КЕРТИК^[1]

 

Іван Миколайович прокидався першим у під’їзді. Обережно, щоб не розбудити дружину — Галину Йосипівну, йшов на кухню і варив каву. Перекусивши канапкою і отримавши ранкову дозу кофеїну із щойно приготованого напою, брався готувати сніданок, щоб коли його Галя прокинеться, він був ще гарячим.

Цей ранок не був винятком. Сонце ледь почало з’являтися на обрії, коли Іван Миколайович уже порався на кухні. Наливши собі горнятко гарячої кави з вершками (а брав він сухі — чомусь саме їхній смак йому був до вподоби), чоловік відкрив вікно, щоби впустити в квартиру трохи свіжого літнього повітря. І остовпів.

Те, на що пішли дні і місяці його праці, його єдину розраду на пенсії, було понищено. Коли діти купили їм цю квартиру, Іван не жалкував, що вона на першому поверсі. Ба більше — він був радий, адже завжди мріяв про невеличкий кертик, за яким він буде доглядати собі та іншим людям на радість. І ось, омріяні кілька квадратних метрів прямо під його вікнами!

Спершу, як тільки зійшов сніг, він старанно вичистив ділянку. Не без допомоги сусідів, звісно. Ті, коли побачили, як новий сусід взявся за облагородження прибудинкової території, відразу кинулися йому допомагати. Або, принаймні, декларували такі наміри. Окрім Сергія із п’ятого поверху. Той завжди тримався відлюдником. Іванові він відразу не сподобався, з першої ж зустрічі. Але хто ж знав, що він на таке здатен…

Петунії, які Іван Миколайович так старанно вибирав, а потім і висаджував у власноруч перекопану землю, було подавлено, потрощено, понівечено. Всі, геть усі його зусилля нанівець! А все – цей Сергій…

Іван нічого не міг вдіяти із собою. Хоча і розумів, що це неправильно, та чоловік закипав, як та кавоварка, яку щоранку він ставив на плиту. Його руки затряслись, кулаки стиснулись, обличчя почервоніло. Не тямлячи себе, пішов у кімнату.

— Галю! Галю! Там таке…

Жінка, не розплющуючи очей, неохоче відгукнулася:

— Що трапилось?

— Кертик…

— Що з ним?

— Сергій, сусід із п’ятого поверху… Вистрибнув… Лежить у нас під вікнами… — Виплюнувши ці слова, Іван знітився. Тільки зараз він повною мірою усвідомив ситуацію. — Піду, викличу поліцію…

Човгаючи, вийшов у коридор. Скоро приїдуть поліцейські, швидка… Заберуть Сергія, витопчуть геть усі квіти… А, може, і не всі. Може, й залишиться двійко. На похорон.

ШКІЛЬНА ІСТОРІЯ

 

Петрик був нечастим гостем у класі, але його за це ніхто не сварив. Адже мертвим хлопчикам необов’язково відвідувати заняття. Помер він на уроці фізкультури, як і деякі інші дітки, про яких він чув у новинах. Вчитель фізкультури був людиною строгою, як дорослі казали, «старого гарту», тож для нього не існувало ніяких «не можу», «у мене є довідка». Петрик бігав, стрибав, грався, аж поки у нього не закололо в грудях. Він бачив налякані обличчя однокласників, вчителя. Він бачив, як приїхала швидка, але вже наче трохи збоку. А потім він опинився десь далеко-далеко.

Він літав, насолоджуючись відчуттям свободи та повноти. Його нічого не боліло. Ніколи ще Петрик не почував себе настільки добре. Але через деякий час йому це набридло і він повернувся до школи.

У початкових класах тоді вирувала епідемія заповнення «анкет» — звичайних зошитів у клітинку із переліком різних питань на кшталт «який твій улюблений колір?», «яку музику ти слухаєш?» тощо. Та насправді всі ці зошити писались тільки для отримання відповідей на одне-єдине питання: «А в кого із класу ти закоханий (закохана)?». Коли Петрик доходив до цього питання, у нього пітніли долоні та пересихало в роті. Подумки він відповідав чесно: «У Катрусю», але рука виводила інше — «Це секрет».

Катруся була гарненькою і чемною дівчинкою. Біляве волосся заплетене в косиці, кінці яких завжди закріплені якимись чудернацькими резинками. То могли бути сонечка, квіточки чи ведмедики. Катрусина мама завжди знаходила час та гроші, щоб її донечка виглядала найкраще. І їй це вдавалося — не один Петрик відповідаючи на головне питання анкети бачив перед очима Катрусине обличчя. Катруся ж хоч і не показувала це, та добре знала, що всі хлопці класу упадають саме за нею.

Але шансів у Петрика не було. Якщо є вибір, навіщо звертати увагу на далеко не найкращий варіант? Хлопчик намагався якось завоювати серце недоступної красуні: ділився з нею цукерками, дарував якісь милі дурнички, із захопленням слухав усі її історії, але Катруся просто приймала це як належне. Зрештою не один Петрик домагався її уваги.

Зараз же через зрозумілі причини Петрик втратив можливість дарувати їй цукерки, як і будь-що інше. Нові обставини розбудили в ньому досі небачені грані характеру, тож він відкинув свою традиційну сором’язливість і почав вдаватися до класичних хлопчачих прийомчиків. Катруся не розуміла, що це з нею коїться. Вона дедалі частіше почала шпортатися на рівному місці від невидимих підніжок, її постійно хтось смикав за косиці, а коли вона поверталася, не бачила нікого, тільки ледь чутний сміх зависав у повітрі.

Прийшла зима. Однокласники почали помічати, що з Катрусею відбувається щось дивне. Дівчата почали перешіптуватися між собою, що це все через її цілковиту незграбність. У першу чергу ляси точили її найближчі подруги — їм випав такий чудовий шанс вийти із Катрусиної тіні, гріх не скористатись! Через якийсь час тихий, але злий шепіт заповнив весь клас.

А Петрик не зупинявся. Він настільки захопився своєю новою грою, що не звертав уваги на зміни у Катрусиному житті. Він не бачив, що Катрусині плечі опустилися, усмішка змарніла, і з завжди акуратно зачесаних косиць почали вибиватися неслухняні пасма волосся. Втім, все це не могло сховатися від пильного погляду класної керівниці Єлизавети Петрівни.

Десятки років працюючи вчителем початкових класів, вона не могла не помітити стрімке падіння популярності головної красуні класу. Спершу вона тільки спостерігала, але потім вирішила поговорити з дівчинкою. Після уроків Єлизавета Петрівна попросила Катрусю затриматись. Коли ж залишилися наодинці, вона почала питати її, як у неї справи, що нового, як батьки, намагаючись обережно намацати болючі місця, щоб дізнатися, чим могла допомогти. Катруся насуплено тримала захист, коротко відповідаючи на питання, доки не зірвалась і не розплакалась, кинувшись вчительці в обійми. Вона довго стримувала сльози, але як тільки пролилась перша сльозинка, решту вона вже втримати не могла.

Катруся болюче переживала своє падіння. Вона плакала, плутано пояснюючи про свою нововиявлену незграбність, називала себе криворукою, дурепою, що не здатна навіть метра пройти, щоби не впасти… Єлизавета Петрівна шепотіла якісь заспокійливі слова, гладячи дівчинку по голівці. Все це не вкладалося в її голові. Вона думала, що в малої якісь проблеми вдома, а тут таке…

Петрик сидів за своєю партою і дивився на Катрусин плач. Хлопчик був здивований, він не хотів, щоб вона плакала. Хто б міг подумати, що звичайні пустощі так сильно її поранять! Петрик наблизився до неї, думаючи, як зарадити цим гірким сльозам. Він хотів торкнутися її, навіть протягнув до неї руку, аж відчув на собі вчительчин погляд.

Єлизавета Петрівна заклякла. Зібравшись із силами, вона легенько відсторонила Катрусю, поглянувши їй в очі.

— Катрусю, послухай мене. Витри свої слізки та не переживай. Таке трапляється, я часом теж буваю незграбна. Це мине. Йди-но в туалет, вмийся. Обіцяю, назавтра ця твоя смуга невдач припиниться.

Катруся продовжувала плакати, але у голосі вчительки було щось таке заспокійливе… У ньому звучала впевненість у своїх словах.

— Обіцяєте?

— Так. А зараз іди.

Коли дівчинка вийшла з класу, Єлизавета Петрівна знову подивилася на Петрика.

— Петрику, то це був ти?

Хлопець здивовано дивився на вчительку. Він зашарівся і не знав, що сказати. Трохи оговтавшись, він спитав:

— Але ж як ви мене бачите?

Вчителька задумалась. Хороше питання.

— Не знаю, мабуть, це знак, що я теж скоро опинюсь там, де зараз знаходишся ти.

— У класі?

Вчителька не змогла стримати усмішки. Потім її обличчя знову стало серйозним.

— Послухай мене. Ти повинен перестати чіпати Катрусю. Подивись на неї, невже тобі її не шкода?

— Шкода…

— Ну то припини.

— Але ж… Вона тоді ніколи не зверне на мене уваги! Ніколи мене не полюбить!

Єлизавета Петрівна мовчки дивилася на нього через свої товстенні окуляри, через які вона, мабуть, і мікробів могла побачити. Коротке сиве волосся було акуратно завитим. Навіть у свої поважні роки вона не переставала слідкувати за собою. Вчителька протягнула старі, покручені артритом руки до хлопця, але торкнувшись до його силуету, нічого не відчула. Не зважаючи на це, вона продовжила.

— Петрику… Не завжди людина, яку ти любиш, відповідає взаємністю. Може здаватись, що ти в змозі це змінити, але часто це зовсім не так. І тоді, якщо ти справді її любиш, мусиш її відпустити, мусиш дозволити їй бути щасливою без тебе.

— Але це нечесно!

— Ні, це чесно. Любов повинна зароджуватись сама, не з примусу. Пообіцяй, що даси Катрусі спокій. Домовились?

Петрик мовчки кивнув і опустив голову. З думок не йшла картина Катрусиних сліз. Він не хотів, щоб вона плакала, тим паче через нього. Хоча, з іншого боку, її ж не цікавило, чи Петрик колись плакав через неї. Вона завжди сиділа десь високо на класному Олімпі, і такому як Петрик годі було навіть мріяти про те, щоб наблизитись до неї. Може хоч тепер вона зрозуміє, як це — бути вразливим, слабким. Як це, коли діти дивляться на тебе наче на якогось неповноцінного, коли кожен, хто хоче, може легко тебе образити. Незвідане солодке відчуття розлилося по всьому нематеріальному тілу Петрика. Коли він знову підняв голову, на Єлизавету Петрівну дивився вже інший хлопчик.

— А якщо я вас не послухаюсь, що мені буде? Що ви мені можете зробити? — Петрик розвів руки. Він піднявся в повітря на півметра. Єлизавета Петрівна з острахом побачила, що разом із ним у повітря здійнялися і парти в класі.

— Петрику, що ти робиш? Негайно припини!

— А то що?

Хлопець жбурнув однією з парт в стіну навпроти вчительки. Зіткнувшись зі стіною, парта наче вибухнула, розлетівшись на друзки. На місці зіткнення осипалася штукатурка. Петрик засміявся. Тільки зараз він у повну міру почав відчувати свою справжню силу і свою справжню суть. Він жбурляв партами в стіни, по класу кружляли металеві каркаси, поламані дошки, до цього вихору домішувались забуті підручники, зошити, в повітря здійнявся смітник, почали хитатися старезні класні шафи, гачки для одягу виривались зі стіни й пускались у танок.

Єлизавета Петрівна несамовито кричала. Перед очима пролітали роки. Вона знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка жахалася нічних тіней і просила батька залишити увімкненим світло в кімнаті, дівчинкою, що боялася залишатися вдома, коли батьки йшли в магазин… Всі її нічні жахіття матеріалізувались в цю мить, у приміщенні, із яким вона настільки звиклась, що вважала своїм другим домом. Вона заплющила очі, руками затулила вуха. Шкіру сікло дрібними частинками колишніх парт, на руках і незахищеній частині обличчя з’явились невеликі ранки, проступила кров. По ногах потекло щось тепле. В серці закололо. Єлизавета Петрівна впала на підлогу і більше не рухалась.

Коли Петрик побачив, що вчителька упала, він перелякався. Уламки класних меблів посипалися на підлогу. Він підлетів до класної. Вона не дихала. Як так, чому? Він же просто хотів погратися, він нікого не хотів вбивати! Але, строго кажучи, він її і не вбивав, вона ж сама, чи не так?

Раптом відчув біль. Він уже, було, забув це відчуття, але швидко згадав, як це. Його вухо наче хтось хотів відірвати від черепа, як би це безглуздо не звучало, враховуючи його нематеріальну природу. Він здійняв очі та обімлів. Єлизавета Петрівна.

— Що тобі за це буде? Зараз побачиш, малий засранцю!

За життя вона ніколи не била дітей. У панцирі педагога вона себе відчувала доволі затишно. Але зараз прийшов час скинути цей металобрухт. Вчителька з насолодою смикала Петрика за вухо, теліпаючи хлопцем як дитячою іграшкою. Нема нічого солодшого за заборонений плід, це довела ще праматір Єва. Якимось дивом Петрик вирвався, але Єлизавета Петрівна не мала наміру його так легко відпускати і помчалась за ним.

Шум, що здійнявся у класі під час цього протистояння, був настільки гучним, що на нього збіглася вся школа. Колеги були шоковані, знайшовши посеред розтрощеного класу бездиханне тіло Єлизавети Петрівни. На похорон прийшло чимало людей — стару вчительку у місті поважали. Того навчального року у класі уроків більше не проводили, адже кімната потребувала серйозного ремонту. Ніхто не міг пояснити, що ж це було таке, по школі ширились різні версії. На всяк випадок покликали священика, клас освятили. Після цього нічого подібного не повторювалося. Про Єлизавету Петрівну залишилась хороша пам’ять. Катруся теж її згадувала. Адже вчителька свою обіцянку дотримала — Катрусю Петрик більше ніколи не чіпав.

 

[1]     Кертик (від угор. kert — сад, город) — невеликий сад, переважно засаджений квітами.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.