“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
– Ци ти здурів на старості, Оле’? Куда я ті чоботи?.. Бігме, в тебе серця нема. Та ж то ші мої весільні!..
…Цілу войну в них переходила, чуєш ти, діду-у? Ді-дьку старий! Аби тобов чорти ліс орали, йкийс дурний. Кілько їх латати можна? Ти-и, а ші швец на ціле село. Єкби хоть ти мені їх шив!.. Не взую – и фертик! Буду боса ходити, аби всі люди виділи. Най сміютци…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гримнула Боканючка дверима, аж сволоки загули. Згушкала на курей, що під дверима скубтися позбиралися, – ті з переляку залопотіли крильми, позлітали вище вікон.
Той рейвах відлунював у дідових вухах.
– Шляк би тебе трафив, Паруню, – прошепотів під ніс. – Ці чоботи ші сто років носити можна. Та й на тебе таки добрі. Та й таки мій тато робили…
Гнув підошви, заглядав одним оком у халяви, обмацував. Нараз розмахнувся, аж радіоприймач на стіні зачепив, і пожбурив їх під піч.
– Войну вітримали, а бабу не годні!.. Дідько вас бери!
Згріб причандалля і пішов у другу кімнату.
* * *
Параня була надворі, то й не чула, як старий Боканюк мотлошив усе довкола у другій кімнаті. Щось шукав, щось пресував. Почула, як дзенькнув інструмет, коли увійшла.
– Ти у цій хаті, Оле’? Мо’…
– Йди до холєри! – урвав дід на півслові.
– Казиси тепер ти, – зашептала Параня. – В тій хаті так студено, шо довго ни наказишси.
Більше Параня не наслухала, бо прийшли внуки, а коло печі геть забулося про діда.
Діти, розчервонілі від морозу, не могли втихомиритися – хвалилися, як добре на санках з Сенчиного берега їхали. Баба допитувала, хто там ще був, а діти навперебій оповідали, як слизько і де падали. Потім усі грали в шашки, дивилися телевізор. Стали вечеряти. Баба Параня охнула, коли внучата згадали про діда. Побігла у сіни.
– Олесю, шо там робиш? Чому замкнувси? Вечеріти…
– Йди до холєри, – гримнув, як перше, дід.
Баба остовпіла. Стояла, чомусь розглядала стіну і вирішила, що побілить сіни, лиш як потепліє. «Видко, щє не змерз», – подумала і вернулася до дітей.
Дивилися «На добраніч, діти», слухали про всілякі події у світі. Відтак баба розказувала малим про себе: як була дитиною, як сама ходила з ґринджолами у Сенчин берег, як робили на спуску лід, а баба Сенька посипала піском, і приходилось заново поливати водою спуск. Меньшенький Тарасик не вірив, що баба Параня була колись малою. А Параня «дивилася» бабі Сеньці ув очі і чулася винною, що на самій стежці робили ожеледицю. Дивилася Параня на себе з минулого і також не вірила. Так помалу і повсипали.
* * *
Ніхто не чув, як зайшов дід Олесь. Він напотемки став сукати дратву. Брав клоччя в пучок, м’яв та сплітав у міцну нитку, перебирав її пальцями, як свою безсонну ніч. Баба щось почула, прокашлялась, але до Олеся голосу не подала. А він поступово розходився і вже не шанував тиші: вімкнув настільну лампу, розіклав інструмент. Баба Параня сіла, вирячилася з печі на діда і нові чоботи в його руках.
– Ти шо, Оле’, Єким’юковий заказ хочеш серед ночі робити? Вин ніби чорні просив…
– Йди до холєри! – крикнув дід так, що запала тиша, як після вибуху.
Взяв клевця і таки почав цяцькувати. Параня побачила, що то менший розмір, як на Яким’юка, та й делікатні навіть дівці. То були готові чоботи. Олесь брав дорники один за одним і вибивав візерунок на халявках. Баба лиш кліпала. Через півтори години насмілилась подати голос: – Олесику, таже діти сп’є…
– Най учутси жити, а ни спати!
Знов мовчали довго. Діти не зважали на стукіт, а баба не могла домислити: кому це таке замовлення і чому така спішність? Олесь не нічкував уже років з двадцять. Дивилася, милувалася гарною роботою, не сміючи допитувати. А дід інкрустував. Золотиста латунь вклинювалася між тиснені рачки – і ставали чоботи, як з казки.
– Ану, злазь! Злазь до холєри, шо кліпаєш?
Параня, плутаючись у довгій сорочці, бігом злізла.
– Давай ногу!
– Ади на біду…
Здогад шарпнув серце баби Парані, але дід так зловісно дивився.
– Олесику…
– Давай другу ногу! Та-ак. Та пидойми до холєри це дранті!..
– Олесику! – запекло Парані в грудях. – Ци ти здурів на старості, Оле-есику? Куда я в таких чоботах? Та таких и весільних ни в кого не було.
– Меш дома… Ади дідькам ліс орати поможеш… Я їх вже кільканаціть років… За дурними роботами… Прости!
– Оле-есику…
– Гай, до холєри, спати! Завтра заквашу шкіру, малим траба вшити…
На дорогу траба чоботів!..
– А Єким’юкови?
– До холєри! Шо й’му – женитиси, ци шо?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.