорослий лось зміг пронести свої розкішні роги. Потім приладнав двері й заходився городити просторий вигін. Городив цілими колодами молодого сосняку, щоб паркан міцним був, добротним.
Тепер дітвора з усього села приходила до дядька Миколи та тітки Соні дивитися, як у просторому загоні Лосеня бавилося з козеням Меком. Софія так назвала малого цапка, бо змалку весь час мекав. Ну, Мек то й Мек, Микола не заперечував.
Він теж іноді зупинявся біля повітки і з усмішкою стежив за щасливими дітлахами, які чіплялися за колоди загорожі, підтягувалися, щоб краще бачити, і в захопленні верещали, коли цапок Мек вискакував на спину лосеняті й те гасало по загону, намагаючись його скинути.
Микола був щасливим. У них не було своїх дітей. Він радів, що врятував від вовків мале лосеня. Радів веселому гамору дітвори, що стояв у дворі.
У травні засвітило сонечко, зацвінькали синиці, вмить розпустилося листя дерев, які зачекались тепла. Весна вибухнула таким різнотрав’ям, такими квітами, такими барвами – ніби за довгу зиму сонце скучило пестити землю і тепер віддавало їй усе своє тепло й лагідність.
Невдовзі скинув торішнє листя й дубовий ліс, і враз далекі горизонти запеленалися яскравою молодою зеленню. Все раділо весні, все співало, перегукувалося, закликало, чарувало… і чекало любові.
Микола вибрав час, коли Софія поїхала до міста скуплятися й пішов у ліс шукати сумку. Важко було знайти дерево, де повісив її тоді в хурделицю. Кілька разів пройшов тими місцями, але сумки не було. Мабуть, обломився сучок, на якому висіла, а там звірі розірвали на шмаття. Може, й не чіпали б, якби не торт – видно, смачно пахнув. Микола сподівався хоч духи знайти, уважно ходив довкіл, розгрібаючи ногою листя, та де там… ні пляшки з вином, ні духів. Ліс ніби проковтнув усе людське, ніби його там і не було. Прийшовши додому, жінці нічого не сказав, хоч вона й не згадувала.
Якось зустрів біля магазину Петра Семеновича і ледь упізнав його. Казали, захворів на рак і той за пару тижнів виссав із нього життя. Худий був і білий з лиця, як крейда.
– А що лосеня твоє, живе? – запитав, намагаючись усміхнуться морхлими шоками.
– Та нічого, бігає, – відказав Микола.
Петро Семенович хмикнув.
– А я от… бач…
– Та чого? Ви ще ж не старий, минеться.
– Ага, – дрібно закивав головою. – Минеться.
І почовгав додому, ледве переставляючи кволі ноги.
Микола згадав їхню давню розмову коли Семенович казав, що слабке повинно вмерти. А тепер он… самому.
З району донька приїхала доглядати за ним. Він розсердився дуже… не хотів нікому клопоту, гнав її назад до міста. Але та залишилася. А за два дні Петро Семенович застрелився. Написав записку: «Якщо хтось скаже, що я боягуз і слабак, не захотів боротися – хай спробує повторить».
Після цієї звістки Микола довго ходив сам не свій. Чомусь здавалося, що винуватий був у смерті Семеновича… Може, й не винуватий, але причетний якось до його кончини. Ота розмова їхня колючкою сиділа в мізках: «Людина придумала мораль, щоб ховати за нею своє паскудство».
Якось навідалася до них сусідка Катерина. Софія якраз у повітці накладала в годівницю сіна. Катерина мовчки дивилася, як майже дорослий лось висмикує прямо з рук Софії суху траву, а потім похитала головою і не втерпіла:
– Чи не краще було б корову завести? Скільки з’їсть усього задарма.
Софія ніяково всміхнулася.
– Чого задарма? Микола хоче.
– А тобі воно нащо?
Софія стенула плечима.
– Микола любить.
Микола й справді подружився з твариною, ніби з добрим приятелем. Міг годинами вичісувати його скребачкою і говорити на різні теми. Лось не відповідав, але ж бувають і люди мовчазні, чи й зовсім німі. Від них не чекаєш відповіді, просто якби був хтось, до кого можна говорити. Лось любив, як вичісують йому шерсть, як гладять між молодими, покритими шкірою рогами, як обнімають за шию. А Микола кожного разу, коли обнімав, коли вдихав його запах, притулявся обличчям до його теплих, вологих, пругких губів, кожного разу згадував, як ніс його тоді на плечі, і з,являлася в душі тиха радість, відчував якусь духовну спорідненість з цією великою, дикою, могутньою твариною, яку колись врятував від вовків.
Бували дні, коли просто сидів на стільчику і дивився, як Лось пережовує жуйку. Довго дивився і тоді ніби втрачав зв’язок із цим світом: ніяких турбот, ніяких думок, ніяких звуків, ніякого часу – тільки тихе, спокійне, розмірене ремиґання Лося. Софія спочатку аж злякалася, коли не відповідав на її оклики, але потім звикла. Побачивши незворушну постать чоловіка, очі якого заніміло дивляться перед собою на Лося, всміхалася поблажливо й залишала його в спокої.
Так минуло три роки. Лось виріс у дорослого самця. Бурувато-чорна сережка важко звисала під бородою, а на голові красувалися великі роги. Ще не такі розлогі, як у старих самців, але вже добряче розгалузилися. Ніхто в селі уже й не уявляв Лося без Миколи чи Миколу без Лося. Як вірний пес ходив за господарем скрізь: і в аптеку, і до магазину, і на роботу. Люди так звикли до цієї парочки, що звали їх Миколосем. «Миколось сьогодні приходив по хліб», або «Почім у Миколося дубова дошка?», або «Миколось учора в мене яблуню обгриз, паразіт?» – селяни сприймали це як щось звичне, буденне, воно не викликало жодних усмішок.
А от хлопці на пилорамі частенько підсміювалися. Якось хотіли придумати лосю роботу, щоб даром не їв.
– Нехай Миколось хоч колоди тягає, – запропонував якось Петро. – Гріх таку силу не використовувати.
– То хто повинен тягать? – запитав Микола. – Я чи він?
– А це вже як домовитесь, – розсміялися дядьки.
– Малий ще, нехай підросте, – віджартувався Миколось.
– Нічого собі – малий, – крутнув головою наймолодший Василь. – Три роки лосеві – це якщо на людський вік, то… скільки це людині буде?
– Це як тобі шістнадцять, – відказав вусатий Данько. – Ти у шістнадцять уже на дівчат поглядав?
– Та було, – заусміхався Василь.
– Ну, ото і в нього якраз таке.
Осінь підходила тихо, без поспіху. Поволі достигали червонобокі яблука; покривалися туманною поволокою сливи-угорки; загоралися кетяги калини. Важкі груші, ночами глухо гупали в землю, розбивалися й стікали медовим соком, а вранці оси виїдали їхню солодку м’якоть.
Непомітно плямився різними кольорами ліс: темнозелені острівці за день світлішали, підфарбовувалися брунатним кольором, жовтогаряче листя набувало криваво-вогненних відтінків, берези яснішали, світилися сонячним світлом. Око не встигало фіксувати ці зміни.
А останніми днями став опадати лист і ліс якось ураз посвітлішав, чіткішими стали звуки, лункіше чувся поміж дерев стукіт дятла.
Помітив Микола дивні переміни і в свого Лося: тривожним став, часто принюхувався, піднявши до лісу голову, чутливі ніздрі ледь тремтіли, вдихаючи свіже осіннє повітря, і вряди-годи по шкірі пробігали дрібні дрижаки. Певно, линув із безкраїх лісових хащ звабливий запах самиці.
Микола не міг відпустити його в ліс, став би там легкою мішенню для мисливця, бо зовсім не боявся людини. І хоч сезон полювання ще не відкрився, але хто там буде дотримуватися тих правил. Микола добре знав дядьків, для яких закони не писані. Простіше ж застрелити лося під час гону, він тоді геть втрачає пильність.
Тож, від гріха подалі, завів свого Лося в повітку до стійла, прив’язав там і замкнув двері. Нічого страшного, побуде трохи в повітці, доки перебродить у ньому хіть.
Зранку на пилораму прийшов сам – хлопці аж злякалися.
– Щось із Миколосем, Григоровичу? – запитав вусатий Данько, загасивши об зріз дуба недопалка. Перекурювали якраз гуртом на колодах.
– Та ні… дома оставив. Тривожний став, боюся, що в ліс утече.
– Та чого б це ? Три роки не тікав, – запитав Василь.
– Гон починається, – відказав Микола.
– Дак роги вже он які вимахали, певно, до самиці хоче, – зі знанням справи мовив Павло.
– А що, треба щоб роги виросли? – здивувався Василь.
– У тебе, Васю, теж виростуть, як будеш за молодицями без розбору бігать, – серйозно сказав вусатий Данько, і дядьки вибухнули реготом..
Увечері Микола розказав про все дружині.
– Та випусти його, – усміхнулася та. – Якби тебе оце…
– Зрівняла. Я б і двері виламав, – обняв її Микола.
– Отож. Відпусти тварину.
Микола на мить задумався.
– Ні, – заперечливо хитнув головою. – Пропаде. Нехай цього року перестоїть закритим… А там побачимо.
Другого дня зранку почув із лісу низьке, глибоке уохкання великого самця.
Потім з іншого боку відгукнулася самиця:
– Маа! Маааа! Маааа!
А тоді голосно, аж пробігли в Миколи по шкірі мурахи, відповів їм з повітки його Лось. Голосно, нестримно, заклично:
– Ваа-ах! Ваа-ах! Уааах!
Микола почув, як він гарцює по дубовій підлозі. Пішов подивитися, але не встиг відчинити двері, як Лось, обірвавши мотузку, вирвався з повітки, мало не збивши його з ніг. Забігав по загону то в один бік, то в інший, метався, не знаходячи собі місця. Микола простягнув на долоні цукерку, яку завжди носив у кишені, але Лось не зреагував на неї: фиркнув, тряснувши головою, і кинувся шукати місця, де можна було б вирватися на волю.
Миколі вдалося схопити за огризок мотузки, який звисав із нашийника.
– Ну, що ти, Лосина? Ну, заспокойся! Ну!
Потроху натягував, відходячи до дверей та сподіваючись завести його назад у стійло.
А Лось раптом звівся на задні ноги і з силою вдарив Миколу переднім копитом прямо в серце.
І воно розірвалося.
І Микола відчув, як гаряча кров поволі стала заповнювати йому груди. Обм’як, сідаючи на землю, але встиг краєм ока побачити свого Лося, який кинувся грудьми на обору, зломив соснові колоди і, високо піднявши рогату голову, погнав у ліс на заклик самиці.
Перебігши молодий сосняк, піднявся чагарниками вгору і стишився, вдихав чутливими ніздрями осінні запахи. У гущавині почувся тріск зламаного гілля. З іншого боку знову тихо замакала самиця. Лось відгукнувся їй і поволі вийшов на світлу, зриту копитами галявину.
Молода телиця стояла на узвишші й спокійно об‘їдала пагони берези. Терпкий, збудливий запах, що линув від неї, геть запаморочив Лосеві голову. Він підняв морду й голосно заревів. Самиця розвернулася до нього. І в цю мить озвався інший лось. Він підтюпцем вибіг на галявину й завмер. Побачив перед собою суперника, сковирнув копитом пожухле листя й став обчухрувати великими рогами кору на дубі. Був значно старшим і досвідченішим за Лося, а тому не поспішав вступати в бій, просто показував свою силу, сподіваючись злякати молодого суперника. Але поклик крові зрівнював їх у жазі продовження роду.
Гучний звук від удару могутніх рогів рознісся осіннім лісом. Два дужі бики зчепилися у двобої за молоду самицю.
Але Микола того вже не чув і не бачив.
“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.