Василь Нагірняк. «Золоті струни пісенного вівтаря нації»

1223

Нещодавно вийшла в світ книга заслуженого журналіста України Василя Нагірняка «Орфей Собору Нації», друге доповнене видання. Книга розповідає про життя і піснетворчу діяльність буковинського композитора Володимира Івасюка, який подарував світові безцінні шедеври – «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори» і ще 104 пісні, 53 інструментальні твори, музику до двох спектаклів. Автор розкриває читачеві філософію української пісні. Музика Орфея – у вільній течії Дніпра-Славути, у бескидах Чорногори, бартками Черемоша й Прута гомонить. І проводжає у синь верхів гуцульських вівчарів на полонини. І скликає Довбушевих леґінів затанцювати «Аркан» в Україні без панів…

Володю намагалися примусити до співпраці з органами КДБ, заставляли прославляти партію, кремлівських вождів, писати російською, створювати музику на хвалебні оди московських поетів. А композитор Івасюк Україні не зрадив. Тоді у Кремлі московські та зрусифіковані українські кадебістські генерали винесли смертний вирок Івасюку – і в Брюховичах, під Львовом, у таємному будиночку з химерами композитора закатували. Письменник відкриває світові очі на цю жахливу, дотепер заховану за сімома замками таємницю. Ми мусимо знати українську правду, щоб бути сильнішими, щоб бути міцнішими, щоб разом з Івасюковою крицею і кременем нації здолати московського ворога, який зараз стоїть біля українських кордонів, – і будувати Самостійну, Соборну, Сонячну Україну.

 

ВІД УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ – ДО УКРАЇНСЬКОГО СОНЦЯ

З Володимиром Івасюком я особисто знайомий не був. Жалкую, дуже жалкую. І досі картаю себе за те, що не довелося почути живий голос зі сцени, міцно потиснути композиторові руку, промовити щиро і сердечно: «Спасибі, Володю, за пісню».

З «Червоною рутою» живу кожен Божий день. Водограями милуюся черемошевими, бо мешкаю у столиці Гуцульщини – Верховині, серце якої наснажує бистра гірська ріка Чорний Черемош. Розумію її плин, її музику, її пісню – вони дзвенять Івасюковими струнами, які дарує Україні кожна спрагла весна, жагуче літо і терпка осінь. Як за життя Володі. «Заповіт» Шевченка, «Водограй» Івасюка – напувайтеся, люди, нектаром музики з чистих, соборних криниць. І підіймайтеся неспинно стрімкими плаями, якими впевнено йшов Володя, у далекі гори, у Карпати – і ви побачите, якою милою, якою любою і чарівною є наша Мати-Україна. Із карпатської вершини – Говерли композитор угледів світло нового дня, світло Вільної, Самостійної України – і своїми піснями, музикою серця та душі зазивав український народ до Собору Нації.

Чи маю я право сказати власне слово про Володимира Івасюка? Так, маю, бо мені є про що розповісти – голос душі лягає на папір із глибини першоджерел української думки, із філософії монологів батька з сином, які передаю філософією власної душі. А найбільше – із витоків мелосу народної скарбниці, з якої Орфей зіткав золоті струни і живе слово пісенної ріки Нації. Моє серце обпікає вогнем стопекельне горно нелюдських мук композитора – таїну повідали люди у Брюховичах, проте страх залишився безіменним.

Чи моє слово загоїть кровоточиві рани української правди, рідних сестер композитора, стражденної Івасюкової родини? А чи обпече вогнем іще живих Володиних убивць, яких Господь тримає на білому світі дотепер? Судити тобі, читачу. І ти, дорогий читачу, маєш усвідомити, що вже давно настав час повертати Україні українську душу Орфея, його пісню, його музику, його струни, бо в них – золото і кришталь духу предків, бо в них – солодкі роси кожного новонародженого дня і терпкі сльози вимордуваної зайдами історії. Так, цвіт червоної рути вороги стинали мечем, а полум’яна квітка розпускала все нові й нові пагони – і цвіла. З первоцвіту цієї гордої карпатської рути зіткана музика буковинського співця, сяйвом незнищенної української душі освячена його пісня – жива струна композитора Володимира Івасюка.

Я знову чую голос Володі, він з Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, зовсім юні, завихрені у музику життя, вибігають на велику українську сцену –  «Червона рута» знову тріумфує. На всю Вільну Україну, на увесь світ. Її слухаю, наче вперше, – солодкий трепет на високій ноті проймає серце. Володині струни злітають без упину веселково – від української душі – до українського сонця… А я беруся за перо.

 

ЗОЛОТІ СТРУНИ ПІСЕННОЇ РІКИ НАЦІЇ

Музикою великодньою – музикою писанковою  освятив сам Господь сніжно-білу хатину на узліссі, де колись буяла зеленим руном левада Сидора Воробкевича,  а доокола духмянів медоносними яблуками райський сад. З цієї хатини – лілії-лілеї білої, у невеликому містечку Кіцмані виглянув на світ Божий своєї яснозорої пори маленький хлопчик Володько – так його ніжно кликали батьки – Михайло та Софія Івасюки. Володько одразу поринув у цей дивовижний розмай блаженства – і почав глибоко вдихати божественну музику казкового царства світу.

– Я хочу грати на скрипці, тату, у великому оркестрі. Купи мені скрипочку, татусю, – попросив своїм дзвіночком-голосочком Володько у три рочки.

– Куплю, синочку, неодмінно куплю, – промовив з радості батько,  – тільки ти, мій хлопчику, ще трохи підрости, наберися сил.

Та син не чекав, допоки підросте, доки вбереться в силу – у свої чотири рочки він шукав гармонії з музикою, піснею, мелодією, звуком. Вернувшись зі школи, Михайло Григорович промовив до дружини: «Наш Володько, Софіє, буде музикантом».

Спливли літа над зеленими левадами, гаями, садами, помежи смарагдовими берегами річки Совиці, у дивовижному царстві предковічного  лісу.  У музичному світі Буковини засяяла яскрава зірочка.  А коли батько отримав гонорар за книгу «Червоні троянди» і купив старовинний австрійський рояль, хлопець від нього не відходив. Володя сідає за рояль і музикує, розмовляє зі світом клавішами. З ласки Божої квіти-ноти розцвітають. Найперша його пісня – «Колискова» на вірші батька. У школі створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». Освячує нотами пісні «Відлітали журавлі», «Я  –  мандрівний музика», «Моя пісня», «Аве, Марія, або Елегія для Марії», «Ласкаво просимо» та інші.

Володя закінчує школу, вступає до медичного інституту, однак першого ж дня через інцидент з гіпсовим «вождем» його з інституту виключають. У сімнадцять років заводять справу. Справа Володимира Івасюка. Володя подає руку робітничому класові. На заводі «Легмаш» разом з керівником вокально-інструментального ансамблю «Карпати Валерієм Громцевим створюють ліричну пісню «Жовтий лист», яка набуває широкої популярності.

Проминув рік. 31 серпня 1967 року Володя з другої спроби стає студентом-першокурсником медінституту. Саме в цей час у нього загострюється потяг до мелосу українських пісень. Народна творчість кличе невгамовного збирача фольклору в гори, у Карпати – Верховина, Яремче, Косів… Володимир Івасюк піднявся до чола Говерли. Довго-довго розмовляв з українською долею, і вона розповіла композиторові про червону руту – карпатську диво-квітку, яка росте ген-ген у горах, на стрімких бескидах, щоранку з Володарем землі вітається  – її жагучим, полум’яним цвітом треба освятити долю народную, нещасливую, й окропити українську волю.

Карпати поріднилися з Івасюком, а жовтень 1968-го відчинив навстіж ворота до сузір’я пісенної галактики композитора. У тому сузір’ї яскраво спалахнула перша світосяйна зірочка Володі  – пісня «Мила моя», яку на досить піднесеній ноті у популярній музичній телепередачі «Камертон доброго настрою» заспівав сам автор. Вона була першою з тих, що згодом принесли славу не тільки молодому композитору, а й усій українській естрадній музиці.

Тієї золотої осені 1970-го у світ Володиних мрій, чарівних ніжних струн і патетики нових творів уривається, як бурхливий карпатський водограй, нова муза – Галина Тарасюк. Жовтий цвіт наспівував Володі та Галині тієї незабутньої   золотої   осені   їхню   пісню.  Жовтоцвіт падав закоханим до ніг, а вони блукали таємничими брукованими вулицями свого міста, своєї молодості, своєї пісні. Чомусь завжди та пісня приводила їх до напрочуд красивої, дивовижної церкви Петра і Павла, що на вулиці Сторожинецькій. У величезному церковному дворі Галя заворожено вдивлялася у великі небесні очі хлопця…

Спомини про Володю живуть у серці Галини Тарасюк і житимуть доти, доки битиметься її серце. А ще – нев’януча пам’ять дихає серцем дорогої людини у грудочці землі, яка лежить у гуцульській різьбленій ракві, дерев’яній   шкатулці,   що    її    композитор подарував дівчині на день народження. Священна грудочка землі… З могили на Личаківському цвинтарі, у Львові…

Неперевершеним є твір «Пісня буде поміж нас», який композитор завершив вже у Львові. Але слід цієї пісні, безсмертний слід і віра та надія у повернення до романтики залюблених мрій залишилися у Чернівцях  – на буковинських вулицях, на церковному подвір’ї та у завсіди відчиненому храмі Петра і Павла.

Пора виходити на дорогу, рівну українську дорогу, яка вестиме до Собору нездоланного квіту нації. Такою дорогою мають вести спраглий свободи народ мої струни, мої чари, моя пісня – напоєна з живого джерела і викресана з народного нурту предків. Гірський водоспад на радощах весело хлюпоче стоголосими розливами, горнеться до душі композитора, наче проситься:

– Володику, любий та дорогий, візьми-но нас, срібнії струни-жерела, у танець – «Гуцулку» запальну утнемо собі тут, під скелею, на всю Гуцулію. Най Черемош із Дніпром-Славутою на соборних струнах весни заграють-заспівають  – і понесуть водограєву бистрінь   кровним    братам-українцям    на   могутній Донбас, на широкі подільські лани-простори, на славне Полісся. Пора настала – най почує всяк сущий на Вкраїні її могутній, невсипущий український гомін. Пора прийшла.

13 вересня 1970 року прикарпатський поет Степан Пушик та композитор із Полтавщини Олександр Білаш ніби напророкували:

 

Дзвонить осінь в Косові,

Дзвонить осінь в Вижниці…

Треба йти до осені, щоб знайти.

І вся Україна через телеекрани полинула до тієї золотокосої вересневої осені Володиного пожнив’я. До буковинської столиці – до Чернівців, на Театральну площу. На її древній архітектурній підкові відбувалося напрочуд дивовижне дійство – Храм української пісні. Тієї вересневої пори нуртував силою української пісні лише його, Володимира Івасюка, стрімкий український ручай. Володя стояв на Театральній площі Чернівців перед вівтарем української нації. З великого буковинського серця вирвався вихор «Червоної рути», «Водограю» – і полетів лунким голосом за небокрай, на терени близькі і далекі. Таких пісень ще не чув ніхто. І такого співу ще не чули люди.

А надворі буяла весна, весна зіркового 1971-го. У повітрі вже витала нова Володина пісня, котра на цей раз мала черкаське віршове коріння. Її написав поет Василь Марсюк. Цвіт душі композитора і краса-мелодія чар-голосу Софії Ротару виряджали у вирій в ефірі Чернівецької студії телебачення у популярній на всю країну передачі «Сяйво» – «Баладу про дві скрипки».

 

ДОБРИЙ ДЕНЬ, ВЕЛИЧНИЙ ГРАДЕ ЛЬВОВЕ!

– Доброго дня, величний граде Львове, я скидаю перед тобою капелюха, – промовив Володя на пероні у сонячному серпні 1972 року, зіскочивши зі сходинки вагона поїзда «Чернівці – Львів».

– Тихіше, братику, бо на нас ззираються усі люди, що вони подумають? – спробувала втихомирити Володю сестра Галя.

Вони удвох перебираються до Львова, щоби продовжити у галицькій столиці свою науку.

– А нехай дивляться та послухають, який я щасливий, що відтепер українське місто Лева і моїм рідним містом буде. Тут мої мрії, тут моя музика, консерваторія, нові друзі… Всеосяжної музики глибінь…

Пісенні струни кличуть у вирій вірші талановитих львівських поетів – Ростислава Братуня, Богдана Стельмаха та Романа Кудлика. Із поезії  Богдана Стельмаха «Щороку і весна, і осінь» та творчої душі митців розлилася срібними струнами любові провесінь-гармонія «Лиш раз цвіте любов».

Недовго, лише шість років, тривала дружба Володимира Івасюка і поета-пісняра Богдана Стельмаха. За цей час вони встигли написати небагато – шість пісень, але яких! «Лиш раз цвіте любов», «Запроси мене у сни свої», Нестримна течія», «До танцю». І – «Колиска вітру» «А скільки ще могло бути ліричних шедеврів, якби кадебістські вовкулаки не відібрали у Володі життя.

«Два перстені» забриніли Івасюковою долею влітку 1973 року у блаженній Долині Троянд. Це неповторно казкове, дивовижне місце на Кримському півострові. Чорноморська муза принесла-навіяла із країни блакитних скель у Трояндову Долину два перстені, що їх Володя побачив у Стельмаховому вірші, і музикою власної душі вони одізвалися-забриніли.

Нарешті до Володиного серця завітала довгождана мрія. Її приніс на крилах львівської жар-птиці перший вересневий день 1974 року. Володимир Івасюк  – студент композиторського факультету Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка. Його талантові аплодувала ціла Європа і всенький світ. «Червоній руті» вклонилася Москва на першому всесоюзному конкурсі «Пісня-71». Популярна українська пісня «Водограй» перемагає в телевізійних конкурсах «Алло, ми шукаємо таланти» і титулованому всесоюзному конкурсі «Пісня-72» та на міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74».

Часу течія, нестримна течія несе композитора на своїх крилах далі, та все ж залишає давній біль у його душі. Володя почувався у вічному боргу перед матір’ю, бо мати ладна була полетіти на край світу, витерпіти найтяжчії муки та страждання, аби тільки її синочкові було тепло і затишно. Аби йому по-Божому на цьому світі жилося. Усе би віддав заради любої неньки й син, «лишень аби мати на білому світі була». Із материнської душі, з її чистоти людських взаємин, доброти, ніжності і любові народжувались духовно багаті мелодії Володимирових струн. І раптом ще одна, до болю трагічна мелодія, і пророчі драматичні слова. Уже після останнього подиху композитора пісню «Балада про мальви» осягнуть зболеними серцями, що не переставали кровоточити до скону днів своїх, ледь жевріюча матір і згорьований батько. Її візьмуть у свій розум друзі співця – і втямлять, нарешті, вороги:

 

О, мамо рідна, ти мене не жди –

Мені в наш дім ніколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла

І кров’ю розцвіла.

 

У пазурах звіра

Чому Всевишній відміряв композиторові милуватися українським світом лише 30 літ? Мабуть, про це потрібно спитати Його Самого – милостивого Господа, Володаря світу сього. Я запитую Тебе, Господи: чому Ти не проявив своєї милості до цього добродушного, із великим серцем, відкритого світові чоловіка, який так багато для цього світу зробив? Чому ж, милостивий Господи, Ти не оборонив від нелюдів знавіснілої пітьми Орфея Собору Нації? Чому Ти, Господи,  позволив побити камінням, мучити, мордувати, піддавати тортурам Прометея голосу Українського, нашого народного Співця? Повідай нам, Господи милостивий: чому?! Чому?!.. Чому?!..

Чому вісточку про екзекуцію ворона московського батькові на Буковину не приніс? Він би сам ті пекельні муки прийняв, лиш аби син його бачив, лиш аби син його жив, бо композитор на цьому стражденному світі земному ще пісню свою, українську, не доспівав.

… А йому взяли і вибрали очі. Випекли залізом. Отим розпеченим, огненним залізом, скрученим у дугу. Який душогуб вигадав те кляте, диявольське ремесло? Кат, іуда, диявол – він і вигадав пекельну екзекуцію, аби стинати людям голови, вибирати очі, позбавляти їх життя. Диявольське ремесло нелюда обпечене кров’ю, вогнем і смертю. Безневинною смертю – і нелюдською кончиною страчених людських душ. Те жорстоке знаряддя жахливої екзекуції – зігнуте дугою у спеціальному тримачі, застигле у вічності розпечене залізо – знаходиться у Брюховичах дотепер – у музеї-реквіємі модерної скульптури людських душ Михайла Дзиндри.

 

НЕВЖЕ «ЧОРНА ФЕЯ» ПОВЕРНУЛАСЯ?

Якось пролунав тривожний дзвінок зі Львова. Телефонували просвітяни. Мовили, що хочуть розповісти про неймовірно дивні речі, пов’язані з Тетяною Жуковою. Так, так, це та сама фатальна жінка його долі, в яку Володимир Івасюк був закоханий і яка вплела чорні ниті у смерть композитора. Після вбивства Володі «Чорна фея» одразу ж зникла з міста, а тепер об’явилася.

…До Майдану зоставалося три тижні. Скрипнули завіси вхідних ворітець Личаківського цвинтаря, і на головну алею, вкриту з ночі осіннім падолистом, ступила жінка. Уся в чорному, чорніше чорної землі. А волосся у незнайомої неприродно біле, аж світилося. З-під тієї штучної білизни визирала сивина. Полудень віку давно минув. Жінка важко ступала по бетонованій алеї, якою провадять домовини з покійниками до Господнього дому, до світу мертвих.

Засмученими очима у бронзовій поставі на Личакові споглядає на український світ Володимир Івасюк. Молодий, вродливий, задивлений у будучину. Як завше, біля свого роялю. І кожен, хто навідується до композитора на розмову, вслухається у вічну музику його життя – мелодію карпатських верховин, високих гірських плаїв і дзвінкоголосих срібних потоків. Відчуває силу духу і могуті Червоної рути – правічної берегині Карпат, що наснажувала творчу душу генія. І аплодує буковинському соловейку українське українство, як у золотих сімдесятих аплодувала йому вся країна і пів світу. Тоді усі пісні композиторів тьмяніли поряд з Івасюковою музикою. І зараз сучасні пісні тьмяніють, коли лунає музика Орфея Собору Нації Володимира Івасюка.

– Невже «Чорна фея», невже вона, дівчина з Володиного світу, – зашуміли вартові Личакова – довголіти-дерева, а сполохане птаство здійняло галас на весь цвинтар, на увесь вранішній Львів.

– Так, це вона, та рокова «Чорна фея», у яку Володя був закоханий до нестями, – ніби хто вимовив з пересторогою, тремтячим голосом, пекельні для Івасюкової долі слова. У руках – жовті квіти, вони горіли вогнем.

«Чорна фея» прийшла на сповідь. На покаяння. Просити прощення. Поклала квіти до Володиних ніг і спробувала вклякнути перед молодим композитором, що застиг у вічності поряд зі своїм роялем. Нізвідки вмить налетів шалений вітер і порозвівав геть усі квіти з могили. Володя на неї не глянув. Дивився на Львів, шукав очима консерваторію – мрію свого життя. А вона, мрія, таки блиснула, заяскравіла, засвітилася новими піснями, дзвінкоголосими струнами окрилених мелодій. Славою генія… і чорними трояндами долі устелилась на Личакові…

Фея не попрощалася. Не помолилася, бо й молитви не знає. Немає для неї Бога і ніколи не було. І Володі більше немає. А може, Володі у її серці ніколи й не було? Вітер не вгавав. Кружляв довкола «Чорної феї», зі свистом здіймався  угору, облітав усе кладовище, а тоді налетів, наче яструб, на жінку у чорному. Мало не збив її з ніг. Та щойно вона опинилася за воротами Личакова, умить стих. Подобрішав, повеселішав. Більше не лютував, а полегесеньки повіявся на спочинок аж ген за хмари, до свого небесного притулку.

На другий день до могили Володі підійшла сестра Галя. Вона принесла букет квітів. Великий букет червоних троянд. Галина почула мелодію. Прислухалася: співають гори, співають ліси, виструнюють високі плаї, а бистроплинний Черемош підіграє вижницькій «Смерічці» водограями. То Карпати, Володині Карпати прилинули до свого композитора. Вчувається голос Назарія, Василя Зінкевича, Софії Ротару. Невже Володя написав нову пісню? Так, Володя Івасюк написав нову українську пісню.

Ви її чуєте?..

 

А ЗЕМЛЯ УКРАЇНСЬКА ЧЕКАЄ ЖНИВ…

… А земля українська чекає жнив. Чекає земля предків на благодатне, дорідне жниво вже не одну сотню літ. Земля, зрошена селянським потом і кров’ю, огорнута голодом і колючим дротом, усіяна полином смутку і туги. А сини українські не беруться за оранку, а сваряться, чубляться. То пристануть до якого пана і чоботи йому «пуцують», а він вишкіряється – і нагаєм нашого брата, нагаєм, а то душу продадуть дияволу сини непутящі.

Жде зажурена мати-Україна жнивної пори із того журливого 1979-го, як осиротіла українська пісня Володі Івасюка, як заплакали скрипки і цимбали у високості Карпат, а небо затягнулося чорною пеленою. Володя мріяв про Україну у квітучих садах і сріблястих водограях, коли слово й пісня з сонцем у серці освячуватимуть український плин. Мрії Орфея збулися. Україна вже у своєму домі. Господь окроплює святою водицею «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі…», а земля українська, а стражденна українська земля знову стогне, нидіє, корчиться від болю і заливається гіркими сльозами. Сини українські й далі сваряться, чубляться. Вила один на одного наставляють у дріб’язкових суперечках: за кавальчик межі, за лихе сово, яке випурхнуло попусту, за незичливий погляд – то, бачте, шарпнули гонор українця. А ще коли у кишенях зашелестіло, то гадають, що Бога ймили за ноги. А сіять і орать хто буде, любі-дорогі мої брати-українці ? Сіять і орать узялися далеко не ті руки, що пахнуть хлібом. Ох, далеко не ті. Вони й за плугом не вміють ходити, і водити коня по українському полю не вміють…

…Львів. Жовтоквіт заплаканої осені устелив стежку до українського Орфея золотими барвами від самої Личаківської брами.  Пригадалось, як мати-Україна устелила своєму співцеві останню дорогу живими квітами по усьому місту. Подумки розповів композиторові про книгу, що уже давно виношував її у мислях, а тепер настав час, аби вона заговорила до читачів.

Коли згадав про той зловісний будиночок за високим парканом у Брюховичах, – зірвалася з неба гроза,  страшна  злива  із  громом нечуваним.  Як того травневого вечора, людьми усіяного, після похорону. Відчув,  як  навколо  мене б’ються  в унісон мільйони українських сердець – вони прилинули до композитора з усіх українських земель, аби знову почути його пісню.

Гроза стихла. З-за хмар виглянуло велике українське сонце. Й ніби Василь Зінкевич – тут як тут. І здалося мені, наче Василь із Володею розмовляють. Пригадали, як колись у концертному залі телестудії «Останкіно», у Москві, ще нікому невідомі буковинці розкрили карпатські чари «Червоної рути» і полонили піснею всю країну. Якби ж то, думаю, іще голосу Назарія сюди…

– Чого зажурились, хлопці? – раптом почувся голос Яремчука.  – Невже я можу підводити товариство? Пора, браття, дорогі мої українці, пора знову заспівати разом. Як колись у Карпатах, на зеленій Буковині, у Яремче, Львові, Києві, Сопоті… Час настав.

Важко було збагнути, важко було повірити, що Володя Івасюк, Назарій Яремчук та Василь Зінкевич знову разом – ні земні світи, ані небесні засвіти вірних друзів не розлучать. Вони увійшли до Українського Собору Нації, весело зазвучали скрипки великого камерного оркестру – і розлилася карпатськими струмками, бистрими ріками та повноводими морями «Червона рута»». Раптом злетів у небо сокіл – молодий, сильний птах, який своїми дужими крильми порозганяв до решти усі хмари, що надумали зі сходу українське сонце заслонити. «Червона рута» полинула у безхмарну небесну вись – і єдиним українським сонцем на всій оновленій батьківській землі розквітнула.

Вертаю зі Львова до рідної домівки, у Карпати, до Гуцульської столиці – Верховини. Дивлюся угору – і бачу того сокола, красеня-птаха синіх гір, який гордо і свобідно кружляє у небі аж ген за карпатськими верховинами, під блакитними небесами, над золотими пшеничними полями. А земля українська чекає жнив.

 

***

На вівтар Собору Української Нації Володимир Івасюк приніс пісню, напоєну з живого джерела і викресану з народного нурту предків. Вона – незнищенна, соборною правдою на світ приведена, соборною правдою на вершині Карпат освячена – червоною рутою на всю Україну засяяла. За українську пісню вороги розіп’яли композитора на хресті. Але світло Орфея осінило кожну українську хату, кожну родину, аби зерна правди і волі у кожному українському серці освятилися – на золоте, соборне жниво.

Чуєш, батьку, чуєш наш Тарасе. Україна ще не вмерла, і ніколи не вмре-не загине, допоки височіють Карпатські гори, допоки колосяться хлібом золоті  пшеничні простори, допоки живе і дихає українською правдою славного Степана Бандери гордий український дух та невмируща «Червона рута» Володимира Івасюка.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!