Василь Іванишин «здалека»

 
 
Тарас САЛИГА
 
Правду кажучи, Василя з Дрогобича я «зблизька» не знав, але за його публікаціями стежив, які час од часу з’являлись у журналі «Жовтень», а пізніше – у цьому ж журналі, але вже під назвою «Дзвін». У своїх записниках я навіть розмежував: Іванишин Дрогобицький та Іванишин із Дори (маю на увазі Володимира Іванишина). До речі, вони «два, як рідні брати» – обидва яскраві українські націоналісти.
Пізнавав я Василя Іванишина з розповідей Зенона Гузара, який кожного приїзду до Львова ніколи не забував мене відвідати на кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка. Ми вели білялітературні розмови, як це найчастіше буває із філологами. Він умів прекрасно «белетризувати» науково-творче життя на своїй рідній кафедрі.
Професор З. Гузар ніколи нікого не обкидав прикрими словами. Він не любив розмови «поза очі». До багатьох своїх колег ставився прихильно, по-батьківськи зичливо. А про кого не хотів говорити, то від незручних йому запитань відбивався: «Що я буду казати…? Ти, Тарасику, сам знаєш». Знав я чи ні, але в словах «що я буду казати…» прочитував відповідну оцінку. А якщо виникала навіть спонтанна згадка про Василя Іванишина, то коли він промовляв: «Василько файний, дуже файний…», тоді його обличчя цвіло, а душа співала. Я вже знав, що Василька люблять студенти, як він проводить семінари, як читає лекції, над чим працює, яку веде просвітницьку роботу. Це була шляхетна розповідь і неприхована горда втіха Вчителя за свого Учня. «Якщо б ми були всі такі, як Василько, то давно б мали свою державу» – не раз я чув від мудрочолого професора.
З Василем Іванишиним «зблизька» з’єднав нас Петро Скунць – точніше його поезія. При одній несподіваний зустрічі ми повели розмову про Скунцеву творчість і Скунцеву громадянську позицію. Василеві, як провідному ідеологові сучасного українського націоналізму, поезія автора із закарпатського Міжгір’я лягала бальзамом на душу, оскільки в її художній плоті пульсували ті ж самі ідеї національного патріотизму, що й у його політичній публіцистиці націоналістичного дискурсу. Розмовляючи із Василем Іванишиним на тему Петра Скунця, в мене завжди було таке відчуття, що між їх світоглядно-екзистенційними «я» жодних розмежувань не існувало. Ці два «я» духовно «ототожнював», єднав, ідентифікував герой Скунцевої поеми «На границі епох» Дмитро Вакаров. Він душу одного й другого заряджав державоствердними імперативами:
 

• є така країна Франкіана,

де зів’яле листя ожило…;

• є така країна Франкіана,

де весь вік гримлять каменярі…;

• є така країна Франкіана,

де не роблять кроку без мети…;

• є така країна Україна,

де живуть Шевченко і Франко.
 
І цієї сакрально-клятвенної, світоглядно-патріотичної віри було вже не здолати жодній силі.
Про Василя преса справедливо говорила, що він ніколи не підсолоджував своїх усних виступів і публікацій україноценричними ідеями, не прикрашав їх популярною термінологією, ніде і ні в чому не фальшував, щоб себе таким чином популяризувати.  Він не кидав на вітер жодних гасел. Його гаслом був український націоналізм, що виражав стан душі. Природньо «інфікований» ідеологією Скунцевої поезії, він мав моральне право стати до сповіді перед лицарем духу В. Вакаровим – героєм із поеми «На границі епох»:
 
Розумієш, Митре, –
я будую –
розумієш?
кращу з Україн…
Я будую
значить я бунтую
проти пустовщини і руїн.
Що для когось – те і проти когось.
Щоб світити – мусило й пекти.
Це дворушність?
Думаю двоногість.
Бунт – себе на неї наректи –
то повстати
проти пов’язань, проти плазувань.
То протест ЛЮДИНИ –
виростати
Не у бік щоденних просувань.
 
Знаю, що Василь у поезію П. Скунця ввів свого талановитого сина Петра, який за його творчістю захистив кандидатську дисертацію та опублікував дві монографії: «Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи» (1999) і «Поезія Петра Скунця (художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)» (2003). Поезія П. Скунцяі досі «не відпускає» від себе Петра Іванишина, як «не відпускала» від себе його батька. Глибинне герменевтичне та національно-екзистенціальне тлумачення творів дозволило  йому вибудувати концепцію національно-духовної ідентифікації ліричного героя.
Мій спогад, як бачиш, шановний читачу, в основному будується на взаєминах В. Іванишина з поезією П. Скунця, що, власне, нас і зблизило. Зустрічей з Василем я мав небагато. На жаль, драматичною була на захисті докторської дисертації його сина «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Ліни Костенко (діахронія української літературної герменевтики)». Але про це мова піде нижче. Отже, мені було б значно легше писати наукове дослідження про політичну, публіцистичну, літературознавчу, культурологічну, педагогічну спадщину В. Іванишина, ніж белетризувати кілька наших зустрічей. Я б тоді говорив про його збірник праць «Державність нації», зокрема про дослідження «Нація. Державність. Націоналізм», «Українська Церква і процес національного відродження», «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху». Звичайно, я б ніколи не оминув його життєстверджувальних, емоційно наснажених та науково-грунтовних публікацій про Д. Донцова, Є. Коновальця, Ст. Бандеру, Я. Стецька та інш. Список основних праць В. Іванишина, як засвідчує бібліографія (див. зб. праць «Державність нації»), начисляє більше трьох сотень позицій. Це праці різнопрофільні і за обсягом різних форматів.
Не може стертися з пам’яті Василь Іванишин на захисті докторської дисертації сина Петра, який ще студентом четвертого курсу Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка опублікував монографію «Олег Ольжич – герольд нескореного покоління» ( 1996). У таких випадках тішаться прихильні вчителі та друзі і радіють появі молодого творчо-наукового імені як своїй майбутній зміні, але не менше появляється заздрісників. Батько, не показуючи цього, теж радів. Радів, що не заслаб син на зоряну хворобу, а ще пильніше студіює філологію та філософію і, безперечно, цьому всіляко сприяв. Та дійшло до захисту докторської дисертації. І тут вдарили громи.
Відомо хто (але імені не називаю) із кола дисертованих і батькових фобів «сфабрикував» пасквільний відгук за підписом Тамари Гундорової і Джорджа Грабовича, а потім цей «Хтось» підступно умовив академіків Івана Дзюбу, Ярослава Яцківа і Михайлину Коцюбинську підписати паскудний та наклепницький у брехливій риториці «папір» і відповідно спрямувати його у ВАК, Міністерство освіти та Львівський національний університет імені Івана Франка, де відбувався захист. У Львові ще знайшлися підписанти «калібру» Ярослава Грицака, Марії Зубрицької та всіляких інших «моголів, моголів»… На бік цієї «важкої артилерії» професор І. Денисюк принципово не пристав, хоч із Михайлиною Коцюбинською в усьому і завжди науково солідаризувався, а Дзюбу буквально обожнював, вважав його лідером і духовним очільником нації.
Під час захисту, що тривав шість годин і швидше був схожий на політичний спектакль, на терор проти науки, ніж на засідання спецради, при обговоренні професор І. Денисюк попросив слова: «Такого захисту, як сьогодні, – промовляв відомий вчений, – вже давно не було, такого цікавого, такого складного і такого контраверсійного. Це пояснюється складністю і важливістю проблеми, її актуальністю і наявністю різних поглядів на цю проблему. Дехто в оцінках нашого дисертанта шокований і переляканий, що П. Іванишин у свій час виступив проти культу деяких осіб. Як смів він їх критикувати? (…) Зачитують сфабриковані суцільно негативні відгуки. Та якщо відгук суцільно негативний, отже, відгук упереджений, він несерйозний. Невже нічого позитивного не можна знайти, навіть критикуючи? Автори самі себе видають. Або ті автори, які вже заздалегідь ще до захисту критикують опонентів за їх «єлейні» виступи», яких ще не чули, себто професорів Володимира Панченка, Григорія Клочека і Тараса Салиги…»
Денисюків виступ підтримали Ярослав Дашкевич, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Сергій Квіт, Володимир Моренець, Анатолій Карась, Марія Матіос, Дмитро Штогрин і теж оформили листа до ВАКу. А окрім них, велика кількість українських учених (філологів, істориків, філософів) різних поколінь. Уже в ранзі доктора філологічних наук Петро Іванишин у монографії «Агон, або перипетії одного захисту» (Дрогобич: Просвіт, 2015) «із герменевтичною глибиною та націософською прозорістю розкрив складні питання новітнього українського літературознавства, зокрема полемічного дискурсу».
Думаю, що тут варто згадати Франкову сповідь «Історія моєї габілітації». Але не спонукаю до будь-яких аналогій… Захищаючи не себе, а своїх прихильників, Франко висловився: «Досі я вважав це діло своєю приватною справою і ніколи не говорив про нього прилюдно. Але тепер, коли цю справу, хоч, без сумніву, в доброму намірі, з’ясовано неправдиво і тим самим зроблено кривду тим мужам, що при тій габілітації поводились зі мною прихильно та лояльно, чую себе спонуканим перервати мовчанку…» (Іван Франко. Історія моєї габілітації. Зібр. тв. у 50 т. – т. 39. – Наукова думка. – К. – 1983. – с. 45).
«Агон, або перипетії одного захисту» П. Іванишин написав не для прослави себе самого. Анотація книги справедливо твердить: «Спираючись на власний досвід захисту докторської дисертації, автор досліджує такі виміри наукового буття, як світоглядні протистояння, етичні норми, коректність та аргументованість суджень, вагомість національної ідентичності, важливість неупередженої метакритики та ін. Водночас читач має змогу простежити еволюцію полемічного мислення автора, а також поглянути під новим кутом зору на різні актуальні теоретико-методологічні та історико-літературні проблеми: неоміфологізму, франкознавства, шевченкознавства, культурного імперіалізму, постмодернізму, кітчу, еристики та ін.». Крім цього, безпосереднім стимулом публікації «Агону…», – зазначає у передмові автор, – «стало розпочате у 2014 році із окупацією Криму та регіонів Донбасу криваве протистояння українського народу із путінською імперією. На жаль, до ослаблення постколоніальної України в цьому протистоянні призвели не лише ідеї новітнього москвофільства та злочинна система неоколоніальної влади В. Януковича, а й систематичне підривання культурних (духовних) основ української державності з боку прозахідних космополітичних інтелектуалів».
Навіть не батькові, а людині цілком сторонній важко було переслухати виступи опозиційних наклепницьких ораторів. М. Зубрицька привела свою гендерну спільноту наукових «сестриць» в особі О. Галети та І. Старовойт, які намагались «тримати фасон» Т. Гундорової. Та й сама Марія Олексіївна «не здавалась без бою».
Дрогобицький десант дисертаційних погромників очолив доцент Євген Пшеничний, тодішній завідувач кафедри історії та теорії літератури Дрогобицького ДПУ ім. Івана Франка. Не зміг з ним бути професор Марк Гольберг, бо він напередодні захисту, верстаючи негативні інвективи проти свого недавнього студента-відмінника, не встиг дочекатись дисертаційного шабату, взяв та й помер. Правда, Гольбергові опуси з собою прихопив пильний охоронець «неексплікатної України» Є. Пшеничний. Не знаю, чому, але вони були заверстані на кількаметрових факсових лентах. Є. Пшеничний їх урочисто читав. Проймало враження, що десь там, у кращих світах, Марк Гольберг вступив в УПА і кликав до бою: «Лента за лентою набої подавай…»
Всупереч офіційному відгуку Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України за підписом академіків М.Жулинського та М. Сулими та кільком десяткам позитивних відгуків відомих вчених, зокрема Гр. Клочека, Ол. Вертія, Лариси Мороз. В. Матвіїшина, Наталі Шумило, В. Марка, Б. Мельничука, Ганни Давидової-Білик, В. Пахаренка та багатьох інш., Є. Пшеничний петлював свою фарисейську муку, мовляв, як же так, що Жан-Жак Руссо у дисертації «через крапку з комою сусідить із Степаном Бандерою. Адже одвертий космополіт Жан-Жак Руссо, покинувши Францію, насолоджувався любовними утіхами на березі Женевського озера у Швейцарії.., а мученик за волю України Степан Бандера – антипод інших дій…» При цьому наївному, точніше, абсурдному твердженні, для реалістичного ефекту, Пшеничному слід би було пригадати слова: «…бодай тую Швейцарію кров нагла заллєла…» із галицької гумористичної пісні про паню цісареву.
Або: чи можна пояснити, що природнім чином, як це буває при розсилці рефератів, якийсь Йоханан Петровський Штерн (Іллінойс, США) зміг його одержати і встигнути до захисту надіслати пасквільний відгук, у якому цей Іллінойський Штерн, не хотячи цього, подає себе за професора-недоріку: «Як в найогидніші сталінсько-щербицькі часи, – пише він, – Іванишин демонструє совєтських часів логіку, неприпустимий рівень полеміки і примітивне мислення… пропонує для захисту примітивний ідеологічний дискурс, нічого спільного з наукою не [маючий!!!], як [науково образний!!!] дисертаційний текст, що ніяк [не задовольняють!!!] вимогам до докторської дисертації, [тим більше, тим більш!!!] високим критеріям якості Львівського [університе[та!!!]».
Чи, наприклад, таке бундючне твердження недавнього лаборанта кабінету франкознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, який ігноруючи своїм патріотичним обов’язком, але, сповідаючи комплекс власної більшевартості та нехтуючи авторитетом своєї alma-materта доброзичливим науковим опікунством проф. І. Денисюка, втік у Канаду, щоб служиво бити поклони перед грантодавцями, звідтам надсилає повчальний відгук на автореферат. Знову ж таки автореферат у Торонто потрапив невідомим (відомим!) чином. І що пише Тарас Кознарський, той що зрадив свого професора, який йому «неба прихиляв». Цитую: «(…) Автореферат є заплутаним голослів’ям, в якому п. Іванишин намагається рядом герменевтичних штампів прикрити своє поверхове і вибіркове знання української літератури і своє довільне притягнення окремих творів трьох шанованих поетів для роздмухування примітивної, вторинної і бездоказової тези. (…) Продукт п. Іванишина не витримує… порівняння. Соромно, що це ненаукове, беззмістовне творіння з’являється у 21-му столітті під егідою Львівського університету. Адже ж ця так звана дисертація не тільки не сприяє творчому вивченню української літератури, а нав’язує їй ще один комплекс неповноцінності, намагається загнати українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне гетто. Від таких підходів і методів слід відмежуватися».
Схопивши голову у руки… Василь усе це слухав, але зривавсь і виходив із зали засідань. На кафедрі української літератури палив цигарку за цигаркою… Знову заходив і знову виходив тамувати біль та образу. В перерві я підійшов до нього, щоб хоч якось розрадити. Він сидів у накуреному кабінеті завідувача якось дуже віддалено від того, що відбувається, і наче не бачив мене. Я казав якісь слова. Здається, він їх не чув. А потім глянув ув очі й якимсь наче бадьорим, дуже щирим, товариським, але мені здалось, прощальним тоном сказав: «дякую тобі!»
– Не мені, а синові, Василю, дякуй…
– І синові дякую… Я за нього не боюсь. Він витримає всі удари.
Слово за словом і ми розговорились. «Знаєш, – казав Василь, – мене так не гнітять кацапські зайди, які століттями нас нищать, руйнують, п’ють із нас кров, намагаються знівелювати нас як народ, як націю. Тут усе зрозуміло. З ними треба до останнього подиху воювати, бити їх. Найбільше болять мене наші «святочні патріоти», рідні «ботокуди», що вміють цитувати «Руська мати нас родила…», що урочисто цитують-перецитовують Франка, Шевченка, ходять до Шашкевича на Білу Гору, називають його Будителем Галичини та галицьким просвітителем». Дивись і зараз, з мого рідного вузу приїхала одна войовнича група, що виступає і проти сина Петра і водночас проти мене. Інша – принишкла, таких собі нейтральників, сидить там у Дрогобичі і чекає, що з того вийде. Це ті, що, як пахне смаленим, завжди ховаються під лопухами і, пересиджуючи там, кладуть у штани. Лиш трохи просвітліє – готові співати «Хлопці підемо, боротися будемо…» Закінчиться захист у Петра перемогою – тоді й залунає: «Вітаємо, вітаємо, Петре Васильовичу»…
На щастя, чи, на жаль, батько цих привітань від лукавих нейтральників не дочекавсь. Через неповних 2,5 місяця після захисту, не дочекавшись синового диплому, батько, Василь Іванишин, помер.
2018 р.