Василь Горбатюк. «Гіркий мед»

705

ОПОВІДАННЯ

Рік 1900.

П’ять літ минуло, як Степанида в невістках у Байдурів, та все її Бог дитиною не враджував. Що зайде в тяж, поносить трохи плід — і йде сплавня. Після першого, за сльозами, не скоро просохлими, все ж ожила надія, після другого вірилось таки, що настане й той щасливий день по місяці дев’ятім, та що вже було робити далі, коли знов те саме?

Кинулась жінка, в сум оповита, до Параски Бакальцевої. Сподівалось, що прийде колись пологи прийме та пупа зав’яже дитині, а тут змусила доля вклонитись ого ще коли — і не засіялось навіть. Бабувала Параска, півсела з її рук у світ цей прийшло, та знала й уміла і без того багато чого: не тільки жінок, а й чоловіків од болячок усяких виходжувала.

Степаниді Параска зілля всякі й сама варила, і травою не раз наділяла, що діяти з нею навчала — і затяжіла молодиця знов, і не полишав її плід уже й шість місяців. А що береглася Степанида пильно, то з тижня на тиждень знахарка навідувала її на Слободі,  скраю села самого — чи все добре в неї?

Та ось, як минув і сьомий місяць, якогось вечора, тільки Параска взялась молоко цідити — щойно корову подоїла, — як ускочив до хати Федір Байдур — чоловік Степанидин:

— Ой, тітко!.. Біда!..

Кинула Параска цідилок на лавку й погналась на Слободу, на ходу руки у фартух витираючи. А там і старі Байдури — прибігли з обійстя свого — до неї руки простягають, бігом до хати провадять.

Не втримала Степанида — розсипалась. На сьомім, правда, місяці — і є надія.

Взяла Параска дитинча в руки:

— Хлопчик!..

Породілля очі ледве розплющила, блідими, пересохлими вустами промовила:

— Каленичку мій…

«Вже й ім’я виносила», — майнула думка Парасці, а сама коло тільця кволого, млявого та синього, заходилася — скрикнуло маля, схлипнуло й замовкло. Повитуха й так біля нього, й так із ним — а нічого.

Степанида теж стихла на ліжку, поблідла й обм’якла безживно.

— Федорку! — гукнула Параска.

Той ускочив із сіней у ванькир — повитуха ткнула йому дитину, в пелюшки квапливо замотану.

— Йди з ним на хату, бо мені треба жінку рятувати!

— Що  ж мені з ним? — скрикнув перестрашений чоловік. — Що робити?

— Бігай! Бігай і тряси ним!

Сама ж до Степаниди кинулась — не дай Боже, кров’ю спливе…

Поки поралась коло жінки — тупав чобітьми за дверима Федір, ойкав розпачливо, й голос його зривався — так дитиною теліпав. І враз скрикнуло воно, потім ще раз…

«Ожив Каленик, ожив…»

 

*  *  *

Розривалась Параска Бакальчиха щодня між «хатою» і ванькиром — поміж Степанидою і Каленичком.

З роділлею, правда, легше: Федорко, а коли не мав як, то свекруха, приносив у горшках од Байдурів, зі старої хати по той бік садка, щось із’їсти, прибирав коло неї.

З дитиною Параска мала вправлятись одна.

Того ж таки, по скорих тих пологах, дня сплела з пачісків прядива конопляного довгасту корзину, на колиску схожу, вклала у м’яке ложе Каленика, геть голенького, у шкірці тонесенькій, що як тільки в ній тримались кісточки, націдила в кварточку з груді Степанидиної молока і заходилася годувати. А що ні смоктати й ні ковтати маля — що маля, то маля — грудочка тепленька — не могло, то вставляла обережно соломинку житню в ніздрю й крапала так у Каленика молоко: воно крапельками тими само текло йому в середину.

Мука, біда!.. А що вдієш? Прийшло-таки на світ цей після ждання довгого — треба спасати, до життя підтягати. Тож припадала коло нього, на коліна ставала перед ліжком — й кожен рух свій, кожен подих тримала, мовби в кулаку — не дай Боже, соломинкою штрикнути…

Після годування того мастила малого мазями, що сама й нарозтирала їх зі збиранини всякої, обережно у корзину прядив’яну клала тільце й через лежанку подавала на піч. Там призначалось місце Каленикові.

У печі тепер навіть не пахнуло варивом (горшки голодно розкривали роти під припічком і на лавці) — палилось тільки для того, щоб сухе тепло тримати в хаті, — бо ж малий голенький на печі.

Так потяглися дні за днями…

Вдома мусили обходитись без Параски — не налазишся болотнечею осінньою з краю села в другий край і не лишиш без догляду свого ні Степаниди, ані Каленичка її жаданого. Передрімувала у ванькирі, не раз і серед ночі хапаючись то на піч, а то «на хату», до ще немічної й кволої Степаниди — Федорко ночував у старих.

Поволеньки, ледь оку видимо, та все ж Каленик поправлявся, набирав людського виду. Відходила від немочі й Степанида — чаї Парасчині, примочки всякі до здоров’я навертали.

Палахкотів у печі вогонь, дзьобали в шибки часті дощі, вітер метляв голим вишневим гіллям, рвав під стінами загату з гудиння картопляного, ніч насувалась у хату зразу ж з полудня…

Вже сам ковтав молоко — і все більше — Каленик. Степанида спиралась на лікті, поволі зводилась і сідала в ліжку…

Аж через два місяці, коли й у хаті просвітліло від першого снігу, Параска закутала Каленичка у м’яку пелюшку й принесла малесенький склецок «на хату», обережно вклала в тремтячі руки Степаниди, і та, вже розв’язавши сорочку, приклала сина до груді. Він ухопив губами набубнявілий, мокрий од молока сосок і цмокнув так, що мати аж скрикнула.

І радісно заплакала.

— Ну, — сказала Бакальчиха, — тепер я можу йти додому. Далі справитесь без мене…

Федорко запріг у сани коня, старі обклали Параску  сувоєм полотна, діжечкою меду, мішечком сухих сливок, мішком борошна. Цілували руки, плакали — з вдячності плакали…

 

Рік 1933.

— Комісари!.. До нас!..

Не встигли отямитись, як уже прогупотіли двором, торохнули клямкою дверей — ось і в хаті.

Першим Юхим Грачов — голова сільської ради, за ним Тодос В’юн, Каленик Байдур, Михалко Крутиголовко — «комісари», сільські активісти.

— Ану показуй, що заховали від савєцької власті!

І вже з комори Тодос:

— Є!.. Во, куркульня, заховала!.. — й потряс перед собою обривком вінка кукурудзяного — п’ять-шість качанів.

— А-а-а!.. Насіння не здали!..

— Не ховали ж ми!.. Для себе тримали — їсти нема чого — залементували Параска з Гафійкою — невісткою .

— Насіннєвий фонд! — ревнув Юхим. — Ліквідірувать кулака, як клас!..

Кинулись до скрині, з ванькира «на хату» — та до подушок…

— Люди! Людоньки, що ж ви робите! — заголосила Текля.

Андрій — син — стояв при стіні блідий, як і сама стіна, Параска не зводила очей з Каленика. Згадалась піч, і корзинки з прядива, молоко з житніх соломинок…

Коли то було… Виріс Каленик, узяв за жінку Хариту — сестру Тодосову. А сім’я В’юнівська злодійством славилась, тож попав Каленик у кодло — й сам кодлом став. Тепер з Тодосом — шваґром своїм — в «комісарах».

— Каленю, — ступила Параска до нього. — Як же ти можеш?

— Ого, ще як можу! — оскірився Байдур. Й одвернувся від Параски: — Гов-гов! — гукнув. — Що ви там тягнете? Зі скринею давай!..

Схопилися з усіх чотирьох боків за скриню — потягли до порога, лишаючи од ніжок-вуглів глибокі  рови по підлозі.

Виносили на двір усе — з хати, з комори, з хліва — тягли до воріт, а там і підвода вже під’їхала — вантажили.

Обійстя лишалося пусткою. На ліжках тільки, на голих дошках по рядні лишилося — скуйовджені, зібгані, як сама людська доля.

 

*  *  *

— Принесла?

— Принесла…

Параска поволі, з трудом, ледве-ледве підвелася в ліжку, опустила вниз великі й важкі, мов колоди, ноги. Шкіра на них ледь не трісне — мовби води хто поналивав поза неї, і від того ноги аж розриває.

Пухлятина… Спухли ноги… Вона то ще якось може на них зіпнятися, а дочка із зятем… Лежать «на хаті», мовби колоди — спухлі…

Де ж бо — який день у хаті й макової зернини їсти не знайдеш. Як щось нанипає Люба — внучка Парасчина — в садочку чи на городі — бруньок липових, лободи, кваску, потім цвіту акацієвого — ото й увесь наїдок їхній.

Вранці послала Параска Любку до Варки — сестри своєї троюрідної. В них теж нічого нема, але їх «комісари» хоч не так потрясли. «Піди попроси, Любко… Хоч що-небудь з пучечку…»

Зіпнялась Параска на ноги-колоди (аж затряслись вони, захитались, ніби ось-ось шкіра трісне), зіперлась руками на стіну і так подибала до Любки, простягла руку — і Любка, це дівча дванадцяти років, як скіпка, висохле, тільки очі великі, мов кобильохи-сливки спілі, подала їй вузлик, що при грудях тримала.

— Оце все, що знайшли…

Спроквола Параска повернулась до ліжка, з якого встала щойно, розправила край рядна — й розгорнула на ньому вузлик.

У поросі, в тринні — квасольки пригірщ. Видно, останню на горі позмітали.

— Ніхто не бачив? — звела голову до внучки.

— Бачив… — ледь прошелестіла дівчинку сухими вустами й очі враз побільшали іще дужче.

— Хто-о? — простогнала Параска.

— Тодос…

— Боже! — скрикнула Параска. — Зараз будуть тут!.. Горщик давай! В печі розпалюй!

І кинулись обоє — та до печі, та — до квасолі.

Вибрала Параска пригірщ квасолі зі сміття того в горщик, як тут і загупало попід вікна.

— Води наливай! До вогню!

Любка — спритніша ще — бухнула води кварту й запхала горщик у піч — вогонь розгорявся вже.

— А-а-а-а!.. Вони вже допняли щось!.. Вже розкошують!

У двері ввалилися Тодос В’юн і Каленик Байдур. Любку штовхнули з дороги — й до хустинки білої на ліжку. Вгледівши сміття, Тодос на Параску вовком глипнув, смикнув хустинку за ріжок, розсипав усе по підлозі й шматинку впустив під ноги.

— Бач, які спритні!.. Каленик! — й на піч кивнув.

Каленик підскочив до печі, встромив голову й довгу руку і вихопив горщик з-від вогню.

— Що ж ви робите?! — Параска скрикнула й потупала важкими ногами до печі. — Каленику!..

— І так здохнете! — кинув Тодос їй услід.

— І ти здохнеш! — гукнула Параска й ударила рукою по руці Каленика.

Горщик випав з руки, хряснув о підлогу й розчерепився. Вода полилась, потекла підлогою, а в ній і між череп’ям забіліла квасоля.

Тодос із Калеником нагинці кинулись збирати квасолю — в одну руку, в другу…

І лиш коли на підлозі лишилось мокре місце від води та купка черепків, так, з квасолею в жменях, вийшли з хати.

— Шукай, Любко, шукай, — заплакала Параска. — Може, хоч щось там заховалося, може, в шпарину яку…

Колінкувала дівчина, в кожну шпарину заглядала — ні квасолини. Жодної ніде.

 

*  *  *

Першою померла Гафійка. За нею ж другого дня — і син Андрій.

Параска лежала під рядном, втупившись очима в стелю, й не могла збагнути, чи то справді стеля ворушиться, брижиться, хмари по ній пливуть, як по небу, чи то їй ввижається. І хмари оті ввижаються, і сади попід ними, й поле онде, й друге — й усі буяють хлібами. Й вона он… Іде молода… Стежкою, з хмарами — білими, легкими — над головою.

В руках пучок зілля. Зелена хмарка в руках. Зілля-зіллячко, на здоров’я людям, на поміч їм, сільчанам…

Село їхнє в зіллі тому купалося, зіллям тим натиралося, зілля те пило…

Півсела їхнього — з її, Парасчиних рук, у світ цей прийшло. Виростали потім… Людьми ставали. І добрими, і…

 

*  *  *

Уже не бачила Параска Бакальчиха, як потім лишилась у хаті одна Любка. Сама.

Лежала тут же, на ліжку цьому, де впокоїлась недавно баба Параска, під тим же рядном.

Лежала й так само дивилася в стелю.

Часом приходив хтось. Іноді щось приносили: «Їж, Любко, хоч трошки закропись».

Не хотіла. Не могла.

В хаті темніло, в хаті смутніло. Ніби хмари якісь повзли по стелі, спускалися вниз…

Прийшла баба Варка, піднесла ложку під самі вуста:

— Візьми, Любко. Це Ганя передала. Каже, віднеси Любці ложку меду…

— Не хочу…

— А ти візьми, з’їж…

Кволо взяла Любка ложку ту в рот, згорнула мед із неї губами, проковтнула над силу.

— Гіркий! — скривилася.

Другого дня знов придибала баба — ще одну ложку меду принесла.

— Не хочу, бабусю…

— А ти з’їж…

— Гіркий!..

І третього дня прийшла баба Варка — ще з одною ложкою меду.

— З’їж, дитинко, з’їж…

Ковтнула Любка мед, очі-сливи на бабу звела:

— Це вже не той мед! Цей солодкий…

— Солодкий? — всміхнулась баба вустами пошерхлими. — Значить, жити будеш, дитино… Солодкий мед — на життя.

м. Хмельницький

 

“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!